скачать книгу бесплатно
– А загляньмо в його майстерню, – вiдповiв зачарований молодик.
– О, старий рейтар подбав про те, щоб нiхто туди не змiг пройти. Його скарби оберiгаються добре. Не у вас першого виникла така думка й таке бажання, я й сам не раз намагався проникнути в його таемницю.
– Отже, тут е таемниця?
– Звичайно, – вiдповiв Порбус. – Старий Френхофер – единий учень Мабузе, той бiльше нiкого не захотiв узяти. Ставши його другом, рятiвником, заступником, Френхофер потратив на вдоволення пристрастей Мабузе бiльшу частину свого багатства; натомiсть той передав йому секрет зображення на площинi опуклостей, свое вмiння надавати постатям тiеi надзвичайноi життеподiбностi, тiеi природностi, якоi ми так марно прагнемо досягти, але Мабузе володiв цiею майстернiстю досконало, i коли йому трапилося пропити квiтчасту шовкову мантiю, в яку вiн мав убратися для присутностi на врочистому виходi Карла V[20 - Карл V – iмператор Священноi Римськоi iмперii (1509–1556), середньовiчноi нiмецькоi держави, i водночас iспанський король Карлос І (1516–1556). Примiтки Дм. Наливайка.], вiн супроводжував туди свого покровителя у вбраннi з паперу, розмальованого пiд квiтчастий шовк. Незвично яскравi барви костюма Мабузе привабили увагу самого iмператора, який захотiв висловити благодiйниковi старого пияка свiй захват iз цього приводу й таким чином сприяв розкриттю обману. Френхофер – людина, палко залюблена в наше мистецтво, вiн зазирае вище й далi, нiж iншi художники. Вiн вiддавався глибоким роздумам про барви, про абсолютну правдивiсть лiнiй, але внаслiдок своiх дослiджень дiйшов до того, що став сумнiватися в самому предметi своiх зацiкавлень. У хвилини розпачу вiн твердить, що рисунка не iснуе, що лiнiями можна передати лише геометричнi фiгури. Це, звичайно, неправильно, адже зображення створюють i за допомогою одних лiнiй та чорних плям, якi, власне, не мають кольору. Це доводить, що наше мистецтво, як i природа, складаеться з безлiчi елементiв: рисунок дае кiстяк, колiр – життя, але життя без кiстяка – це щось менш досконале, анiж кiстяк без життя. А найважливiше те, що практика й життя для художника – все, i коли розумове та поетичне сприйняття свiту заходить у суперечнiсть iз пензлем, людина починае сумнiватись, як наш старий, – митець напрочуд глибокий, але не меншою мiрою божевiльний. Чудовий живописець, вiн мав нещастя народитися багатим, що дало йому змогу надто часто вiддаватися роздумам. Не наслiдуйте його! Працюйте! Художник повинен розумувати лише з пензлем у руках.
– Ми проникнемо в його майстерню! – сказав Пуссен, уже не слухаючи Порбуса i готовий на все заради здiйснення свого намiру.
Порбус усмiхнувся, почувши, з якою палкою наiвнiстю вигукнув цi слова юний незнайомець, i розлучився з ним, запросивши приходити до нього.
Нiколя Пуссен повiльною ходою вернувся на вулицю Лагарп i, сам того не помiтивши, спочатку проминув убогий готель, у якому знайшов для себе притулок. Швидко пiднявшись жалюгiдними сходами, вiн пройшов у комiрчину, розташовану на самому горищi, пiд дахом, з якого стримiли крокви, – простою i легкою покрiвлею будинкiв у старому Парижi. Бiля единого вiконця комiрчини, крiзь яке ледь соталося тьмяне свiтло, юнак побачив дiвчину – на скрип дверей вона пiдхопилася в любовному поривi, упiзнавши художника з того, як вiн натис на клямку дверей.
– Що з тобою? – спитала дiвчина.
– А зi мною те, – вигукнув вiн, задихаючись вiд радостi, – що сьогоднi я вiдчув себе художником! Ще вчора я сумнiвався в собi, але сьогоднi вранцi повiрив у свiй талант! Я стану знаменитим! Так, Жiлетто, ми будемо багатi, щасливi! Моi пензлi принесуть менi золото!
Та несподiвано вiн замовк. Його серйозне i жваве обличчя втратило радiсний вираз, коли вiн порiвняв своi безмежнi надii зi своiми жалюгiдними засобами. Стiни комiрчини були обклеенi простими шпалерами, якi були змережанi безлiччю ескiзiв, зроблених олiвцем. У нього не знайшлося б i чотирьох чистих полотен. Фарби в тi часи коштували неймовiрно дорого, й палiтра в бiдолахи була майже порожня. Живучи в такiй убогостi, вiн водночас почував себе володарем неймовiрного духовного багатства, генiальностi, яка тривожно нуртувала в його душi, перехлюпуючи через вiнця. У Париж вiн приiхав, послухавшись поради одного з приятелiв-дворян чи, радше, за покликом власного таланту, i тут випадково познайомився зi своею коханою, однiею з тих шляхетних i некорисливих душ, якi, поеднуючи свою долю з великими людьми, дiлять iз ними горе й нестатки, намагаються зрозумiти iхнi примхи i залишаються стiйкими у випробуваннях злиднями та любов’ю – як ото iншi без страху кидаються в гонитву за розкошами i хизуються своею нечулiстю. Усмiшка, що грала на устах у Жiлетти, позолочувала комiрчину i змагалася з сяйвом сонця. Адже сонце свiтило не завжди, а вона була весь час тут, вiддаючись пристрастi без останку, прикипiвши серцем до свого щастя i свого страждання, втiшаючи генiя, який, перш нiж оволодiти мистецтвом, кинувся у вир кохання.
– Ходи до мене, Жiлетто, послухай.
Слухняно й радiсно дiвчина вмостилася художниковi на колiна. Вона була сама чарiвнiсть, сама врода, прекрасна, як весна, i щедро дарувала коханому всi скарби жiночоi знади, осяянi полум’ям ii високоi душi.
– О Боже! – вигукнув молодий художник. – Та я нiколи не зважуся iй сказати…
– У тебе таемниця? – спитала Жiлетта. – Ану кажи, я хочу ii знати.
Пуссен мовчав, заглиблений у своi роздуми.
– Ну кажи ж бо!
– Жiлетто, серденько мое любе!
– О, тобi чогось треба вiд мене…
– Так.
– Якщо ти хочеш, щоб я знову позувала тобi, як того разу, – сказала вона, надувши губки, – я нiзащо не погоджуся, бо в цi хвилини твоi очi нiчого менi не говорять. Ти зовсiм про мене не думаеш, хоч i дивишся на мене.
– Тобi було б приемнiше, якби менi позувала iнша жiнка?
– Можливо, – вiдповiла Жiлетта. – Хай тiльки вона буде геть потворна.
– Ну, а якщо задля моеi майбутньоi слави, – провадив Пуссен серйозним голосом, – задля того, щоб допомогти менi стати великим художником, я попросив би тебе позувати комусь iншому?
– Ти мене випробовуеш, – сказала вона. – Ти ж добре знаеш, що на це я нiколи не погоджуся.
Пуссен низько похилив голову, як людина, пригнiчена тяжким горем або приголомшена несподiваною радiстю.
– Я казала тобi, Нiколя, i ще раз скажу, – мовила дiвчина, смикаючи Пуссена за рукав його зношеноi куртки, – я ладна заради тебе вiддати життя, але я нiколи не обiцяла тобi, поки я жива, вiдмовитися вiд свого кохання.
– Вiдмовитися вiд кохання? – скрикнув Пуссен.
– Якщо в такому виглядi я покажуся iншому, ти мене розлюбиш. Та й сама я вважатиму, що негiдна тебе. Скорятися твоiм забаганкам – це так просто i так природно! Твою волю, коханий, я виконую з гордiстю i радiстю – навiть якщо менi не хочеться. Але робити це для iншого! Яка бридота!
– Прости мене, моя Жiлетто, – сказав художник, упавши перед нею навколiшки. – Атож, краще я збережу твое кохання, нiж досягну слави. Для мене ти дорожча, анiж багатство й почестi. Викинь же моi пензлi, спали ескiзи. Я помилявся. Мое покликання – кохати тебе. Я вже не художник, я просто закоханий. Хай усе воно згине – i мистецтво, i його таемницi!
Жiлетта милувалася коханим – щаслива, зачарована. Вона почувала себе царицею, бачачи, як заради неi вiн зрiкаеться мистецтва i кидае його iй до нiг.
– Але цей художник – зовсiм старий дiд, – знову заговорив Пуссен. – Вiн бачитиме в тобi лише прекрасну форму. Твоя краса бездоганна!
– Чого не зробиш заради кохання! – вигукнула Жiлетта, уже готова поступитися своею сором’язливiстю, щоб винагородити коханого за всi жертви, якi вiн iй принiс. – Але тодi я загину, – провадила Жiлетта. – О, загинути ради тебе! Хiба це не чудово? Але ти покинеш мене. О, яка все-таки погана думка прийшла тобi в голову!
– Справдi менi спало таке на думку, а я ж кохаю тебе, – мовив вiн з деяким каяттям у голосi. – Виходить, я негiдник.
– Може, порадитися з дядечком Ардуеном? – запитала Жiлетта.
– О нi! Хай це лишиться таемницею мiж нами.
– Ну, гаразд, я пiду, але ти зi мною не заходь, – сказала вона. – Стiй за дверима з кинджалом напоготовi. Якщо я закричу, вбiжи i вбий художника.
Пуссен пригорнув Жiлетту до грудей – вiн уже думав тiльки про мистецтво.
«Вiн не кохае мене бiльше», – подумала Жiлетта, коли залишилася сама.
Вона вже шкодувала, що погодилася. Але незабаром ii опанував жах, болiснiший, нiж це каяття. Страшна думка зродилася в серцi Жiлетти, й вона марно намагалася прогнати ii. Їй раптом здалося, що сама вона вже менше любить художника, вiдтодi як запiдозрила, що вiн менше гiдний поваги.
II
Катрiн Леско
Через три мiсяцi пiсля першоi зустрiчi з Пуссеном Порбус прийшов навiдати свого вчителя Френхофера. Старий переживав напад того глибокого i несподiваного розпачу, причиною якого, коли вiрити математикам вiд медицини, е погане травлення, вiтер, спека або набряк у пiдребер’i, а на думку спiритуалiстiв[21 - Спiритуалiст – той, що дотримуеться спiритуалiзму (вiд лат., spiritualis – духовний), фiлософськоi доктрини, яка визнае духовну сутнiсть свiту й заперечуе первиннiсть матерii. Примiтки Дм. Наливайка.] – недосконалiсть нашоi духовноi природи. Насправдi Френхофер просто втомився, закiнчуючи свою таемничу картину. Вiн знеможено сидiв у просторому крiслi з рiзьбленого дуба, обтягнутому чорною шкiрою, i, не змiнюючи своеi меланхолiйноi пози, глянув на Порбуса так, як дивиться людина, вже призвичаена до безнадii.
– Ви журитеся, вчителю? – запитав Порбус. – Може, ультрамарин, по який ви iздили в Брюгге, виявився поганим? Чи вам не вдалося розтерти своi новi бiлила? Чи олiя попалася неякiсна? Чи пензлi надто жорсткi?
– Ет! – вигукнув старий. – Менi було здалося, що я завершив свою працю. Але тепер очевидно, що в якихось незначних деталях я помилився, i я не заспокоюся, поки не проясню своiх сумнiвiв. Я вирiшив податися в мандри: поiду в Туреччину, в Грецiю, в Азiю, пошукаю там собi модель i порiвняю свою картину з рiзними типами жiночоi краси. А може, у мене в майстернi, – сказав вiн, задоволено всмiхнувшись, – сама жива краса. Інодi я навiть боюся, щоб якийсь повiв не пробудив цю жiнку i вона не втекла вiд мене.
І вiн рвучко пiдвiвся, нiби вже готуючись у дорогу.
– Он як! – вiдповiв Порбус. – То я прийшов саме вчасно, щоб вибавити вас вiд дорожнiх витрат i втоми.
– Як то? – здивувався Френхофер.
– Юного Пуссена кохае жiнка дивовижноi вроди, що не мае видимих вад. Але, дорогий учителю, якщо вiн погодиться вiдпустити ii до вас, вам щонайменше доведеться показати нам свое полотно.
Старий аж завмер на мiсцi, приголомшений цiею зухвалою вимогою.
– Та ти що! – вигукнув вiн нарештi з болем у голосi. – Показати мое творiння, мою дружину? Роздерти завiсу, за якою я цнотливо ховав свое щастя? Але це було б розпустою, жахливою непристойнiстю! Ось уже десять рокiв, як я живу з цiею жiнкою, вона моя i тiльки моя, вона любить мене. Хiба не всмiхалася вона менi з кожним новим мазком, який я клав на неi? Вона мае душу, i душею обдарував ii я. Вона почервонiла б, якби хтось iнший, а не я подивився на неi. Показати ii! Але в якого чоловiка чи коханця стане ницостi, щоб вивести свою дружину на безчестя? Коли ти малюеш картину на замовлення двору, ти не вкладаеш у неi своеi душi, ти продаеш царедворцям лише розфарбованi манекени. Мiй живопис – це не живопис, це само почуття, сама пристрасть. Народжена в моiй майстернi, прекрасна Нуазеза повинна там i залишитися i може вийти звiдти тiльки вдягненою. Поезiя i жiнка вiддаються голими лише своiм коханим! Хiба володiли ми тими, кого творив Рафаель, Анжелiкою[22 - Анжелiка – героiня епiчноi поеми «Несамовитий Роландо» Лудовiко Арiосто (1474–1533), видатного iталiйського поета доби Вiдродження. Примiтки Дм. Наливайка.], яку створив Арiосто, Беатрiче, яку створив Данте? Нi, ми бачили тiльки форму, тiльки зображення цих жiнок. Ну, а мiй витвiр, який я бережу в себе у майстернi за мiцними замками, – виняток у мистецтвi. Це не полотно, це жiнка – жiнка, з якою я плачу, смiюся, розмовляю i думаю. Невже ти хочеш, щоб я так просто розлучився з щастям, яке тривало десять рокiв, так просто, як ото скидають плащ? Щоб я нi сiло нi впало вiдмовився вiд радостi бути батьком, коханцем i богом? Ця жiнка не просто людське створiння, вона – творiння. Хай приходить твiй юний друг, i я вiддам йому картини Корреджо, Мiкеланджело, Тицiана, я цiлуватиму в поросi слiди його нiг; але зробити його своiм суперником – яка ганьба! Ха-ха, та я ще бiльшою мiрою коханець, анiж художник. Та в мене стане мужностi спалити мою прекрасну Нуазезу з останнiм своiм подихом; але щоб я дозволив дивитися на неi iншому чоловiковi, юнаковi, художнику? Нi, нi! Я вб’ю того, хто осквернить ii поглядом! Я вб’ю тебе, свого друга, якщо ти не впадеш перед нею навколiшки! Так невже ти хочеш, щоб я дозволив дивитися на свою богиню байдужим поглядом i вiддав ii на поталу безглуздоi критики тупих йолопiв? О, кохання – це таiнство, воно живе тiльки в глибинi сердець, i все пропало, якщо чоловiк каже хай навiть своему друговi: «Ось та, кого я люблю!».
Здавалося, старий помолодшав. Його очi засяяли й ожили, блiдi щоки вкрилися яскравим рум’янцем. Руки в нього тремтiли. Порбус, здивований жагучою силою, з якою було мовлено цi слова, не знав, як поставитися до цього незвичайного, але такого глибокого почуття. При своему розумi Френхофер чи збожеволiв? Володiла ним фантазiя митця чи думки, якi вiн висловив, походили вiд того непоясненного фанатизму, що виникае, коли людина довго виношуе в собi великий твiр? Чи е надiя про щось домовитися з чудiем, одержимим такою химерою?
Опанований всiма цими думками, Порбус сказав старому:
– Але ж питання стоiть так: жiнка за жiнку. Хiба Пуссен не погоджуеться дозволити вам подивитися на свою кохану?
– Яка там кохана, – вiдповiв Френхофер. – Рано чи пiзно вона його зрадить. А моя завжди буде менi вiрна.
– Ну, то не станемо бiльше про це говорити, – сказав Порбус. – Але ж, поки ви зустрiнете, хай навiть в Азii, жiнку не менш прекрасно й досконало збудовану, нiж та, про яку я вам кажу, ви можете померти, не завершивши своеi картини.
– О, моя картина завершена, – вiдповiв Френхофер. – Якби хтось мiг подивитися на неi, вiн побачив би живу жiнку, яка лежить на оксамитовому ложi пiд балдахiном. Бiля неi золота тринога, звiдки струмують дивнi пахощi. Ти мимоволi простяг би руку, щоб узятися за китицю шнура, який пiдтримуе запону, i тобi здалося б, що ти бачиш, як дихають груди Катрiн Леско, красунi куртизанки, котру прозвали Прекрасною Нуазезою. Та все ж я хотiв би переконатися…
– Що ж, iдьте в Азiю, – сказав Порбус, помiтивши в поглядi Френхофера якесь вагання.
І рушив до виходу.
Але саме в цю мить до Френхоферовоi оселi пiдiйшли Жiлетта й Нiколя Пуссен. Коли дiвчина вже збиралася увiйти, вона раптом випручала руку з художниковоi руки й вiдступила назад, нiби охоплена якимсь передчуттям.
– Ну чого, чого я сюди йду? – сказала вона з болем у голосi, втупивши в коханого пильний погляд.
– Жiлетто, я надав тобi право самiй вирiшувати й готовий пiдкоритися тобi в усьому. Ти – моя совiсть i моя слава. Повертайся додому, й, можливо, я буду щасливiший, нiж коли ти…
– Чи можу я розпоряджатися собою, коли ти так зi мною говориш? О нi, я тодi почуваю себе просто дитиною. Ходiмо, – сказала вона, мабуть, роблячи над собою величезне зусилля. – Якщо наше кохання загине, якщо я гiрко каятимуся, хiба твоя слава не буде винагородою за те, що я пiдкорилася твоему бажанню? Ходiмо! Я все ж таки житиму, якщо спогад про мене залишиться на твоiй палiтрi.
Вiдчинивши дверi, закоханi зiткнулися з Порбусом, i той, вражений красою Жiлетти, чиi очi блищали вiд слiз, схопив ii за руку, пiдвiв, тремтячу, до старого i сказав:
– Ось вона! Хiба вона не варта всiх шедеврiв свiту?
Френхофер здригнувся. Жiлетта стояла перед ним у поставi простiй i невиннiй, схожа на юну грузинку, цнотливу i злякану, яку розбiйники викрали i привели до работорговця. Сором’язливий рум’янець пашiв на ii обличчi, вона потупила погляд, руки в неi безвiльно повисли, здавалося, сили от-от покинуть ii, а сльози на очах блищали наче нiмий докiр проти насильства над ii сором’язливiстю. У цю мить Пуссен проклинав себе за те, що дiстав цей скарб зi свого горища. Коханець витiснив у ньому художника, i тисяча сумнiвiв стали шарпати йому серце, коли вiн побачив, як помолодiли в старого очi i, за звичкою художникiв, Френхофер почав, так би мовити, роздягати дiвчину поглядом, угадуючи всi таемницi ii тiла аж до найзаповiтнiших. У ту мить Пуссен спiзнав жорстокi ревнощi справжнього кохання.
– Жiлетто, ходiмо звiдси! – вигукнув вiн.
Почувши цi слова, почувши крик молодого художника, його кохана радiсно пiдвела погляд, побачила свого милого й кинулася йому в обiйми.
– О, ти все-таки мене кохаеш! – сказала вона й залилася слiзьми.
Проявивши стiльки мужностi, коли треба було приховати свое страждання, вона уже не знайшла в собi сили, щоб стримати радiсть.
– О, вiдпустiть ii зi мною на хвилину, – сказав старий художник, – i ви порiвняете ii з моею Катрiн. Я згодний на вашi умови.
У словах Френхофера все ще вiдчувалася любов до створеноi його пензлем жiнки. Видно було, що вiн пишаеться красою своеi Нуазези i наперед тiшиться трiумфом, який його творiння здобуде над прегарною дiвчиною з плотi й кровi.
– Не вiдмовляйтеся вiд свого слова! – вигукнув Порбус, плеснувши Пуссена по плечу. – Плоди кохання недовговiчнi, плоди мистецтва безсмертнi.
– Хiба я для нього не бiльше, нiж просто жiнка? – сказала Жiлетта, пильно подивившись на Пуссена й на Порбуса.
Вона гордо пiдвела голову й кинула на Френхофера палахкотючий погляд, та раптом помiтила, що ii коханий милуеться картиною, яка здалася йому полотном Джорджоне, коли вiн уперше сюди прийшов.
– Гаразд, я пiду з вами, – сказала вона. – На мене вiн нiколи так не дивився.
– Дiду, ти бачиш оцей кинджал? – озвався Пуссен, якого Жiлеттин голос пробудив iз задуми. – Вiн прониже твое серце, тiльки-но ця дiвчина скрикне, потiм я пiдпалю твiй дiм, i нiхто з нього не вийде. Ти мене зрозумiв?
Нiколя Пуссен був похмурий, i його слова звучали грiзно. Ця погроза, а надто жест, яким вона супроводжувалася, заспокоiли Жiлетту, й дiвчина майже простила молодому художниковi за те, що вiн приносить ii в жертву мистецтву та своему славному майбутньому.
Порбус i Пуссен залишилися за дверима майстернi. Вони стояли, мовчки позираючи один на одного. Правда, спершу автор «Марii Єгипетськоi» дозволив собi кiлька вигукiв: «Роздягаеться… Вiн велить iй повернутися до свiтла… Порiвнюе ii з…» – та незабаром вiн замовк, побачивши, яким глибоким смутком затьмарилося обличчя Пуссена. І хоч старi художники нехтують подiбнi забобони, такi дрiб’язковi у порiвняннi з мистецтвом, Порбус у цi хвилини захоплювався поведiнкою Пуссена – таким милим i наiвним вiн здавався. Стискаючи рукiв’я свого кинджала, молодик майже притулився вухом до дверей. Стоячи отак у тiнi, художники скидалися на двох змовникiв, якi чекають слушноi митi, щоб убити тирана.
– Заходьте, заходьте, – сказав iм старий, сяючи вiд щастя. – Мое творiння досконале, й тепер я можу з гордiстю показати його. Нiколи жоден художник не створить пензлем на полотнi суперницi для моеi Катрiн Леско, прекрасноi куртизанки.
Охопленi нетерплячою цiкавiстю, Порбус i Пуссен вибiгли на середину простороi майстернi, де все вкрилося порохом, де панував цiлковитий безлад, а на стiнах то там, то там висiли картини. Спочатку вони зупинилися обидва перед зображенням напiвголоi жiнки в людський зрiст, яке привело iх у захват.
– О, на цю рiч не звертайте уваги, – сказав Френхофер. – Тут я набивав руку, вивчаючи позу, картина нiчого не варта. А ось тут моi помилки, – провадив вiн, показуючи на чудеснi композицii, розвiшанi на стiнах.
Тодi Порбус i Пуссен, приголомшенi цiею зневагою до таких чудових речей, стали шукати портрет, про який iшлося, але нiде його не побачили.
– Ось вона! – сказав iм старий, чие волосся скуйовдилося, обличчя палало надприродним збудженням, очi метали iскри, а груди судорожно здiймалися, як у молодика, сп’янiлого вiд кохання. – Ага! – вигукнув вiн. – Ви не сподiвалися побачити таку досконалiсть? Ви шукаете картину, а перед вами жива жiнка. Така на цьому полотнi глибина, повiтря вiдтворене так правдиво, що ви не вiдрiзняете його вiд повiтря, яке вас оточуе. Де тут мистецтво? Воно пропало, зникло. Перед вами живi форми живоi дiвчини. Хiба не точно я схопив колорит, обриси, де повiтря дотикаеться до тiла? Хiба предмети в атмосферi не так само вирiзняються, як i риби у водi? Подивiться, як у мене контури вiдокремлюються вiд тла. Чи не здаеться вам, що ви можете обхопити цей стан рукою? Атож, недарма вивчав я цiлих сiм рокiв, яке враження виникае, коли свiтлянi променi мовби розчиняються в предметах. А ii волосся – як насичене воно свiтлом! О, вона, здаеться, зiтхнула!.. А груди, ви тiльки гляньте на ii груди!.. Хто здатний не впасти перед нею навколiшки? Тiло тремтить. Зараз вона встане, зачекайте…
– Бачите ви що-небудь? – спитав Пуссен у Порбуса.
– Нi. А ви?
– Нiчогiсiнько.
Давши старому змогу умлiвати у своему екстазi, обидва художники почали перевiряти, чи не знищуе всi зоровi ефекти свiтло, яке падало прямо на полотно, що його показав iм Френхофер. Вони роздивлялися картину, вiдходячи то праворуч, то лiворуч, то стаючи навпроти, то нахиляючись, то випростуючись.
– Так, так, не сумнiвайтеся, це картина, – повторював Френхофер, неправильно витлумачивши причину такого ретельного огляду. – Дивiться, ось рама, ось мольберт, а ось моi фарби та пензлi.
І схопивши один iз пензлiв, вiн простодушно показав його художникам.
– Старий хитрун смiеться з нас, – мовив Пуссен, знову пiдступаючи до полотна, яке Френхофер називав картиною. – Я бачу тут лише безладно наквацьованi мазки, охопленi безлiччю дивних лiнiй, що утворюють навколо цiеi мазанини мовби огорожу.
– Ми помиляемося – гляньте! – заперечив Порбус.
Пiдiйшовши до полотна ще ближче, вони розгледiли в самому його кутку кiнчик голоi ноги, що вирiзнявся з хаосу кольорiв, тонiв, вiдтiнкiв, якi утворювали нiби безформну туманнiсть; але то був справдi кiнчик прегарноi жiночоi ноги, живоi ноги! Вони остовпiли вiд здивування перед цим уламком, що вцiлiв посеред неймовiрного, повiльного й невблаганного руйнування. Ця нога справляла таке саме враження, як надбитий торс якоi-небудь Венери з пароського мармуру посеред руйновищ спаленого мiста.
– Пiд цим схована жiнка! – вигукнув Порбус, показавши Пуссеновi на шари фарби, якi старий художник послiдовно накладав один на один, вiрячи, що вдосконалюе свою картину.
Обидва художники мимоволi обернулися до Френхофера, починаючи усвiдомлювати, хоч i невиразно, в якому екстазi вiн жив.
– Вiн щиро вiрить у те, що каже, – промовив Порбус.
– Атож, друже, – озвався старий, прокидаючись iз задуми, – вiрити необхiдно. Треба дуже вiрити в мистецтво i треба зжитися зi своею творчiстю, щоб намалювати таку картину. Деякi з цих тiней завдали менi чималоi мороки. Гляньте, ось тут, на щоцi, пiд оком, лежить легка пiвтiнь – у природi вона майже невловна, i ви навряд чи ii помiтите. От i уявiть собi, яких надлюдських зусиль довелося менi докласти, щоб передати цей ефект на полотнi! А ще, мiй дорогий Порбусе, уважно придивись до моеi картини, i ти краще зрозумiеш те, що я тобi колись казав про опуклостi та про контури. Подивись, як освiтленi груди, i ти збагнеш, як за допомогою кiлькох легких та кiлькох густо накладених мазкiв менi пощастило створити ефект справжнього свiтла, поеднавши його з лискучою бiлiстю ясних тонiв, i як, удавшись до протилежного засобу, тобто дрiбно розмелюючи фарбу та накладаючи ii якомога тоншим шаром, я згладив контури постатi, а за допомогою пiвтонiв, по сутi, стер рисунок i знищив будь-яку штучнiсть, надавши тiлу заокругленостi, яка iснуе в природi. Пiдiйдiть ближче, щоб побачити цю мою роботу. Здалеку ii не роздивишся. Тепер бачите? Цей ефект я вважаю своiм великим досягненням.
І кiнчиком пензля вiн показав на густий мазок свiтлоi фарби.
Порбус поплескав старого по плечу й обернувся до Пуссена.
– А ви знаете, що ми вважаемо його справдi великим художником? – сказав вiн.
– Вiн бiльше поет, нiж художник, – серйозно вiдповiв Пуссен.
