скачать книгу бесплатно
– Мiя! Мiя! Не тiкай, почекай. – вiн наздоганяе мене.
– Ти не хочеш бути зi мною, ти мене не знаеш. Можливо в менi двадцять три особистостi. Ти менi не потрiбен. Я звикла бути одна! -хоча подумки караю себе за такi слова, тому що для мене самотнiсть = самогубство.– Ти лише все ускладниш!
– Нi! Я хочу бути з тобою, захищати тебе, твiй спокiй. Хочу пiзнавати тебе краще. Бути частиною твого, нi нашого життя! – вiн обiймае мене, даючи секунду на осмислення всього що твориться. – Прошу, давай хоч спробуемо, дай менi шанс.
Я плачу нiхто нiколи не казав менi таких слiв. Не вiдпускаючи мене правою рукою з обiймiв, лiвою вiн витирае моi щоки.
– Я не знаю, як робити людей щасливими! – тихо шепочу я.– Я не пам’ятаю, я звикла бути одна.
– Ти не дооцiнюеш себе i тепер ти не одна. – вiн знову цiлуе мене в губи. Маленькi краплини дощу змусили нас прийти до тями та повернутись до його машини.
Через 15 хвилин ми були коло мого будинку.
Вечiр пройшов емоцiйно, подумала я, вмикаючи гiрлянду, що звисала у мене над лiжком. Я люблю дивитись на вогники, вони схожi менi на зiрочки. Накинувши на себе ковдру та полинувши у безодню сну, мрiй та покою, я заснула.
Чоловiк хоче бути у жiнки першим, а жiнка хоче бути в чоловiка останньою!
(Мiя. (Спогади дитинства))
Я стою на подвiр’ячку i дивлюсь, де ж вiн, де? Оглядаюсь по сторонам, ага, бачу! Починаю бризкати з пляшки водою, тато стрiляе у вiдповiдь. На менi платтячко небесного кольору i до того ж повнiстю мокре. Тато в рубашцi та брюках, знизу вони закоченi, вiн босий. В нашiй компанii грае тiтка Люсi. Материна молодша сестра. Вона приходить до нас рiдко але завжди не з пустими руками, солодощi чи суконька для мене – це звичайна справа. Тато такий щасливий, пiдходить до тiтки та обiймае ii. Ми хихочемо. Бiгаемо. Такий свiтлий та прекрасний день. Мое бiлокуре личко та золотаве волоссячко вiдблискуе на сонцi, променi якого мов заграють зi мною.
– Ти що робиш? – кричить мати. Вона вийшла з будинку, витрiщила очi, руки заклала в боки. О,я знаю цю ii стiйку. Зараз знову получу по попi. Але що ж я такого зробила? – Ану iди негайно до мене! Ти засранка брудна! – я кидаю свою пляшку та втiкаю. Втiкаю що маю сили. Останнiм часом я боюсь ii. Вибiгаю на дорогу i рухаюсь вздовж вулицi. В далi чую крик тата та мати. Вони знову сваряться, але я не повертаюсь. Страх, що вона по-задi мене сильнiший за мою цiкавiсть. Єдина думка це: Можливо вона мене бiльше не любить? Я ж просто гралась з татом та тiткою. Чому вони постiйно сваряться? Чому вона не дозволяе тiтцi приходити? Це всi мами i папи так сваряться? Якщо так, то я не хочу дорослiшати.
***
Гуп, гуп… Я вiдкриваю очi. Дивний сон. Давненько ж менi так звана,,мама,, не снилась. Що за грохiт? Швидко накидаю халат i виходжу на кухню. Тато з похмiлля, кидаю погляд на часи, що висять на стiнi, Боже лише 6.30 ранку.
– Чому ти не спиш? – запитую я у людини що схожа скорiш на бездомного нiж на мого тата.
– Вiдвали, чого приперлась? Шуруй до свого бойфренда. Вiн син Кличка? Розмiри його тiла аж лякають. – я мовчу – Класна в нього тачка, добре що знайшла собi багатенького, хоч один толк з нього буде!
– Який же?
– Будиш розводити його на грошi i купувати менi випивку! – з кривою посмiшкою бубнить батько.
– Що ти шукаеш?
– Горiлку дурепо. Де вона? – кричить несамовито вiн та в змахом руки згортае все з столу.
– Перестань! – у мене просто немае бiльше сил та бажання дивитись на це все. – Ти вчора з своiми дружками все випив! – в голову приходить iдея, i я швидко змiнюю тактику розмови. Вмiсто крику починаю лащитись.– Татусь, ну що таке? Ну досить, я благаю тебе! Давай я приготую снiданок, зварю каву. А ти тим часом iди помийся, побрийся! – запах i справдi вiд нього уже стоячий. Його риси обличчя змiнюються, стають м’якiшi. Я обiймаю його.– Ти ж знаеш пап, я поруч! І я люблю тебе!
– Добре доню, ти права. Вибач! – вiн зникае.
Пiднявши все з пiдлоги, перемивши посуд та дещо прибравшись у хатi, я швидко роблю яечню, варю каву а ще беру цигарку, точнiше три. Це татовi, не знаю для чого вони менi але хочеться мати при собi. Хватаю свою каву та йду до кiмнати одягатись. Швидко розчiсую волосся, роблю продiл по серединi а пасма що падали в очi заколюю по бокам, мов крильця янгола. Як завжди довжина волосся завилась локонами. Одягаю бiлу блузку, джинсовi шорти та бiлi кеди. Закидаю рюкзак за плече i вилiтаю до холу.
– Бувай, я в школу! – на ходу кричу я татовi та виплигую за параднi дверi i ледве не падаю.– Ти чого тут? – здивовано я запитую Алекса, що стоiть на нашому подвiр’i.
– Ахах, ти куди летiла? Бiжиш так до школи бо за мною сумувала? – я стукаю його легенько в плече.
– Нi звiсно, хвилювалась щоб у рiднiй школi не почались уроки життя без моеi участi. Люблю коли Петро Васильович плюеться розповiдаючи про своi шкiльнi роки i про те як вiн був ботаном! – Алекс посмiхаеться.
– Ходiмо! – промовляе вiн беручи мене за руку i майже тягнучи до машини.
– Нi я своiм транспортом! Я..я…
– Що ти? Я на машинi а ти великом. Розумiеш, я в твою корзину не помiщусь! Ну ж, не ламайся. Поiхали!
– Але ж тодi, нас всi побачать разом! – промовила я нiби про себе, в тишу. В грудях закипiло почуття тривоги. Вiн пiдходить ближче, нiжно проводить однiею рукою по щоцi, а iншою пiдiймае мiй пiдбородок. Я дивлюсь йому прямо у вiчi, його погляд такий спокiйний як i завжди, повний самоконтролю.
– Персик мiй! – з ослiплюючою посмiшкою мовить вiн.– Ти хвилюешся, що я зруйную твою бездоганну репутацiю?
– Що, що – персик? …Нi. Я не знаю. Якщо ми приiдемо разом до школи, то це означатиме що у нас вiдносини i ми, ну, пара.
– А ми i е пара! Ти моя. І я хочу щоб кожен гавнюк це знав. Я знаю там парочку хлопцiв що давно мають око на тебе, але тепер нехай дивляться та давляться слиною. Кусають себе за локтi що не наважились пiдiйти. Зрозумiла? Моя i лише моя! – вiн цiлуе мене в лоб та даруе мiцнi обiйми.
– Цiкаво а кому ж я подобаюсь? – з пiдтекстом в голосi задаю питання маючи надiю що Алекс видасть iменна.
– Ти нiколи цього не дiзнаешся! Навiть не думай!
– Ну що ж! Нехай тодi i всi дiвчата знають, що ти мiй. І нехай не здумають кидатись слиною, тому що iм буде непереливки. – його посмiшка розтяглась ширше.
– Мiя, ти едина менi знайома дiвчина у якоi емоцii як осiння погода, не знаеш чого очiкувати! – iдучи до школи я помiтила що Алекс дещо нервував, я не знала чому, тому вирiшила запитати прямо.
– Алекс, щось не так?
– Вибач не можу не запитати! Мене це хвилюе! – б’ючи пальцями по рулю авто мов по клавiшам пiанiно мовить вiн.
– Звiсно! я б не хотiла щоб мiж нами були недомовки чи секрети!
– Синець на руцi та подряпини, це вiд тата? Вiн тебе б’е? – мiй новий хлопець на диво турботливий.
– Нi! Це вiд його новоi пасii! —я посмiхаюсь.
– Мiя! Це не смiшно! – його подих стае важким.
– Вибач! А що менi залишаеться? Ми з нею побились, повiр ii вигляд гiрший! – Алекс вiдвiв погляд в свое вiкно. Я вирiшила розповiсти йому про ту ситуацiю з грошима та бiйкою. Але менш за все менi хотiлось щоб вiн жалiв мене. Тому розповiдь була скороченою, без лишнiх подробиць.
Жiнка вiрить слову,,кохаю,, лише тодi, коли воно сказане тихо i просто!
Дорога до школи була швидкою. Ми розмовляли про те, про се. Про все! Машина у нього i дiйсно класна, одразу видно, що хлопець запакований. Hyundai Accent – мае безлiч плюсiв: багато стандартна комплектацiя, просторий салон, невисока цiна i економiчний двигун. Ну це звiсно з слiв власника автiвки. Як на мене, машина норм. Я нiколи не була фанаткою машин. Головне щоб не пiшки!
– Ну що ж! – я набираю в груди побiльше повiтря.– Ти чому смiешся?
– Ти така кумедна! Видихни, а то ти аж побiлiла! – я не звертаю уваги на його насмiшки. Ми виходимо з машини i я бачу на звичному мiсцi своiх курочок (потружок). Я з ними нi чим не дiлилась, якось не хватало часу, вони будуть в шоцi, 100%. Алекс взяв мене за руку при цьому нагнувшись, тому що я йому нижче плеча, цiлуе мене в щоку.
– Що за нах…? – читаю я на устах у Кетрiн. Вона класна, прямолiнiйна, ми з нею схожi. Ну, не фiзично, а духовно звiсно. Кетрiн – брюнетка, тонкi губи, карi очi якi вона витрiщила так, нiби вони повистрелюють, тонко вискубанi брови. На нiй джинси трубочкою, бiлi кросiвки та сiрого кольору майка. Вона у нас любитель фiльмiв жахiв, поцiлункiв та не довгих стосункiв. Бiля неi Лiлi – блондинка, ботан, романтик. Займаеться волейболом, зубрить камiнь – науку, мае худощаву але спортивну фiгуру. На щiчках ямочки, на очах окуляри, зазвичай вона носить лiнзи але сьогоднi чомусь в окулярах. Чому? На нiй чорний сарафан з бiлим комiрцем, в руках як завжди пiдручники. Лiлi навiть iсть по записам, вона дуже зiбрана, все плануе на недiлю в перед. Вона ж навпаки, повна протирiчивiсть менi та Кетрiн. Вони вiрнi подруги, яких я безмежно цiню. Їх обличчя несе не яснiсть: шок, ступор, здивованiсть, допитливiсть.
З кожним кроком ми приближаемось ближче до них. Я сильнiше стискаю руку Алекса i вiн вiдповiдае менi тим же.
– Мiя…? Ну привiт! Стерво в шортах! – мовить Кетрiн, ii посмiшка широка i я розумiю, що це камiнь в мiй город, через ситуацiю вiд якоi вона в шоцi.
– Привiт! – пробормотiла Лiлi. – Алекс!? – не то, окликнувши не то привiтавши, розгублено добавила вона.
– Привiт! Радий знайомству поближче дiвчата! Лiлi, Кетрiн! – впевнено вiдповiв вiн.
– …Привiт дiвчата! Думаю ви чекаете вiдповiдей?
– Звiсно! – швидко кидае словом мов списом Кетрiн.-я посмiхаюсь, чому я не здивована.
– Друзi за 5 хвилин розпочнеться урок! – прокашляла Лiлi.
– Мiя я на обiд поiду по справах, тодi i по плiткуеш з подругами. Дами я вибачаюсь але зараз вона моя! —я посмiхаюсь як дурна. Алекс одразу повертаеться i iде до входу в школу. Я ловлю поглядом подруг i пiдмигую плечима. Нiби пояснюю, що я нiчого не можу подiяти! Кетрiн стоiть надувши губи, недовiра до хлопця вiдбилась печаттю на ii обличчi. А Лiлi пiдплигуе на мiсцi мов маленьке дитя. Вона така вiдкрита та чуттева.
Як i казав по обiдi,,мiй принц,, поiхав по справам. Цiкаво по яким? Подругам, як i обiцяла, виклала все як на духу. За Алекса, тата та Клару. Менi здалось, що вони радi були за мене. Ну Лiлi так точно, за те, що в моему сiрому житi з’явилась людина яка хоче бути зi мною, по справжньому бути, пiклуватись, любити мене. А Кетрiн була незадоволена, по перше за Клару, каже що я мала викликати полiцiю i щоб ii забрали, ну i звiсно не задоволена за Алекса, тому що ми його не знаем i його слова можуть бути пустими. Не дивлячись на рiзну реакцiю я дякую iм за щирiсть.
За 20 хвилин вiдсутностi, повернувся мiй хлопець. Дуже швидко на мiй подив! Але це був Алекс якого я ще не бачила. Злий. Змiнились не лише його риси та настрiй, вiн весь став iнший. Колiр очей сiрий, весь зжатий, здавалось що тисячi голок пронизають його тiло. Я не задумуючись встаю i iду йому на зустрiч не вiдриваючи вiд нього погляд.
– Поцiлуй мене! – шепоче вiн – Цiлуй! – i я роблю те що вiн наказуе. Мов зачарована. Я хочу бути йому потрiбною, я це вiдчуваю, вiн потребуе мого тепла так же як i я його. Поцiлунок такий сильний i в той же час нiжний, страсний та спокiйний. Тепло його тiла окутуе мене мов ковдра в холоднi зимнi днi. Тепло, що дае вiдчуття безпеки та покою. Розриваючи цiлунок ми схиляемо голови та торкаемось одне одного лобами.
– Дякую! – мовить вiн. Вiдчуваеться розслабленiсть в його сильному тiлi.
– Все добре? – я витяглась на носочки, адже вiн нереально високий порiвняно зi мною. До того ж я без пiдборiв.
– Тепер так! – я повертаюсь вiд нього, назад до подруг i розумiю, що ми не самi, ну по перше ми в шкiльнiй столовi i тут майже вся школа. Тиша, сотнi очей спрямованi на нас. За мить по залу знову з’явився рух. Але менi все одно! Чому я повинна хвилюватись за роздуми чи плiтки iнших? То е не в моему стилi!
– Це було круто! – з захватом повiдомляе, мов новини з телебачення нам Лiлi.– Справдi, блiн, куто!
Останнi декiлька тижнiв ми були у центрi уваги. Сама красива пара школи. Але якщо чесно, знаю, що були i тi кого такий розклад не влаштовував. Знову ж таки, нас це мало цiкавило i ми весь вiльний час проводили разом, до школи, пiд час школи та пiсля. Не змiнилось лише одне: мiй тато. Вiн став пити ще частiше та бiльше, ще гiрше зриватись на менi. Моею втiхою був Алекс. Його кохання до мене, його вiдношення, його турбота. Поруч з ним я вiдчувала себе потрiбною. Мене мов магнiтом тягло до нього.
Прийшовши сьогоднi зi школи я знайшла тата п’яного. Дверi у дiм вiдкритi були навстiж, тато пластом лежав на землi в холi. Дивлячись на нього хочеться плакати та кричати вiд безвиходi. Я затягла його до кiмнати, поклала подушку пiд голову та вкрила ковдрою. Що ще я можу для нього зробити? На мить я сiла поруч з ним та зависла в роздумах. Ця картина: пяний тато на бруднiй пiдлозi, цей страшний запах перегару, залишиться зi мною до кiнця моiх днiв.
Боже, я така зла. Як все це мене задовбало. По iншому не висловишся. В грудях знову болить, душить, важко дихати. Очi повнi слiз. У мене реально депресiя. Хоча я нiкому нiчого не кажу, навiть Алексу, я рiзала собi руки, але не так щоб померти, а щоб заспокоiти нерви. Я читала в Інтернетi що така поведiнка називаеться,,аутоагресiя,,. Блiн i це е ненормально, але нiчого з собою зробити не можу, по iншому я не можу заспокоiтись. Посидiвши над татом та поплакавши беру себе в руки та йду до своеi кiмнати. Потрiбно побiгати. Швидко переодягаюсь в спортивнi легiнси, спортивну кофту з капою, кросiвки i звiсно вмикаю в вуха музику,,соплi,,.
Вийшовши з дому замикаю дверi в цю чорну бездну, разом з ii демоном. Бiжу по дорозi, музика лунае так, що не чую навiть биття свого серця. Повз очi пролiтають, будинки, дерева, люди. Чому саме у мене такi батьки? Чому це випало на мою долю? Ледве видихаю, вiдчуття що мою душу розривае. Думки так полинули мене в себе, що я отямилась лиш на шкiльному стадiонi. От i добре. Тут нiкого немае, побуду на одинцi з собою, своiми проблемами та своiм демоном, що постiйно навiюе менi думку про те, що я нiкому не потрiбна. Про те що я маю щось з собою зробити, що всiм стане лише краще. Я знаю що то е не так i я маю задушити ту внутрiшню змiю що наспiвуе менi це лайно. Змiю що пiдривае мiй дух та вiру в себе. Рiзко в наушниках зупиняеться мелодiя, на екранi телефону висвiчуе входящий вiд Алекса. Я вибиваю та ставлю на блокiровку всiх входящих дзвiнкiв. Я дiйсно маю побути одна.
Не знаю яке коло я намотала, бiль в ногах дае розумiти що вiдбiгала я багато, але якого бiса менi не стае краще душевно. Зупиняюсь. Потрiбно вiдпочити тому що я просто впаду. Лягаю на газон. Коли я йшла з дому я прихватила одну цигарку та сiрники. Саме час ii закурити. Ранiше я нiколи не палила, але через постiйний запах табаку в будинку я звикла i навiть менi почав подобатись цей запах. Музика продовжуе лунати (JONY – Love your voice),я запалюю цигарку та роблю затяжку, дим попадае в моi легенi мов я палю вже з стажем, навiть не кашлянула. Сльози починають литись горохом, поглядом рахую зiрки на небi, вiдганяючи думки. Ще один в дох, руки та ноги я розкинула у виглядi зiрочки. Якось я читала що людина та природа мае зв'язок, говорилось про те, що ми можемо черпати енергiю з землi, трави, дерев. Моя батарейка була на нулi, тому лежачи на газонi та розслабившись, я уявляла як енергiя землi пiдпитуе мене. Ще один в дох. Б’ю кулаком по землi.
– Чому? – бормочу я про себе.– Для чого? Все мое сране життя, ти мене випробовуеш! – я звертаюсь до нього, до всевишнього. Ще одна затяжка, але нi… як завжди незрозумiло з звiдки з’явився Алекс. Вiн без слiв забрав у мене цигарку, кинув ii на газон та потушив ногою.
– Ти мов довбаний рицар! Знов прискакав мене рятувати? – вiн нiчого не казав, здавалось що вiн в любу секунду зiрветься. Розвернувшись спиною, вiн важко вдихнув, закинув голову до гори та пальцями прочесав свое волосся. Видихнувши вiн знову повернувся до мене.
– Вставай! – твердо та грубо вiн дав менi вказiвку.
– Як ти мене знайшов? – я пiдiймаюсь.– Чому ти тут? Якого хрена тобi потрiбно? – кричу я. Його погляд змiнюеться з розсердженого на довбану жалiсть.
– Мiя …! – вiн робить крок до мене.
– Нi, не потрiбно мене жалiти.– вiн вперто пiдходить та заковуе мене в своi обiйми. Я вiдштовхую його, б’ю кулаками по грудi. Плачу.
– Шшшшшш! – заспокоюе вiн мене.– Все буде добре! Я розумiю тебе! – я кожною клiтиною тiла вiдчуваю його мiкрохвилi. – Я поруч! – прояв такоi турботи ще бiльше мене розчулюе i я плачу так що аж запинаюсь.
– Хiба ти не бачиш ми не створенi одне для одного, ми не пара, ми рiзнi, рiзне життя та рiзне майбутне! Для кого ця твоя гра?
– Я не граю, не кажи так.
– Я реально нiкому не потрiбна, чому я маю вiрити твоiм словам? – я вiдчуваю як вiн сильнiше мене обiймае, подих стае частiшим а серце б’еться гучнiше.
– Вiрити тому …що я люблю тебе! – я пiдiймаю очi на нього i ми зустрiчаемось поглядом. Я бачу щирiсть та свiтло його нутра, що мов вiддзеркалюеться в очах.– Я завжди буду поруч! – я так потребую його, тому не задумуючись впиваюсь в його вуста та цiлую. Я просто не маю змоги вiдiрватись вiд нього. Все то нiсенiтниця про землю та енергiю, людинi потрiбна людина.
– Дякую тобi! – я схиляю голову йому на груди i час здаеться зупиняеться. Я готова стояти тут з ним вiчно. І чому бiжить так час, наше життя як годинник. Здаеться що я нiчого не встигаю. Не встигаю жити. Повноцiнно. – Хочеш поiдемо до мене? Ми могли б заiхати взяти пiцу чи сушi. Тато спить.
– Я знаю!
– Звiдки? Ти був в мене дома? – мене знову бере панiка. Вiн бачив тата на полу? Алекс помiтив, що я замаячила тому швидко доповнив свiй текст.
– Мiя не хвилюйся. Мене не цiкавить твiй тато, ну точнiше менi шкода що вiн так собi шкодить, але бiльш за все мене цiкавиш ти та нашi стосунки. Я був дома, потiм не знаю чому, я нiби вiдчув щось, вирiшив поiхати до тебе i набрав тебе з машини. Ти вибила, а потiм взагалi заблокувала i я почав хвилюватись ще бiльше. Дiм твiй був закритий, я заглянув у твое вiкно, кiмната була порожня. Набрав Лiлi, вона сказала що скорiше всього ти бiгаеш. І я одразу помчався сюди! – моi сльози знову пiдступають, тримаюсь з останнiх сил.– Шшшш, поiхали по пiцу!
Я не хотiла бачити тата, вiн мiг не спати. А це означало одне – новi проблеми та сварки. Тому ми залiзли до моеi кiмнати через вiкно. Повна темрява. Я увiмкнула у розетку гiрлянду i у мене з’явилась посмiшка. Вiдiбравши пiцу у Алекса та поклавши ii на лiжко, я вiдкрила колу, яку вiн вiддав без бою, та присiла поруч з лiжком. Хлопець блакитноi кровi, гуляв по моiй кiмнатi та уважно розглядав. В нiй нiчого особливого не було – це лише мiй маленький свiт. Невелике лiжко, гардероб, письмовий стiл, над яким висiло багато вирiзок дiвчат з свiту моди, вирiзки красивого макiяжу. Свiтлини природи з усiх куточкiв свiту. На iншiй стiнi дзеркало, теж обклеено вирiзками але мене та моiх подруг.
Ми розмовляли, iли пiцу, хохотали до самого свiтання. Десь о 4.15 я заснула. Заснула у обiймах людини, що стала для мене моею галактикою, що дарувала менi спокiй, надiю на майбутне.
Ранок був просто чудесний. Я швидко прийняла душ, почистила зуби. Вiдчуваю запах звареноi кави. Одягаю класичне темно сине плаття, воно нiби iз стрейчу, тому гарно лягае по моiй фiгурi. Клас. Каблуки + сумка + зачiска – кiнський хвiст. Я готова. Виходжу за дверi…
– Ой! – кажу я сама до себе. Повертаюсь до кiмнатi, на столi духи. Декiлька натискань i я пахну як iмператриця (DsG №3 L—Imperatrice). Це звiсно не оригiнал, але вони неймовiрнi.
– Доброго ранку! – промовляе тато, вiн iсть молочну кашу, моя тарiлка чекае мене навпроти.
– І тобi привiт!
– Як спалось?
– Добре, дякую. А тобi? Голова не болить? – ну не могла я, щоб не з’язвити.
– Дякую, що накрила мене, ковдра мене зiгрiвала!… Ти ж знаеш, що я люблю тебе? – не пiдiймаючи голови каже вiн. Йому соромно, це добре.
– Пап, ти ж розумiеш що твоi запоi затяглись? Досить вже!
– Це бiльше не повториться.– ми нiби обмiнялись ролями. Я доросла, що вичитуе свою дитину. А вiн маленький хлопчик що провинився i тепер ховае оченята, щоб його не наказали.
– Твоя мати вчора телефонувала! – тихо – тихо прошепотiв вiн.
– Що iй потрiбно? – точнiше якого чорта вона телефонувала.
– Хоче зустрiтись!
– А ти що iй сказав? – я просто в шоцi.
– Дав твiй номер! – я вiдчуваю скiльки невиносимого болю в його словах. Вiн казав, що кохав ii бiльше за життя. Хотiв родину, дiток. А вона – незрозумiло, що вона хотiла. Все зруйнувала. Як мiнiмум нам обом життя, менi i татовi. – Ти зустрiнешся з нею? Менi важко це признавати, але iй дiйсно е що тобi розповiсти! – продовжуе вiн.
