скачать книгу бесплатно
Прийшовши до тями, Проспер побачив, що сидить у залi. Навколо його стiльця стояли французькi солдати, а перед ним зiбрався цiлий натовп людей, що дивилися на нього з напруженою цiкавiстю. Вiн тупо глянув на офiцера республiканськоi армii, що допитував свiдкiв i, мабуть, складав протокол. Вiн упiзнав корчмаря, його жiнку, двох човнярiв i служницю заiзду. Хiрургiчний скальпель, яким скористався вбивця…
Тут пан Тайфер кахикнув, дiстав хустинку, висякався, утер лоба. Нiхто, крiм мене, не звернув уваги на цi досить природнi рухи. Всi гостi очей не зводили з оповiдача, жадiбно ловили кожне його слово. Колишнiй постачальник сперся лiктем правоi руки на стiл, пiдпер щоку долонею i теж втупив у Германа пильний погляд. Пiсля цього вiн уже не виявляв видимих ознак хвилювання або цiкавостi, але його обличчя i далi залишалося замисленим i землистим, як у тi хвилини, коли вiн крутив у пальцях корок вiд карафи.
– …Хiрургiчний скальпель, яким скористався вбивця, лежав на столi, там-таки були Просперовi папери, скринька i течка. Погляди людей, що з’юрмилися в залi, по черзi зверталися то на цi докази скоеного злочину, то на молодого лiкаря, який, здавалося, був при смертi й нiчого вже не бачив згаслими очима. Знадвору долинав глухий гомiн: на вулицi теж зiбралася велика юрма, приваблена до готелю чуткою про вбивство i бажанням подивитися на вбивцю. Кроки вартових, поставлених пiд вiкнами зали, побрязкування iхнiх рушниць вирiзнялися на тлi приглушеного стiнами гамору, але корчма була зачинена, на спорожнiлому подвiр’i панувала тиша. Проспер Маньян не пiдводив очей, неспроможний витримати погляд офiцера, який складав протокол; аж раптом вiн вiдчув, як йому потиснули руку, й захотiв глянути, хто ж йому поспiвчував серед цього вороже настроеного натовпу. По мундиру вiн упiзнав, що бiля нього стоiть старший хiрург пiвбригади, розквартированоi в Андернаху. Але той дивився на нього таким пронизливим, таким суворим поглядом, що бiдолашний юнак весь затремтiв, i голова його закинулася на спинку стiльця. Солдат дав йому понюхати оцту, i вiн прийшов до тями. Одначе вираз його обличчя був таким зацькованим, а очi здавалися такими мертвими й божевiльними, що хiрург, помацавши у Проспера пульс, сказав офiцеровi:
«Капiтане, зараз його неможливо допитувати, бо…»
«Гаразд! Вiдведiть його!» – вiдповiв капiтан, урвавши хiрурга i звертаючись до капрала, що стояв позаду Проспера.
«Пiдлий боягуз! – упiвголоса сказав йому капрал. – Постарайся хоч пройти твердим кроком повз цих виродкiв нiмцiв, не ганьби Республiку!»
Цi слова нiби пробудили Проспера Маньяна, i вiн пiдвiвся, ступив кiлька крокiв; та коли дверi на вулицю вiдчинилися i його овiяло свiжим повiтрям, коли вiн побачив, як посунув на нього натовп, сили його покинули, колiна в нього пiдкосилися, й вiн похитнувся.
«Та за одне боягузтво цього плюгавця слiд розстрiляти! Ану йди!» – казали двое солдатiв, якi пiдтримували його пiд руки.
«Ось вiн! Ось вiн! Падлюка! Ось вiн!»
Просперовi вчувалося, нiби цi слова викрикуе один голос, гучний голос натовпу, що сунув за ним, поливав його лайкою i зростав з кожним кроком. Тупiт юрби та солдатiв, що супроводжували його, гомiн розмов, голубiнь неба, свiжiсть повiтря, видиво Андернаха i плюскiт Рейну – все це вливалося в душу молодого лiкаря, поки вони йшли вiд корчми до в’язницi, неясними, туманними, тьмяними враженнями, як i всi вiдчуття, що наринули на нього, вiдколи вiн пробудився. Інодi йому здавалося, розповiдав вiн потiм менi, що його вже не iснуе…
– Тими днями я сидiв у в’язницi, – сказав гер Герман, уриваючи нитку своеi оповiдi. – Як i всi ми у двадцять рокiв, я був тодi сповнений палких мрiй, я хотiв захищати батькiвщину i командував загоном добровольцiв, яких сам же й набрав в околицях Андернаха. За кiлька днiв до цього вбивства моi розвiдники зрадили нас, i наш загiн уночi потрапив в оточення; французiв було вiсiмсот чи близько того, а нас чоловiк двiстi, не бiльше. Мене вкинули до андернахськоi тюрми й хотiли навiть розстрiляти для настрашки нашого краю. Французи збиралися застосувати й ширшi каральнi заходи, але вбивство, за яке вони хотiли помститися на менi, було здiйснене не в курфюрстових володiннях. Мiй батько домiгся, щоб страту на три днi вiдклали, а за цей час вiн з’iздив до генерала Ожеро й випросив у нього помилування. Отож я побачив Проспера Маньяна, коли його привели в андернахську тюрму, i з першого погляду вiдчув глибоку жалiсть до нього. Хоча вiн був блiдий, з виразом розпачу на обличчi, в ньому вiдчувалося щось наiвне, щире, i це вразило мене. Я бачив нiби вiддзеркалення Нiмеччини в його довгому бiлявому волоссi, в синiх очах. У ньому менi привидiвся образ моеi поневоленоi краiни, i я мав таке враження, що передi мною жертва, а не вбивця. Коли його проводили пiд моiм вiкном, вiн раптом усмiхнувся – я не знаю кому – гiркою й журливою усмiшкою божевiльного, в чиiй свiдомостi зненацька зблиснула iскра розуму. Вбивця не змiг би так усмiхнутися. Коли до мене прийшов тюремник, я став розпитувати його про нового в’язня.
«Та вiн i слова не сказав, вiдколи його сюди посадили. Сидить, обхопивши руками голову, i дрiмае, а може, думае про свое становище. Французи кажуть, нiби завтра вранцi йому оголосять вирок, а не пiзнiше як через добу розстрiляють».
Коли ввечерi менi дозволили вийти в тюремний двiр на коротку щоденну прогулянку, я весь цей час простояв пiд вiкном нового в’язня. Ми з ним поговорили, i вiн з наiвною вiдвертiстю розповiв менi про все, що з ним сталося, i досить розумно вiдповiв на моi запитання. Пiсля цiеi першоi розмови я вже не сумнiвався, що вiн невинний. Того ж таки дня я домiгся дозволу навiдати його в камерi i пробув у нього кiлька годин. Отже, ми бачилися не один раз, i бiдолашний хлопець нелукаво втаемничив мене у всi своi думки. Вiн вважав себе невинним i водночас злочинцем. Згадуючи страхiтливу спокусу, подолати яку в нього вистачило сили, вiн усе ж таки боявся, що мiг увi снi пiдвестися й у станi лунатизму здiйснити злочин, який стiльки обмiрковував наяву.
«А ваш товариш?» – натякнув я.
«Що ви! – з палкою переконанiстю вигукнув Проспер. – Вiльгельм нездатний…»
Вiн навiть не договорив. На цi палкi слова, сповненi юноi чистоти, я потис йому руку.
«Коли вiн прокинувся, – сказав Проспер, – то, звичайно, перелякався, втратив голову i втiк».
«Не розбудивши вас, – сказав я. – Але в такому разi захищатися вам буде легко, якщо тiльки Вальгенферову валiзу не вкрадено».
Зненацька Проспер залився слiзьми.
«О, я невинний, невинний! – вигукнув вiн. – Я не вбивав. Я згадав, що менi снилося. Я бiгав наввипередки з товаришами на шкiльному подвiр’i. Нi, я не мiг вiдтяти голову тому бiдоласi, якщо увi снi я бiгав наввипередки».
Та незважаючи на проблиски надii, що повертали йому трохи спокою, вiн знову й знову мучився каяттям. Адже вiн усе-таки пiдняв руку, щоб перерiзати людинi горло. Вiн суворо осуджував сам себе, вiн не мiг вважати, що його сумлiння чисте, пiсля того як вiн скоiв злочин у думках.
«А я ж загалом добрий! – вигукував вiн. – О моя нещаслива мати! Можливо, в цю саму мить вона безтурботно грае в iмперiал iз сусiдками у своiй невеличкiй вiтальнi, обтягнутiй шпалерами. Якби навiть вона знала тiльки те, що я надумав убити людину i вже пiдняв на неi руку… О, вона вмерла б! А я ж у тюрмi, й мене звинувачують у справжньому вбивствi. Хай навiть я невинний у смертi того бiдолахи – у смертi своеi матерi я буду винний…»
Белькочучи цi слова, вiн не заплакав, але раптом у нападi шалу, характерного для пiкардiйцiв, кинувся до стiни i, якби я його не схопив, розчерепив би собi голову.
«Дочекайтеся суду, – сказав йому я. – Ви невинний, вас неодмiнно виправдають. І ваша мати…»
«Моя мати! – з люттю вигукнув вiн. – Насамперед iй повiдомлять, у чому мене звинувачують. Так уже заведено в малих мiстечках. І бiдолашна помре вiд горя. Та й не можу я вважати себе невинним. Хочете знати правду? У мене таке вiдчуття, нiби я навiки втратив чистоту совiстi».
Сказавши цi жахливi слова, вiн сiв, схрестив руки на грудях, похилив голову i втупив похмурий погляд у пiдлогу. В цю хвилину увiйшов тюремний наглядач i звелiв менi повернутися в свою камеру. Засмучений тим, що доведеться покинути товариша в таку хвилину, коли вiн зовсiм занепав духом, я мiцно його обняв як друг.
«Потерпiть трохи, – сказав йому я, – можливо, все ще закiнчиться добре. Якщо думка чесноi людини може полегшити вашi сумнiви, то знайте, що я шаную вас i люблю. Приймiть мою дружбу i покладiться на мое серце, якщо своему серцю ви не довiряете».
Наступного дня о дев’ятiй годинi ранку по нього прийшли четверо солдатiв i капрал. Почувши шарудiння iхнiх крокiв, я визирнув у вiкно. Коли молодого лiкаря вели через тюремний двiр, вiн подивився на мене. Нiколи не забуду я того погляду – стiльки було в ньому думок, передчуттiв, смирення i якогось лагiдного тихого смутку. То був безмовний, але цiлком очевидний заповiт, за яким людина передавала в руки останнього друга свое пропаще життя. Якою, мабуть, тяжкою була для нього остання нiч, яким самотнiм вiн себе почував! Та вираз його блiдого обличчя свiдчив, що, можливо, з вiднайденоi поваги до самого себе вiн почерпнув новий стоiцизм. Можливо, вiн очистився каяттям i вважав, що омив свою провину в своiх стражданнях i ганьбi. Вiн iшов твердою ходою, i на ранок вiн уже повiдмивав плями кровi, в яку неумисне вимастився. «Адже моi руки вмочилися у кров з фатальноi випадковостi, коли я спав, бо сон у мене завжди неспокiйний», – сказав вiн менi напередоднi з жахом i розпачем у голосi. Я довiдався, що його судитиме вiйськово-польовий суд. Через день дивiзiя мала рушати далi, й командир пiвбригади не хотiв покинути Андернах, не покаравши злочину в тому самому мiстi, де його було скоено. Поки вiдбувався суд, мене мучила жорстока тривога. Нарештi десь ополуднi Проспера Маньяна привели назад до в’язницi. Я саме вiдбував свою щоденну прогулянку в тюремному дворi; побачивши мене, вiн кинувся в моi обiйми.
«Кiнець! – сказав вiн. – Менi кiнець, i не лишилося найменшоi надii. Отже, всi вважатимуть мене вбивцею. – Вiн гордо пiдвiв голову. – Ця несправедливiсть повернула менi вiдчуття невинностi. Жити менi однаково було б тяжко, зате помру я бездоганно. Та чи iснуе життя потойбiч смертi?»
Усе вiсiмнадцяте сторiччя вiдбилося в цьому несподiваному запитаннi. Проспер поринув у глибоку задуму.
«Стривайте, – сказав йому я. – Якi вам ставили запитання i як ви вiдповiдали? Невже ви не розповiли iм про все так само щиро, як розповiдали менi?»
Якусь мить вiн пильно дивився на мене i пiсля цiеi моторошноi паузи заговорив з гарячковою жвавiстю i поквапнiстю:
«Спершу вони мене запитали: „Ви виходили вночi з корчми?“ Я вiдповiв: „Так“. – „В який спосiб?“ Я почервонiв i вiдповiв: „Вилiз у вiкно“. – „Отже, ви його вiдчинили?“ Я вiдповiв: „Так“. – „Ви проробили це дуже обережно – корчмар нiчого не чув!“ Я не знайшов, що вiдповiсти. Човнярi посвiдчили, що бачили, як я прогулювався вночi, ходячи то до Андернаха, то до лiсу. За iхнiми словами, я пройшовся цiею дорогою кiлька разiв. Виходить, я закопав золото й дiаманти. Адже валiза зникла! А до всього мене там ще й мучили докори сумлiння. Як тiльки я хотiв сказати щось на свое виправдання, безжальний внутрiшнiй голос кричав менi: „Ти ж хотiв, хотiв його вбити!“ Усе було проти мене, навiть я сам!.. Коли запитали про мого товариша, я став палко захищати його. Тодi вони сказали: „Шукати вбивцю слiд мiж вами, вашим товаришем, корчмарем i його дружиною. Адже всi вiкна та дверi вранцi виявилися замкненими!“ Почувши цi слова, – провадив Проспер, – я занiмiв, позбувся сил, душа у мене завмерла. Я вiрив своему друговi бiльше, анiж самому собi, й не мiг його звинуватити. Менi стало очевидно, що нас обох вважають спiвучасниками вбивства, але мене не таким спритним, як вiн! Я спробував пояснити злочин моiм можливим лунатизмом i виправдати друга; але тут я заплутався й остаточно занапастив себе. В очах суддiв я прочитав собi вирок. Вони не могли втриматися вiд глузливих посмiшок. Отже, всьому кiнець. Усе ясно. Завтра мене розстрiляють. Про себе я вже не думаю, – сказав вiн, помовчавши, – я думаю про свою бiдолашну матiнку! – Вiн замовк, подивився на небо i не зронив жодноi сльозинки. Його очi були сухi, але повiки судомно посмикувались. – Фредерiк…»
– Ага, згадав! Того другого звали Фредерiк. Ну звiсно ж, Фредерiк! Як я мiг забути його iм’я! – вигукнув гер Герман з торжеством у голосi.
Моя сусiдка штовхнула мою ногу пiд столом своею нiжкою i непомiтно вказала на пана Тайфера. Колишнiй постачальник недбало закрив очi долонею, але за нещiльно стуленими пальцями його погляд, як нам здалося, палахкотiв похмурим вогнем.
– А що як його звати Фредерiк? – прошепотiла сусiдка менi на вухо.
У вiдповiдь я пiдморгнув iй, нiби кажучи: «Помовчiть!»
Герман вiдразу повернувся до своеi розповiдi.
– «Фредерiк пiдло мене покинув! – вигукнув Проспер. – Мабуть, перелякався. А може, заховався десь у корчмi, адже обох наших коней уранцi знайшли на подвiр’i. Яка моторошна таемниця! – провадив вiн пiсля хвилинноi мовчанки. – Лунатизм, лунатизм! Але ж напад цiеi хвороби був у мене лише раз у життi – i то в шестирiчному вiцi! Чи заберу я iз собою в небуття спогад про найдорожче, що е на свiтi, – про дружбу? Невже менi судилося вмерти двiчi, засумнiвавшись у братськiй приязнi, що виникла, коли нам було по п’ять рокiв, а потiм тривала й у школi, й коли ми стали студентами? Де ж ти, Фредерiку?»
Проспер заплакав. Як бачите, почуття дорожчi нам, анiж само життя.
«Ходiмо, – сказав менi вiн, – я волiю побути у своiй камерi. Хай нiхто не бачить, що я плачу. Я мужньо зустрiну смерть, але зараз менi важко вдавати з себе героя i, признаюся, до болю жаль помирати в юностi, коли життя здаеться таким прекрасним. Уночi я зовсiм не спав: бачив картини дитинства, бачив луки, де бiгав малим хлопчиком, – можливо, вони мене i згубили. Передi мною вiдкривалося щасливе майбутне, – мовив вiн, уриваючи спогади. – А тепер!.. Дванадцять солдатiв. Молодший лейтенант командуе: „Нацiляйся! Плi!“ Гуркiт барабанiв – i вiчна ганьба! Ось воно, мое майбутне. О, мае ж iснувати Бог, iнакше все це було б аж надто безглуздим. – Тут вiн обняв мене i мiцно-мiцно пригорнув до себе. – Ви едина людина, якiй в останню свою годину я можу звiрити душу. Вас випустять на волю, ви побачите свою матiр! Я не знаю, багатий ви чи бiдний, але яка рiзниця! Ви – моя остання надiя! Не вiчно ж триватиме ця вiйна. Так от, коли настане мир, поiдьте в Бове. Якщо моя мати переживе фатальну звiстку про мою смерть, вiдшукайте ii. Скажiть: „Вiн невинний!“, втiште ii цими словами. Вона вам повiрить, – прошепотiв вiн. – Сьогоднi я iй напишу. Але ви передасте iй також мiй останнiй погляд, ви скажете, що були останнiм, кого я обняв. О, як вона полюбить вас, бiдолашна, вас – мого останнього друга! Тут, – сказав вiн по хвилиннiй мовчанцi, низько похиливши голову мовби пiд гнiтом спогадiв, – нiхто мене не знае, нi солдати, нi офiцери, i всiм я вселяю жах. Якби не ви, моя невиннiсть залишилася б таемницею мiж небом i мною».
Я присягнувся, що свято виконаю його останню волю. Моi слова, мiй сердечний порив зворушили Проспера. Незабаром прийшли солдати i знову повели його в суд. Йому винесли смертний вирок. Я не знаю, якi формальностi супроводжували рiшення суду, не знаю, що було потiм i чи скористався Проспер усiма законними засобами, щоб захистити свое життя. Але вiн не мав сумнiву, що завтра вранцi його поведуть на розстрiл, i провiв нiч, пишучи листа матерi.
«Ну от, ми обидва скоро дiстанемо волю, – сказав вiн з усмiшкою, коли вранцi я зайшов до нього в камеру. – Я випадково почув, що генерал пiдписав вам помилування».
Я нiчого не вiдповiв i тiльки дивився на нього, намагаючись закарбувати в пам’ятi його риси. А вiн раптом скривився гидливо i сказав:
«Ви собi не уявляете, який з мене боягуз! Усю нiч я благав оцi стiни, щоб мене помилували, – i Проспер показав на стiни своеi камери. – Так, так, – провадив вiн, – я вив з розпачу, я обурювався, я пережив жахливi муки передсмертноi агонii. Адже вночi я був сам-один. А тепер я думаю про те, що скажуть люди… Мужнiсть – це як святковий костюм. Я повинен умерти з гiднiстю… Тому…»
Два правосуддя
– Ох, не доказуйте!.. – вигукнула юна особа, яка й попросила нюрнбержця розповiсти страшну iсторiю, а тепер рiзко урвала його. – Я хочу зберегти надiю, що вiн урятувався. Коли ви скажете, що його розстрiляли, я не засну всю нiч. Ви розповiсте завтра, чим усе це закiнчилося, гаразд?
Усi встали з-за столу. Гер Герман запропонував моiй сусiдцi руку, й вона запитала:
– Його розстрiляли, так?
– Розстрiляли. Страта вiдбулася на моiх очах.
– Справдi? Та як ви змогли…
– Вiн сам цього захотiв, панi. А який то жах провести на смерть живу людину, людину, яку ти любиш i знаеш, що вмирае вона без вини. Бiдолашний хлопець не вiдривав вiд мене погляду. Здавалося, вiн жив уже тiльки в менi. Адже менi вiн заповiв передати матерi останнiй його подих.
– Ну i як, вiдвiдали ви ii?
– Пiсля укладення Ам’енського миру я поiхав до Францii, щоб сказати Просперовiй матерi прекраснi слова: «Вiн невинний!» Я вирушив у цю подорож iз благоговiйним трепетом, як на прощу. Але на той час панi Маньян уже померла з туги. Я пережив глибоке хвилювання, спалюючи листа, якого мав iй передати. Ви, мабуть, посмiетеся з моеi нiмецькоi екзальтованостi, але я побачив високу й трагiчну драму в тому, що останне «прощай», послане з однiеi могили в iншу, залишиться похованим у вiчнiй таемницi, й нiхто у свiтi його не почуе, як нiхто не чуе крику подорожнього в пустелi, коли на нього зненацька нападе лев.
– А якби вас пiдвели до одного з гостей, що тут зiбралися, i сказали: «Ось вiн – убивця!»? Хiба в цьому не було б новоi драми? – запитав я, уриваючи його.
Гер Герман узяв свого капелюха й пiшов.
– Ви по-хлоп’ячому несерйознi у своiх висновках, – сказала менi моя сусiдка. – Гляньте на Тайфера! Бачите? Сидить у крiслi бiля камiна, а мадемуазель Фаннi пiдносить йому чашку кави. Вiн усмiхаеться. Хiба вбивця, для якого розповiдь про цю драму була б мукою, мiг би зберiгати такий спокiй? Дивiться, у нього цiлком патрiархальний вигляд!
– Справдi, але запитайте в нього, чи був вiн у Нiмеччинi, коли там iшла вiйна?
– А чом би й не запитати?
І з тiею зухвалiстю, на яку здатна майже кожна жiнка, коли ii приваблюе або збуджуе якась таемниця, моя сусiдка пiдiйшла до колишнього постачальника.
– Вам доводилося бувати в Нiмеччинi? – спитала вона.
Тайфер мало не впустив iз рук чашку.
– В Нiмеччинi? Нi, не доводилося.
– Що ти говориш, Тайфере! – урвав його банкiр. – Адже ти постачав провiант пiд час Ваграмськоi кампанii!
– А, справдi, – вiдповiв Тайфер. – Того разу я там таки був.
– Ви помиляетеся. Вiн людина порядна, – сказала моя сусiдка, повернувшись до мене.
– Ну, стривайте! – вигукнув я. – Ще сьогоднi я витягну душогуба з багнюки, в яку вiн упiрнув, щоб заховатися!
Щодня на наших очах вiдбуваеться духовний феномен напрочуд глибокоi значущостi, але такий простий, що нiхто на нього не звертае уваги. Якщо в чиiйсь вiтальнi сходяться двое чоловiкiв, причому один з них мае право ненавидiти або зневажати другого, бо знае про нього якийсь iнтимний i нiкому не вiдомий ганебний факт, розгадав його приховану вдачу або навiть готуе йому помсту, – двое таких чоловiкiв завжди розгадають один одного i вiдчують, яка безодня роздiляе iх чи мае роздiляти. Вони мимоволi стежать один за одним, перебувають у постiйнiй напрузi, погляди й жести видають iхнi намiри, й обох, наче магнiтом, iх тягне один до одного. Я не знаю, що притягуе дужче: помста чи злочин, ненависть чи кривда. Подiбно до священикiв, якi не можуть правити месу в присутностi злого духа, обидва вони тримаються напружено, пiдозрiливо. Один з них виявляе пiдкреслену чемнiсть, другий похмуро мовчить – не знаю, котрий iз двох; один червонiе або блiдне, другий тремтить. Часто месник поводиться так само боягузливо, як i його жертва. Мало хто здатний скоiти зло, навiть у разi потреби; i бiльшiсть мовчать чи прощають з вiдрази до скандалiв або остерiгаючись трагiчноi розв’язки. Ось у такому взаемопроникненнi душ i почуттiв i розпочалася таемна боротьба мiж колишнiм постачальником та мною. Пiсля першого запитання, з яким я звернувся до нього пiд час розповiдi гера Германа, вiн уникав моiх поглядiв. А може, вiн не зважувався глянути у вiчi не лише менi, а й iншим гостям. Вiн почав розмову з наiвною Фаннi, дочкою банкiра, мабуть, вiдчувши, як усi злочинцi, потребу побути бiля невинноi душi в надii знайти бiля неi спокiй. Та хоч я i сидiв далеко вiд нього, я дослухався до його слiв, i мiй проникливий погляд мовби заворожував його. Інодi йому здавалося, що вiн може нишком за мною постежити, але вiдразу ж нашi погляди зустрiчались, i вiн опускав очi. Змучений цим катуванням, Тайфер вирiшив знайти вiд нього порятунок у грi в карти. Я побився об заклад, поставивши на його супротивника, а в душi прагнучи втратити своi грошi. Мое бажання здiйснилося, i тодi я сiв на мiсце того, хто програв; у такий спосiб я й опинився вiч-на-вiч iз Тайфером.
– Будьте ласкавi, добродiю, змiшайте рахунок, – сказав я, коли вiн почав здавати карти.
Тайфер поквапно пересунув своi фiшки з лiвоi сторони на праву. Моя сусiдка пiдiйшла до мене, i я подивився на неi промовистим поглядом.
– А знаете, пане, я бував у багатьох ваших родичiв у Бове, – звернувся я до колишнього постачальника. – Адже вас звуть Фредерiк Тайфер?
– Так, добродiю, – вiдповiв вiн.
Зненацька карти випали у нього з рук, вiн зблiд, схопився руками за голову й пiдвiвся, попросивши гостя, який поставив на нього заклад, замiнити його у грi.
– Тут така задуха, – промовив вiн. – Боюся, що…
Тайфер не доказав фрази. Зненацька його обличчя болiсно скривилося, i вiн вийшов з кiмнати. Господар дому пiшов за ним, усiм своiм виглядом виказуючи найщирiше спiвчуття. Ми з моею сусiдкою переглянулися, i я побачив, що ii обличчя затьмарилося тiнню гiркого смутку.
– Ну хiба можна бути таким безжальним? – сказала вона, пiдiйшовши зi мною до вiконноi нiшi, коли я, програвшись, пiдвiвся з-за картярського столу. – Ви берете на себе смiливiсть читати в душах? Нехай такi справи з’ясовуе суд – людський чи божий. Якщо першого злочинець i уникне, то вiд другого нiкуди вiн не втече. Невже вам приемно брати на себе обов’язки слiдчого? І навiть бiльше – ви сьогоднi по сутi зiграли роль ката.
– Ви ж самi розбуркали мою цiкавiсть i подiляли ii, а тепер читаете менi мораль!
– Ви змусили мене замислитися, – вiдповiла вона.
– Отже, мир убивцям, вiйна нещасним i слава золоту? Але облишмо це, – додав я, засмiявшись. – Гляньте-но на оту молоду особу, яка щойно увiйшла до вiтальнi.
– Ну й що?
– Три днi тому я ii побачив на балу в неаполiтанського посла i закохався в неi до нестями. Благаю, скажiть, як ii звати? Ще жодна дiвчина так менi не…
– Це панна Вiкторина Тайфер.
Я був приголомшений.
– Мачуха недавно забрала дiвчину з монастирського пансiону, де вона здобула освiту, хоч i трохи запiзно. Досить довго батько вiдмовлявся визнати ii за дочку. В цьому домi вона вперше. Дуже гарна й дуже багата.
Цi слова супроводжувалися ущипливою посмiшкою. Аж раптом ми почули нестямнi, хоч i приглушенi зойки. Долинали вони десь iз сусiднiх покоiв i слабко вiдлунювали в саду.
– Та це ж голос Тайфера! – вигукнув я.
Ми напружили слух i почули жахливий стогiн. Банкiрова дружина пiдбiгла до нас i зачинила вiкно.
– Не хочу iстерик, – сказала вона. – Якщо панна Тайфер почуе цi зойки, з нею може статися нервовий напад.
Банкiр повернувся до вiтальнi, знайшов Вiкторину i щось сказав iй упiвголоса. Дiвчина скрикнула i вибiгла в дверi. Картярi урвали гру. Кожен розпитував сусiда. Гомiн у вiтальнi посилювався, гостi почали збиратися купками.
– Невже Тайфер… – почав був я.
– …наклав на себе руки? – докiнчила за мене моя насмiшкувата сусiдка. – Я гадаю, ви не стали б носити по ньому жалобу.
– І все ж таки, що з ним сталося?
– Бiдолаха страждае вiд рiдкiсноi хвороби, – вiдповiла господиня дому. – Нiяк не можу запам’ятати ii назви, хоча пан Бруссон не раз менi ii повторював. От i сьогоднi в нього напад.
– А як вона проявляеться, ця хвороба? – раптом запитав один з гостей, судовий слiдчий.
– О, це дуже тяжка недуга! – вiдповiла господиня дому. – Лiкарi не знають жодних засобiв проти неi. Одного разу з бiдолахою Тайфером стався напад, коли вiн гостював у мене в маетку, i я не витримала, поiхала до сусiдки, аби тiльки не чути його зойкiв. Вiн кричав тодi жахливо, хотiв смерть собi заподiяти; дочка мусила прив’язати його до лiжка й надiти на нього гамiвну сорочку. В такi хвилини бiдолашному здаеться, нiби якiсь звiрята залiзли йому в голову й гризуть мозок, нiби його смикають за нерви, перепилюють iх пилкою, витягують з нього один по одному. Головний бiль iнодi бувае в нього такий нестерпний, що одного разу спробували припалити йому шкiру, щоб приглушити цi муки iншим болем, але вiн цього навiть не вiдчув. Та коли вiн узяв за домашнього лiкаря пана Бруссона, той заборонив удаватися до такого методу, сказавши, що в пана Тайфера нервове захворювання – запалення нервiв, тому слiд ставити йому п’явки на шию та примочки з опiю на голову; i справдi, напади порiдшали, тепер вони трапляються тiльки раз на рiк, наприкiнцi осенi. Оклигавши, пан Тайфер знову й знову повторюе, що радше згодний, аби його колесували, нiж терпiти такi муки.
– Значить, це справдi сильнi муки, – зауважив бiржовий маклер, салонний дотепник.
– Ще б пак! – пiдтвердила господиня дому. – Торiк вiн мало не помер. Напад стався, коли вiн був сам-один у своему маетку, виiхавши туди в термiновiй справi; а що нiхто допомогти йому не мiг, то вiн пролежав двадцять двi години задубiлий, як мрець. Його врятували тiльки гарячими ваннами.
– Так це у нього нiби правець? – спитав бiржовий агент.
– Не знаю, – вiдповiла вона. – Ця хвороба мучить його ось уже рокiв тридцять – вiн здобув ii, ще коли служив у вiйську. Здаеться, йому встромилася в голову гостра скiпка, коли вiн якось упав у човнi. Але Бруссон сподiваеться вилiкувати його. Кажуть, нiби англiйцi винайшли безпечний спосiб застосовувати синильну кислоту проти цiеi недуги.
В цю мить у домi розiтнувся зойк ще пронизливiший, нiж досi, й усi ми зацiпенiли вiд жаху.
