скачать книгу бесплатно
Голова Украiнськоi нацiональноi ради Петрограда П. Стебницький (м) звертаеться до Тимчасового уряду з iдеею створити спецiальнi обласнi ради на чолi з урядовим комiсаром для управлiння Волинською, Катеринославською, Киiвською, Подiльською, Полтавською, Таврiйською, Харкiвською, Херсонською, Чернiгiвською губернiями та Кубанською областю.
23 квiтня
Загальнi збори УЦР ухвалили Наказ УЦР:
«Украiнська Центральна Рада, будучи представницьким органом усiеi органiзованоi украiнськоi людностi, мае своiм завданням виконати волю тоi людностi, висловлену на Украiнському нацiональному з'iздi, себто переведення автономii Украiни у Федеративнiй Демократичнiй Республiцi з забезпеченням прав нацiональних меншостей, що живуть на територii Украiни (пiдкреслення наше. – Д. Я.) Переймаючи ту волю людностi, УЦР тим самим переймае право iнiцiативи, об'еднання i керування в сьому завданнi дiяльностi органiзацiй, що мають в нiй представництво, i виконання постанов Нацiонального з'iзду».[79 - УЦР… Т. І. – С. 71.]
Констатацiя
Цiлком очевидно, що зазначену вимогу, з погляду тодiшнiх полiтико-правових обставин i понять, квалiфiкувати iнакше, нiж дикунську, неможливо. Нiяких нацiональних меншостей – укотре наголосiмо на цьому – тогочасне суспiльство, держава, полiтичнi практики НЕ ЗНАЛИ. Тим бiльше невiдомим та незрозумiлим для абсолютноi бiльшостi пiдданцiв романовськоi iмперii було саме поняття «Украiна».
Украiнський нацiональний з'iзд та першi паростки украiнського фашизму – З
27—28 квiтня
Киiвський губернський з'iзд Украiнськоi селянськоi спiлки доручае делегатам на І Всеросiйський селянський з'iзд домагатися автономii Украiни, федеративного устрою Росii, скликання украiнського сейму, формування на основi запасних частин окремих украiнських вiйськових пiдроздiлiв.
Квiтень
Вiдбулася конференцiя РСДРП (об). Перемогла точка зору групи К. Василенка, М. Балабанова (м), І. Кирiенка, якi вважали домагання автономii Украiни «буржуазним»; група, що обстоювала принцип автономного устрою Украiни (ii погляди презентували, зокрема, Л. Слуцький та М. Дрелiнг) опинилася в меншостi.[80 - Тапаган М. Указ, праця. – С. 215.]
Констатацiя
Вiд перших днiв травня з'являються поодинокi симптоми радикалiзацii соцiально-економiчних та полiтичних вимог селянських та «вiйськових» (тобто тих-таки селянських) громадських органiзацiй та iнституцiй.
Травень
Центральна Рада починае готувати вiйну з Тимчасовим урядом
3—7 травня
Харкiвський губернський селянський з'iзд зажадав вiд Тимчасового уряду негайного (пiдкреслення наше. – Д. Я.) офiцiйного визнання права украiнського народу на нацiонально-територiальну автономiю.
5 травня
У Петроградi створено коалiцiйний Тимчасовий уряд пiд головуванням князя Г. Львова (м). До його складу увiйшли І. Годнев, О. Керенський (м), О. Коновалов, О. Мануйлов, В. Набоков (м), М. Некрасов (м), О. Пешехонов, М. Терещенко (м), П. Переверзев, М. Скобелев, І. Церетелi (м), В. Чернов, Д. Шаховський, О. Шингарьов (м).
7 травня
Третя сесiя УЦР констатуе: «головною пiддержкою» Центральноi Ради е селянство.[81 - УЦР… Т. І. – С 83.]
5—8 травня
І Всеукраiнський вiйськовий з'iзд висловився за негайне «оголошення принципу нацiонально-територiальноi автономii Украiни». Головою Украiнського генерального вiйськового комiтету обрано С Петлюру (м).
10 травня
Комiтет УЦР вирiшуе iгнорувати вiзит до Киева вiйськового мiнiстра О. Керенського (м) та мiнiстра озброень Францii, одного з керiвникiв «Великого сходу Францii» А. Тома (м).
Хто такий Альбер Тома i навiщо вiн приiхав до Росii?
Вiд 1917 р. як учасники цього вiзиту, так i всi без винятку дослiдники обходять увагою змiст та мету цих вiдвiдин, якi, здавалося, лежали на поверхнi. Нам видаеться доречним спитати: перше – з якого дива мiнiстр озброень Францii вiдвiдуе саме Киiв, який нiколи не був хоч скiльки-небудь значимим центром вiйськового виробництва – на вiдмiну, скажiмо, вiд Петрограда? Друге: невже подорож за маршрутом Париж – Петроград – Киiв вiн здiйснив лише для того, щоби помилуватися киiвськими пагорбами? Як нам здаеться, вiзит його мав мету, аж нiяк не пов’язану з виробництвом мiфiчних озброень у Киевi. А саме – безпосередньо ознайомитися iз станом та перспективами украiнського соцiалiстичного руху, iнституцiалiзованого в Центральнiй Радi. Це – по-перше. По-друге, можна передбачити, що А. Тома мав би оцiнити готовнiсть Тимчасового уряду та УЦР якнайдовше утримувати Схiдний фронт. По-трете, не можна виключити i того, що вiн мiг бути важливим посередником у переговорах росiйського уряду та УЦР, виступити гарантом досягнутих ними полiтичних домовленостей. Якщо це вiдповiдае дiйсностi, то можна стверджувати, що своеi мети в цьому пунктi вiн та О. Керенський – нагадаймо, «масонський куратор Украiни» – не досягли. Доказ, принаймнi щодо петроградськоi частини вiзиту, пощастило знайти у вже цитованiй роботi В. Брачева. А. Тома, пише дослiдник, та iнший значний керiвник «Великого сходу Францii» соцiалiст Марсель Кашен (у майбутньому – один з лiдерiв французьких комунiстiв) пiд час зустрiчi з О. Керенським, «посилаючись на його масонську клятву 1912 р.», нiбито «вимагали вiд нього не покинути Францiю у бiдi та не укладати сепаратноi мировоi угоди з нiмцями».[82 - Брачев В. С. Указ. праця.]
Альбер Тома.
Але й без цитованого свiдчення ця iсторiя, на вiдмiну вiд багатьох iнших iсторiй тiеi доби, вiдома добре, давно i в усiх деталях. Історiя ця – класика полiтичноi теорii та практики, яскрава iлюстрацiя стратегiчноi безвиходi, в якiй опинилася Росiйська держава та ii полiтики – без огляду на iдеологiчнi уподобання. Суть проблеми – неможливiсть для нового державного проводу пiдтримувати одночасно два зовнiшньополiтичнi курси. Перший, сформований попереднiм полiтичним режимом, передбачав доведення вiйни до переможного завершення та висунення переможеним територiальних претензiй, вимог економiчних компенсацiй тощо. Другий, а саме його прагнула переважна бiльшiсть населення краiни, передбачав якнайскорiше завершення вiйни, навiть за рахунок вiдмови вiд територiальних та економiчних претензiй. У контекстi даного дослiдження варто пам’ятати, що навiть помiркована, легальна, думська росiйська полiтична опозицiя використовувала всi можливi й неможливi засоби для дискредитацii режиму Романових. Один з найбiльших крокiв у цьому напрямку здiйснив лiдер конституцiйно-демократичноi партii та один iз вождiв Прогресивного блоку в Державнiй думi Павло Мiлюков. 1 листопада 1916 р. з думськоi трибуни вiн звинуватив iмператрицю та прем’ер-мiнiстра у пiдготовцi сепаратноi мировоi угоди з Нiмеччиною. Головне питання, яке поставив лiдер думськоi опозицii: «Що це – дурiсть чи зрада?», – стало крилатим висловом, який облетiв усю краiну. Вже на емiграцii П. Мiлюков визнав: «тверде рiшення скористатися вiйною для здiйснення перевороту було ухвалено нами вiдразу пiсля початку цiеi вiйни. <…> Бiльше чекати ми не могли, оскiльки знали, що наприкiнцi квiтня або на початку травня (1917 р. – Д. Я.) наша армiя повинна була перейти у наступ, результати якого вiдразу докорiнно припинили б будь-якi натяки на незадоволення та спричинилися б у краiнi до вибуху патрiотизму та трiумфування».
Марсель Кашен.
Отримавши в першому революцiйному урядi посаду мiнiстра закордонних справ, П. Мiлюков негайно вiддав розпорядження всiм росiйським закордонним представництвам надавати сприяння у поверненнi на батькiвщину емiгрантiв-революцiонерiв. Саме цим «дозволом» негайно скористалися майбутнi могильники Мiлюкова, конституцiйно-демократичноi партii, Тимчасового уряду та демократичноi Росii – Володимир Ульянов-Ленiн та його побратими-поплiчники.
Найгучнiший, не менш далекоглядний вчинок мiнiстра закордонних справ – урядова нота, яка мiстила обiцянку уряду неухильно дотримуватися своiх зобов’язань перед союзниками. Цей документ, датований 18 квiтня, був, так би мовити, зовнiшньополiтичним продовженням Декларацii Тимчасового уряду вiд 27 березня. Ця декларацiя, з одного боку, пiдтверджувала «повне дотримання зобов’язань, прийнятих щодо наших союзникiв». З iншого боку, документ мiстив пункти, призначенi, сказати б, для «внутрiшньополiтичного» вжитку, покликанi задовольнити антивоеннi настроi населення. Ідеться, насамперед, про «впевненiсть» уряду у найскорiшому завершеннi вiйни «без анексiй та контрибуцiй», що прямо суперечило цiлям, якi ставили перед собою союзники Росii. На вiдмiну вiд Росii, яка вступила у вiйну, не маючи достатньо ясних i осмислених зовнiшньополiтичних цiлей, Францiя та Велика Британiя вступили у вiйну саме задля анексiй та контрибуцiй – головно вiд Нiмеччини та Австро-Угорщини. Насамперед, через Ельзас та Лотарингiю, яка увiйшла до складу Другого рейху пiсля Франко-прусськоi вiйни 1871 р., та нiмецькi колонiальнi володiння тощо. 22 квiтня антивоенна державна позицiя була офiцiйно й одноголосно схвалена на засiданнi петроградського уряду.
Очевидно, що така позицiя не могла викликати захоплення у Лондонi та Парижi: головний союзник поставив пiд сумнiв сам сенс ведення вiйни та неймовiрнi жертви i втрати, якi понесли воюючi краiни. Тогочасний французький посол у Петербурзi з професiйною безпосереднiстю iнформував свое керiвництво: «Якщо, як я того боюся, росiйський уряд почне домагатися вiд нас перегляду наших попереднiх угод про засади миру, ми, на мою думку, повиннi будемо без вагань заявити йому, що ми енергiйно обстоюемо збереження цих угод, заявивши ще раз про наше рiшення продовжувати вiйну до остаточноi перемоги. Якщо ми не вiдхилимо перемовин, до яких вождi соцiал-демократичноi партii, i навiть п. Керенський, сподiваються нас схилити, наслiдки цього можуть виявитися непоправними»[83 - Палеолог М. Царская Россия накануне революции. Перевод с французского Д. Протопопова и Ф. Ге. – Москва – Петроград: Государственное издательство. 1923. // http://az.lib.ru/p/paleolog_m/text_0010.shtml (http://az.lib.ru/p/paleolog_m/text_0010.shtml). Запис у щоденнику вiд 13 (26) квiтня.]. Уряд проблему розумiв. Альбер Тома iнформував колег у Парижi: «Соцiалiсти вимагають вiд уряду, зокрема i вiд п. Керенського, пред’явлення дипломатичноi ноти, у якiй союзникам пропонувалося би переглянути сукупнiсть iхнiх цiлей вiйни. П. Мiлюков, – писав до Парижа А. Тома, – думае, що вiн не може поступитися. Мiж цими двома тенденцiями уряд коливаеться. Менi здаеться, що я можу пошукати, – переконував пан мiнiстр, – тимчасове рiшення, яке, по-перше, дозволило би, – що я вважаю капiтальним, – чинному урядовi уникнути потрясiння та розвалу».
«Дипломатичнi» заходи французького мiнiстра, як це випливае зi щоденних нотаток Морiса Палеолога, взагалi довели ситуацiю до абсурду. Французькi посланцi висунули iдею, згiдно з якою перехiд Ельзасу та Лотарингii пiд французьку юрисдикцiю мав би вiдбутися тiльки пiсля проведення вiдповiдного плебiсциту[84 - Там само. (Запис у щоденнику М. Палеолога вiд 14 (27) квiтня).], хоча однiею з декларованих цiлей вiйни з боку Францii було вiдновлення ii права на володiння цими провiнцiями, права, яке взагалi не потребуе плебiсциту! Крiм того, – i на це також слушно вказував французький посол, – для проведення такого плебiсциту треба було спочатку звiльнити Ельзас та Лотарингiю – а отже, спершу переможно завершити вiйну. Усе це, наголосiмо, цiлком серйозно пропонували однi полiтики й обговорювали iншi, не менш поважнi. Дискусii вiдбувалися в той час, нагадаемо, коли нiмцi стояли не так уже i далеко вiд Марни[85 - Див. напр.: Livesey A. Historical Atlas Of World War I. – New York: A Henry Holt Reference Book. – 1994. – 192 P. – PP. 120—125.]. У дискусiю – несподiвано для головних ii учасникiв – втрутився ще один суб’ект, – «революцiйнi» маси Петрограда, насамперед солдати столичного гарнiзону, якi не були в захватi вiд iдеi продовження вiйни – чи до «переможного», а чи до будь-якого iншого кiнця, з «анексiями та контрибуцiями» й без них. Нова влада, покликавши iх до полiтичного життя, звiльнила демона, який бажав тiльки одного – «чорного» перерозподiлу земельноi власностi, зрештою – будь-якоi власностi взагалi. І чого вiн зовсiм не бажав, так це загинути на фронтi. Демонстрацii цього нового суб’екта росiйського полiтичного життя, пiдтриманi або й спровокованi крайнiми лiвими полiтичними силами, мали наслiдком першу урядову кризу. Опоненти Мiлюкова – О. Керенський та Г. Львов, – пiдтриманi А. Тома (що засвiдчив той-таки М. Палеолог), використали кризу для вiдставки мiнiстра закордонних справ та формування коалiцiйного уряду за участю соцiалiстiв.
10—11 травня
Комiтет Центральноi Ради сформував делегацiю до Тимчасового уряду на чолi з В. Винниченком, – до складу делегацii увiйшов i вiдомий громадсько-полiтичний дiяч, публiцист i лiтературознавець С Єфремов (м).
11 травня
У комiтетi Центральноi Ради «складенi проф. Грушевським декларацii вiд iменi Центрального уряду (якщо вiн згодиться): 1) у справi автономii Украiни i 2) у справi утворення Крайовоi ради i Крайового комiсарства. Текст декларацii в справi автономii такий:
«Украинский народ, добровольно соединившийся с Московским государством под условием сохранения своих государственных прав, был самовольно и незаконно лишен своих автономных прав Романовыми, нарушившими заключенный с ним договор. Украинский народ не переставал добиваться восстановления своих прав ввиду того, что политические, экономические и культурные условия его существования требовали автономии его национальной области. С низложением Романовых он единодушно заявил о необходимости, в интересах трудовых масс, скорейшего осуществления широкой национально-территориальной автономии Украины. Временное правительство, желая теснейшим образом связать в общих достижениях оба братские народы, считает своим долгом теперь же заявить, что оно считает совершенно справедливым и основательным возобновление украинской автономии, попранной царской деспотией, и, видя в ней залог прочной связи великого украинского народа с Российской державой, будет всемерно содействовать ее осуществлению, предоставляя санкцию автономии Украины Российскому Учредительному собранию».[86 - УЦР… Т. І. – С. 86.]
Констатацiя
Аналiзувати цю полiтичну абракадабру скiльки-небудь докладно немае потреби. Зауважимо хiба що таке:
– «украiнський народ» нiколи добровiльно з Московською державою не «з'еднувався». 1654 р. було пiдписано угоду про перехiд Вiйська Запорозького пiд владу московського царя, а не про об'еднання двох держав чи, тим бiльше, двох народiв;
– тогочасне право не знало такого поняття, як «автономiя нацiональноi областi»;
– Тимчасовий уряд мав мандат вiд законно обраноi Державноi думи та самочинно утвореноi, але полiтично суперечливоi Петроградськоi ради робiтничих i солдатських депутатiв лише на те, щоби довести краiну до Установчих зборiв, що практично означало необхiднiсть провести загальнонацiональнi демократичнi вибори та скликати Установчi збори;
– Тимчасовий уряд тому i називався «тимчасовим», що його мандат дiяв тiльки до моменту скликання Зборiв, перед якими цей уряд мав скласти повноваження;
– тiльки законно обранi Установчi збори згiдно з тогочасними поняттями про право мали законнi повноваження вирiшувати питання державного устрою майбутньоi Росiйськоi держави;
– жодного права вирiшувати питання державного устрою краiни в цiлому або будь-яких ii губернiй або краiв Тимчасовий уряд не мав взагалi;
– декларацiя М. Грушевського стверджувала, що угоду з московською державою уклав весь «украiнський народ», але вимагала юридично вiдсутньоi в системi понять тогочасного права «широкоi нацiонально-територiальноi автономii» лише в iнтересах «трудових мас». Інакше кажучи, нелегiтимна, тобто не обрана всiм народом i всiм народом не визнана органiзацiя вимагала реалiзацii недiйсного права лише для однiеi – в даному випадку т. зв. «трудовоi», i то лише украiномовноi – частини пiдданцiв (тобто громадян) Росiйськоi держави.
Декларацiя Крайового комiтету
Текст декларацii такий: «В видах успешного согласования деятельности государственных, общественных и национальных учреждений и организаций Украины, в интересах утверждения нового строя и устранения национальных обострений учреждается должность временного краевого комиссара, с поручением организовать Краевой совет из представителей всего населения украинской территории, т. е. губерний Киевской, Подольской, Волынской, Черниговской, Полтавской, Харьковской, Екатеринославской, Херсонской и Таврической (выделение украинских частей из этих губерний и, наоборот, включение в состав украинской области украинских частей из смежных губерний, каковы Холмская, Гродненская, Минская, Курская, Воронежская, Кубанская обл. и пр., предоставляется Краевому совету по соглашению с Временным правительством и населением этих территорий). Краевой комиссар должен являться представителем Временного правительства в Краевом совете и посредником в сношениях его с Временным правительством».[87 - УЦР… Т. І. – С. 86.]
Констатацiя
У даному разi маемо справу зi спробою нелегiтимного органу (який нiбито представляв «культурнi» iнтереси лише однiеi з нацiональних груп громадян) розповсюдити свою владу de facto на 15 з 58 губернiй краiни, з яких лише 9 можна було назвати власне «украiнськими» з етнографiчноi, культурноi, iсторичноi, але аж нiяк iз точки зору полiтичноi або юридично-правовоi.
УЦР: курс на вiйну з Тимчасовим урядом
Уже вiд першоi половини травня УЦР свiдомо взяла курс на загострення вiдносин iз законним центральним урядом. Рiвень сучасних уявлень про комплекс вiдносин мiж УЦР та Тимчасовим урядом сформований грунтовними дослiдженнями О. Кудлай. З ii кандидатського дослiдження, наприклад, випливае, що росiйська демократiя не заперечувала принципу «права нацiй на самовизначення», принциповим було винайти юридичний механiзм для iмплементацii його в життя. Дослiдниця показала, що вiдносини мiж УЦР та Тимчасовим урядом i росiйськими полiтичними партiями в 1917 р. детермiнувалися тим, що останнi, «визначаючи шлях до розв’язання нацiонального питання в Росii, беззастережно дотримувалися збереження ii цiлiсною державою i вiдкладали його розв’язання до скликання Всеросiйських Установчих зборiв». У цьому питаннi уряд послiдовно обстоював принципову позицiю: ««украiнське питання» становить одну з проблем майбутнього державного устрою Росii i тому його вирiшення перебувае у виключнiй компетенцii Всеросiйських Установчих зборiв».
