скачать книгу бесплатно
– моделi «не набули завершеного чiткого вигляду»,
– «залишилися на рiвнi iдейно-теоретичних настанов»,
– «не було розроблено механiзму iх реалiзацii»,
– «не всi вони адекватно вiдбивали настроi та прагнення широких верств населення»,
– «агресiя з боку сусiднiх держав».[51 - Любовець О. М. Ідейно-полiтичнi процеси в украiнських партiях у контекстi альтернатив революцiйноi доби (1917—1920): Дис. д-ра iст. наук: Киiвський нацiональний унiверситет iменi Т. Г. Шевченка. – К. – 2006. – 31 с – С. 25, 26.]
У вiтчизняному науковому просторi iснуе ще декiлька гносеологiчних пiдходiв до оцiнки подiй, якi вiдбувались на територii сучасноi Украiни в 1917—1920 рр. Один з них яскраво репрезентуе творчiсть авторитетного вiтчизняного франкознавця Я. Грицака[52 - Грицак Я. Страстi за нацiоналiзмом. Історичнi есеi. – К.: Критика. – 2004. – 343 с.]. Есей «Украiнська революцiя 1914—1923: новi iнтерпретацii» безапеляцiйно постулюе такi апрiорнi судження:
– наприкiнцi XVIII ст. до складу Росiйськоi та Австро-Угорськоi iмперiй «були iнтегрованi» саме «украiнськi етнiчнi землi», а не землi Речi Посполитоi,
– у той же самий час автор погоджуеться з висновком анонiмного автора меморандуму Департаменту полiтичноi розвiдки Великоi Британii, який вiдзначав, що навiть у травнi 1918 р. «украiнськi» селяни iдентифiкували себе як «православних», «селян», якi говорять «тутейшою мовою», е «руськими» – що не означае iхньоi належностi до украiнства. «Тому, – справедливо зауважуе Я. Грицак, – шанси украiнськоi iнтелiгенцii змобiлiзувати селян-спiввiтчизникiв, уживаючи лише нацiональнi лозунги, були незначнi. Тому вони свiдомо використовували соцiальне питання, щоби змiцнити нацiональний аспект своеi пропаганди».[53 - Там само. – С 48, 55.]
Саме тому лiдери «украiнського руху» мусили радикалiзувати свою позицiю передовсiм у земельному питаннi до крайньоi межi – i тут iхнi iнтереси та iнтереси дев’яти з десяти мешканцiв «украiнських губернiй» збiглися у часi i просторi. Скасування приватноi власностi на землю поза правом i законом вимагало застосування неправових, незаконних методiв, тобто методiв терористичних за своiм характером. Отже, залишитися у полiтичному «мейнстрiмi», зберегти для себе полiтичну перспективу на майбутне означало необхiднiсть послiдовно фiзично винищити всiх без винятку приватних власникiв-неселян за походженням, а також iхню «обслугу» – офiцерiв, юристiв, чиновникiв, попiв, спiвробiтникiв правоохоронних органiв та, зрештою, всiх незгодних з програмою украiнськоi Жакерii. Ось лише один iз тисяч прикладiв: мiсце дii – село Іржавцi, тепер Ічнянського району Чернiгiвськоi областi, селяни «розкуркулюють» класика украiнськоi культури Левка Ревуцького – з тим, щоби за якихось пiвстолiття поставити йому в селi пам’ятник…[54 - Салiй І. Крах партiйного колоса. // Факти, роздуми, застереження. – К.: Вирiй. – 2007. – С 129.]
Не можна не вiдзначити справедливостi твердження Я. Грицака про принципову рiзницю мiж росiйськими та украiнськими соцiалiстами (в даному разi – есерами). Росiйськi обстоювали принцип передачi всiх земель у власнiсть «общини», украiнськi – iндивiдуальним господарствам, яких в «украiнських» губернiях було вiд 70% на Чернiгiвщинi до 97% на Правобережжi. При цьому полiтична «програма» «украiнського» села передбачала:
– розподiл помiщицьких земель;
– скасування державних монополiй на продовольство;
– повернення до вiльного ринку;
– самоуправлiння «без комунiстiв, росiян та евреiв»;
– скасування колгоспiв та комун;
– повагу до релiгii;
– повагу до мiсцевих традицiй.
Натомiсть iншi, цiлком умогляднi, як нам видаеться, твердження того ж дослiдника нiчого, крiм подиву, не викликають. Наприклад: «<…> уряд Украiни, як i iнших новонароджених держав, був приречений (ким, коли? – Д. Я.) на здiйснення державотворчого експерименту (пiдкреслено нами. – Д.Я.) в умовах безперервних воен. З iншого боку, така комбiнацiя дуже прискорила нацiетворчий процес, який за iнших, мирних умов, протривав би декiлька десяткiв рокiв»[55 - Грицак Я. Страстi за нацiоналiзмом… – С. 55, 56—57.]. Читаючи таке, мимоволi запитуеш небо: а чи не зависокою стала цiна такого експерименту чи такого «прискорення»? Може, краще було б спробувати якось пережити цi «кiлька десяткiв рокiв» у спокiйних умовах, а не в окопах Другоi свiтовоi, в Березi Картузькiй, схронах УПА, оздоровчих закладах ГУЛАГу, Аушвiцi, таборах перемiщених осiб etc.? Можливо, я чогось не розумiю, але глибоко переконаний: мученицька смерть однiеi людини (не говорячи про десятки членiв моеi родини та про мiльйони моiх спiввiтчизникiв) е для мене неприйнятною цiною за ейфоричну радiсть, отриману навiть шанованим мною колегою вiд прискорення «нацiетворчого процесу».
Висновок десятий
Цитоване мiркування е ключовим пунктом аргументацii сучасних адвокатiв «нацiетворчого/державотворчого експерименту», затiяного украiнськими нацiонал-соцiалiстами 1917 р.
Проблема цiни
Додумалися вони до цього не самi: пiонером тут, вiрогiдно, став І. Лисяк-Рудницький, згiдно з концептом якого «украiнська революцiя» хоч i не досягла своеi мети[56 - Причини цього вiн з безпосередньою щирiстю перераховував у такому порядку: «надмiрна молодiсть провiдникiв»; «молодечiсть украiнського руху»; «брак сильноi центральноi партii»; «iдейнi збочення тогочасного украiнства». Цит. за: ГрицакЯ. Страстi за нацiоналiзмом… – С. 70.], але «внутрiшньо переродила суспiльство Украiни», «створила Украiну як модерну полiтичну нацiю». Вiдповiдь на очевидне питання про цiну такого «переродження», про цiну такого «експерименту», вочевидь, виноситься за дужки. Інакше кажучи, панове адвокати цього пiдходу уникають чесноi вiдповiдi на просте питання: що було б краще для мiльйонiв «украiнських» селян та iхнiх нащадкiв, якi на початку цих самих «змагань» не знали навiть, хто вони:
– спокiйний, мирний, поступовий розвиток у федеративнiй демократичнiй Росiйськiй (Польськiй, Австрiйськiй) республiцi, який тривав би, за Я. Грицаком, «десяток рокiв»,
або
– жахлива за своiми наслiдками (соцiальними, економiчними й – i це найголовнiше – гуманiтарними) громадянська вiйна, панування людожерного московського бiльшовицького окупацiйного режиму, кiлькiсть жертв якого в сучаснiй Украiнi – навiть по двох десятках рокiв пiсля проголошення ii державноi незалежностi – все ще пiдраховують державнi, науковi, громадськi та iншi охочi iнституцii?
Та чи iнша вiдповiдь на це питання, на наше глибоке переконання, i обумовлюе свiтоглядну i, отже, наукову позицiю дослiдника. Саме в цьому контекстi i слiд (або не слiд) вибудовувати iерархiю причиново-наслiдкових зв’язкiв, зокрема вiдповiдаючи на питання про причини поразки отого «державотворчого експерименту». Твердження на кшталт «украiнському нацiональному руховi не вдалося здобути визнання та пiдтримку на мiжнароднiй аренi», або: бiльшовикам «поталанило встановити контроль над ядром росiйських етнiчних земель», а «бiлi» натомiсть були «вiдтисненi на периферiю Росiйськоi iмперii, на територii, заселенi неросiйськими народами», i саме «ця геополiтична ситуацiя вiдiграла вирiшальну роль щодо результатiв революцii», вiнцем яких е висновок – «утворення Советського Союзу було бiльше украiнською, нiж росiйською iдеею»[57 - Грицак Я. Страстi за нацiоналiзмом… – С. 59, 60. Автор також указуе й на iншi причини, як-от: «комбiнацiя органiзованого й точно спрямованого масового терору»; «майстерне використання пропаганди»; вмiння лiдерiв ухвалювати «реалiстичнiрiшення» у «критичнi моменти»; компромiс iз нацiональними рухами на околицях iмперii, наслiдком якого стало утворення СРСР, до iдеi якого бiльшовицькi лiдери прийшли «пiд впливом розмаху нацiональних рухiв на окраiнах iмперii». В iншому есеi – «Чому зазнала поразки украiнська революцiя?» – Я. Грицак розширюе цей перелiк, який набувае такого вигляду: вiдсутнiсть стабiльноi ситуацii та вiдносноi нацiональноi суверенностi; Росiя та Нiмеччина «не квапилися визнавати украiнськi домагання»; Антанта вiдмовилася поширити на Украiну принцип права нацiй на самовизначення; сепаратний мир з Нiмеччиною, який «автоматично» перевiв Украiну в табiр переможених; «федералiстичний» ухил украiнських полiтикiв; вiдсутнiсть належного контролю за армiею; органiзований i контрольований «зверху» бiльшовицький терор; кращий рiвень бiльшовицькоi военноi пропаганди. (Див.: С. 72, 73).], не допомагають вiдповiсти на просте питання. А саме – чи були у лiдерiв «украiнського руху» бодай теоретичнi шанси заснувати на територii сучасноi Украiни неправовими, насильницькими методами та засобами деклароване суспiльство «украiнських» православних селян-трударiв – за неодмiнноi умови винищення всiх iнших прошаркiв суспiльства? Чи цей, з дозволу сказати, «експеримент» вiд початку мав iншi, не вiдомi бiльшостi його щирих учасникiв цiлi?
Головний висновок Я. Грицака – «без Украiнськоi Народноi Республiки не було б Украiнськоi Советськоi Соцiалiстичноi Республiки». Украiнський рух, мовляв, примусив Ленiна зважати на нацiональнi потреби радянських народiв, вiдiйти вiд «унiтаристських» поглядiв, сформулювати iдею СРСР, у якому украiнцi – бодай формально – отримали право жити у складi автономноi держави – «право, якого iх позбавила Росiйська iмперiя та в якому iм вiдмовляли бiлогвардiйськi сили»[58 - Грицак Я. Страстi за нацiоналiзмом… – С. 75.]. Та цiною цього права стали десятки мiльйонiв наших спiввiтчизникiв, безвинно позбавлених життя як внаслiдок дiй нацiонально свiдомих «експериментаторiв», так i послiдовникiв В. І. Ульянова-Ленiна. Вiчна iм пам’ять! Ну а тi, хто скористався (або був змушений скористатися – проти своеi волi) «правом жити у складi автономноi держави», сповна заплатили за це «щастя». Їхня доля така: «тоталiтарний режим взагалi, а комунiстичний особливо, перетворюе краiну в одне величезне злочинне угруповання, де поруч з нечувано кривавими злочинами, спрямованими проти власного народу, йде процес втягування самого народу в злочини з покладанням на нього колективноi вiдповiдальностi за цi злочини».[59 - Бунич И. Операция «Гроза». Ошибка Сталина. – М. – 2002. – С. 678.]
Сучасний стан розумiння проблеми – 5
Наостанок наведiмо приклад ще одного гносеологiчного пiдходу до «вивчення» подiй, якi вiдбувалися на теренах сучасноi Украiни в першi десятки рокiв минулого столiття. Власне, його треба означити не як гносеологiчний, а як вербальний, оскiльки жодного пiзнавального навантаження роботи такого гатунку не несуть взагалi. Твори такого штибу ряснiють фразами на кшталт: «…для вiдродження державностi украiнцi, як i iншi народи, мали необхiдний мiнiмум передумов. У поясненнi того, що iсторична альтернатива не була реалiзована украiнцями, можна видiлити цiлий комплекс факторiв, проте компаративний аналiз визвольноi боротьби свiдчить, що за багатьма з них стояли соцiалiстично-федералiстичнi погляди нацiонального проводу».[60 - Украiнський нацiональний рух в контекстi визвольноi боротьби народiв Центрально-Схiдноi Європи (кiн. ХІХ ст. – 1920 р.): компаративний аналiз. – 2002. – С. 13—14.]
Або: «…в теорiях визвольноi боротьби народiв Центрально-Схiдноi Європи досягнення автономii визначалось як один з етапiв на шляху вiдновлення втраченоi державностi. В умовах нестабiльностi збереження великоi держави це гарантувало «малим» народам захист вiд претензiй на iхню територiю iнших европейських краiн, як, наприклад, Нiмеччини. Украiнськi лiдери визвольноi боротьби пiсля очевидного розвалу iмперii продовжували боротися за федералiзацiю, а проголошення незалежностi пояснювали як тимчасовий вiдступ вiд iдеалiв. Така позицiя пояснюе iх пасивнiсть у процесах державотворення».
Або: «Негативна оцiнка державностi була перейнята лiдерами Украiнськоi революцii з полiтичних теорiй попередникiв. Неповна соцiальна структура украiнцiв сприймалась як позитивний факт – немае верстви, яка пригнiчуе iншi, немае потреби вести з нею боротьбу та руйнувати державу як механiзм, що забезпечуе гноблення».
Або: «Центральна Рада до кiнця не усвiдомлювала себе як нацiональну владу, тому ii дii були нерiшучими. Ще однiею з причин нерiшучостi лiдерiв Украiни була невпевненiсть у тому, що украiнський народ мае достатнiй рiвень нацiональноi свiдомостi та пiдтримае iх вимоги».[61 - Украiнський нацiональний рух… – С. 11.]
Якщо замало цього, можна навести приклади iнших iнтелектуальних «шедеврiв» сучасноi нам доби: Лютнева революцiя «дуже скоро надала соцiально-полiтичним процесам в Украiнi характеру нацiональноi революцii та поставила на порядок денний вiдновлення державноi незалежностi украiнського народу». Або: «Центральна Рада – нацiональний представницький орган, до якого перейшли законодавчi повноваження»[62 - Стецюк Н. В. Конституцiоналiзм в украiнськiй полiтичнiй та правовiй думцi (середина XIX ст. – кiнець 80-х рокiв XX ст.): Дис. канд. юрид. наук. – Л. – 2003. – С 10.] – так, нiбито у «законодавчих повноважень» несподiвано виросли ноги, якими вони й перейшли невiдомо звiдки до штаб-квартири УЦР.
Цитувати подiбнi шедеври можна годинами, наприклад: «розбудова i правове оформлення нацiональноi держави перiоду 1917—1920 pp. проходили як закономiрне продовження державно-правових традицiй та прагнень в Украiнi, що стали визначальними при виборi генеральних напрямiв i практичних зусиль державо– та правотворення». Чи: «визначальна особливiсть становлення та розвитку системи нацiонального законодавства на початку XX cm. полягала, перш за все, у тому, що вона створювалася практично при одночасному активному формуваннi власноi держави, в умовах майже цiлковитого невизнання права украiнського народу на нацiональне самовизначення». Чи то: «iсторичний досвiд правотворення перiоду вiдродження Украiнськоi держави 1917—1920 pp. мае безпосереднiй зв'язок iз сучасними процесами державотворення i становлення права в Украiнi». Ну i нарештi: «хоча доба визвольноi боротьби не принесла перемоги державноi iдеi, але значення цих трьох рокiв (узагалi-то чотирьох – 1917, 1918, 1919, 1920. – Д. Я.) справдi епохальне. Цей короткий час принiс для украiнського народу здiйснення давньоi великоi мрii, здiйснення великоi засади його рiвностi з iншими народами. Раз досягши ii, вiн уже не може зiйти зi шляху боротьби за свою iсторичну мету».[63 - Подковенко Т. О. Становлення системи законодавства Украiни в 1917—1920 роках (Украiнська Центральна Рада, Гетьманат П. Скоропадського, Директорiя УНР): Дис. канд. юрид. наук. – К. – 2004. – С. 5, 6, 18.]
Якими артефактами оперують автори подiбних науково-подiбних постулатiв – для нас особисто залишаеться загадкою. Автор цих рядкiв навiть пробував переставляти мiсцями окремi слова в реченнях, а також окремi речення, – результат завжди виходив той самий. Саме тому йому довелося розгорнути перший том фундаментальноi збiрки документiв «Украiнська Центральна Рада» i з олiвцем в руках ознайомитися з його змiстом.
Тихий початок
Тодi, у березнi 1917 p., починалося все тихо й непомiтно. Самостiйне та, згодом, самодостатне полiтичне життя в Киевi почалося у середу, 1 березня (тут i далi – дати даються за старим стилем. – Д. Я.) о 6-iй ранку, коли киiвський мiський голова, масон (далi – (м)) Ф. Бурчак прочитав телеграму, в якiй його «брат», депутат Державноi думи О. Бубликов, пiдтвердив повiдомлення голови Думи М. Родзянка про перехiд усiеi повноти влади в державi до рук Тимчасового комiтету Державноi думи та Петроградськоi ради робiтничих i солдатських депутатiв.[64 - Киевская мысль. – 1917. – 3 марта.]
Слово – очевидцю:
«…Это были времена легендарные, те времена, когда в садах самого прекрасного города нашей Родины жило беспечальное, юное поколение. Тогда-то в сердцах у этого поколения родилась уверенность, что вся жизнь пройдет в белом цвете, тихо, спокойно, зори, закаты, Днепр, Крещатик, солнечные улицы летом, а зимой не холодный, не жесткий, крупный ласковый снег…
…И вышло совершенно наоборот.
Легендарные времена оборвались, и внезапно и грозно наступила история. Я совершенно точно могу указать момент ее появления: это было в 10 час. утра 2-го марта 1917 г. (тут Булгаков[65 - М.А.Булгаков. Киев-город. // М. Булгаков. Белая гвардия. Киев-город. – Х.: Фолио, 2008. – С. 492.] помилився. —Д. Я.), когда в Киев пришла телеграмма, подписанная двумя загадочными словами:
Депутат Бубликов.
Ни один человек в Киеве, за это я ручаюсь, не знал, что должны были означать эти таинственные 15 букв, но знаю одно: ими история подала Киеву сигнал к началу. И началось и продолжалось в течение четырех лет. Что за это время происходило в знаменитом городе, никакому описанию не поддается. Будто уэлъсовская анатомистическая бомба лопнула под могилами Аскольда иДира, и в течение 1000 дней гремело и клокотало и полыхало пламенем не только в самом Киеве, но и в его пригородах, и в дачных его местах в окружности 20 верст радиусом.
Когда небесный гром (ведь и небесному терпению есть предел) убьет всех до единого современных писателей и явится лет через 50 новый, настоящий Лев Толстой, будет создана изумительная книга о великих боях в Киеве. Наживутся тогда книгоиздатели на грандиозном памятнике 1917—1920 годам.
Пока что можно сказать одно: по счету киевлян у них было 18 переворотов. Некоторые из теплушечных мемуаристов насчитали их 12; я точно могу сообщить, что их было 14, причем 10 из них я лично пережил».
Березень
Народження Украiнськоi Центральноi Ради – 1
На Захiдному театрi вiйськових дiй (далi – ТВД) продовжувалася «необмежена» пiдводна вiйна, оголошена Нiмеччиною 1 лютого. Вiйськовi дii на iнших ТВД практично не проводилися, «центр ваги операцiй цього перiоду лiг виключно на плечi англо-французiв», «французький уряд висувае доктрину… боротьби на виснаження».
Таким був поточний зовнiшнiй фон, на якому почали розгортатися подii, якi згодом дiстали назву «Лютневоi революцii». О шостiй ранку 1 березня киiвський мiський голова Ф. Бурчак прочитав iсторичну телеграму. Саме Ф. Бурчак та його однодумцi-масони негайно провели збори осередку Всеросiйського союзу мiст: серед учасникiв були М. Бiляшiвський (м), А. Вязлов (м), Д. Дорошенко (м), Ф. Матушевський (м), А. Нiковський (м), Ф. Штейнгель (м), якi ухвалили створити координуючий орган усiх мiських полiтичних партiй та громадських органiзацiй. Того ж дня ухвалу легалiзували через управу Киiвськоi мiськоi думи.
3 березня
«…Многолюдное собрание представителей украинских местных и некоторых провинциальных организаций и групп <…> единогласно приветствовало образование нового правительства и постановило оказывать ему всяческое содействие».[66 - УЦР… – Т. І. – С. 37.]
Нiмецькi вiйська на Захiдному фронтi розпочали плановий вiдступ на вiдстань 135 км з лiнii Нуарас – Суассон на т. зв. «лiнiю Зiгфрiда».
Педагогiчний музей у Киевi – резиденцiя Украiнськоi Центральноi Ради в 1917 роцi.
4 березня
«…состоялось весьма многолюдное собрание членов различных украинских организаций. На собрании этом все организации объединились и вошли в состав комитета «Центральна Рада». <…> Собранием посланы приветственные телеграммы председателю совета министров кн. Львову и министру юстиции Керенскому с выражением надежды, что в свободной России будут удовлетворены все законные права украинского народа».[67 - Там само.]
9 березня
У своiй першiй вiдозвi «До Украiнського народу! Народе украiнський!» УЦР фактично обiцяе вибори на основi загального, рiвного, прямого й таемного виборчого права та висловлюеться на пiдтримку федеративного принципу державного устрою майбутньоi Росii: «Уперше, украiнський тридцятип'ятимiльйонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти i як хочеш жити як окрема нацiя. З цього часу в дружнiй сiм'i вiльних народiв могутньою рукою зачнеш сам собi кувати кращу долю».[68 - Там само. – С. 38.]
Зал засiдань УЦР та хори для публiки. Сучасний вигляд. Фото зi сайту Педагогiчного музею.
10 березня
Центральна Рада ухвалюе: ii «полiтично-нацiональним мiнiмумом е домагання демократичноi республiки для Украiни, себто навiть Гетьманщини i цiлковитоi самостiйностi, коли се можливо».[69 - Там само. – С. 40.]
Констатацiя
Саме в цей день в рiшеннях УЦР зафiксовано наявнiсть двох або навiть трьох несумiсних мiж собою пiдходiв до переустрою Росiйськоi держави.
Народження Украiнськоi Центральноi Ради – 2
13 березня
До Киева iз заслання повернувся М. Грушевський. Над будинком Педагогiчного музею пiднято жовто-синiй прапор.[70 - Там само. – С. 42—43.]
19 березня
Газета «Вiстi з Украiнськоi Центральноi Ради» повiдомила: «Украiнська Центральна Рада у Киевi органiзувалася 4 березня, об'еднуючи украiнськi органiзацii на спiльних домаганнях: територiальноi автономii Украiни з державною украiнською мовою, з забезпеченням прав нацiональних меншостей – росiян i iнших».[71 - Там само. – С. 44.]
25—26 березня
З'iзд Товариства украiнських поступовцiв висловився за автономiю Украiни у складi Росii й перейменував органiзацiю на Союз украiнських автономiстiв-федералiстiв. Головою СУАФ обрано С Єфремова (м), заступниками – В. Леонтовича (м) та А. Нiковського (м), членами тимчасового ЦК – В. Бiднова (м), Д. Дорошенка (м), С Ерастова, Ф. Матушевського (м), В. Прокоповича (м), О. Шульгина.[72 - Нова рада. – 1917. – 28 березня.]
Друга Констатацiя
Упадае в очi вiдсутнiсть прiзвища М. Грушевського в будь-якому контекстi, пов'язаному як iз передреволюцiйною дiяльнiстю ТУПу, так i з легалiзацiею Товариства як полiтичноi сили. На нашу думку, на цiй пiдставi можна стверджувати, що з'iзд СУАФ засвiдчив «розлучення» М. Грушевського з вiльними мулярами.
Народження Украiнськоi Центральноi Ради – З
27 березня
Краiни Антанти почали наступ пiд Аррасом, маючи на метi остаточний розгром Нiмеччини та завершення вiйни.
Квiтень
Украiнський нацiональний з'iзд та першi паростки украiнського фашизму – 1
6 квiтня
Сполученi Штати Америки оголосили вiйну краiнам Почвiрного союзу.
У Киевi, в будинку Купецького зiбрання, вiдкрився Украiнський нацiональний конгрес[73 - Усi деталi див.: Бойко О. Формування територii Украiнськоi незалежноi держави в часи Украiнськоi революцii (1917—1921 рр.). – К. – 2007. – С. 4—9.]. Його перша ухвала засвiдчила послiдовнiсть полiтичноi позицii масонiв – членiв ТУП/СУАФ:
1. «Згiдно з iсторичними традицiями i сучасними реальними потребами украiнського народу з’iзд вважае, що тiльки широка нацiонально-територiальна автономiя Украiни забезпечить потреби нашого народу i всiх iнших народностей, котрi живуть на украiнськiй землi».
2. «Автономний устрiй Украiни, а також iнших автономних краiн Росii матиме повнi гарантii в федеративнiм ладi».
3. «…Єдиною вiдповiдною формою державного устрою з’iзд вважае федеративну й демократичну Республiку Росiйську».
4. «…Одним з головних принципiв украiнськоi автономii – повне забезпечення прав нацiональних меншостей, якi живуть на Украiнi».[74 - УЦР… Т. І. – С. 54—55.]
5. «…Признаючи за Росiйськими Установчими зборами право санкцii нового державного ладу Росii, в тiм i автономii Украiни, i федеративного устрою Росiйськоi Республiки, <…> до скликання Росiйських Установчих зборiв прихильники нового ладу на Украiнi не можуть зостатися пасивними, але в порозумiннi з меншими народностями Украiни мають негайно (пiдкреслення наше. – Д. Я.) творити пiдстави ii автономного життя».
6. «Украiнський з’iзд, йдучи назустрiч бажанням Тимчасового правительства щодо органiзацii i об’еднання громадських сил, признае негайною потребою органiзацiю Крайовоi ради (Областного совета) з представникiв украiнських краiв i мiст, народностей i громадських верств, до чого iнiцiативу повинна взяти Украiнська Центральна Рада».
7. «Украiнський з’iзд, визнаючи право всiх нацiй на полiтичне самоопредiлення, вважае а) що кордони мiж державами повиннi бути встановленi згiдно з волею пограничноi людности <…>»
8. «…Щоби в тих краiнах Федеративноi Росiйськоi Республiки, в яких украiнський народ складае меншiсть людности, украiнському народовi були забезпеченi права меншости на таких же умовах, на яких на Украiнi забезпечуються права меншостi неукраiнцiв».[75 - Там само. – С. 58—59 (нумерацiя наша. – Д. Я.)]
Констатацiя
Отже, перший документ першого Украiнського нацiонального з'iзду разом iз цiлком демократичними засадами сформулював i такi, що iх згодом в iншiй центральноевропейськiй краiнi назвали «фашистськими». А саме зажадав створення держави, заснованоi на принципi нацiональноi сегрегацii. Цей принцип, очевидно, несумiсний iз поняттям «демократiя», яка передбачае запровадження рiвних прав для всiх, а не створюе особливих прав для будь-якоi бiльшостi або меншостi. Власне, саме такий принцип було якщо не цiлком зреалiзовано, то ясно задекларовано вiдомим iмператорським Манiфестом у жовтнi 1905 р. Слiд також наголосити i на тiй обставинi, що всi попереднi законодавчi корпуси, якi впродовж 1000 рокiв дiяли на територii сучасноi Правобережноi Украiни, не знали такого поняття, як «нацiональна меншiсть» або «нацiональна бiльшiсть», i, отже, не знали i знати не могли вiдмiнностей у правах та обов'язках мiж ними.
Аналiзуючи перебiг Нацiонального з'iзду та ухваленi ним документи, О. Грибенко констатував вакуум легiтимностi i Нацiонального конгресу i самоi УЦР, представництво в якiй забезпечувалося на пiдставi територiального, партiйного, професiйного, згодом – нацiонального принципiв, але не на пiдставi загального виборчого права. Отже, ця Рада не була створена правовим шляхом! Фактично саме Нацiональний з'iзд вiдкрив перший етап дiяльностi УЦР, який тривав, за словами дослiдника, до жовтня i за який ii дiяльнiсть мала полiтико-декларативний характер. Лише вiд жовтня розпочався другий етап, коли ii дiяльнiсть набула законодавчого характеру, а змiстом ii «стало вироблення власноi правовоi системи».[76 - Грибенко О. М. Державотворчi процеси в Надднiпрянськiй Украiнi 1917 1920 рр.: Історичний аналiз: Дис. канд. iст. наук. – Луганськ. – 2007. С 8.]
Украiнський нацiональний з'iзд та першi паростки украiнського фашизму – 2
4—8 квiтня
«Вiдновлювальна» конференцiя УСДРП висловилася щодо майбутнього правового статусу Украiни у складi Росii (пiдкреслення наше. – Д. Я.). За словами М. Балагана, «автономiя була давнiм програмовим постулатом УСДРП. Однак у цьому пунктi програма партii вiдзначалась незакiнченiстю, <…> партiя стояла досi на становищi унiтарностi держави. Квiтнева конференцiя зробила у цьому вiдношеннi крок уперед, прийнявши принципову постанову про автономiю для всiх нацiй та заведення федеративного устрою Росiйськоi Республiки».[77 - Тапаган М. З моiх споминiв. – К.: Темпора. – 2005. – С. 207.]
4—5 квiтня
Установчий з'iзд Украiнськоi партii соцiалiстiв-революцiонерiв (УПСР) висловився за негайне втiлення в життя нацiонально-територiальноi автономii Украiни, аграрну реформу, пiдтримку Тимчасового уряду, «оскiльки вiн вiдстоюватиме iнтереси трудового народу». До тимчасового ЦК обрано Л. Бочковського, В. Залiзняка, В. Ігнатiенка, М. Ковалевського, Л. Ковалiва, К. Коржа, І. Маевського, П. Христюка.
7 квiтня
Нарада Украiнськоi радикально-демократичноi партii (УРДП) оголосила про вiдновлення своеi дiяльностi. До Тимчасовоi ради партii увiйшли: В. Бiднов (м), П. Гродзинський, Д. Дорошенко (м), С. Ерастов, С Єфремов (м), М. Левицький, Ф. Матушевський (м), А. Нiковський (м), В. Прокопович, П. Чижевський, Є. Чикаленко (м), І. Шраг (м), О. Шульгин.[78 - Нова рада. – 1917. – 9 квiтня.]
9 квiтня
Вiйська Антанти розпочинають наступ у районi м. Реймс. Боi з перервами тривали до 7 червня.
13 квiтня
