скачать книгу бесплатно
Проект «Украiна», або Таемниця Михайла Грушевського
Данило Яневський
Проект «Украiна»
Нова книга журналiста, телеведучого, доктора iсторичних наук е другою частиною навчального посiбника для полiтикiв, журналiстiв, полiтологiв та любителiв з написання, переписування та удосконалювання Конституцii Украiни. На сторiнках цiеi книги – альтернативне бачення сутi «Украiнськоi революцii» пiд проводом Украiнськоi Центральноi Ради. Ви дiзнаетесь, яку iсторiю написав видатний нацiональний iсторик Михайло Грушевський i що приховують сучаснi мiфотворцi про вiтчизняну iсторiю перiоду 1917—1918 рр., як було встановлено Брестський мир, хто фiнансував Центральну Раду i що сьогоднi вiдомо про вiльних мулярiв зразка 1917 року.
Данило Яневський
Проект «Украiна», або Таемниця Михайла Грушевського
Частина І
Вступнi зауваги
У попереднiй книзi «Втрачена iсторiя загубленоi держави» на пiдставi аналiзу здобуткiв вiтчизняних суспiльствознавцiв ми показали наявнiсть якiсного розриву мiж iснуючими, в цiлому мiфологiчними, уявленнями про iсторичний шлях нашоi краiни i нашого народу та реальним змiстом iсторичного, культурного, iнтелектуального спадку, набутого нашим народом упродовж останньоi тисячi рокiв.
Проiлюструвати цей розрив можна одним простим прикладом. Припустiмо, що людина, яка читае цi рядки, – християнин або християнка. Припустiмо, що вона навiть вiдвiдуе богослужiння, дотримуеться церковних приписiв у повсякденному життi тощо. Але при цьому не мае поняття про iснування Святого Письма, змiст Старого та Нового Заповiтiв, не знае сутi Христового вчення, мiсii апостолiв, вчення Отцiв Церкви, не розумiе рiзницi мiж католицькою i православною церквами, не знае, хто такi Петро Кiфа, Мартин Лютер, Іван-Павло ІІ…
Але саме такi нашi сучаснi побутовi уявлення про власну краiну, про народи, якi ii населяють, про iх походження, iсторичну долю, внески у цивiлiзацiйний розвиток тощо. На загал вони, цi уявлення, бiльш-менш зводяться до наступноi схеми: «украiнцi» походять вiд трипiльцiв, iх хрестив Володимир Святий, який створив першу украiнську державу – Киiвську Русь, що ii згодом погромили монголи. Ця держава розпалася на дрiбнi уламки, окупованi поляками, але iх поборов натхненник та органiзатор нацiонально-визвольноi вiйни украiнського народу Богдан Хмельницький. Попри всi його намiри проклятi московськi царi та польськi пани окупували Украiну i накинули на ii украiнський народ московське, православне ярмо, польське, католицьке ярмо, а на додаток ще й австро-угорське. Народ страждав столiттями, але пiсля повалення самодержавства в 1917 р. на хвилi переможних нацiонально-визвольних змагань вiдновив свою державу, про яку мрiяв столiттями. Але московськi бiльшовики окупували Украiну, накинули iй тепер уже свое ярмо i ссали кров украiнського народу аж до 1991 р., коли украiнський народ, нарештi, проголосив незалежнiсть. Пiсля цього проголошення, яке ознаменувало собою нову вiху в iсторii украiнського народу, розпочалися процеси реального змiцнення суверенiтету, демократизацiя суспiльного життя, перехiд до ринковоi економiки i т. д. i т. п. Кожен охочий, а число iх, сказати правду, меншае день у день, може за бажання прочитати про це в будь-якому популярному i не дуже виданнi. Написано багато…
Дописалися до того, що занепокоiли чи не найтитулованiшого вiтчизняного iсторика. Герой Украiни, академiк i вiце-президент НАН Украiни, Голова Верховноi Ради В. Литвин у липнi 2009 р. висловив це занепокоення в таких словах: «Те, що нам потрiбно пiзнавати наше минуле, розчищати замуленi джерела iсторичноi правди, не пiдлягае сумнiву. Але не за рахунок вип’ячування подiй, дат i людей, якi на це абсолютно не заслуговують». Пан Литвин закликав учених Нацiональноi академii написати унiверсальний шкiльний пiдручник з iсторii Украiни, i взагалi з iсторii, який, за його словами, «повинен давати дiтям усталенi формули та оцiнки, якi, окрiм усього iншого, виховували б вiдчуття нацiональноi гордостi та патрiотизму, давали б розумiння складностi нашого iсторичного процесу i, водночас, консолiдували украiнське суспiльство».
Автор цiеi розвiдки не змiг не вiдгукнутися на цей заклик колеги i просить вважати цю книгу скромним продовженням свого першого практичного внеску у величну справу пiдготовки саме такого пiдручника – якщо не для дiтей, то принаймнi для дорослих. Адже для написання такого пiдручника для дiтей, за висловом академiка Литвина, повинно «вистачити таланту». А що в собi такого таланту автор не знае, то доводиться використати наявний ресурс для написання такого пiдручника бодай для дорослих.
Якою була «Украiна» перед першою росiйською та австрiйською окупацiею?
Отож насамперед, як i годиться, перед тим як спробувати «виховати вiдчуття нацiональноi гордостi», спробуймо бодай побiжно окреслити «складностi нашого iсторичного процесу».
Численнi розвiдки вiтчизняних iсторикiв, оприлюдненi впродовж останнього десятилiття, довели: ключовою «точкою повороту» в iсторii земель сучасноi Правобережноi Украiни та народiв, якi iх населяли, стала лiквiдацiя в 1772 та 1796 рр. Речi Посполитоi Австро-Угорською, Нiмецькою та Росiйською iмперiями.
Адекватну узагальнену вiдповiдь на це питання дае розлога монографiя Н. Яковенко[1 - Яковенко Н. Украiнська шляхта з кiнця ХIV до середини XVII столiття. Волинь i Центральна Украiна. Видання друге, переглянуте i виправлене. – К.: Критика. – 2008. – 470 с]. Дослiдниця констатуе: станом на початок XIV ст. головними «столами» Пiвденно-Захiдноi Русi – володимирським, галицьким та киiвським – володiли князi з двох родiв: руського, Рюриковичiв, та литовського, Гедимiновичiв. 1340 р. володимирський стiл «унаслiдок династичних зв’язкiв посiв син Гедимiна Любарт, одружений з донькою володимирського князя Андрiя Юрiйовича (Романовича)». Унаслiдок успiшних вiйськових дiй проти орди в 50-х – на початку 60-х рокiв XIV ст. Гедимiновичi утвердилися i на Киiвщинi. На Волинi вiд середини XIV ст. царювала молодша гiлка Романовичiв-Рюриковичiв – князi Острозькi, а також нащадки турово-пiнських князiв. Тогочасний устрiй земель, якi входили до складу сучасноi Украiни, в адмiнiстративно-територiальному сенсi склався «ще за домонгольських часiв для створення податкових округiв». У той самий час «основнi форми полiтичноi надбудови, якi виникли у пiвденно-захiдних князiвствах до монгольського нападу, збереглися i пiсля входження цих земель до литовськоi держави, традицiйно виступаючи як вiйськово-полiтична iерархiя панiвного класу».
В основi всiеi правовоi системи вказаних «столiв»-князiвств лежав принцип, проголошений «Саксонським Зерцалом»: «нiхто не може привласнити собi iншого права, крiм того, яке йому властиве вiд народження». Влада над народом була розподiлена мiж великим князем та вiйськовослужилими землевласниками. При цьому «в середньовiчнiй уявi полiтичну незалежнiсть краiни <…> не ототожнювано з державною сувереннiстю, бо тодiшня правосвiдомiсть не знала безпосереднього панування держави над особою пiдданого: людина середньовiччя пiдкорялася iншiй людинi, а не державi <…> Державу сприймали як категорiю абстрактну, лише як своерiдний додаток до особи властителя… З вимиранням одних i вiдходом iнших княжих родiв вiд свого народу становище почало змiнюватися».
Вiд кiнця XIV ст. Брацлавська, Волинська, Киiвська, Луцька землi (якi Н. Яковенко вперто називае «украiнськими») жили «за власним правом, зафiксованим в привiлеях», а з 1529 р. – за единим для всiеi держави правничим кодексом – Статутом. 1505 р. «було закладено засади полiтичного парламентаризму… король не мiг видати жодних постанов без згоди сойму». Станом на кiнець XVI ст. «украiнська шляхта домоглася законодавчого потвердження станових, полiтичних, майнових та особистих прав, якi вкупi з фактичною монополiею на землеволодiння й участь в урядово-адмiнiстративному та законодавчому життi держави забезпечили iй виняткове становище серед решти соцiяльних груп i прошаркiв населення».
Прикладом автономного iснування в державi була Киiвська земля, яку вiд 1471 р. очолював воевода з роду литовських удiльних князiв Олельковичiв. Вiн зосереджував у своiх руках усю повноту вiйськовоi, судовоi, фiнансовоi та дипломатичноi влади. Рiзнi регiони тогочасноi «Украiни» разюче рiзнилися один вiд одного. Волинь з середини XV до середини XVI ст. – це «екстериторiальна княжа вотчина», федерацiя Волинського, Володимирiвського, Кременецького та Луцького повiтiв. Брацлавщину, на думку Н. Яковенко, коректно порiвняти з Киiвщиною.
Головна причина «внутрiшньоi децентралiзацii» Волинi – «наявнiсть потужного й розгалуженого прошарку князiв, нащадкiв як давньоi династii володарiв – Рюриковичiв, так i новоi – Гедимiновичiв». Цi та iншi княжi сiм’i – це «единий замкнений стан, до якого не давали доступу нi багатство, нi вплив, нi високi урядовi посади. Князем був лише син князя, i нi король, нi сейм не могли пожалувати князiвського титулу <…> Спадкове право князiв на винятковiсть сприймала як належне не тiльки украiнська родова шляхта, але й королiвська влада <…> Князiвський авторитет залишався в Украiнi нерозхитаним. <…> Особу князя i найвище право, носiем якого вiн уважався вже в силу народження, сприймали як наслiдок Божого промислу, незаперечний абсолют». За класичною схемою всi князiвськi роди Великого князiвства Литовського умовно подiлялися на чотири групи, кожна з яких мала певне вiдношення до руських земель: князi литовського походження (в т. ч. представники панiвноi династii Гедимiновичiв), князi руського походження (Рюриковичi), вихiдцi з татарських орд i Кримського ханату (в т. ч. Чингiзиди); князi невстановленого походження. З кiнця XIV ст. до середини XVIІ ст. на теренах Волинi та сучасноi центральноi Украiни проживало щонайменше п’ятдесят два князiвських роди.
Особливу мiсiю серед них мали «господарi Русi» – князi Острозькi. Саме князiвська верства була реальною владою на територii сучасноi захiдноi та центральноi Украiни, «проти яких i уряд, i король, i сейм перетворилися на порожнi слова без реального змiсту». Так, на територii Лубенщини Вишневецьких, рiвнiй якiй не було на територii тогочасноi Європи, «дiяли едина влада i едине право – княже». У серединi XVIІ ст. двадцять два княжi роди контролювали на Брацлавщинi, Волинi (яка була «питомим гнiздом князiвських родiв») та Киiвщинi вiд 80 до 90% земельного фонду. При цьому, наголошуе Н. Яковенко, «потужнiсть» руських (яких Н. Яковенко чомусь уперто називае «украiнськими». – Д. Я.) «набагато перевищувала реальну вагу князiвськоi групи Бiлорусi i Литви».
Очевидно, що такий стан не влаштовував (або мало влаштовував) iншi панiвнi стани. Уже наприкiнцi ХV ст. «було злiквiдовано принципову вiдмiннiсть мiж князями i панами», а «рядовi бояри-шляхта самочинно закрiпили свое право на належнiсть до верстви «благородних». Наступне, XVI столiття стало столiттям кардинальних змiн. 1569 р. в Люблiнi було укладено унiю, яка створила «двоедину державу трьох народiв» – Рiч Посполиту, що об’еднала литовцiв, полякiв та русинiв. З точки зору права Люблiнська унiя «була актом цiлком парламентарним, який ухвалено на законодавчiй основi за вiдповiдною згодою послiв, котрих обирала украiнська (насправдi руська. – Д. Я.) шляхта, единий правоспроможний стан тогочасного суспiльства». Одним з головних наслiдкiв створення единоi держави було скасування державного кордону мiж ВКЛ та РП[2 - ВКЛ та РП – Велике Князiвство Литовське та Рiч Посполита.]. Це, в свою чергу, мало наслiдком «зняття заборони мешканцям Корони набувати маетки на колишнiй литовськiй частинi Украiни (тобто Русi. – Д. Я.), вiдкрило дверi польському елементу <…> на ще не освоенi землi пiвдня та сходу. <…> Чималi маси шляхти <…> перемiщаються з Волинi на Киiвщину та Брацлавщину <…>», причому руськi пани «вже нiчим не вирiзнялись вiд загальноi лави «братii шляхетськоi»». Саме в цей перiод, тобто в першiй половинi XVII ст., «сформувався характерний…стереотип украiнця, в якому органiчно сполучено усвiдомлення свого «руського» походження з вiдчуттям належностi до польськоi «полiтичноi нацii».
Ще один принциповий, структуротвiрний чинник середини XVIІ ст. – згасання, виродження, сходження з iсторичноi арени князiвських родiв, найвiрогiднiше – внаслiдок генетичних захворювань, породжених перехресними шлюбами. Але цей процес був не просто процесом вимирання одних людей i замiни iх iншими. Історична драма нашого народу, i саме це засвiдчили наступнi подii, полягала в тому, що «украiнськiй родовiй елiтi iсторична доля вiдвела функцii охоронця та гаранта цiлостi народу», саме вона виконала роль своерiдного пiдмурiвка, який забезпечив цiлiснiсть украiнства (насправдi русинства. – Д. Я.) як такого». Саме в цьому, за висловом Н. Яковенко, «в елiтарному середовищi бачаться витоки певного морального iдеалу». Із згасанням князiвських родiв, насамперед Острозьких та Збаразьких, «пiвденно-схiдний пас Украiни <…> перетiкае до рук польських магнатiв. Рано чи пiзно це мусило призвести до вибуху, адже розривалася вельми непроста нитка протекторату-протистояння, що здавна в’язала козацтво з князями, iiзаступила позбавлена архаiчно-патронального серпанку оголена етнiчна та нацiональна ворожнеча».
В основi цiеi ворожнечi об’ективно лежали фактори буденнi. Буденнiсть полягала, по-перше, в тому, що в Польщi «увесь народ i загал польського рицарства замикався <…> одним слово «шляхта»». Натомiсть на територii сучасноi Украiни «единого народу-шляхти» нiколи не iснувало. Над руським народом стояли три iерархiчнi поверхи – князi, якi були «нарiжним каменем» усiеi структури; «зем’яни-шляхта» (тобто усi благородно народженi, та вiйськовий елемент – королiвськi бояри. Це принципове розшарування в побудовi панiвного полiтичного класу зумовлювало вiдмiнностi в обсягах статкiв, отже, пов’язаних з цим обсягiв прав та привiлеiв. Шляхта володiла вiд 3% (Брацлавщина) до 11% (Киiвщина) земельного фонду, хоча становила при цьому «абсолютну бiльшiсть шляхетського загалу» – вiд 64% на Брацлавщинi до 76% – на Киiвщинi. Ще один структуротвiрний момент – «дебют» козацтва «на iсторичнiй аренi», який припав на останнi роки столiття. Саме цей дебют, який дуже швидко перетворився на мiтельшпiль, став основною причиною розпалу Хмельниччини, яка спричинила гуманiтарну, соцiально-економiчну та полiтичну катастрофу на бiльшостi територii сучасноi Правобережноi Украiни, вiддала ii населення пiд ярмо iноземноi, московськоi окупацii, на вiки визначила вiдносини мiж основними етнонацiональними групами цiеi землi як конфлiктнi. Зазначений «дебют» посилив, крiм соцiального, i роздмуханий iз полiтичних мiркувань релiгiйний антагонiзм мiж двома основними християнськими деномiнацiями.[3 - Усi деталi див.: Гудзяк Б. Криза i реформа: Киiвська митрополiя, Царгородський патрiархат i генеза Берестейськоi унii. – Львiв. – 2000. – 426 с]
Саме цей конфлiкт, як з'ясувалося вже за столiття, i став основною причиною занепаду руських земель, зданих загарбникам Богдановими наступниками. На цих землях станом на першу половину XVII ст. мешкало:
– Брацлавщина – 450—500 тис. осiб (не менш як 220 шляхтичiв) у 960 селах;
– Волинь —680 тис. (шляхти —близько860сiмей)у2130 селах;
– Киiвщина – 500—550 тис. (610 шляхетських сiмей) у 1460 селах.[4 - Яковенко Н. Указ. праця. – С. 17, 24, 35, 37, 39, 41, 45, 49, 57, 62, 64, 65, 77, 79, 80, 82, 84—85, 87, 88, 90, 91, 98, 100, 121, 124, 203, 215, 228.]
Висновок перший
Упродовж семисот рокiв, тобто вiд часiв Володимирового Хрещення та «Руськоi правди» (988/1054 pp.) i до першого роздiлу Речi Посполитоi (1772 p.), руська люднiсть на територii сучасноi Правобережноi Украiни населяла держави, що iх з повним правом можна назвати «правовими». Середньовiчнi «украiнцi» в повному обсязi користувалися всiма належними тiй чи iншiй соцiальнiй верствi правами, закрiпленими в «Руськiй правдi», «Статутi Великого князiвства Литовського», у нормах магдебурзького, саксонського та звичаевого права. Цими правами вiд народження користувалося принаймнi двадцять поколiнь тогочасних «украiнцiв». Причому права були нерозривно пов'язанi зi становими обов'язками.
Якою зробили «Украiну» пiд час росiйськоi окупацii?
Упродовж пiвтора столiття Росiйська iмперiя провадила на захоплених землях полiтику лiквiдацii чинних тодi прав та свобод пiдданцiв РП, полiтику нацiональноi, релiгiйноi, соцiальноi унiфiкацii. Але можна констатувати, що станом на 1917 р. ця полiтика в цiлому зазнала краху. Лiквiдувати дiйснi соцiо-культурнi, релiгiйнi вiдмiнностi мiж так званими «великоруськими» i так званими «малоросiйськими» губернiями загалом не вдалося. «Малоросiйськi», натомiсть, чiтко дiлилися на двi нетотожнi мiж собою цiлостi – «правобережну» та «лiвобережну». Географiчний кордон мiж ними проходив по правому берегу рiчок Днiпро та Псел, якщо зовсiм точно – по схiдному кордону дii Статуту Великого князiвства Литовського, унiкальноi збiрки римського, магдебурзького, саксонського та звичаевого права, норми якого регулювали життя тамтешньоi громади та держави вiд Х ст. Лiквiдацiя польськоi держави, запровадження принципово вiдмiнноi вiд колишньоi дегенеративноi правовоi системи, лiквiдацiя основних прав та свобод шляхти, мiщан, закрiпачення селян, проведення принизливоi для руського населення культуртрегерськоi полiтики, яка заперечувала гарантоване iм упродовж попереднiх столiть право на релiгiйну та культурну самоiдентифiкацiю, спричинили головно вiдчуження абсолютноi бiльшостi людей вiд окупацiйноi влади.
Натомiсть тогочасне населення теперiшньоi Лiвобережноi Украiни було в бiльшостi своiй переселене з iнших територiй i тому ставилося до iмперських реалiй незрiвнянно лояльнiше за населення Правобережжя. Населення сучасноi Лiвобережноi Украiни в цiлому iнтегрувалося в систему романовських економiчних та полiтичних реалiй.
Висновок другий
Указанi та iншi системнi фактори зумовили те, що пiд 1917 р. украiнський народ як цiлiсть не встиг сформуватися. Так само не встигли сформуватися i полiтичнi сили, якi б адекватно вiдображали, висловлювали, формулювали полiтичнi iнтереси рiзних його соцiальних, релiгiйних та iнших груп i верств.
Якою зробили «Украiну» пiд час австрiйськоi окупацii?
У той самий час розвиток тiеi частини руського народу, яка опинилася пiд рукою Габсбургiв, мав якiсно вiдмiнний характер. Як вважають автори бiльшостi вiдомих дослiджень, православне населення, яке мешкало в мiжрiччi рiчок Сян, Збруч та Днiстер на початку XX ст., сформувалось щонайменше в окрему народнiсть. У серпнi 1917 р. цiсар Карл постановив називати русинiв греко-католицького вiровизнання «украiнцями», легалiзувавши таким чином напiвофiцiйне вживання у мовнiй практицi цього термiна. Руськi (украiнськi) пiдданцi Габсбургiв користувалися всiма полiтичними, економiчними, соцiальними та iншими правами, гарантованими рештi нацiональних, конфесiйних, соцiальних та iнших груп мультинацiональноi Австро-Угорськоi iмперii.
Ось лише одна констатацiя:
«В рамках буковинського «зрiвняння», яке було здiйснене 26 травня 1910року, украiнцям вдалося пiдвищити свое становище до рiвня румунiв. У Галичинi аналогiчне зрiвняння з поляками, яке набуло форми закону, на жаль, лише 8 липня 1914 року, через початок вiйни так i не було зреалiзоване. На угорських територiях, заселених карпаторусинами, до зрiвняння справа не дiйшла взагалi. Тамтешнi русини потерпали вiд сильного наступу мадяризацii; також йукраiнська нацiональна свiдомiсть буларозвинута тут найменше».
У загальнополiтичнiй площинi галицько-буковинський полiтикум подiлявся на двi основнi групи. Перша – так званi «старорусини»: одне з ii вiдгалужень щиро «вважало русинiв однiею з гiлок росiйського народу», але залишалося в той самий час лояльним до iмперii Габсбургiв. Та «переважну бiльшiсть у русинському проводi, серед русинських депутатiв представницьких органiв полiтичноi влади (Райхсрату, сеймiв Галичини i Буковини) становили «молодорусини», якi вважали себе «украiнцями» i бажали, щоб iх саме так називали (у тому числi, щоб пiдкреслити свою вiдмiннiсть вiд росiян). Внаслiдок рiзнопланових заходiв, до яких вдавався С. – Петербург, а також розчарування з приводу нездiйсненого «зрiвняння» у Галичинi, невелика частина з них замiсть культурно-етнiчного русофiльства стали прихильниками його полiтичного варiанта, вiдмовившись таким чином вiд лояльностi до Австро-Угорщини». В органiзацiйному планi полiтичнi iнтереси русинiв-украiнцiв представляли (або намагалися представляти, Украiнська парламентарна репрезентацiя, яка об'еднувала членiв iмперського парламенту, а також Головна украiнська рада, Загальна украiнська рада та Союз визволення Украiни, «який фiнансувався спочатку з Вiдня, а пiзнiше також з Берлiна».
Але не все було так гладко. У 1914—1918 pp. «в украiнськiй частинi Галичини та на Буковинi мали мiсце надзвичайнi заходи, якi, будучи продиктованими умовами военного часу, набули страшних масштабiв. З причини часом надуманих, а часом реальних русофiльських настроiв» у таборах, режим у яких «почасти також був нелюдський», були iнтернованi 6700 осiб, в т. ч. в Талергофi – 5700 осiб, серед яких було 388 греко-католицьких священикiв. Велика кiлькiсть ув'язнених «була страчена».[5 - Бiль В. Полiтика Австро-Угорщини щодо Украiни пiд час Першоi свiтовоi вiйни // Окупацiя Украiни 1918 року. Історичний контекст-стан дослiдження – економiчнi та соцiальнi наслiдки / Упорядники: Вольфрам Дорнiк, Стефан Карнер. – Чернiвцi. – 2009. – С. 55]
Висновок третiй
Сукупнiсть встановлених сьогоднi десятками науковцiв фактiв дозволила нам виснувати, що нiякого украiнського народу станом на 1917 р. не iснувало, як не iснувало й такоi краiни або держави, як «Украiна». Вживання термiнiв «Украiна» та «украiнський народ» стосовно територiй та населення, якi в XI—XVIII cm. входили до складу Киiвськоi Русi, Галицько-Волинського князiвства, РП/ВКЛ, а наприкiнцi XVIII cm. були роздiленi помiж трьома iмперiями, антинаукове. Суттевий, а можливо, вирiшальний внесок у формулювання цих антинаукових постулатiв зробив М. Грушевський.
Яку iсторiю написав М. Грушевський?
Михайло Грушевський.
М. Грушевський, найбiльший та найавторитетнiший нацiональний iсторик кiнця XIX – початку XX ст., був рабом лiнiйних, механiстичних соцiологiчних теорiй, якi домiнували серед частини европейського iнтелектуального середовища соцiалiстичного спрямування у другiй половинi XIX ст. Усi означенi теорii – чи то економiчнi, чи то полiтичнi, чи то природознавчi – мали одну спiльну рису: вони виходили з апрiорного судження про принципову пiзнаванiсть свiту. Це, в свою чергу, припускало очевидну «можливiсть» побудувати несуперечливу теорiю, iмплементацiя якоi в полiтичну практику дозволить нарештi раз i назавжди лiквiдувати, остаточно викоренити iманентнi сучасному iм суспiльству пороки. Анi Грушевський, анi, тим бiльше, абсолютна бiльшiсть тодiшнiх полiтичних украiнських дiячiв нацiонал-соцiалiстичноi орiентацii i в страшному снi не могли уявити, що всi ми – лише частина загального буття, яке мае лише один напрямок постiйного руху – до хаосу. У цьому сенсi мiж системою, ii складниками та iхнiм оточенням мае мiсце постiйна взаемодiя, внаслiдок чого вся система змiнюеться несподiваним чином. При цьому вони й не здогадувалися: навiть найменшi подii можуть врештi спричинити великi змiни в самiй системi – взяти для прикладу хоча б того безвiсного сiльського хлопчика, який показав маршалу Блюхеру едино правильну дорогу до селища Ватерлоо.
Висновок четвертий
У 1917р., пiсля лютневого перевороту в Петроградi, лiдерськi позицii в соцiально-полiтичному русi на територii деяких пiвденно-захiдних губернiй росiйськоi держави опанувала група нацiонал-соцiалiстичних дiячiв, яких очолив М. Грушевський i якi виражали стихiйно утворенi мiфологеми росiйсько-украiномовних мiських та сiльських люмпенiв. Одна з найбiльш руйнiвних серед них була сформульована особисто Володимиром Антоновичем та Михайлом Грушевським. Зводилася вона до негативноi оцiнки «ролi вищих соцiальних прошаркiв в iсторii Украiни, яким народницька традицiя кiнця XIX – початку XX столiття вiдводила функцiю «денацiоналiзатора» та головного передавача чужих, ворожих «масi народнiй» впливiв».[6 - Яковенко Н. Указ. праця. – С. 10.]
Для цих полiтикiв понять «право» та «закон» не iснувало взагалi. Його, право, в iхнiй свiдомостi об’ективно заступили мiфологеми «нацiональна iдея» та «соцiальна справедливiсть». У царинi майбутнього державного устрою так званоi «Украiни» вони не мали нi адекватних уявлень, нi, бiльше, теоретичних розробок.
Причини, якi прирекли Росiйську iмперiю
Спроба iмплементацii зазначених iдеологем у поточну полiтичну реальнiсть 1917 р. буквально розiрвала зсередини Росiйську iмперiю, а згодом республiку. Серед причин цього, на нашу думку, були такi:
– неспроможнiсть «перетравити» окупованi внаслiдок подiлу Польщi територii, якi значною мiрою зберегли свою нацiональну, культурну, конфесiйну, етнопсихологiчну, побутову автентичнiсть попри те, що були позбавленi державноi, полiтичноi та формально-правовоi самобутностi насильницьким, нелегiтимним, з iхньоi точки зору, способом;
– нездатнiсть нових володарiв сформулювати нову, прийнятну, зрозумiлу, просту мiфологiю, яка б пояснювала автохтонному населенню необхiднiсть та бажанiсть прийняття нових полiтичних, правових, культурних, деномi-нацiйних, адмiнiстративних, економiчних реалiй;
– зависокi темпи Великоi реформи 1861 р., наслiдки якоi поглибили старi та сформували новi нездоланнi економiчнi, майновi, соцiальнi, полiтичнi, освiтнi, культурнi та iншi суперечностi помiж iндустрiальним мiським полiетнiчним та аграрним сiльським моноетнiчним та моноконфесiйним середовищами;
– Перша свiтова вiйна, яка дала зброю в руки представникам соцiальноi верстви, яку впродовж попереднiх столiть принципово не допускали до вiйськового стану.
Для селюкiв, перевдягнених у вiйськовi строi, зброя в руках сформувала iлюзiю, що вони також можуть i повиннi стати панами – адже тiльки пани, за iх сформованими впродовж попереднiх столiть поняттями, мали право володiти зброею, встановлювати своi порядки i взагалi «панувати» над iншими. Наявнiсть зброi в руках – самодостатнiй аргумент для того, щоби почуватися вищим за тих, у кого такоi зброi не було. А з тими, у кого така зброя була, можна було принаймнi спробувати розмовляти як рiвний з рiвним. Причин для такоi «розмови» за попереднi – вiд 1772 р. – десятилiття накопичилося бiльш нiж достатньо.
Окуповане «руське» пiдросiйське село не пропустило iсторичного шансу помститися кривдникам. Руське село мало цiлком вiдмiнний вiд адмiнiстративно захищених та економiчно сильнiших панiвних iмперських (росiйських) структур «соцiальний капiтал, тобто суму суспiльних вартостей»[7 - Фукуяма Ф. Великий крах. Людська природа i вiдновлення соцiального порядку. – Львiв: Кальварiя. – 2005. – 377 с], якi не могли продуктивно спiвiснувати в одному полiтико-правовому та соцiально-економiчному просторi. Для початку руськоi Жакерii потрiбна була лише наявнiсть декiлькох чинникiв: нездатнiсть держави силовим шляхом забезпечити правопорядок; група харизматичних вождiв нацiонального та регiонального масштабу; якась подоба «легiтимацii» у виглядi, наприклад, абсолютно сурогатноi полiтичноi «теорii»; набiр ударних гасел, головними з яких стали «землю тим, хто ii обробляе!» та «грабуй награбоване!». Першу обставину забезпечило зречення iмператора Миколи І, всi iншi – Украiнська Центральна Рада.
Висновок п'ятий
Вiдсутнiсть бодай мiнiмальноi суми суспiльних вартостей, нездатнiсть романовського iмперського режиму (на вiдмiну вiд режиму Габсбургiв) сформувати та/або нав'язати мiнiмально необхiдний для сталого функцiонування спiльноти набiр таких вартостей населенню окупованих територiй Речi Посполитоi – основна, на нашу думку, причина глобальноi полiтичноi, военноi, гуманiтарноi, правовоi, культурноi та соцiальноi катастрофи, яка спiткала мешканцiв дев'яти пiвденно-захiдних губернiй Росii та, власне, i саму Росiйську iмперiю, а потiм республiку в 1917 р.
Що значить термiн «Украiнська революцiя»?
Жодне з державних утворень (крiм бiльшовицького), якi намагалися накинути свою владу на територii Схiдноi, або «Великоi Украiни», – вiд Тимчасового уряду до Директорii УНР, в т. ч. й денiкiнський режим, – «так i не знайшли порозумiння з своiм народом» анi в сферi аграрноi, анi в сферi робiтничоi полiтики. Попри вiйну та полiтичнi подii в краiнi, «селянство жило своiм суперечливим i вкрай нестабiльним життям, вiстря якого було спрямоване на бажання селян негайно оволодiти помiщицькими землями». «Особливоi гостроти» ця «нестабiльнiсть» набула на територiях Правобережжя та частини Лiвобережжя, тобто в районах «найбiльшого селянського малоземелля».[8 - Хмiль І., Куташев І. Наростання селянського екстремiзму в Украiнi (березень – жовтень 1917 р.) // Проблеми вивчення iсторii Украiнськоi революцii 1917—1921 рр. – Киiв. – 2002. – 295 с – С. 53—77.]
Одна з головних причин цього, на нашу думку, полягала в тому, що в умовах непевностi на всiх фронтах вiйни, карколомного наростання економiчних проблем у воюючiй краiнi, падiння авторитету центральноi влади, ii розбалансованостi на центральному та регiональному рiвнях, нездатностi цивiльноi та вiйськовоi влади протистояти насильницьким, погромницьким дiям, вiдсутностi елементарноi правовоi та полiтичноi культури в абсолютноi бiльшостi населення частина люмпенiзованого украiнського селянства пiд впливом погромницькоi агiтацii антидержавних елементiв, особливо росiйських та украiнських бiльшовикiв та украiнськоi нацiонал-соцiалiстичноi партii соцiалiстiв-революцiонерiв, вирiшила скористатися доброю, на iхню думку, нагодою, щоб вiдновити «iсторичну справедливiсть» – винищити як ненависних помiщикiв, так i бiльш успiшних економiчно односельцiв. Вiд липня 1917 р. «украiнська» сiльська голота перейшла до вiдкритих збройних, екстремiстських форм боротьби проти чинного демократичного режиму, у якого в конкретних обставинах мiсця та часу не було анi сил, анi можливостей пiдтримати та/або вiдновити правопорядок.
Саме цей процес упродовж 1917—1991 рр. називали «Великою Жовтневою революцiею та громадянською вiйною на Украiнi», а пiсля 1991 р. заходилися перефарбовувати в кольори «Украiнськоi революцii» або «украiнських нацiонально-визвольних змагань».
Сiм сучасних мiфiв
Пiсля проголошення державноi незалежностi Украiни фразеологiя змiнилася. Наприклад, сьогоднi деякi дослiдники намагаються «обгрунтувати тезу про концепцiю украiнськоi нацiональноi революцii, яка включае в себе: 1) украiнське нацiональне вiдродження i запровадження украiнськоi державностi i 2) соцiальнi перетворення на користь украiнськоi людностi»[9 - Бевз Т. А. Формування Украiнськоi держави за доби Центральноi Ради (березень 1917 р. – квiтень 1918 р.): Автореф. дис. канд. iст. наук. – К., – 1995. – С 15.]. Це, на нашу думку, е, щонайменше, публiцистичним перебiльшенням, яке мало узгоджуеться з реальними, давно i добре вiдомими фактами, що iх, сказати правду, все ще намагаються iгнорувати. У межах даного дослiдження процитуемо лише один «шедевр» такого роду, який у концентрованому виглядi мiстить чи не всi основнi мiфи, нав'язуванi суспiльству.
Мiф перший: «Втрачена украiнським народом державнiсть наприкiнцi XVIII cm. нiколи не зникала з його духовного життя…Вiнцем хвилi могутнього нацiонально-визвольного руху, центром, який моделював вiдродження украiнськоi держави, був орган з офiцiйною назвою Украiнська Центральна Рада».
Мiф другий: «Автономiю i самостiйнiсть не слiд протиставляти, бо вони визначають не форму державностi, а етапи ii становлення, повноту, рiвень суверенностi».
Мiф третiй: «Ідейнi джерела поглядiв провiдникiв ЦР на украiнську державнiсть мiстяться як в iсторii нацiонально-визвольного руху на Надднiпрянськiй Украiнi, так i в Галичинi, Буковинi, Закарпаттi, адже вiн розвивався на загальноевропейських, а не тiльки росiйських традицiях».
Мiф четвертий: «До сфери державотворчоi дiяльностi ЦР входили: вироблення iдеологii державного будiвництва, моделювання форм держави, вибiр ii оптимальноi моделi з урахуванням свiтового досвiду, нацiональних традицiй, об'ективноi ситуацii i ментальностi украiнського народу».
Мiф п'ятий: «Скасування приватноi власностi, регулювання ii на користь однiеi, навiть економiчно найслабшоi i найчисленнiшоi, верстви населення руйнуе правовий фундамент держави, урiзае демократiю, веде до несконсолiдованостi нацii».
Мiф шостий: «Провiдники Украiнськоi революцii будували не тiльки вiльну i незалежну Украiну а й Украiну велику, але велику не територiею чи пануванням над iншими народами, а велику соцiально-моральними якостями».
Мiф сьомий: «Ідея украiнськоi державностi, що утверджувалася в ходi революцii, сприяла консолiдацii не лише украiнцiв, а всього рiзнонацiонального населення Украiни».[10 - Гомотюк О. Є. Центральна Рада в украiнському державотворчому процесi (березень 1917—квiтень 1918). – Дис. канд. iст. наук. – Тернопiль. – 1997. – 24 с]
Що приховують сучаснi мiфотворцi?
За подiбними та iншими такого роду оцiнками, термiнами, твердженнями й судженнями, написаними за принципом «папiр усе стерпить», намагалися й намагаються приховати комбiнацiю рiзновекторних та рiзнохарактерних конфлiктiв, якi пiд впливом военно-полiтичних та економiчних обставин Першоi свiтовоi вiйни почали трансформуватися з латентних у вiдкритi форми. У часi й просторi одночасно розвивалися як мiнiмум декiлька таких конфлiктiв.
Перший – «буржуазний», «демократичний», европейський та мiський за своiм характером – за перетворення Росiйськоi iмперii на демократичну республiку та розвиток необхiдних умов для економiчноi, полiтичноi та соцiальноi модернiзацii постiмперського суспiльства на основi права та закону. Цей шлях пiдтримували центральний уряд, буржуазнi та помiщицькi елементи, чиновники, офiцерський корпус, а також т. зв. «нацiональнi меншини».
Другий – радикально «соцiалiстичний», селянський, охлократичний – за скасування iнституту приватноi власностi, негайний перерозподiл приватноi власностi, насамперед землi, на користь украiнських селян, що передбачало вихiд за межi права як такого взагалi та чинного правового поля зокрема. Вiстря цього конфлiкту мало принаймнi чотири вектори:
– перший – селянство проти помiщикiв,
– другий – сiльськi люмпени проти селян заможних,
– третiй – «украiнськi» селяни проти евреiв та полякiв,
– четвертий – мононацiональне, моноконфесiйне село проти мультинацiональних, мультикультурних мiст.
Цей варiант обстоювали нi на що не здiбнi i нi на що в продуктивному, творчому сенсi не здатнi украiнськi «iнтелiгенти» – письменники, вчителi, студенти-недоуки та селяни, якi об'едналися в Украiнськiй Центральнiй Радi. Саме вони сформували базу соцiальноi та полiтичноi пiдтримки так званого «украiнського державотворення». Саме вони всього за неповнi чотири роки довели нашу спiльну Вiтчизну до того стану, коли бiльшiсть ii населення стала вважати встановлення терористичноi диктатури меншим злом порiвняно з роками отоi «Украiнськоi революцii» i отих «нацiонально-визвольних змагань».
За своею суттю селянський рух з березня 1917-го до сiчня 1919 р. був не чим iншим, як «низкою спроб самоорганiзацii найiнiцiативнiшоi чистини хлiборобського населення з метою захисту власних економiчних, полiтичних i нацiональних iнтересiв… Справжнiми причинами його виникнення було гостре аграрне i нацiональне питання в дореволюцiйнiй Росiйськiй iмперii». Рушiйними силами цих спроб були «общинне селянство i селяни-власники iндивiдуальних господарств», спiльна мета яких полягала в лiквiдацii великого помiщицького, церковного i державного землеволодiння. Очевидно, що для реалiзацii цiеi програми поняття «право» i «закон» у традицiйному, усталеному варiантi мали бути вiдкинутi.
У конкретних обставинах часу i мiсця, а саме – навеснi 1917 р., «селянський рух продемонстрував ознаки соцiальноi нетерпимостi i внутрiшнього розколу <…> Протягом 1917р. у свiдомостi сiльського населення мiцно утверджуеться iдея «чорного перерозподiлу»», «домiнуючим у суспiльнiй свiдомостi селянства став нацiонально-утопiчний мiф про зрiвняльний розподiл землi, як оптимальний засiб вирiшення аграрного питання». Саме тому сiльське населення Пiвденно-Захiдного краю вело перманентну вiйну проти всiх – Тимчасового уряду, УЦР/УНР, гетьманського режиму, нiмцiв, бiльшовикiв, Директорii, Денiкiна. При цьому «iнтуiтивнi пошуки державницького iдеалу бiльшостi селянства обмежувалися радянською моделлю полiтичного устрою республiки, яка б передусiм захищала економiчнi та нацiонально-культурнi iнтереси украiнського селянина»[11 - Мотенко Я. В. Селянський рух в Харкiвськiй губернii (1917—1921 pp.): Дис. канд. iст. наук. – X., – 2005. – 19 с]. Очевидно, що при цьому економiчнi та нацiонально-культурнi iнтереси всiх iнших верств – тобто НЕселян i НЕукраiнцiв, але громадян своеi краiни – «украiнських» селян просто обходили. Та й взагалi: «селянська маса, полiтична свiдомiсть якоi тривалий час "закiнчувалася на межi свого села i свого поля", сприймала розбор-кимiж партiями як "щось, що вiдбувалося десь далеко у мiстi"»[12 - Цит. за: Ляйдiнгер Г. «Червонi» проти «бiлих». Украiна та «громадянська вiйна» в Росii // Окупацiя Украiни 1918 року. – С. 86.]. Як показала Г. Кривоший, соцiалiстична УЦР, як полiтичне керiвництво «Украiнськоi революцii», своею соцiалiстичною та федеративною програмою в конкретних умовах 1917 р. вела Украiну у глухий кут, зокрема тому, що «лiберальнi та консервативнi елементи украiнського суспiльства» прагнули порозумiння з УЦР на основi збереження iнституту приватноi власностi (тобто на основi права та закону. – Д. Я.). Натомiсть соцiалiсти вiдкинули цю альтернативу. Ставлення так званих «нацiональних меншин» до «Украiнськоi революцii» було складним i суперечливим: звичайно, вони були до неi в опозицii, а в деяких випадках «переходили до вiдкритоi боротьби з нею». Поразка УЦР у вiйнi з бiльшовиками кiнець кiнцем була обумовлена «не вiдсутнiстю у неi опори», якою була частина селянства, «а неорганiзованiстю цiеi опори, ii неструктурованiстю, дезорiентацiею у складних умовах», «в низах росiйського, польського i еврейського населення продовжувало домiнувати насторожене, а то i вороже ставлення до украiнського нацiонально-визвольного руху».
Висновок шостий
Пiдсумовуючи, нам довелося констатувати, що «будiвничi» украiнських державних утворень (хiба за винятком конструкторiв Украiнськоi Держави та Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки зразка 1918 р.) навiть не здогадувалися про iснування iсторичних чинникiв, якi 1) об'ективно впливали на iхнi прагнення негайно створити омрiяну нацiональну соцiалiстичну украiнську державу простих трударiв – без евреiв, полякiв, москалiв, так званих нетрудових елементiв абощо; 2) детермiнували набiр варiантiв, якi можна було iмплементувати в поточну, а не вигадану полiтичну реальнiсть.
Нам довелося також визнати, що лiдери так званих «нацiонально-визвольних змагань», або «Украiнськоiреволюцii», не мали адекватного поняття про краiну, в якiй жили i яку вiдчайдушно заходилися змiнювати. Бiльше того, вони принципово вiдкидали будь-якi факти, послiдовно знищували будь-яких осiб або будь-якi полiтичнi течii, iснування яких вважали прямим запереченням iхнього державотворчого ентузiазму.
Ще один установлений факт: вiдсутнiсть у теперiшнiх керманичiв краiни – незалежно вiд iхнього полiтичного забарвлення – адекватних понять про краiну, яку вони заповзято взялися «розбудовувати» i якою заходилися керувати. Агресивне невiгластво, дурисвiтство фанатизму, неповага до себе i, отже, до опонента-партнера, невилiковна клептоманiя, всеосяжна безвiдповiдальнiсть та принципова «безпринципнiсть» – ось головнi риси сучасного украiнського державотворця, полiтичного дiяча, «професiйного» украiнця. Для них краiна колосальноi та незбагненноi культурноi традицii, всi ii громадяни, яких вони зневажливо до сьогоднi називають «населенням», е лише ресурсом для задоволення власних первинних тваринних рефлексiв – наiстися та розмножитися. Будьмо свiдомi: задовольнити iх можна лише на тлi викорiнення засадничих понять, як-от БОГ, ПРАВО, ЗАКОН, СОВІСТЬ, КУЛЬТУРА, ЛЮДИНА, ГІДНІСТЬ, МОРАЛЬ.
У цiй, другiй, частинi «Навчального посiбника для президентiв, прем’ер-, вiце– i просто мiнiстрiв, голiв Верховноi Ради та iхнiх заступникiв, секретарiв та заступникiв секретарiв Ради нацiональноi безпеки i оборони, народних депутатiв, лiдерiв полiтичних партiй та iхнiх активiстiв, журналiстiв, полiтологiв i просто коментаторiв усього сущого в усiх украiнських та закордонних ЗМІ, а також фахiвцiв та аматорiв з написання, переписування та удосконалювання Конституцiй Украiни» ми, крок за кроком, прослiдкуемо, хто, як, яким способом i, головне, – навiщо зробив усе можливе, аби завдати смертельного удару своiй Вiтчизнi, запрограмувати майже столiтнiй процес фiзичного та духовного знищення народу, перетворити на посмiховисько саме слово «Украiна».
Сучасний стан iнституцiйного розумiння проблеми – 1
Сучасний стан розумiння, бачення, тлумачення фактично всього комплексу проблем вiтчизняноi iсторii перiоду 1917—1920 рр., на нашу думку, найкраще репрезентуе фундаментальна колективна монографiя «Украiна: полiтична iсторiя…»[13 - Украiна: полiтична iсторiя. ХХ – початок ХХI столiття. К.: Парламентське вид-во. – 2007. – 1027 с], пiдготовлена та видана заходами науковцiв Інституту iсторii Украiни НАН Украiни та Інституту полiтичних та етнонацiональних дослiджень iм. І. Кураса. Серед авторiв – провiднi вченi краiни, в тому числi п’ять академiкiв, два члени-кореспонденти та принаймнi десять докторiв наук, зокрема такi знанi в експертному середовищi фахiвцi, як В. Верстюк, Ю. Левенець, Р. Пирiг, О. Рубльов, В. Солдатенко. Роздiл «Вiтер революцii» можна, без сумнiву, назвати своерiдним систематизованим пiдсумком двадцятирiчних дослiджень, проваджених багатьма вiтчизняними науковцями, який презентуе – з огляду на склад авторiв та видавництво – практично всi сучаснi «офiцiйно-академiчнi» оцiнки тiеi доби.
За оцiночним судженням автора даноi розвiдки, бiльшiсть положень, представлених у згаданому роздiлi (крiм параграфiв, присвячених Украiнськiй Державi та Захiдно-Украiнськiй Народнiй Республiцi), обiпертi головно на виданi документальнi масиви, архiвнi документи, роботи В. Ленiна та Й. Сталiна, мiфи, витворенi на емiграцii нацiонал-соцiалiстичними вождями УЦР/УНР/Директорii УНР, а також на деякi вториннi за значенням розвiдки комунiстичноi доби. Згаданi положення практично iгнорують основнi досягнення вiтчизняних суспiльствознавцiв, насамперед пiдготовлених упродовж останнiх десяти рокiв, повторюють засмальцьованi, позиченi з другорядних розвiдок дiаспорного походження концепцii украiнськоi нацiональноi революцii, яка включае в себе: 1) «украiнське нацiональне вiдродження i запровадження украiнськоi державностi» i 2) «соцiальнi перетворення на користь украiнськоi людностi».
При ознайомленнi з пропонованими текстами в академiчнiй роботi «Украiна: полiтична iсторiя…», якi буцiмто покликанi пiдбити пiдсумки двадцятирiчних дослiджень, складаеться враження, що принаймнi деякi автори зовсiм не знайомi з результатами сучасних розвiдок (оскiльки виходять з апрiорного положення про те, що на початок 1917 р. Украiна iснувала як iсторичне, геополiтичне абощо поняття так само, як Польща або, скажiмо, Фiнляндiя). Друге, що вiдразу впадае в очi, – подii, якi вiдбувалися на територii сучасноi Украiни i е предметом дослiдження, «вписанi», та й то побiжно, в контекст Першоi свiтовоi вiйни, але як такi вiдбуваються поза контекстом загальноевропейським, у такому собi правовому, геополiтичному, культурному й просто полiтичному вакуумi, нiбито самi по собi. Ще одне наше спостереження полягае в тому, що деякi автори так i не змогли розiбратися з дефiнiцiями, якi широко – i, як правило, в рiзних значеннях – вживаються в текстi.
Але це не треба ставити авторам монографii на карб. Адже колективний розум радянських iсторикiв пiд проводом ленiнського Центрального комiтету ВКП(б) – КПРС та спочилого в Бозi академiка І. І. Мiнца за пiвстолiття витворив залiзобетонну дефiнiцiю «Великий Жовтень та громадянська вiйна на Украiнi», найменше вiдхилення вiд якоi каралося партiйно-радянським аутодафе. Пiсля 1991 р. незалежна Украiна, очевидно, тим наробком користуватися не могла – колективний державницький погляд звернувся до текстiв дiаспорних фахiвцiв, з деяких i пiшли цi всi термiни, як-от «Украiнська революцiя», «Украiнська нацiонально-демократична революцiя», «перiод нацiонально-визвольних змагань», «визвольнi змагання украiнського народу за державнiсть», «нацiонально-демократична революцiя» абощо. З хронологiчними рамками також не склалося: в одних випадках говорять про 1917—1920 рр., в iнших – 1917—1921 рр. У межах даноi роботи ми будемо користуватися дефiнiцiею «перiод творення нацiонально-соцiалiстичноi Украiнськоi держави в умовах вiйськовоi поразки та державно-полiтичного розпаду Росiйськоi, Австро-Угорськоi та Нiмецькоi iмперiй, громадянськоi вiйни та встановлення однопартiйного тоталiтарного режиму», нижньою хронологiчною межею якого е 2 березня 1917 р. (якщо зовсiм точно – 23 год. 40 хв., коли iмператор Микола II пiдписав документ про зречення), а верхньою – нiч проти 21 листопада 1920 р., коли останнi загони Дiевоi армii УНР перейшли Збруч i були iнтернованi на територii Польськоi Республiки.
Автор першого роздiлу цитованоi фундаментальноi монографii, член-кореспондент НАНУ Ю. Левенець, справедливо наголошуе: для розумiння впливу М. Грушевського на сучасний йому полiтичний процес необхiдно проаналiзувати ключовi для полiтичних поглядiв голови УЦР термiни «нарiд», «держава», «герой в iсторii». «Справа в тому, – слушно зауважуе Ю. Левенець, – що цi термiни взятi з рiзних систем, якi в основному неспiвмiрнi. «Нарiд» у Грушевського – це поняття метафiзики романтичного перiоду, а його «держава» – це анархiстсько-соцiалiстичний термiн Прудона – Драгоманов а. <…> При цьому, вказуе далi Ю. Левенець, – «нарiд» не е ясною, чiтко визначеною дефiнiцiею, а iдея «селянськостi» Украiни, як одинокого (пiдкреслено нами. – Д. Я.) носiя iдеi «народу»», запозичена Грушевським у М. Драгоманова. Ідучи за останнiм, а також за М. Костомаровим, майбутнiй лiдер «Украiнськоi революцii» негативно ставився до держави, яка для нього була «швидше злом, нiж позитивним фактором», а його, Грушевського, iдея автономii спиралася на етнiчний принцип, а не на принципи iсторико-економiчного регiоналiзму (що його сповiдував Драгоманов)[14 - Украiна: полiтична iсторiя… – С 35, 37.]. Неявно висновки, якi випливають iз цитованоi тези, узгоджуються з системотвiрним висновком iншого дослiдника: «для сучасного етапу розвитку украiнськоi iсторичноi науки продовжуе бути актуальним переосмислення iсторичних концепцiй таких велетнiв наукового знання i нацiонального духу, як Михайло Грушевський та В’ячеслав Липинський»[15 - Масненко В. Історичнi концепцii М. С. Грушевського та В. К. Липинського. Методологiчний та суспiльно-полiтичний вимiри украiнськоi iсторичноi думки 1920-х рокiв. – Киiв – Черкаси: «Брама-ІСУЄП». – 2000. – С. 255.]. Це, в свою чергу, пiдкреслюе справедливiсть оцiнок польських колег, якi ще на початку 20-х рокiв XX ст. вказували на очевиднi системнi огрiхи в iсторичнiй концепцii Грушевського: «недоречнiсть уживання етнонiма «украiнцi» в контекстi дослiдження давньоруських часiв, <…> надмiр негативiзму в оцiнцi польсько-украiнських стосункiв, героiзацiя козаччини тощо».[16 - Тельвак В. В. Рецепцiя творчоi спадщини Михайла Грушевського в iсторичнiй думцi кiнця XIX – 30-х рокiв XX столiття: Автореф. дис. д-ра iст. наук. – Киiв. – 2009. – С 17.]
Цi та iншi твердження М. Грушевського, сформульованi на пiдставi вiдомих на той час фактiв, попри запровадження у науковий обiг принципово нових iнформацiйних обсягiв, до сьогоднi живуть i квiтнуть у вiтчизняному суспiльствознавствi, вiдкидаючи, iгноруючи тисячолiтнiй iнтелектуальний спадок нашого народу. Ось яскравий приклад: «Конституцiйнi iдеi в класичному розумiннi фактично присутнi в украiнськiй полiтичнiй та правовiй думцi, починаючи з середини XIX ст.». Автор цитованого дослiдження розпочинае вiдлiк нацiонального конституцiоналiзму зi Зборiвськоi угоди 1649 р., Переяславських статей 1654 р., Гадяцького договору Івана Виговського 1658 р., Коломацьких статей І. Мазепи 1687 р., «Правового укладу та Конституцii вiдносно прав та вольностей Вiйська Запорiзького» 1710 р. (т. зв. конституцii П. Орлика, яку мовляв, треба вважати «першим конституцiйним актом в Украiнi») та iнших «своерiдних актiв передконституцiйного характеру». Очевидно, таке твердження було би коректним у випадку, якби нiхто нiколи i не чув i не знав про iснування «Руськоi правди» або, скажiмо, Статутiв Великого князiвства Литовського та iнших законодавчих корпусiв, якi впродовж столiть регулювали повсякденне життя нашого народу. Як ми покажемо нижче, саме цi (але не тiльки) мiфологеми, впровадженi М. Грушевським та його послiдовниками, завели iх до полiтичноi могили, а омрiяну ними «Украiну» до того мiсця, в якому вона перебувае на початку III тисячолiття.
Сучасний стан украiнськоi iсторичноi науки, на наше глибоке переконання, потребуе переосмислення не тiльки науковоi (та/ або полiтичноi) спадщини «загальновизнаного лiдера украiнства»[17 - Стецюк Н. В. Конституцiоналiзм в украiнськiй полiтичнiй та правовiй думцi (середина XIX ст. – кiнець 80-х рокiв XX ст.): Дис. канд. юрид. наук. – Л. – 2003. – С 3, 29.] М. Грушевського, але й усiх без винятку дiячiв тiеi доби та iхнiх органiзацiй. Переосмислення потребуе i те, що вiдбувалося в Росii по перших тижнях пiсля вiдомих петроградських подiй, якi автори вперто називають «революцiею», не даючи при цьому нiякого визначення цьому термiновi, хоча йдеться по сутi лише про процедуру зречення монарха на користь молодшого брата. У той самий час, – iдеться в текстi цитованого академiчного видання, – «украiнський рух набрав вибухоподiбного характеру. Його масштабнiсть та радикалiзм дають пiдстави для того, щоб квалiфiкувати нову стадiю iсторичноi боротьби украiнства як нацiонально-демократичну революцiю», яка за двi сторiнки вже називаеться «Украiнською революцiею»[18 - Украiна: полiтична iсторiя… – С. 227, 229.]. При цьому в текстi неможливо знайти визначення i другоi, а тим бiльше – роз’яснення рiзницi мiж ними.
Ще один прийом, який досить часто використовуеться в текстi «Украiна: полiтична iсторiя…», – оперування уявностями типу «М. Грушевському здавалося (пiдкреслення наше. – Д. Я.), що Тимчасовий уряд добре розумiе: на мiсцях мають творитися новi форми органiзацii (органiзацii чого? – Д.Я.) згiдно з новими умовами». Ще один приклад вiдверто манiпулятивного прийому: справедливо констатуючи те, що Грушевський вважав недоцiльним покладатися на волю загальноросiйських Установчих зборiв, якi, за задумом органiзаторiв зречення iмператора, мали встановити новий, республiканський полiтичний режим на територii романовськоi iмперii та форму державного устрою, автори уникають логiчного висновку про те, що лiдер «Украiнськоi революцii» з перших днiв своеi дiяльностi в ролi голови Украiнськоi Центральноi Ради, координативного органу украiнських нацiональних громадських та полiтичних органiзацiй, узяв курс на незаконне створення органiв державноi влади на частинi територii Росiйськоi держави. Цi самочинно створюванi нелегiтимнi органи влади, наскiльки нам пощастило зрозумiти, i називають «новими формами органiзацii». При цьому чомусь забувають наголосити на тiй обставинi, що публiчно i сам Грушевський, i його прибiчники переконували всiх i кожного в тому, що украiнський рух не мае на метi вiдторгнути Украiну вiд Росii. Четвертий манiпулятивний прийом – наклеювання iдеологiчних ярликiв або елементарна пiдмiна понять у тих мiсцях, де авторам або бракуе аргументiв, або де iхня концепцiя суперечить фактам дiйсностi. Наприклад, позицiя Тимчасового уряду, що намагався реалiзувати завдання, задля якого був створений, а саме – утримати ситуацiю в межах правового поля, довести краiну до Установчих зборiв, – трактуеться не iнакше, як «шовiнiстична». У чому проявлявся цей «шовiнiзм» уряду, у складi якого, мiж iншими, перебували i украiнцi, i евреi, i грузини за походженням, донинi залишаеться загадкою. Курс Тимчасового уряду на пiдтримання законностi, правопорядку, демократичних процедур, скликання Установчих зборiв трактуеться як «лабiринт великодержавного курсу»[19 - Там само. – С. 243, 248.]. Ще один приклад вiдвертого пересмикування – порушення принципу викладення подiй у хронологiчнiй послiдовностi: «Головним завданням Украiнськоi революцii на той момент стало впровадження в життя програми, накресленоi I Унiверсалом, тобто рух до реальноi автономii у складi демократичноi федеративноi республiки Росii».[20 - Там само. – С 244.]
Маемо чудо з чудес: вибори до Установчих зборiв ще навiть не оголошенi. Установчi збори – единий легiтимний орган, який, за задумом органiзаторiв зречення Миколи ІІ, мав ПРАВО встановити новий державний устрiй (чи то унiтарний, чи то федеративний, чи то конфедеративний), – ще не обранi. Самочинна органiзацiя лише однiеi з нацiональних груп (нехай навiть i найчисленнiшоi), яку ВСЯ люднiсть пiвденно-захiдних губернiй Росii, оголошених «Украiною», нiколи не обирала, – вже встановила для себе федеративний устрiй у майбутнiй державi i автономний – в однiй iз ii частин. На запитання, на якiй такiй пiдставi вона, тобто ця самочинна органiзацiя, це зробила, вiд сучасних дослiдникiв ви почуете одностайну вiдповiдь: «а революцiя ж бо надворi!». А на наступне запитання – чи е «революцiя» синонiмом бандитизму i беззаконня? – матимете в кращому разi таку вiдповiдь: «Шовiнiст, контрреволюцiонер, украiнофоб!».
Надзвичайну наукову цiннiсть у талмудi «Украiна: полiтична iсторiя…» мають i глибокодумнi, ретельнi вимiрювання з калькулятором у руках процентного представництва евреiв в УЦР та ii органах. Нарештi ми дiзналися, що евреiв у Малiй радi було 16 iз 66 членiв, тобто понад 24%![21 - Украiна: полiтична iсторiя… – С. 251.] Мало того, маемо згадку i про дiяльнiсть всюдисущих, але завжди i всюди таемничих масонiв.
До речi, про масонiв.
