скачать книгу бесплатно
ІНСОМВІТА. Психологiчний трилер з елементами детективу
Олександр Дан
У центрi сюжету книги – iсторiя Роберта Бланша – адвоката, життя якого роздiлено на двi частини. Перша частина – це реальнiсть, друга – це свiт його сновидiнь.Одного разу у свiтi сновидiнь вiн потрапляе до психолога, який влаштовуе йому гiпнотичний сеанс. Вiдтодi його життя круто змiнюеться.Саме цей сеанс невдовзi призведе до низки карколомних подiй у його життi.В основу твору покладено реальнi подii.
ІНСОМВІТА
Психологiчний трилер з елементами детективу
Олександр Дан
© Олександр Дан, 2021
ISBN 978-5-0053-7986-3
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
або Життя та сновидiння Роберта Бланша
Психологiчний трилер з елементами детективу
_______________
Спробуйте згадати свiй сьогоднiшнiй сон. Бiльшiсть скаже, мовляв, iм, загалом, нiчого не снилося, хоча, насправдi, сни сняться щоночi. Просто коли ми прокидаемося, то забуваемо не тiльки сон, а й сам факт його наявностi. Усе тому, що надто вже складний людський мозок i занадто мало ми про нього знаемо.
У центрi сюжету цiеi книги – iсторiя Роберта Бланша – адвоката, життя якого роздiлено на двi частини. Перша частина – це реальнiсть, друга – це свiт його сновидiнь. Щоразу, засинаючи, вiн бачить один i той самий сон – свое iнакше життя в iншому свiтi. У свiтi сновидiнь його звуть Тревор, вiн вiйськовий журналiст, який навiть не здогадуеться про iснування життя по iнший бiк сновиддя.
Але одного разу Тревор потрапляе до психолога, який влаштовуе йому гiпнотичний сеанс. Вiдтодi його життя круто змiнюеться. Саме цей сеанс невдовзi призведе до низки карколомних подiй у його життi.
В основу твору покладено реальнi подii.
_______________
Автор Олександр Дан (Данайканич)
Акварелi Ташi Торби (Наталii Череднюк)
Лiтературне редагування Валентини Отрiшко
Обкладинка:
iдея Олександра Дана (Данайканича),
дизайн Микити Михайлова
© Олександр Данайканич, 2020
Частина перша
Якщо довго вдивлятися в безодню, то безодня почне вдивлятися в тебе…
Фрiдрiх Нiцше
Роздiл 1
Татри
24.12.2011. 03:12
Над урвищем гiрськоi рiчки, щулячись вiд холоду, мовчки стояв легко одягнений чоловiк. Хоча до краю провалля залишалося менше пiвкроку i будь-який невiрний рух мiг вартувати йому життя, його це зовсiм не бентежило i не лякало. Навпаки, у цьому похмурому мовчаннi вiдчувалися вiдчай i готовнiсть ступити у темряву, звiдки чувся рiвний гуркiт рiчки.
Чорний силует чоловiка чiтко вимальовувався у темрявi на тлi синього снiгу. Чоловiк пильно вдивлявся у глибину бурхливого потоку, немов у цiй чорнiй венi гiрськоi рiчки хотiв знайти вiдповiдi на своi запитання.
Раптом вiн завмер, розкинув руки, пiдвiв голову, спрямувавши погляд на небо. Його губи тихо шепотiли слова молитви. Це тривало зовсiм недовго. Заплющивши очi, вiн нiбито чекав, що звiдти, зверху, йому зiйде якийсь знак. Але небеса мовчали. Чоловiк глибоко зiтхнув, розплющив очi i подивився на зимове небо, як дивляться востанне приреченi на страту. Вiдповiдi не було, i вiн, опустивши руки, сумно усмiхнувся.
Зимове намисто яскравих мерехтливих зiрок розсипалося по небосхилу. Тут, на висотi майже трьох тисяч метрiв над рiвнем моря, далеко вiд мiськоi метушнi здавалося, що до зiрок можна дотягнутися рукою. Тишу цiеi темноi заснiженоi ночi порушувала тiльки рiчка, що несла своi води звiдкись iз вершин гiрського пасма Високих Татр.
Густi ялини, укритi товстою ковдрою незайманого снiгу, спрямувавши своi пiки-вершини високо в небо, стояли, пiдносячись над землею, немов змальованi зi старих рiздвяних листiвок. Безмiсячна нiч приховувала красу гiрських схилiв, але при свiтлi яскравих зимових зоряних скупчень в iмлi вгадувалася велич первiсноi гiрськоi природи. Здавалося, що сюди цивiлiзацiя ще не дiйшла i всi цi заснiженi вершини i вiковi ялини залишилися такими ж, як i двiстi-триста рокiв тому.
«Якщо немае вiдповiдi, значить, питання поставлено неправильно, – голос професора фiлософii з минулого вiдлунням прозвучав у головi чоловiка. – Кожне запитання мае свою едино правильну вiдповiдь, яка i е iстиною».
«А що як вiдповiдей кiлька, усi вони правильнi i е, власне, варiантами iстини?» – заперечив тодi вiн, намагаючись вступити в суперечку з професором.
«Запам'ятайте, юначе, – повчально зауважив професор, навiть не глянувши на нього, – iстина може бути тiльки одна, а ii варiанти – то помилки, якi породжують неправду».
Але як ii знайти, якщо шлях до тiеi iстини чорнiше мороку цiеi ночi? Де шукати, як визначити те вихiдне мiсце, ту нитку, яка, урештi-решт, приведе до iстини?
З боку могло видатися, що людина готуеться до суiциду i ось-ось зважиться на це. Бажання зробити один-единий крок i кинутися вниз зi скелi у прiрву вируючоi рiчки зупиняв тiльки нестримний iнстинкт самозбереження, властивий лише тверезому розуму i нездоланнiй жадобi до життя. Його свiдомiсть у поривi вiдчаю виривала з пам'ятi фрагменти минулого, немов доводячи потребу в продовженнi пошуку вiдповiдей на запитання, якi так болiсно крають йому серце останнiм часом.
«Невже це i е вирiшення? Невже до вiдповiдi лише один крок?» – питав вiн себе, удивляючись у темряву ущелини.
З сутемряви ночi в його пам'ятi знову постала лекцiйна аудиторiя унiверситету, i почувся голос професора фiлософii:
– Що може вирiшити цей останнiй крок назустрiч Азраiлу[1 - Азраiл (араб. – Азра?iл), або Ма?лаку ль-ма?ут (араб. – ангел смертi) – архангел смертi в iсламi й iудаiзмi, який допомагае людям перейти до iншого свiту.] i вiчному спокою? Загалом, життя – це спрямований рух вiд народження до смертi, уникнути якоi не зможе нiхто. Думку про зведення рахункiв з життям веде жага до якоiсь цiлковитоi iстини, а також сумнiв у можливостi ii досягти. Адже чим бiльше прагнеш чогось абсолютного, тим бiльше розумiеш його недосяжнiсть. Саме цi коливання мiж обома крайнощами й призводять до саморуйнацii.
Професор витримав паузу, невидющими очима окинув аудиторiю, узяв зi столу якусь книгу i, перегорнувши кiлька сторiнок, продовжив:
– Зигмунд Фрейд[2 - Зи?гмунд Фрейд (нiм. Sigmund Freud – Зигмунд Фройд, повне iм’я – Сигiзмунд Шломо Фрейд, нiм. Sigismund Schlomo Freud; 6 травня 1856, Фрайберг, Австро-Угорщина (нинi – Пршибор, Чехiя) – 23 вересня 1939, Лондон) – австрiйський психолог, психiатр та невролог, засновник психоаналiтичноi школи – терапевтичного напряму в психологii. Вiн розвинув методику вiльних асоцiацiй та тлумачення сновидiнь, яку було покладено в основу психоаналiзу, i сформулював концепцiю структури психiки.], найвiдомiший психолог i психiатр свого часу, навiть увiв поняття «iнстинкт смертi», iнакше вiн не мiг пояснити багато з того, що здатна вчинити з собою людина. Прагнення до саморуйнування, очевидно, закладене в нас вiд природи. Якщо все живе навколо щосили бореться за виживання, то окремi людськi iндивiди, навпаки, укладають незвичайну енергiю в те, щоб повнiстю зiпсувати собi життя, а iнодi й позбавити себе його.
Професор вiдклав книгу i, схрестивши руки на грудях, пiсля невеликоi паузи звернувся до першого ряду слухачiв:
– А ось що штовхае окремого iндивiда на шлях саморуйнування – спiрне, до кiнця не вивчене питання. Утiм, як i сама людина, яка була впродовж кiлькох тисячолiть об'ектом особливого спостереження та вивчення, зрештою, навiть наприкiнцi двадцятого столiття е чимось мало вивченим, таким, що важко дослiдити й аналiзувати.
Зненацька пролунав дзвiнок, що сповiстив про закiнчення лекцii, i в аудиторii почувся шепiт, але професор, пiдвищивши голос i мимохiть глянувши на годинник, монотонно i твердо продовжував:
«У парадигмi людськоi iсторii обставини, що призводили до суiциду, були настiльки рiзними, наскiльки рiзними були i самi люди, якi вибрали цей шлях, або, точнiше сказати, такий фiнал свого життя. Це наводить на думку про те, що скiльки людей – стiльки й можливих рiшень у класифiкацii обставин, якi призводять до самогубства.
Але чи може такий крок змiнити умови, що штовхнули людину до подiбного фiналу? Чи може це змiнити людей, що вплинули на самi обставини, якi спричинили ухвалення людиною подiбного рiшення? Сумнiвно, оскiльки люди здебiльшого майже не змiнюються. Можуть через певнi обставини видавати себе за iнших або прикидатися кращими, нiж вони е насправдi, тобто приховувати свою домiнантну сутнiсть, але з часом вона неодмiнно вийде назовнi, адже облуда мае нетривалий характер.
Чи може цей крок саморуйнування змiнити навколишнiй свiт? Навряд чи, – професор знову зробив багатозначну паузу i подивився на аудиторiю, – життя, шановнi моi, триватиме, як i ранiше, але людина, на жаль, стае вже не активним ii учасником, а найiмовiрнiше, пасивним спостерiгачем».
Цю лекцiю професора фiлософii Карлового унiверситету в Празi, де вiн вивчав право, чоловiк запам'ятав надовго i неодноразово замислювався над тим, шукаючи вiдповiдь на свое запитання, коли розум пiдштовхував його до самогубства.
Але була одна обставина, яка зводила нанiвець усю теорiю причинно-наслiдкового зв'язку суiциду.
Що як якась людина де-факто i е стороннiм спостерiгачем свого життя? Що як вона i без цього кроку спостерiгае за собою звiдкись iзсередини своеi пiдсвiдомостi, безсила що-небудь змiнити, доповнити або змiнитися самiй? Що як це спостереження, незалежно вiд прагнення людини, дамокловим мечем висить над ii розумом упродовж усього ii свiдомого життя? Що тодi змiнить цей останнiй крок у небуття? І чи може вiн що-небудь змiнити взагалi?
Неподалiк, на узбiччi шосе, стояло таксi з увiмкненим двигуном. За кермом сидiв iндус i пiд гучну музику з усмiшкою на обличчi наспiвував простеньку мелодiю iндiйського фольклору.
«Ну i пасажир трапився сьогоднi, – розмiрковував той, – дав тисячу евро, щоб дiстатися в це зубожiле, Богом забуте гiрське село».
Особливого бажання iхати сюди у таксиста не було i петляти гiрськими серпантинами на слизькiй зледенiлiй дорозi його не приваблювало зовсiм. Утiм вiн погодився. І не тiльки через гонорар. Таксист бачив, як кiлька його колег вiдмовили клiентовi, i йому стало по-людськи шкода цього самотнього, утомленого, легко одягненого чоловiка.
«Так, не по сезону», – вiдзначив про себе iндус, поглядаючи на його одяг, коли пасажир пiдсiв до нього поблизу залiзничного вокзалу.
Справдi, одягнений вiн був дивно для цiеi пори року. Тоненьке кашемiрове пальто, чорнi, ретельно випрасуванi штани й осiннi черевики. На шиi – кiлька разiв закручений великий товстий темно-синiй шарф. Волосся на головi скуйовджене, на обличчi триденна щетина. І нiякоi валiзи в руках, що дивно для людини, яка вийшла з будiвлi вокзалу.
Дорога сюди була жахливо слизькою. Увечерi випав мокрий снiг, а вночi мороз скрiпив вологу на гладкому асфальтi шосе, i до опiвночi воно перетворилося на суцiльне скло. Дорожнi служби сюди ще не дiсталися, i iндус довго розмiрковував, чи iхати, але пасажир авансом дав утричi бiльше, нiж насправдi коштувала ця поiздка, навiть ураховуючи зворотний шлях.
Весь час пасажир мовчки спостерiгав з вiкна автiвки за дорогою. Одразу було зрозумiло, що вiн не мае намiру вести бесiду, i таксист, вставивши стару касету, увiмкнув магнiтофон. З динамiкiв полилася негучна, ритмiчна мелодiя пiд акомпанемент табли[3 - Та?бла (хiндi tabla; урду tablah; англ. tabla) – iндiйський ударний музичний iнструмент. Невеликий парний барабан, основний ударний iнструмент iндiйськоi класичноi музики пiвнiчноiндiйськоi традицii хiндустанi, який використовуеться для супроводу вокальноi й iнструментальноi музики та танцю в стилi катхак. Поширений також у краiнах iндiйського субконтиненту.]. Індус з широкою бiлоснiжною усмiшкою на засмаглому обличчi подивився в дзеркало заднього виду на пасажира, але той, занурившись у власнi роздуми, не звертав на нього жодноi уваги, i далi похмуро спостерiгаючи за деревами, укритими товстим шаром снiгу, наче м'якою ковдрою, що вервечкою з'являлися у свiтлi фар i зникали в темрявi зимовоi ночi.
За кiлька кiлометрiв до села пасажир раптом попросив зупинити авто.
– Прошу вас, зупинiть тут, будь ласка, – вимовив вiн охриплим голосом, розглядаючи мiсцевiсть. – Так, так… саме тут. І чекайте мене.
Пасажир вийшов з автомобiля i впевнено попрямував просто в кучугури незайманого снiгу. Ця мiсцевiсть, очевидно, була йому знайома, тому що з дороги не було видно далi кiлькох десяткiв метрiв. Коли вiн упевнено ступив у глибокi снiговi замети, iндус здригнувся – холод вiн терпiти не мiг.
Минуло вже майже двадцять хвилин, тому iндус вирiшив вийти подивитися, куди той подiвся.
За п'ятдесят метрiв вiд автiвки пасажир мовчки стояв на краю урвища i, не рухаючись, засунувши руки в кишенi пальта, удивлявся в далечiнь.
Індус повернувся в тепле авто, голосно грюкнувши дверима. Вiн подивився на рiвень пального на приладовiй панелi i, невдоволено прицмокуючи, похитав головою.
Пасажир усе стояв нерухомо над рiчкою, прислухаючись до гучного потоку ii темних вод.
«Трапляються ж у життi оригiнали, – розмiрковував таксист, зiщулившись вiд холоду, – на вулицi нiч, снiг, мороз, а цьому диваковi все байдуже. Про що можна думати на такому морозi?»
Темна фiгура чоловiка, немов язичницький iдол, височiла над ущелиною. Вiн намагався зрозумiти, де з ним «це» вiдбулося вперше. Саме «де», а не «коли», оскiльки точний час врiзався в його пам'ять назавжди. Безпосередньо мiсце, де це сталося, вiн також запам'ятав i, сотнi разiв повертаючись подумки в той день, намагався зрозумiти, де це вiдбувалося насправдi, позаяк розумiння мiсця, де все трапилося, не могло дати вiдповiдi на запитання, в якому саме його життi це сталося вперше.
До вiдсутностi вiдповiдi на запитання «де» вiн уже давно звик. Сотнi разiв вiн намагався змоделювати ситуацiю, ДЕ САМЕ все розпочалося, але тiльки-но назрiвала вiдповiдь i ситуацiя прояснялася, усе так само швидко вiддалялося i ставало ще незрозумiлiшим i заплутанiшим. Вiн нiби по ледь помiтних сходах пiдходив до бажаноi вiдповiдi, але раптом цi сходи ставали нескiнченними й переходили в iншi, спрямованi в абсолютно зворотному напрямку. Кожна наступна сходинка тiльки все заплутувала, нитка губилася, i все починалося спочатку.
Усе це нагадувало живопис парадоксального свiту Маурiца Корнелiса Ешера[4 - Ма?урiц Корне?лiс Ешер (нiдерл. Maurits Cornelis Escher (17 червня 1898, Леуварден, Нiдерланди – 27 березня 1972, Ларен, Нiдерланди) – нiдерландський художник-графiк. Вiдомий, передусiм, своiми концептуальними лiтографiями, гравюрами на деревi i металi, в яких вiн майстерно дослiджував пластичнi аспекти понять нескiнченностi i симетрii, а також особливостi психологiчного сприйняття складних тривимiрних об'ектiв.], що висiв у холi першого поверху редакцii газети Les Mondes у тринадцятому окрузi Парижа на бульварi Огюста Бланки. Замiсть людей-манекенiв на картинi, куди його закинули спогади, вiн бачив себе, що так безглуздо блукав то вгору, то вниз божевiльними сходами без поручнiв у свiтi, в якому, як i в його життi, навряд чи зужитковувалися закони реальностi. Начебто вiдповiдь була очевидною, але варто було подивитися на обставини з iншого боку, повернути картину на дев'яносто градусiв, i все знову ставало незрозумiлим, а вiдповiдь на запитання – дальшою вiд iстини.
Нi, вiн не страждав на амнезiю, тобто втрату пам’ятi чи бодай ii ослаблення. Навпаки, йому надзвичайно подобалося копирсатися у своiх спогадах. Інодi маленька споминка з далекого дитинства, що виринала з його свiдомостi, унаслiдок таких вправ обростала сюжетом, бесiдами, особами, навiть вiдчуттями, якi вiн пережив колись, i це слугувало вiдновленню у спогадах всього до найдрiбнiших деталей.
Тут було щось iнше. У його життi закони реальностi сплутувалися, i для того, щоб залишатися самим собою i не збожеволiти, йому доводилося чiпко триматися за всi спогади, чiтко роздiляти свое життя i контролювати себе та подii, що вiдбувалися з ним. Згодом йому це вдавалося, але жити в подiлi було дуже непросто.
Унизу, пiд урвищем, борючись з перешкодами з великих та пласких брил, гамiрно текла Вича. З цiею невеликою, але бурхливою рiчкою, саме з цим мiсцем пов'язано дуже багато спогадiв з його дитинства. Рокiв зо тридцять тому тут, у компанii таких же, як вiн, бешкетникiв, минали його дитячi роки.
***
– Робе?ре, додому, – вiдлунням у вухах i теплою хвилею в серцi вiдгукнувся в пам'ятi суворий голос матерi, яка стояла на тому ж мiсцi, де зараз стоiть таксi, i гукала сина. – Ну скiльки можна тебе кликати?! Мерщiй додому!
Мама, невисока жiнка з довгим i чорним як смола волоссям, у рожевiй сукнi i бiлих босонiжках, стояла нагорi поблизу дороги, притримуючи червоний ровер[5 - Ро?вер, -а, чол., зах. – те саме, що велосипед.], i чекала, коли син збере своi речi i пiдiйде до неi. Вiтер розкуйовджував ii чорнi локони, а вона марно намагалася рукою прикривати очi вiд сонця i водночас приборкувати безладно розтрiпанi вiд пориву вiтру коси.
Робе?р… Саме з наголосом на останнiй склад його iменi на французький манер. Так кликала його тiльки мати, а для решти вiн був просто Робi чи Бо?ба, що Робертовi дуже не подобалося.
Роберт неохоче, але швидко збирався, пiднiмався до матерi, i вони разом поверталися додому, з рiзних бокiв тримаючись за велосипед.
Ця рiчка була майже единою вiдрадою влiтку для мiсцевих дiтлахiв, де можна було поеднувати корисне з приемним: i риболовлю, i купання в ii бурхливих водах. Улiтку великi пласкi каменi по обидва береги Вичi перетворювалися на рiзнокольорову акварель з десяткiв великих i маленьких вовняних килимiв, якi в цю пору прали мiсцевi жителi з найближчого села, залишаючи до вечора просушуватися пiд пекучими променями полуденного лiтнього сонця.
Рiчка була невеличка. У деяких мiсцях ii можна було перебiгти i по камiнню, але такi перебiжки вимагали обережностi, оскiльки окремi каменi були дуже слизькi. У ширших мiсцях рiчка влаштовувала глибокi вири, здебiльшого за одиноким камiнням-валунами. І якщо камiнь великий, то вир мiг бути дуже глибоким.
Мiсцями стирчали бiлi товстi сухi корчi, якi, зачепившись за камiння, намертво трималися за нього, уростаючи в коричневий мул, пiдносячись над водою бiлими бивнями мамонта. Згодом вони обростали iншими гiлками, якi пливли за бурхливою течiею вниз iз гiрських перевалiв.
Незважаючи на мороз, води гiрськоi рiчки не були скутi льодом, i вона чорною стрiчкою текла жвавим потоком з-помiж бiлих, укритих товстою ковдрою снiгу берегiв.
Думками Роберт перенiсся в далеке дитинство, коли вiн восьмирiчним хлопчиком уперше перейшов убрiд цю рiчку, а потiм, видершись на верх розпеченоi сонцем пласкоi рiчковоi брили, вiдчував неймовiрну гордiсть за свiй вчинок.
Роберт вийняв iз зовнiшньоi кишенi пальта пляшку горiлки i зробив кiлька ковткiв.
Думки ковзнули далi в минуле, занурюючи його в спогади.
Уперше це з ним сталося 15 липня 1982 року.
У той день сiм'я Роберта зiбралася за великим столом святкувати його дванадцятилiття.
Це був спекотний лiтнiй день. З вулицi доносився припах пiдталого асфальту. Вiд сонячних променiв дорога танула, асфальт перетворювався на рiдку, в'язку масу, яка унадливо чiплялася за гуму велосипедних та автомобiльних колiс, за пiдошви взуття. І навколо – стiйкий незабутнiй запах бiтуму. Цей запах закарбувався в пам'ятi Роберта з вiдчуттями спекотного лiта на все життя.
На кухонному столi стоiть великий круглий шоколадний торт з брунатними i червоними кремовими квiточками. На верхiвцi торту нерiвними буквами виведено: «З днем народження – 12 рокiв». Роберт дуже любив шоколаднi бiсквiти, але найдужче – кремовi рулети, якi продавалися в магазинi поруч iз його будинком.
Маленький Роберт завжди запитував себе: навiщо на день народження купують саме круглi торти? Чому не можна купити кiлька рулетiв, покласти iх один на одного i саме так вручити iменинниковi? І не треба нiяких написiв – букви виглядали безглуздо, були чомусь зовсiм не смачними i, на його думку, зайвими.
Того дня Робертовi подарували синi тканиннi кеди бiльшого розмiру. На вирiст йому купували майже весь одяг з мiркувань економii, оскiльки доходи батькiв були недостатнiми. Батько з ранку до ночi працював на заводi звичайним слюсарем, а мати – медсестрою в мiськiй клiнiцi. Для того, щоб зводити кiнцi з кiнцями, i батьковi, i матерi доводилося постiйно пiдробляти. Але грошей все одно катастрофiчно не вистачало, тому жили вони дуже скромно. Морозиво i кавун були найкращими десертами, якi подавали до обiднього столу в недiльний лiтнiй день або на свята.
На свiй день народження Роберт запросив лише шкiльного товариша Йована. У його родинi не було заведено святкувати будь-якi свята галасливими компанiями.
Хапко знищивши залишок торту i запивши його яблучним соком просто з трилiтровоi банки, друзi забралися на стодолу, що знаходилася в затiнку широкоi крони старого величезного горiха. Дах стодоли був бляшаний i на сонцi на незахищенiй гiллям дерева частинi перетворювався на розпечену пательню, через що сидiти на ньому спочатку було неможливо. Зате на даху друзям нiхто не мiг перешкодити годинами байдикувати, вести невимушенi розмови, голосно спiвати i мрiяти.
– Дивися, Йоване, по небу пливуть конi, – несподiвано сказав Роберт i засмiявся, показавши пальцем на бiлi хмари.
– Кру-у-уть! – повiльно й здивовано вимовив Йован, спостерiгаючи за хмарами, але швидко стрепенувся i весело промовив: – А давай вгадуватимемо в них тварин. Хто бiльше знайде, той i виграв!
По небу, справдi, пропливала величезна бiла хмара у формi коня. Його голова з густою гривою повiльно рухалася, але грива чомусь одразу переходила в довгий широкий хвiст, схожий бiльше на хвiст величезноi риби.
– Конериба, або риба-кiнь, – невпевнено промовив Роберт, мружачись вiд сонця, i…
Ось тут-то все i трапилося.
Вiд слiпучого сонця в очах зненацька потемнiло. Несподiвано Роберт вiдчув сильне запаморочення i йому заклало вуха. Вiн заплющив очi, але за мить розплющив iх i якимось дивним вiдсутнiм поглядом озирнувся.