скачать книгу бесплатно
Що ми знаемо про вiльних мулярiв?
Сучаснi вiдомостi про вiльних мулярiв, якi дiяли на територii Росiйськоi держави, найбiльш повно, як видаеться, викладенi у монографiях В. Савченка, О. Крижановськоi, у дослiдженнi В. Брачева, а також у п’ятдесят четвертому числi часопису «Ї» за 2009 р. Перед тим як звернутися до фактичних даних, наведених у цих розвiдках, помiркуймо про геополiтичне тло, в якому народжувалося та розвивалося братство вiльних мулярiв у його росiйському варiантi.
Repetitio est mater studiorum: Росiйська iмперiя вiдхопила собi неабиякий за розмiром шматок, який у ХІХ ст. набув назв «Малоросiя», «Пiвденно-Захiдний край», «Украiна». Габсбурги привласнили Галичину та Буковину. Упродовж столiть цi землi (за винятком Буковини) були схiдним кордоном европейського «свiту-економiки», за яким починався «кiнець свiту» для кожного европейця – «дика, болотиста, пустинна»[22 - Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм. XV—XVIII вв. Том 3. Время мира. – Москва: Прогресс. – 1992. – 679 с. – С. 19.] Московська держава.
Головне завдання володарiв цiеi держави пiсля 1772—1796 рр., тобто пiсля роздiлення Польщi, – «поборювання польського та украiнського визвольних рухiв. <…> При цьому новий iмперський режим для свого утвердження вирiшив зiграти на об’ективно iснуючих польсько-украiнських протирiччях». Так, наприклад, «законоположенням про земське самоврядування у Киiвськiй, Волинськiй та Подiльськiй губернiях виборчi права полякiв при виборах до земств обмежили; натомiсть зменшили майновий ценз для украiнцiв. Це мало наслiдком не стiльки збiльшення представництва украiнського населення та зменшення представництва населення польського, скiльки пiдвищення рiвня мiжнацiональноi напруги помiж двома найчисленнiшими нацiональними громадами цього краю».[23 - Верховцева І. Г. Дiяльнiсть земств Правобережноi Украiни (1911—1920 рр.): Дис. канд. iст. наук. – Ізмаiл. – 2004. – С. 11—12.]
Пiсля поразки польського повстання Микола I скасував рештки успадкованоi правовоi системи, радикально реформував за росiйським зразком адмiнiстративну систему украiнських земель, заснувавши 1832 р. Киiвське генерал-губернаторство, яке об’еднало всi три правобережнi губернii. «Процес лiквiдацii правовоi автономii» у Волинськiй, Киiвськiй та Подiльськiй губернiях завершився у 30—40-вi роки XIX ст., остаточним скасуванням дii всiх норм i положень Статуту Великого князiвства Литовського.[24 - Докл. див.: Бармак М. Формування владних iнституцiй Росiйськоi iмперii на Правобережнiй Украiнi. Кiнець XVIII – перша половина XIX ст. – Тернопiль: Астон. – 2007. – 511 с – С. 482, 483, 484, 485, 487, 488, 489, 490, 491; Комарнiцький О. Б. Мiстечка Правобережноi Украiни в добу украiнськоi революцii (1917—1920 рр.): Дис. канд. iст. наук. – Чернiвцi. – 2005. – 20 C. – С 8, 9, 10, 11.]
Поза тим польськi впливи на Волинi, Киiвщинi та Подiллi залишалися всеосяжними аж до 60-х рр. XIX ст. Пiсля скасування крiпацтва (1861 р.) та поразки польського повстання (1863 р.) iмперська влада пiдтримувала високий рiвень етнонацiонального конфлiкту по лiнii «украiнське село – польський помiщицький двiр». Цей конфлiкт, в якому «перевага в силi виразно була на боцi селянства», сягнув апогею у роки Першоi свiтовоi вiйни й «Украiнськоi нацiональноi революцii 1917—1921 pp.». Саме тодi цей конфлiкт перерiс з етнонацiонального в етнополiтичний, «переважно став наслiдком цiлеспрямованоi бiльшовицькоi агiтацii i в бiльшостi своiй мав соцiальний, погромницький характер… Погромниками були здебiльшого солдати i селяни-украiнцi, а погромленими – теж здебiльшого – помiщики-поляки». При цьому «можна твердити з високою долею правдоподiбностi», що «процес захоплення i знищення помiщицьких маеткiв «був заздалегiдь запланований i керований з одного центру». Жертвами цього конфлiкту, який без щонайменшого перебiльшення можна назвати «вiйною», стали 85% усiх польських маеткiв на Киiвщинi, Волинi, Подiллi. Край цiй вiйнi покладав лише «вступ на Правобережжя австро-нiмецького окупацiйного вiйська».[25 - Гудь Б. В. Украiно-польськi конфлiкти XIX– першоi половини XX столiття: етносоцiальний аспект: Дис. д-ра iст. наук. – Л. – 2008. – 34 с – С. 19, 20, 21, 22, 23, 25, 26.]
Інший системний напрямок унiфiкацiйноi полiтики Романових на окупованих землях – лiквiдацiя правовоi бази, яка впродовж столiть регулювала тут полiтико-правове та соцiально-економiчне життя. Ідеться, насамперед, про «уставнi земськi грамоти – законодавчi тексти судово-адмiнiстративного, пубпiчно-правового, приватно-правового та соцiально-економiчного характеру». Пiд «каток» iмперськоi машини потрапили i «рiзноманiтнi, насамперед майновi, пiдтверднi (тобто такi, якi пiдтверджували минулi привiлеi) та посадовi привiлеi шляхти», якими вона користувалася принаймнi з часiв великого князя Литовського Казимира Ягеллончика, тобто з 1440 р. (Киiвщина) та 1452 р. (Волинь)». До речi, практика надання привiлеiв цiлим регiонам на теренах ВКЛ/РП набувала поширення з другоi половини XV ст.: «на цей час в деяких статтях привiлеiв залишалися впливи Руськоi Правди», «багато судових справ розв'язувалося згiдно норм звичаевого права».[26 - Ващук Д. П. Обласнi привiлеi Волинi та Киiвщини: гiнеза i функцiонування у другiй половинi XV – першiй третинi XVI ст.: Автореф. дис. канд. iст. наук. – Киiв. – 2005. – 18 с – С. 10, 11, 12, 14.]
Третiй напрямок перетворення окупованоi спiльноти на безправну бiомасу «пiдданцiв» – «<…> нiвелювання нацiональних особливостей пiд демагогiчними гаслами едностi походження i спiльноi релiгiйноi приналежностi з украiнцями та намагання залучення мiсцевоi польськоi шляхти до кола росiйського дворянства». Одночасно «замiна владних структур Речi Посполитоi та поширення росiйськоi державностi у краi iз самого початку забезпечувалися винятково адмiнiстративними заходами», а «запровадження загальноросiйських форм мiсцевого державного управлiння на новоприеднаних територiях з самого початку показало iх певну недосконалiсть та невiдповiднiсть мiсцевим умовам». Наслiдок нацiональноi та iнших форм унiфiкацii був таким: «соцiально-економiчнi та полiтичнi особливостi Подiлля», по-перше, «не дозволили створити повноцiнну систему управлiння за загальноросiйським зразком», а по-друге, попри всi зусилля мiсцевоi iмперськоi бюрократii, вона «сама опинилася пiд впливом шляхти».
Ситуацiя для мiсцевого населення рiзко погiршилася пiсля повстання 1830—1831 рр., коли «самодержавство взяло курс на цiлеспрямовану асимiляцiю Подiлля. З початком другоi половини XIX ст. зовнiшнi та внутрiшньополiтичнi чинники пiдвищили соцiально-економiчну напругу в краi. Головними причинами були сподiвання польськоi шляхти на вiдновлення нацiональноi держави (тобто Речi Посполитоi. – Д. Я.) i пiдготовка до скасування крiпацтва», а пiд час збройних заворушень 1905—1907 рр. «зберегти загальний контроль над ситуацiею та врятувати вiд знищення мiсцевий державний апарат Росiйськоi iмперii вдалося тiльки за допомогою силових заходiв».[27 - Скрипник А. Ю. Дiяльнiсть адмiнiстративних установ Подiльськоi губернii (1793—1914 рр.): Автореф. дис. канд. iст. наук. – Киiв. – 2007. – 20 с – С. 10, 12, 15.]
У конкретнiй полiтичнiй ситуацii, обумовленiй забороною масонства 1821 р., поразкою заколоту декабристiв та польського повстання, масонерiя на теренах Росiйськоi iмперii, за оцiнкою компетентного дослiдника цього питання Вiктора Савченка, «пiшла у глибоке пiдпiлля». На сьогоднi маемо хiба що вiдомостi про дiяльнiсть лож, до яких увiходили Михайло Воронцов, Олександр Герцен, Василь Григорович, Микола Гулак, брати Капнiсти, Іван Котляревський, Сергiй Ланськой, Лизогуби, Михайло Лорис-Мелiков, Василь Лукашевич, Микола Огарьов, Кирило Розумовський, можливо, Микола Костомаров та багато iнших видатних полiтичних i громадських дiячiв. Верховним керiвником масонства на росiйських теренах в першiй половинi ХІХ ст. був Михайло Вiельгорський.[28 - Савченко В. Украiна масонська. – К.: Нора-Друк. – 2008. – С. 137—227]
Вiльнi мулярi, змушенi емiгрувати до Францii, це насамперед «генерали, аристократи, шляхта збирались здебiльшого навколо князя Адама Чарторийського, що користувався великим авторитетом». Якщо сказати прямо – саме Чарторийський був одним iз найвпливовiших масонiв свого часу – так само, як i друга ключова персона радикального емiграцiйного дисидентського середовища – Йоахiм Лелевель, тiсно пов’язаний iз масонськими ложами Францii, Італii та Нiмеччини.[29 - Дильонгова Г. Історiя Польщi. 1795—1990. К.: видавничий дiм «Киево-Могилянська академiя», 2007. – С. 58.]
Висновок сьомий
Принципово важливий висновок, який випливае з розвiдок В. Брачева, О. Крижановськоi, В. Савченка, такий: участь освiчених громадян у масонських ложах, якi Росiйська iмперiя успадкувала разом iз загарбаними землями Речi Посполитоi, вiд 1772 р. i впродовж усього перiоду з ХІХ й до початку ХХ ст., була едино можливою продуктивною формою полiтичноi та громадськоi дiяльностi представникiв великоруськоi, «украiнськоi» та польськоi елiт, якi переймалися питаннями трансформацii тогочасноi Росii у правову демократичну державу.
Що ми знаемо про вiльних мулярiв зразка 1917 р.?
Микола Некрасов.
Інiцiатором органiзацiйного становлення масонства на територii Росiйськоi iмперii став видатний науковець, громадський та полiтичний дiяч, професор Московського, Оксфордського, Петербурзького, Стокгольмського унiверситетiв, академiк Росiйськоi академii наук, визначний просвiтитель нашого народу, послiдовний прихильник перебудови Росii на принципах автономii неросiйських народiв харкiв’янин Максим Ковалевський (1851—1916 рр.).
Першу «нацiональну» ложу в юрисдикцii «Великого сходу Францii» на територii Росii було вiдкрито 15 листопада 1906 р. саме завдяки його зусиллям. На середину того року кiлькiсть масонiв у краiнi сягнула сорока. Як вiдзначае В. Брачев, «уже з перших крокiв у Росii масонство виявилося обтяжене цiлями досить i досить далекими вiд цiлей «iстинного» масонства. Проблема морального самовдосконалення «братiв» цiкавила мало. <…> Полiтичнi успiхи французького масонства <…> не могли не надихати росiйських «братiв», не спокушати iх на використання масонства у полiтичних цiлях»[30 - Брачев В. С. Масоны в России: от Петра I до наших дней (история) // www.gumer.info/authors.php?name (http://www.gumer.info/authors.php?name)]. Серед залучених новачкiв був i професор Киiвського унiверситету, член-кореспондент Росiйськоi академii наук І. Лучицький. Саме йому випало вiдкрити вже в сiчнi 1909 р. першу «украiнську» ложу «Киiвська зоря». Їi очолив вiдомий громадський та полiтичний дiяч барон Ф. Штейнгель. Верхом розвитку поглядiв росiйськоi масонерii на принципи переустрою держави Романових став Конвент лож 1912 р. пiд головуванням майбутнього заступника голови Тимчасового уряду Миколи Некрасова. Саме цей з’iзд, участь в якому вiд Украiни взяли М. Василенко, М. Грушевский та Ф. Штейнгель, став першою поворотною подiею в iсторii росiйського масонства. За даними, якi наводить В. Брачев (посилаючись при цьому на свiдчення М. Некрасова), на той момент у Росii нараховувалося не менше 14—15 лож, з них 5 – у Петербурзi, 3 чи 4 в Киевi, 1—2 в Москвi та по однiй у Нижньому Новгородi, Мiнську та Одесi. Ключовий конфлiкт з’iзду – другорядне, здавалось би на перший погляд, питання про назву ложi. «Переважна бiльшiсть делегатiв, – пише в зв’язку з цим В. Брачев, – були росiянами i обстоювали, щоби орден носив традицiйну та загальноприйняту в Європi назву – «Великий схiд Росii»». Однак тут несподiвано пiднявся зi свого мiсця украiнський делегат iсторик М. С Грушевський i наполiг, щоби в назвi новоi масонськоi асоцiацii «в жодному разi не було слова «Росiя»». «Вiн мав у цьому питаннi абсолютно непримиренну позицiю, заперечуючи за Росiею як державною одиницею право на цiлiсне iснування; його з низкою зауважень пiдтримував Василенко»[31 - Брачев В. С. Указ. праця.], – цитуе спомини О. Гальперiна В. Брачев. Наслiдок компромiсу – назва «Великий схiд Народiв Росii» (ВСНР).
Залишаючи осторонь надзвичайно важливу (але не для даного конкретного випадку) дискусiю щодо «канонiчностi» або «неканонiчностi» ВСНР[32 - Як показала О. Крижановська, принаймнi деякi дослiдники вважають «парамасонською, тобто не суто масонською, а такою, що iснувала окремо й паралельно з масонським орденом».], наголосимо: гострi дискусii з нацiонального питання всерединi росiйського вiльномулярського руху тривали й далi. Примiром, 1914 р. члени Товариства украiнських поступовцiв (ТУП), «яких пiдтримувала масонська частина киiвських кадетiв», пiд час переговорiв iз головою ЦК партii конституцiйних демократiв П. Мiлюковим зажадали, щоб тi пiдтримали вимогу «надання украiнцям не лише культурноi, а й широкоi полiтичноi автономii». На принципово непримиреннi частини росiйська масонерiя розкололася з питання про ставлення до Першоi свiтовоi вiйни: бiльшiсть, головно «росiяни», пiдтримували гасло «вiйни до переможного кiнця», меншiсть, головно «украiнцi», виступали за поразку Росii у вiйнi, тобто стали на шлях державноi зради.
«Несподiвана» для учасникiв з’iзду 1912 р. полiтична позицiя М. Грушевського, як ми покажемо нижче, була цiлком умотивованою. Тут важливо звернути увагу на ту обставину, що росiйське масонство пiсля 1912 р., по-перше, практично перестало бути органiзацiею, яка орiентувала своiх членiв насамперед на власне моральне удосконалення. По-друге, всерединi «полiтичного» росiйського масонства накреслилася перша лiнiя подальшого органiзацiйного та полiтичного розриву з ключового питання – якою мае бути пiсляромановська Росiя i чи повинна вона бути взагалi? По-трете, i це також стало одним iз фундаментальних чинникiв наступноi поразки спроб трансформувати Росiйську державу в демократичну, за европейським зразком, – росiйська масонерiя, на вiдмiну вiд материнськоi, французькоi, об’ективно набула всiх ознак заколотницькоi органiзацii антидержавницького спрямування.
Такий висновок прямо випливае з тексту статуту «Великого сходу народiв Росii», написаного, як стверджуе В. Брачев, особисто М. Некрасовим. За словами В. Савченка, документ «проголосив метою ордену захист прав людини i громадянина», «встановлення буржуазного демократичного суспiльства, обмеження або повалення монархii. З перших своiх крокiв вiдроджене на початку ХХ ст. росiйське масонство Великого сходу набуло опозицiйного стосовно царського режиму характеру».
Перша свiтова вiйна ще бiльше радикалiзувала полiтичнi прагнення росiйського масонства. Це зафiксував черговий з’iзд вiльних мулярiв, який вiдбувся влiтку 1916 р. ВСНР узяв курс на военний переворот, покликаний усунути Миколу ІІ та передати престол його братовi Михайловi[33 - Всi важливi обставини та деталi див.: Брачев В. Указ. праця.]. Органiзацiю очолили М. Некрасов, О. Керенський, депутати ІV Державноi думи, лiдери Прогресивного блоку І. Єфремов та О. Коновалов, голова Киiвського вiйськово-промислового комiтету М. Терещенко.
Станом на 1917 р. загальна кiлькiсть членiв ВСНР сягнула 600—800 осiб, якi, за В. Савченком, об’еднувалися чи то в тридцяти, чи то в п’ятдесяти ложах. 15 з них «працювали» в Киевi i нараховували в своiх лавах 200—300 осiб. Найбiльш вiдомими дiячами на територii пiвденно-захiдних губернiй Росii були A. Вязлов, Д. Григорович-Барський, М. Василенко, М. Грушевський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, В. Затонський, І. Лучицький, B. Науменко, А. Нiковський, Ф. Матушевський, С. Петлюра, В. Прокопович, П. Стебницький, М. Терещенко, В. Чехiвський, Є. Чикаленко, Ф. Штейнгель, І. Шраг. «Можливо, серед киiвських масонiв були» також i К. Василенко, А. Зарубiн, М. Зiльберфарб, A. Лотоцький, Ф. Матушевський, О. Салiковський. Паралельно з киiвськими iснували ложi в Бердичевi, Вiнницi, Житомирi, Катеринославi, Одесi, Полтавi, Проскуровi, Рiвному, Харковi, Херсонi, Ялтi, але «назви, належнiсть i кiлькiсний склад iх, – як уважае B. Савченко, – встановити неможливо». О. Крижановська вказуе на те, що керiвним центром усiх киiвських лож була так звана «Мала рада», до складу якоi входили М. Грушевський, С Єфремов, Ф. Штейнгель та iншi. Зауважмо: саме таку назву прибрала iнституцiя, покликана дiяти мiж сесiями УЦР! Основна публiчна масонська дiяльнiсть на теренах Пiвденно-Захiдного краю Росii творилася головно в мiсцевих осередках Усеросiйського союзу мiст (голова – Ф. Штейнгель, члени – М. Бiляшiвський, А. Вязлов, Д Дорошенко, Ф. Матушевський, А. Нiковський та Всеросiйського земського союзу (голова – С. Шликевич).
Олександр Керенський.
Саме вони, а також присутнi в Киевi члени Державноi думи, голова губернськоi земськоi управи М. Суковкiн, голова мiського комiтету Союзу мiст М. Стражеско, Д. Григорович-Барський, голова губернського дворянського зiбрання Ф. Безак, мiський голова Ф. Бурчак, невстановленi до сьогоднi члени Вiйськово-промислового комiтету та деяких iнших «нацiональних» органiзацiй уже 1 березня, тобто за день до народження Тимчасового уряду, вирiшили створити i створили у Киевi мiсцевий «тимчасовий уряд». Об’еднана Рада громадських органiзацiй мала перебрати всю повноту влади у мiстi. «Вже наприкiнцi лютого – на початку березня 1917 р., – читаемо у дослiдженнi В. Савченка, – масони роздiлили мiж собою найважливiшi повинностi, що залишилися вiд «старогорежиму», захопивши полiтичний олiмп Украiни». Вони «майже повнiстю заповнили склад першого i другого мiнiстерства князя i масона Г. Львова»… «зайняли мiсця комiсарiв Тимчасового уряду по губернiях i мегаполiсах iмперii»… «тримали пiд своiм негласним контролем Петроградську раду робiтникiв (так у текстi, коректно – «робiтничих». – Д. Я.) i солдатських депутатiв (до початку вересня 1917р.)». Серед новопосталого державного керiвництва до масонських лож належали провiднi урядовi дiячi – М. Авксентьев, П. Буришкiн, М. Василенко, О. Гальперiн, О. Гучков, І. Єфремов, A. Карташев, О. Керенський (саме його В. Савченко називае «куратором масонства Украiни»), Ф. Кокошкiн, О. Коновалов, О. Лiверовський, Г. Львов, М. Некрасов, П. Переверзев, С. Прокопович, Б. Савинков, М. Скобелев, М. Славинський, В. Степанов, М. Терещенко, С. Урусов, М. Чхеiдзе, О. Шингарьов. До «найзаконспiрованiшоi вiйськовоi ложi», за В. Савченком, увiходили керiвники збройних сил Росiйськоi держави – М. Алексеев, О. Брусилов, B. Гурко (вiрогiдно), О. Колчак (вiрогiдно), О. Кримов, П. Половцов, М. Рузький, П. Скоропадський.
Перший Генеральний Секретарiат Украiнськоi Центральноi Ради. 1917 р.
«Стараннями О. Керенського масони ставали на всi ключовi пости Пiвденного Заходу: губернськi комiсари, новi керiвники мiсцевих дум i земств, керiвники судових палат в украiнських губернiях». Киiвський «тимчасовий уряд» – виконком Ради об’еднаних громадських органiзацiй – очолив Ф. Штейнгель, членами його стали Д. Григорович-Барський, А. Нiковський, С Шликевич, комiсаром вiйськовоi округи – К. Оберучев, комiсаром пошти та телеграфу – О. Зарубiн, губернським комiсаром Тимчасового уряду – К. Суковкiн, губернським комiсаром Киiвщини – О. Салiковський, комiсаром Киева К. Василенко, комiсаром Одеси – Л. Велiхов. Рясно були представленi масони i в iнституцiях УЦР Так, у першому складi Генерального секретарiату було щонайменше п’ятеро масонiв: О. Зарубiн, Б. Мартос (можливо), С. Петлюра, В. Садовський, П. Стебницький, О. Шульгин. У кабiнетi Д. Дорошенка семеро з десяти: сам Д. Дорошенко, О. Зарубiн, О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Туган-Барановський, Ф. Штейнгель, О. Шульгин. У кабiнетi В. Винниченка, затвердженому у вереснi, iз одинадцятьох членiв уряду шестеро були масонами. У Малiй радi iх було щонайменше одинадцять: М. Грушевський, М. Василенко, О. Зарубiн, М. Зiльберфарб, М. Іоселевич, А. Нiковський, М. Матушевський, Д. Одинець, В. Садовський, Л. Чикаленко, О. Яковлев. До цього списку О. Крижановська додае iмена таких вiдомих дiячiв, як A. Галiп, А. Лiвицький (з 1918 р.), А. Марголiн, Є. Петрушевич, B. Шемет.
Але полiтичних викликiв, породжених вiдстороненням вiд влади Миколи ІІ, масонство не витримало. «М. Грушевський та його однодумцi, – пише В. Савченко, – пiшли на конфлiкт з О. Керенськиму питаннi створення нацiональноi держави. У той самий час Ф. Штейнгель i К. Василенко, намагаючись вiдвернути украiнських масонiв вiд впливу М. Грушевського, виступили проти негайного намiру Центральноi Ради захопити всю владу в Украiнi». Нищiвного удару масонству в 1917 р., як уважае B. Савченко, завдала «корнiловська змова». Саме вона роздiлила вiльних мулярiв на прихильникiв военноi диктатури та прихильникiв Тимчасового уряду. У серпнi 1917 р. О. Керенський, переобтяжений державними справами, передав кермо генерального секретаря Верховноi ради ВСНР керiвнику справами Тимчасового уряду О. Гальперiну. «Базовi стосунки «братерства та дружби» мiж масонами поступово, пiд впливом полiтичних факторiв, – пише В. Савченко, – поступилися мiсцем почуттям суперництва, неприязнi». У серпнi-вереснi конфлiкт усерединi киiвськоi масонерii – мiж прихильниками УЦР та Тимчасового уряду – «став незворотним»: К Оберучев, наприклад, закликав заарештувати Грушевського, прокурор Киiвськоi судовоi палати C. Чебаков «погрожував» УЦР карним переслiдуванням за «сепаратизм». Вирiшальними причинами руйнацii колись единоi масонськоi спiльноти стали «соцiальна нетерпимiсть та «украiнське» питання». Киiвськi масони роздiлилися на двi антагонiстичнi групи – «федералiстiв» (М. Василенко, С. Моркотун, П. Скоропадський, Ф. Штейнгель) та «самостiйникiв» – (А. Левицький, А. Нiковський, С. Петлюра, С Шелухiн), кожна з яких мала свою «Велику ложу Украiни».
М. Грушевский i масонство
Поки що точно невiдомо, де, коли i до якоi ложi його було прийнято. За одними даними, це сталося близько 1903 р. в Парижi. У 1909 р., згiдно з наявними даними, вiн уже входив до киiвськоi ложi «Правда». Останне, як видаеться деяким дослiдникам, маловiрогiдно, бо в 1894—1914 рр. Грушевський жив у Львовi, тобто на територii Австро-Угорщини. Якщо вiн був пiдданцем Габсбургiв, не могло бути, щоб вiн обiймав провiднi посади ще й у «росiйськiй» ложi. Якщо ж вiн мав росiйське пiдданство i був прийнятий до киiвськоi ложi, то в цьому випадку вiдкритим залишаеться питання: як тогочасний голова НТШ мав брати регулярну участь у засiданнях цiеi ложi, проживаючи постiйно у Львовi? Щоразу вiдвiдуючи Киiв, Михайло Сергiйович зустрiчався – i це достеменно вiдомо зi службових фiлерських рапортiв – з австрiйським консулом, «засиджувався годинами» на його квартирi. Змiст iхнiх розмов до сьогоднi невiдомий (хiба звiти про них осiли в архiвах австро-угорського МЗС), так само як i невiдомi мотиви, якi спонукали Грушевського в 1917 р. розiрвати клятвений зв’язок iз масонством та очолити новостворену УПСР.
Нещодавно стало вiдоме iнше. Як установила О. Крижановська, киiвський, волинський i подiльський генерал-губернатор у 1908—1914 рр., генерал-лейтенант Ф. Трепов попереджав: «полiтична орiентацiя Михайла Грушевського рiшуче спрямована проти Росii, i що вiн прагне «вiдокремити 10 губернiй та двi областi вiд Росii задля iх прилучення до Червоноi Русi (тобто до Галичини. – Д. Я.) та утворення суверенноi украiнськоi держави». Попереджав про це свое керiвництво, мiж iншим, i полтавський губернський жандармський начальник. І це не були пустi фантазii полiцейських начальникiв. Як ми покажемо нижче, у роздiлi «Хто такий Микола Залiзняк?», саме це i було основною полiтичною метою росiйського громадянина Михайла Грушевського. У цьому його iнтереси збiглися iз стратегiчним iнтересом Австро-Угорщини. Задля реалiзацii цього iнтересу i був сформований координацiйний, iнформацiйний ланцюжок «iмператор Карл – ерцгерцог Вiльгельм – барон М. Василько / Є. Левицький – Микола Залiзняк – Михайло Грушевский – В. Винниченко».
Чого прагнули i прагнуть вiльнi муляри?
У пошуках вiдповiдi на це питання можна звернутися, наприклад, до послуг iнтернет-програми Google. Запит на слово «freemason» за декiлька секунд дасть понад мiльйон посилань. Якщо звернутися до iнформацii, розмiщеноi на офiцiйному iнтернет-представництвi вiтчизняноi вiльномулярськоi ложi, то вичитати там можна зокрема таке.
Першим та головним документом, який узагальнював основнi принципи життя вiльномулярських лож та iхнiх членiв, е «Конституцii Андерсона, або Давнi заповiдi вiльного муляра», виданi священиком Джеймсом Андерсоном 1722 р. Перший параграф документа «Про Бога та релiгiю» формулював сенс iснування ордену: «Вiльний муляр зобов’язаний, у силу даноi ним обiцянки, пiдкорятися моральному закону; i якщо вiн правильно розумiе Королiвське Мистецтво, вiн нiколи не стане нерозумним атеiстом або невiруючим вiльнодумцем. <…> Вiльнi муляри повиннi бути людьми доброчесними i вiрними, тобто бути людьми честi й людьми чесними, без залежностi вiд особистих переконань i конфесiйноi належностi кожного з них <…>». Параграф другий, «Про свiтську владу, вищу i призначену», визначав вiдношення члена братства до влади його краiни: «Вiльний муляр е лояльним пiдданим свiтськоi влади, де б вiн не мешкав i не працював; вiн нiколи не повинен брати участi в заколотах i таемних злих задумах проти миру i благополуччя народу, як i не вести себе негiдно проти призначених представникiв влади. <…>Якщо брат повстане проти держави, до нього не долучатимуться в цьому повстаннi, але будуть жалiти за ним, як за будь-яким нещасним; однак якщо його засудять за цей один тiльки злочин – незважаючи на iстинно лояльне, за своею суттю, Братство може i повинне заявити про свою неучасть у його бунтарському поривi, а також надалi не подавати причин i не множити заздрiсть до законноi влади, – його не можна виключити з Ложi, i його узи з нею залишаться непорушнi».[34 - http://www.ukrmason.org/ukr/landmark.php (http://www.ukrmason.org/ukr/landmark.php)]
«Дванадцять основних заповiдей братства», або так званi «Ландмарки», в свою чергу, визначали основнi принципи щоденного функцiонування масонськоi органiзацii:
1. «В основi Братства лежить традицiйна вiра у Всевишнього, Великого Будiвничого Всесвiту, що нiяк не суперечить рiзним релiгiйним вiруванням i переконанням, а навпаки – об’еднуе iх у високому гуманному поривi».
2…
3. «Органiзацiйно Братство е Орденом, до якого належать тiльки мужi незалежнi i доброi слави, що сповiдують у своему життi iдеали гуманностi i братерства у iхньому найглибшому сенсi».
4…
5. «Братство спрямовуе своiх членiв на духовне самозбагачення, випромiнюе через них свою високу гуманнiсть на людську спiльноту».
6. «Члени Братства зобов’язуються поважати переконання i вiру кожного, не допускати у своему колi протистояння полiтичних чи релiгiйних думок, бо воно засноване на братерськiй згодi i взаеморозумiннi».
7…
8…
9. «Братство приймае до свого кола лише чесних i моральних повнолiтнiх осiб, спроможних осягнути безмежнiсть пiзнання».
10. «У своему колi члени Братства плекають любов до своеi Батькiвщини, послух ii законам i пошану до законноi влади. Вони вважають, що iхнiй перший обов’язок – шанувати всяку натхненну працю».
11. «Члени Братства зобов’язуються, дотримуючись свого гiдного i високоморального рiвня, не викривати сутностi духовних основ органiзацii i поширювати ii моральний вплив на широкi суспiльнi кола».
12. «Члени Братства зобов’язуються без вагання подавати один одному братерську допомогу за всiх найскладнiших обставин, навiть наражаючи себе на небезпеку <…>.[35 - http://www.ukrmason.org/ukr/12.php (http://www.ukrmason.org/ukr/12.php)]
Але найголовнiша заповiдь масонства полягае – принаймнi так стверджуе найвiдомiший та найповажнiший масонський авторитет, Альберт Пайк – в оцьому: «Заповiдь нову даю вам: щоб любили один одного. Як я любив вас, щоб i ви любили один одного. По сьому знатимуть усi, що ви моi ученики, коли любов матимете один до одного» (Іоанн, 13: 34—35).
Спираючись на данi, наведенi в дослiдженнi В. Савченка, можна сформулювати гiпотезу про те, що сама iдея проекту «Украiна» та ii розробка належала саме вiльним мулярам. Саме масони створили першу «украiнську» людину, буквально вилiпили ii з крiпосного енгельгардтiвського козачка[36 - Докл. див.: Савченко В. Украiна масонська. – С. 221 i далi.]. Саме художнiй генiй Шевченка витворив «мiф Украiни», яка чекае свого Вашингтона з його «новим i праведним законом» (поема «Юродивий», 1857 р.). І тут виникае просте питання: вiд кого i коли Тарас мiг дiзнатися про факт iснування Пiвнiчно-Американських Сполучених Штатiв, принципи iх державного устрою та першого президента? Припущення, що в дитинствi вiн мав широкi можливостi для користування бiблiотекою, телевiзором, мобiльним телефоном, навiть для вiтчизняного украiнознавства е занадто радикальним.
Вiрогiднiшою може бути думка, що вiдповiдну iнформацiю вiн дiстав у Петербурзi пiсля викупу з неволi 1838 р. (але до дня арешту в 1847 р.) вiд своiх масонських спонсорiв i благодiйникiв (К. Брюллов, М. Вiельгорський, В. Жуковський, Н. Кукольник, П. Мартос, Ф. Толстой, М. Чайковський) та «братчикiв» з-посеред кирило-мефодiiвцiв[37 - Див. розвiдки К. Бондаренка: http://www.ukrmason.org/ukr/publication.php?pid=5 (http://www.ukrmason.org/ukr/publication.php?pid=5) та О. Головенського http://www.malakava.com.ua/article/5926 (http://www.malakava.com.ua/article/5926)]. Вiтчизняне шевченко-(але не тiльки)-знавство списало грубi стоси паперу на цю тему, хоча так i не спромоглося, наскiльки нам вiдомо, констатувати очевидну рiч: Шевченко достеменно знав, що перший президент Сполучених Штатiв був масоном – так само як в абсолютнiй бiльшостi своiй i отцi-засновники США, якi сформували краiну згiдно з масонськими приписами. Своею iсторичною формулою Шевченко протиставив iхнiй утiлений на практицi iдеал державного устрою, тобто «праведний» закон, закон «новий», – закону «старому» та «неправедному». А останнiм таким у географiчному ареалi, в якому народився, жив i творив Тарас, був «закон» романовський, який допускав тотальне свавiлля, що охопило Правобережжя Украiни пiсля 1772 р. Можлива й iнша iнтерпретацiя: пiд «старим» i «праведним» законом Тарас Григорович, як нам видаеться, розумiв щойно тодi скасований Росiйською iмперiею «старий закон» ВКЛ/РП, вищою точкою якого був Статут Великого Князiвства Литовського.
У цьому сенсi можна сказати, що М. Драгоманов, один iз беззаперечних лiдерiв «Староi Громади», розбудував свою полiтичну теорiю майбутнього устрою Украiни як спiльноти самоврядних громад, спираючись на базовi масонськi постулати, з якими сьогоднi кожен охочий може ознайомитися на вiдповiдному сайтi.
Отже, можна стверджувати, що вся «громадiвська» дiяльнiсть була просякнута вiльномулярським духом, в основi якого – поступ та ретельне «обтiсування» людськоi душi, вiдрив ii вiд грубого матерiального свiту i пiдготовка до життя в свiтi братерськоi любовi, толерацii, взаемодопомоги. Якщо цi принципи дозволили сформувати вiчно живого нацiонального генiя з нiкому не потрiбного, нiкому не вiдомого i, в принципi, приреченого на пожиттеве рабство крiпосного хлопчика, то чому цей досвiд не можна застосувати до всiх людей? Це питання, очевидно, носить характер цiлком риторичний. Але вiдповiдь на нього все ж таки можна вивести з практичноi роботи як самоi «громади», так i ii полiтичноi «надбудови» – РУП/УПСФ. Цей досвiд засвiдчив: така успiшна робота цiлком можлива – навiть у негативно налаштованiй проти неi державi, яка зробила майже все вiд неi залежне, аби такоi роботи не допустити. При цьому слiд узяти до уваги, що прiснопам’ятнi Валуевський та Емський укази були лише епiзодами окупацiйноi культуртрегерськоi полiтики романовського режиму на окупованих руських, «окраiнних» землях.
З огляду на все це доречно сказати, що iнтелектуальний та полiтичний досвiд масона М. Грушевського, якого затягнув до масонерii, певно, В. Антонович, був цiлком вiдмiнним вiд iнтелектуального та полiтичного досвiду його нових однодумцiв. Адже у досить молодому вiцi Грушевський емiгрував до Австро-Угорщини. Як учений та громадський дiяч вiн сформувався саме у Львовi, тобто в системi полiтико-правових реалiй «двоединоi монархii», а не монархii романовськоi. А поточна практика першоi – на вiдмiну вiд поточноi практики другоi – була цiлком вiдмiнною. Габсбурги толерували релiгiйнi та культурнi особливостi русинiв – Романови iх нищили. Інакше кажучи, двадцятирiчне прожиття Грушевського в державi Габсбургiв кожного дня демонструвало йому практичнi можливостi позитивного впливу державних iнститутiв на рiвень нацiонального, культурного, релiгiйного розвитку його народу. При цьому «двоедина» монархiя була все ж таки державою мультинацiональною, мультиконфесiйною, мультикультурною – попри всi проблеми, кожен мав там якесь мiсце пiд сонцем.
Як нам видаеться, проблема тут у тому, що мiсце рутинноi роботи в несприятливих умовах, роботи, розтягнутоi на поколiння, може заступити робота зi створення власноi в буквальному сенсi цього слова, нехай i «нацiональноi» держави, яка повинна виступити iнструментом для революцiйних перетворень, iнструментом, який дозволить на вiки вiчнi поховати економiчне, нацiональне, соцiальне, культурне гноблення твого народу. А для здобуття такого iнструменту слiд лише всiляко сприяти розвалу окупацiйного режиму – i словом, i дiлом.
Власне, над цим i працював М. Грушевський упродовж усiх двадцяти емiграцiйних рокiв, користуючись при цьому поблажливим ставленням окупацiйноi австрiйськоi адмiнiстрацii. Адже всiляке послаблення геополiтичного конкурента було, е й залишаеться однiею з найважливiших зовнiшньополiтичних цiлей будь-якоi держави – i Габсбурги в цьому не були оригiнальнi. Романови чинили так само, пiдтримуючи так чи iнакше (залежно вiд обставин, часу та мiсця) на своiй територii антинiмецьку та антиавстрiйську дiяльнiсть.
Взагалi, це весь обсяг сучасних наукових уявлень про структуру, особовий склад та полiтичнi погляди структури, представники якоi обiймали ключовi мiсця дослiвно в усiх нацiональних украiнських державних утвореннях (хiба за винятком ЗУНР) у 1917—1920 рр. Наявна iнформацiя дозволяе висловити обережне припущення: не всi з учасникiв лютневих подiй 1917 р. були масонами, але всi масони, принаймнi киiвськi, знали про тi подii заздалегiдь. У полiтичних баталiях 1917—1920 рр. iз декiлькох сотень членiв братства брали участь хiба зо два-три десятки – може, колись ми дiзнаемося щось iнше.
Конфлiкт Михайла Грушевського та Олександра Керенського та його вплив на трансформацiйнi процеси в Росiйськiй державi в 1917 р.
Особистий, свiтоглядний, згодом полiтичний конфлiкт мiж головою Тимчасового уряду Росii, единого в 1917 р. легiтимного органу влади на територii Росiйськоi держави, з одного боку, та беззаперечного лiдера сепаратистського украiнського руху – з другого (назвiмо це в даному випадку конфлiктом «першого рiвня»), на наш погляд, став одним з ключових суб’ективних чинникiв, який урештi-решт унеможливив дiалог помiж загальноросiйською демократiею та украiнськими (але не тiльки) нацiонал-соцiалiстичними партiями, об’еднаними в Украiнськiй Центральнiй Радi. Вiдсутнiсть продуктивного дiалогу згодом переросла у вiдкриту ворожнечу (назвiмо це конфлiктом «другого рiвня»).
Цей конфлiкт врештi-решт перекреслив можливостi демократичноi трансформацii Росiйськоi держави.
Цей конфлiкт урештi-решт перекреслив можливостi створення демократичноi украiнськоi держави.
Цей конфлiкт призвiв до встановлення на територii Росiйськоi держави комунiстичноi тоталiтарноi диктатури.
Цей конфлiкт мав наслiдком десятки, якщо не сотнi мiльйонiв жертв перманентних зовнiшнiх та внутрiшнiх воен, голодоморiв, репресiй.
Цей конфлiкт спонукае нас, об’ективно його жертв у третьому-четвертому поколiннях, уважнiше придивитися до його першоджерел.
Бiльшiсть вiльних мулярiв, що обстоювали першу позицiю в цьому конфлiктi, проголошували на принципах права, демократичних процедурах при ухваленнi рiшень, безумовному дотриманнi зовнiшньополiтичних зобов’язань Росii. Треба спецiально пiдкреслити, що декларованi та реальнi полiтичнi цiлi, яких вони намагалися досягнути, збiгалися.
Друга позицiя, представлена меншiстю мулярiв, виходила з можливостi та необхiдностi iгнорувати чиннi правовi принципи, демократичнi процедури, зовнiшньополiтичнi зобов’язання Росii, досягнути прихованих, а не декларованих полiтичних цiлей будь-що-будь. При цьому декларовану полiтичну мету (створення держави Украiна як частини федеративноi демократичноi Росiйськоi держави) та реальнi полiтичнi цiлi (лiквiдацiя Схiдного фронту i створення на частинi територii Росii марiонетковоi монархii пiд австрiйським протекторатом) поеднати в межах однiеi полiтичноi практики було неможливо. Саме це спричинилося до тотального краху так званих «нацiонально-визвольних змагань» та запровадження на територii сучасноi Украiни людожерського полiтичного режиму.
Конфлiкт полiтичних орiентацiй двох груп вiльних мулярiв (але не тiльки iх):
– бiльшостi, яка реалiзовувала курс на скликання Всеросiйських Установчих зборiв та завершення вiйни у складi переможноi Антанти та
– меншостi (але не тiльки iх), яка пiдтримала курс на лiквiдацiю Схiдного фронту будь-якою цiною i, в найближчiй перспективi, на недопущення скликання Всеросiйських зборiв тощо пiд впливом соцiально-економiчних реалiй, породжених Першою свiтовою вiйною. Конфлiкт саме цих рiзновекторних полiтичних орiентацiй втягнув у цю iнфернальну воронку (назвемо це «конфлiктом «третього рiвня»») всi тодiшнi полiтичнi сили та соцiальнi верстви. При цьому бiльша частина цих сил, об’еднаних в Украiнськiй Центральнiй Радi, спровокувала, розповсюдила невiдомий iм конфлiкт «першого рiвня» на весь Пiвденно-Захiдний край Росii, тобто на бiльшу частину сучасноi Украiни. Інструментом стали гасла негайно завершити вiйну, лiквiдувати iнститут приватноi власностi, насамперед на землю, та заборонити незаконну передачу цiеi власностi до так званих «земельних комiтетiв», тобто 90% (або i бiльше) усiеi людностi. Саме ухвалення УЦР вiдповiдного земельного «закону», який нiчого спiльного з правом не мав, зумовив як реактивнi темпи розвалу Схiдного фронту, так i радикальну (але скороминущу) пiдтримку селянства, надавану як Центральнiй Радi, так i проголошенiй нею Украiнськiй республiцi, яка, згiдно з мiфологiчними селянськими уявленнями, одна тiльки й могла раз i назавжди гарантувати iм право на земельну власнiсть.
Саме пiдросiйське село недовго правило за мобiлiзацiйний ресурс украiнського нацiонал-соцiалiзму, який уособлювали УПСР та УСДРП. Таким мобiлiзацiйним ресурсом не могли бути iншi соцiальнi та нацiональнi групи населення дев’яти пiвденно-захiдних росiйських губернiй. Так, польськi полiтичнi партii та польська громада в цiлому не могли пiдтримати курс М. Грушевського, курс украiнських нацiонал-соцiалiстичних партiй, курс УЦР та УНР, тому що впродовж попередньоi iсторичноi епохи послiдовно обстоювали правовий принцип вiдновлення Речi Посполитоi в кордонах 1772 р. Вiд 1863 р. «метою боротьби» патрiотичного польського полiтикуму було створення «Сполучених Польщi, Литви i Русi без жодноi гегемонii з цих трьох нацiй» iз застереженням, що надаеться «литвинам i русинам цiлковита свобода залишатися в зв’язку з Польщею або ж розпоряджатися собою за власною волею».[38 - Дильонгова Г. Указ. праця. – С. 54.]
Росiйськi полiтичнi партii та росiйськомовна частина населення (крiм, хiба, бiльшовикiв) не могли пiдтримати вищезазначеного курсу тому, що обстоювали територiальну i державну цiлiснiсть Росii, ii реформування через iнститут Всеросiйських Установчих зборiв. Бiльшовики не могли пiдтримати цього курсу тому, що в принципi виступали проти iснування будь-яких нацiональних держав, проводили курс на розпалювання так званоi «всесвiтньоi соцiалiстичноi революцii», тобто людськоi рiзанини всесвiтнього масштабу.
Пiдтримали полiтичну лiнiю Михайла Грушевського лише певнi представники деяких еврейських соцiалiстичних груп сiонiстського спрямування. Основним iх мотивом було справедливе прагнення забезпечити елементарнi громадянськi права евреям у краiнах проживання. Отже, вони надали полiтичну пiдтримку УЦР саме з огляду на цю обставину, а також в обмiн на контраверсiйне зобов’язання УЦР пiдтримати створення незалежноi еврейськоi держави в Палестинi. А це, мiж iншим, зовнiшнiх партнерiв голови УЦР цiлком влаштовувало, оскiльки об’ективно шкодило британським iнтересам на Ближньому Сходi, отже, було на руку краiнам Почвiрного союзу.
Доктринальнi погляди М. Грушевського на державний переустрiй Росii
Останнi за часом серйознi дослiдження свiдчать: основними iдеями в сферi державного будiвництва, яких дотримувався голова УЦР на рiвнi публiчноi риторики, були такi:
– провiдником нацiонального вiдродження в Украiнi е украiнський iнтелiгент;
– безперервнiсть iсторичного буття украiнського народу – доконаний факт;
– «iстотною домiнантою», яка визначае «динамiку нацiонального вiдродження», е «украiнська нацiональна iдея».
Сам М. Грушевський вичерпного несуперечливого визначення словосполучення «украiнська нацiональна iдея» так i не дав – чи то за браком часу, чи то за вiдсутнiстю потреби. Натомiсть вiн «науково обгрунтував» iнше поняття – «нацiональна свiдомiсть», («духовний фундамент», на якому «здiйснюеться нацiональне вiдродження»). А «вирiшальним контрапунктом, що сформулював i науково обгрунтував методологiчнi основи нацiонального вiдродження в Украiнi, стала iсторична схема М. Грушевського»[39 - Валiон О. М. Роль М. Грушевського у нацiонально-культурному вiдродженнi украiнського народу (кiн. ХІХ – поч. ХХ ст.): Дис. канд. iст. наук. – Тернопiль. – 2003. – С 9, 15.]. На думку Грушевського-науковця, в самiй iсторii «дiють три основнi групи чинникiв: народ, територiя i культура, що свiдчить про полiфакторнiсть iсторii». При цьому вiн вбачав «основу iсторii народу в традицiях та культурi, якi акумулюють в собi основнi вартостi»[40 - Будз В. П. Фiлософiя iсторii Михайла Грушевського… – С. 11, 16.], а саму культуру – «одним з найбiльш стабiльних чинникiв iсторичного прогресу». Із таких аксiоматичних тверджень цiлком логiчно випливав такий висновок: основними завданнями нацiонального руху мають бути формування нацiональноi свiдомостi, поширення видавничоi справи, засвоення мови, створення нацiональноi школи, поширення освiти, розвиток лiтератури та лiтературного процесу.[41 - Валiон О. М. Указ праця. – С 15.]
Оскiльки, на думку М. Грушевського, «iсторiя подiбна до незрiвнянноi епопеi, якою е похiд людства до щастя i правди», остiльки саме сучасна йому доба повинна була «грунтуватись на свiдомостi своеi солiдарностi з iншими, на подоланнi iндивiдуалiстичних тенденцiй, адже солiдарнiсть е умовою успiшного розвитку i прогресу як окремого народу, так i людства загалом». Саме «реалiзацiя в суспiльствi солiдарних почуттiв», вважав голова УЦР, е «шлях до правди, добра, щастя». Таким чином, пiдсумовував учений, «основними тенденцiями суспiльного розвитку «е тенденцii солiдаризму та iндивiдуалiзму»»[42 - Будз В. П. Указ. праця. – С. 11, 12, 13, 15, 16.]. Саме з цим теоретичним наробком на хвилi державного будiвництва Михайло Сергiйович Грушевський i заходився будувати незалежну, самостiйну, соборну Украiнську державу. Власне, цим обмежувалися донедавна i знання про державницькi уявлення голови УЦР.
2008 р. Т. Осташко та Ю. Терещенко випустили до обiгу науково-документальне видання, присвячене драматичнiй долi одного з австрiйських ерцгерцогiв – Вiльгельма Габсбурга-Лотрiн-гена, вiдомого в iсторii нашого народу пiд прiзвиськом Василь Вишиваний. Дослiдники чи не вперше в украiнськiй iсторiографii констатували очевидну для польськоi полiтичноi думки тезу: остаточний роздiл Польщi 1796 р. не значив, як виявилося, завершення процесу в цiлому, бо польський спадок продовжував хвилювати европейських правителiв, насамперед Габсбургiв, Гогенцоллернiв та Романових упродовж усього ХІХ ст. Кожен мрiяв про свое:
– одвiчною мрiею перших було – приеднати до iмперii всю Польщу, i тому iмперський Вiдень нiколи не погоджувався на подiл Галичини на польську та украiнську частини,
– Берлiн прагнув iмплементувати в полiтичну практику концепцiю «королiвства Киiвського» вiдомого нiмецького фiлософа Гартмана, яка була схвалена особисто О. Бiсмарком,[43 - Терещенко Ю., Осташко Т. Украiнський патрiот iз династii Габсбургiв. – К.: Темпора. – 2008. – 381 с – С. 6, 7, 47.]
– самозрозумiлою метою Романових було приеднати до своiх пiвденно-захiдних володiнь пiдавстрiйську Галичину: це дозволяло, з одного боку, послабити Австро-Угорщину, з другого – не допустити подальшого наростання польського руху опору та, заразом, поменшити католицькi впливи на пiвденно-захiдних iмперських теренах.
На рiвнi полiтичноi практики подii розвивалися так. Офiцiйна позицiя габсбурзького трону полягала «в тому, що, вiдповiдно доугодизВiльгельмом I, iз росiйських областей Польщi, зайнятих союзними вiйськами у ходi военних дiй, будеутворена самостiйна монархiя з дiдичною монархiею i конституцiйною формою правлiння». Включати Галичину до складу цiеi держави не планувалося. Натомiсть передбачалося «розширити автономiю Галичини» iз правом «самостiйного урядування у своiх краевих справах». Обережна позицiя Австрii в цьому питаннi зрозумiла: серед ii пiдданцiв було три мiльйони русинiв, якi пiд скiпетром Габсбургiв за столiття розвинулися до рiвня нацii, якiй бракувало хiба що своеi держави. «Для Австрii як безпосередньоi сусiдки Украiни, – слушно вiдзначають Т. Осташко та Ю. Терещенко, – i мови не могло бути про сприяння перетворенню останньоi на сильну й незалежну державу», тим бiльше – додаймо вiд себе – пiд нiмецьким протекторатом. Крiм того, «берестейськi переговори поставили у практичну площину переведення подiлу Галичини, що загрожувало перспективам полiтичних домовленостей з поляками. Необхiдно було також вирiшувати питання про те, кому належить Холмщина, частково окупована австрiйськими вiйськами <…> Виснажена вiйною, переобтяжена проблемами внутрiшньоi перебудови, нестачi продовольства i сировини, Австро-Угорщина таемно вiд своiх союзникiв вела переговори з Антантою про сепаратний мир. Ось чому вона неохоче пiшла на пiдписання Берестейського миру, зрештою, так i не ратифiкувала його i денонсувала таемну угоду про подiл Галичини на польську та украiнську частини».[44 - Див.: Терещенко Ю., Осташко Т Указ. праця. – С. 15, 16, 47.]
Однак треба вiдзначити, що у вищих iмперських колах iснували й iншi погляди на «польське» та «украiнське» питання в контекстi назрiлого переформатування двоединоi монархii. Антиросiйськi погляди наступника престолу Габсбургiв Франца-Фердинанда були вiдомi украiнським дiячам: «таемним полiтичним радником» ерцгерцога був о. Тит Войнаровський, «довголiтнiй адмiнiстратор маеткiв» Предстоятеля Украiнськоi греко-католицькоi церкви Митрополита Андрiя Шептицького. Головний мотив iнтересу Франца-Фердинанда до «украiнськоi проблеми» – намiр у разi сходження на престол реформувати «двоедину» Австро-Угорщину у «триедину» монархiю. Третьою рiвноправною частиною мала бути сформована «хорватсько-пiвденно-слов’янська» держава. Усi цi плани в один момент перекреслила куля Гаврила Принципа.
Тим не менше, пiсля сараевського пострiлу головна мета – «тривале послаблення Росii» – i далi залишалася «головною метою» Австро-Угорщини у вiйнi. У практичнiй полiтичнiй площинi це, зокрема, означало зацiкавленiсть Габсбургiв у створеннi на територii Росii окремоi украiнськоi держави, але без Схiдноi Галичини в ii складi. В цьому пунктi престол та австрiйський украiнський полiтикум принципово розходилися. Це мало наслiдком, зокрема, наростання радикальних настроiв у його середовищi, усунення вiд керiвництва помiркованих громадських дiячiв М. Василька та К. Левицького i приходу до керма Украiнськоi парламентарноi репрезентацii радикально антипольськи налаштованих Л. Бачинського, Є. Олесницького, Є. Петрушевича, Ю. Романчука. Вони висунули на перший план iдею створення в межах Австро-Угорщини окремого нацiонального коронного краю у складi украiнськоi частини Галичини та Буковини. Саме план створення зi Схiдноi Галичини та Буковини «одноi единоi провiнцii «Украiна» у складi Австрii» пiдтримував i намагався реалiзувати також ще один Габсбург-Лотрiнген – Вишиваний.
Єдиноi концепцii на майбутне своеi краiни галицьке та емiграцiйне полiтичнi середовища виробити так i не спромоглися. Пiд впливом iдеi В. Липинського «про позитивну роль нiмецьких династiй у державотворчих процесах на Балканах» група емiгрантiв з «Великоi Украiни» та Галичини, якi зiйшлися на «таемну полiтичну нараду» у Львовi в 1911 р., висунула «на порядок денний питання про полiтичну самостiйнiсть Украiни» «у трьох династичних варiантах». Варiанти кандидатур на киiвський престол були запропонованi такi: 1) Йоахiм, син Вiльгельма II; 2) один iз синiв австрiйського ерцгерцога Франца-Фердинанда; 3) один з представникiв дому Романових. Основна полiтична вимога – створення на т. зв. «украiнських етнографiчних землях» пiд протекторатом або Австро-Угорщини або Росii конституцiйноi монархii, нейтральноi щодо обох iмперiй. Власне, саме задля реалiзацii цiеi яскравоi iдеi i було створено «Спiлку визволення Украiни», яка впродовж усього перiоду своеi дiяльностi патронувалася та фiнансувалася австрiйською владою аж до офiцiйного iх розриву в 1914 р., коли влада остаточно «вiддала перевагу польськiй складовiй своеi полiтики».[45 - Див.: Терещенко Ю., Осташко Т. Указ. праця. – С. 7, 8, 10, 11, 12, 13.]
Однак усi цi концепцii радикально та несподiвано для всiх суб’ектiв полiтичного життя скорегувала вiйна. Корекцiя вiдбулася тому, що «по сутi на зламi 1914/15 рокiв Австро-Угорщина досягла тiеi точки, яку прусський генерал та вiйськовий теоретик Карл фон Клаузевiц, по-аналiтичному сухо назвав «кульмiнацiею». Адже вiдбулося щось, що повнiстю змiнило характер вiйни… За якихось декiлька тижнiв вiдбулося те, що стало початком кiнця як для царськоi держави, так i для монархii Габсбургiв. Такий фiнал наперед визначили непомiрно великi втрати в боях у перiод зимовоi кампанii у Карпатах. Очевидно, i цар, i цiсар Франц-Йосиф не до кiнця розумiли, що iмперii знищують одна одну, i цьому не можна було уже нiчим зарадити».[46 - Раухенштайнер М. Росiя та Австро-Угорщина в Першiй свiтовiй вiйнi. Вiйна, розпад та новий початок (1914—1918). // Окупацiя Украiни 1918 року… – С. 31, 37.]
Сучасний стан iнституцiйного розумiння проблеми – 2
Розлого цитована нами на початку роздiлу академiчна «Украiна: полiтична iсторiя…» не стала розвiдкою, виключно комплiментарною щодо Украiнськоi Центральноi Ради та ii вождiв. Виявляеться, i цей флагман революцiйного украiнського руху – але тiльки подеколи i деiнде – мав окремi вади. Ось чи не найтяжчий ii грiх: «У дослiджуваний перiод УЦР не придiляла належноi уваги розвитковi нацiонально-визвольного руху на украiнських землях, що перебували у складi Австро-Угорщини»[47 - Украiна: полiтична iсторiя. – С. 255.]! Дарма що Австро-Угорщина – iнша держава, та ще й до того така, що воюе з Росiею. Дарма що русини (яких лише за декiлька десятирiч визнали «украiнцями») – пiдданцi Габсбургiв – мали свою вiйськову формацiю, яка зi зброею в руках билася за iнтереси корони, мала в тiй iмперii свое нацiонально-полiтичне представництво у формi Украiнськоi парламентарноi репрезентацii, яка, за В. Солдатенком, «не ставила на порядок денний питання про створення реальних соцiально-економiчних передумов для розв’язання нацiонального питання»! За вiдсутностi в тi часи нацiонального питання для русинiв/украiнцiв в «двоединiй монархii», а також мобiльних телефонiв, Інтернету та кiнець кiнцем будь-яких органiзацiйних структур, за допомогою яких УЦР могла би придiлити «належну увагу розвитковi нацiонально-визвольного руху на украiнських землях, що перебували у складi Австро-Угорщини», годi й говорити про складностi, з якими зiтнулася УЦР у процесi розвитку «Украiнськоi революцii»!
Не можна оминути увагою в цитованому роздiлi й одного з найпринциповiших моментiв в iсторii УЦР 1917 р.: 10 листопада Мала рада затвердила нову форму судочинства «iменем Украiнськоi Народноi Республiки». На просте запитання: а що це за диво – Украiнська Народна Республiка, звiдки вона взялася, хто ii проголосив, на пiдставi якого права та згiдно з яким законом це проголошення вiдбулося? – отримаемо едино коректну вiдповiдь: УНР була проголошена 7 листопада на засiданнi Малоi ради сорока двома голосами з сорока семи присутнiх на засiданнi. Ухвалено це проголошення, згiдно з протоколом, було голосами украiнських нацiонал-соцiалiстiв та iхнiх полiтичних побратимiв – соцiалiстiв-сiонiстiв; полiтичнi представники росiйськоi та польськоi громад не голосували. Протокол засiдання також повiдомляе, що вiдсутнiми на засiданнi було «чоловiк 5– 6»[48 - УЦР… – Т. I. – С. 397.], хоч це брехня. Ретельнi пiдрахунки показують, що, згiдно з офiцiйними документами УЦР, до складу Малоi ради на початку осенi 1917 р. входило понад 100 осiб (див. додаток).
Нескладний пiдрахунок показуе, що УНР було проголошено 35,89% голосiв членiв органу, створеного для вирiшення поточних питань мiж сесiями «великоi» ради – пiдкреслимо ще раз: громадськоi органiзацii. Спецiально до вiдома автора цитованого роздiлу члена-кореспондента НАН Украiни В. Солдатенка повiдомляемо: громадськi органiзацii, за визначенням, функцiонально непридатнi до проголошення держав. Бiльше того – вони не мають права вирiшувати питання державного життя – на те вони й громадськi органiзацii. Зайве повторювати ту просту iстину, що нiяким внутрiшнiм або публiчним документом анi УЦР, анi Малоi ради не могли в принципi мати право або обов’язок вирiшувати проблеми державного устрою – як до сьогоднi не мають на це право, наприклад, Конгрес украiнськоi iнтелiгенцii або навiть Всеукраiнська нарада депутатiв мiсцевих рад (якщо такi iснують).
Висновок восьмий
Вiд 7/10 листопада 1917 р. на територii дев’яти губернiй, якi входили до складу Росiйськоi республiки, меншiстю голосiв членiв однiеi з громадських органiзацiй з числа украiнських нацiонал-соцiалiстiв та сiонiстiв, усупереч волi економiчно, соцiально та полiтично впливовоi частини населення, усупереч чинним на той час нормам законодавства та мiжнародного права, було формально проголошено незалежну «державу» пiд назвою Украiнська Народна Республiка. Анi поляки, анi росiяни, анi мiжнародна спiльнота, насамперед в особi союзникiв воюючоi Росii – Великоi Британii та Францii – створення такоi держави не пiдтримували, законною i, отже, правовою ii не вважали. Натомiсть проголошення УНР дало пiдстави цим сторонам вважати цю державу незаконною, а ii лiдерiв – особами, якi вчинили акт прямоi державноi зради в умовах вiйни з вiдповiдними правовими наслiдками, якi з цього факту випливали.
Сучасний стан iнституцiйного розумiння проблеми – 3
Уже 21 листопада керiвництво цiеi «держави» в особi тридцяти семи членiв Малоi ради вирiшило перетворити себе на суб’екта мiжнародного права, проголосувавши за початок мирних переговорiв з Центральними державами. Зробили вони це «з подачi» Генерального секретарiату, якщо точно – вiсьмох з чотирнадцяти його членiв, якi пiдписали вiдповiдний протокол засiдання цього «уряду»[49 - Див.: Украiнська Центральна Рада. Документи i матерiали. У двох томах. Том 1. 4 березня – 9 грудня 1917 р. – Киiв: Наукова думка, 1996. – 588 с. – С. 465, 466—469. (Далi – УЦР… – Т. І).]. Все це крутiйство з iнфернальними наслiдками характеризуеться у вiдповiдному роздiлi цитованоi нами фундаментальноi монографii «Украiна: полiтична iсторiя…» просто, безапеляцiйно, лапiдарно: «Демократична платформа забезпечила УЦР масову пiдтримку украiнського громадянства».[50 - Украiна: полiтична iсторiя… – С. 272.]
Поставимо ще одне питання: а чи замислювався автор цитованого роздiлу член-кореспондент НАН Украiни (з 2006 р.), доктор iсторичних наук (з 1981 р.), професор (з 1986 р.) В. Солдатенко над тим, яке правове навантаження несе як термiн так часто згадуване ним «украiнське громадянство»?
Якщо йдеться про громадянство УНР, то такого станом на 10 листопада не було й бути не могло, оскiльки той-таки III Унiверсал проголосив автономну УНР у складi Росii, а автономiя будь-якого рiвня не передбачае окремого громадянства. Наприклад, у сучаснiй Украiнi е автономна республiка – Крим, але ii мешканцi е громадянами Украiни, а не громадянами Криму. Отже, в даному контекстi термiн «украiнське громадянство» не е анi юридично, анi iсторично, анi науково й нiяк iнакше коректним, а вживання його е звичайним, але примiтивним i саме тому дiйовим манiпулятивним прийомом. Насправдi пiд термiном «украiнське громадянство» сучаснi фальсифiкатори iсторii нашого народу ховають групу громадян Росiйськоi республiки руського та еврейського походження, якi пiдтримали чи пiдтримували iдею самочинного створення Украiнськоi держави в несумiсних мiж собою полiтичних формах.
Висновок дев’ятий
Таким чином, термiн «украiнське громадянство», ужитий стосовно конкретних полiтико-правових обставин осенi 1917 р., е антинауковим i не може використовуватися у наукових розвiдках, якi повиннi оперувати точно визначеними, несуперечливими дефiнiцiями.
Сучасний стан iнституцiйного розумiння проблеми – 4
Прикладом такого пiдходу, за власним судженням автора цих рядкiв, можна в цiлому вважати дослiдження О. Любовець. Дослiдницi вдалося в цiлому дистанцiюватися вiд поширених комплiментарних пiдходiв до описуваних подiй та iхнiх активних учасникiв. Так, вона прямо вказала на характерну особливiсть тогочасного вiтчизняного полiтичного буття – перманентнi органiзацiйнi розколи, «в основi яких лежали розбiжностi програмного та тактичного характеру». Тотальний крах так званих «нацiонально-визвольних змагань» дослiдниця справедливо пояснюе не пiдступними дiями масонiв, полякiв, Папи Римського, краiн Антанти, бiльшовикiв та iнших реальних та уявних «гнобителiв» украiнського народу, а тим, що «жодна з моделей державного будiвництва, запропонована украiнськими полiтичними партiями, так i не була реалiзована». Серед причин цього названо такi:
