скачать книгу бесплатно
Таемниця патера Брауна = The Secret of Father Brown
Гiлберт Кiт Честертон
Видання з паралельним текстом
Гiлберт Кiт Честертон (1874—1936) – англiйський християнський мислитель, журналiст i письменник кiнця ХІХ – початку ХХ столiття. Вiн написав близько 80 книжок, серед яких кiлька сотень вiршiв, 200 оповiдань, 4000 есеiв, п’еси та романи, але найбiльшоi слави зажив як автор циклу детективних новел, головним персонажем яких е патер Браун. Основний метод Брауна при розслiдуваннi злочинiв – поставити себе на мiсце iншоi людини. Далеко не завжди патер прагне покарати злочинця – часто вiн обмежуеться повчанням або ж сповiддю. У багатьох оповiданнях Брауна супроводжуе друг i помiчник Фламбо – спочатку злочинець, а потiм приватний детектив.
До видання «Таемниця патера Брауна» увiйшли новели «Таемниця Фламбо», «Дивнi кроки», «Летючi зорi», «Грiхи графа Сарадайна» та iншi.
В формате a4.pdf сохранено издательское форматирование
Гiлберт Кiт Честертон
Таемниця патера Брауна = The Secret of Father Brown
Таемниця патера Брауна
Таемниця Фламбо
– Тi вбивства, в яких я грав роль убивцi… – сказав патер Браун, ставлячи келих iз вином на стiл.
Червонi тiнi злочинiв вервечкою пронеслися перед ним.
– Правда, – продовжував вiн, помовчавши, – iншi люди скоювали злочин ранiше i звiльняли мене вiд фiзичноi участi. Я виконував, так би мовити, роль дублера. У будь-який момент я був готовий зiграти роль злочинця. Ну, я поставив собi за обов’язок знати цю роль назубок. Зараз усе поясню: коли я намагався уявити собi той душевний стан, в якому крадуть або вбивають, я завжди вiдчував, що сам здатен украсти або вбити тiльки в певних психологiчних умовах, саме цих, а не iнших, i до того ж не завжди найочевиднiших. Тодi менi, природно, ставало ясно, хто злочинець, i це не завжди був той, на кого падала пiдозра.
Наприклад, легко було вирiшити, що бунтiвний поет убив старого суддю, котрий терпiти не мiг заколотникiв. Але що бунтiвний поет не стане вбивати за це, ви збагнете лише, якщо влiзете в його шкуру. Ось я i влiз, свiдомо став песимiстом, поборником анархii, одним iз тих, для кого заколот – не звитяга справедливостi, а руйнацiя. Я спробував позбутися крихiтки тверезого глузду, якi менi пощастило успадкувати або зiбрати.
Я зачинив i завiсив всi вiконця, через якi свiтить згори добре денне свiтло. Я уявив собi розум, куди проникае тiльки багряне свiтло знизу, що розколюе скелi та розкривае прiрви в небi. Але навiть дикi, страшнi бачення не допомогли менi втямити, навiщо тому, хто так бачить, нищити себе, вступати в конфлiкт iз ганебною полiцiею, вбиваючи одного з тих, кого вiн сам вважае старими дурнями. Вiн не стане таке робити, хоча i закликае до насильства в своiх вiршах. Поет тому й не стане, що пише вiршi та пiснi. Тому, хто може висловити себе в пiснi, нема потреби висловлювати себе в убивствi.
Вiршi для нього – справжнi подii, вони потрiбнi йому, ще й ще. Потiм я подумав про iншого песимiста, про те, хто охороняе цей свiт, бо повнiстю вiд нього залежить. Я подумав, що, якби не благодать, я сам би став, можливо, людиною, для якоi реальний тiльки блиск електричних ламп, мирською, свiтською людиною, яка живе тiльки для цього свiту i не вiрить в iнший. Тим, хто може вирвати з непроглядноi темряви тiльки успiх i задоволення. Ось хто пiде на все, якщо постане пiд загрозу його единий свiт! Не бунтiвник, а мiщанин здатен на будь-який злочин, щоб врятувати свою мiщанську честь. Уявiть собi, що означае викриття для процвiтаючого суддi. Адже вийде назовнi те, чого його свiт, його коло справдi не терпить – державна зрада. Якщо б я опинився на його мiсцi й у мене була б пiд рукою тiльки його фiлософiя, один Бог знае, чого б я накоiв.
– Багато хто скаже, що вашi вправи похмурi, – сказав Грендiсон Чейз.
– Багато хто думае, – серйозно вiдповiв Браун, – що милосердя i смиреннiсть похмурi. Не будемо про це сперечатися. Адже я просто вiдповiдаю вам, розповiдаю про свою роботу. Вашi спiввiтчизники зробили менi честь: iм цiкаво, як менi вдалося запобiгти помилкам правосуддя. Що ж, скажiть iм, що менi допомогла похмурiсть. Все ж краще, нiж магiя!
Чейз задумливо хмурився i не вiдводив погляду вiд священика. Вiн був достатньо розумний, аби зрозумiти його, i водночас дуже розумний, щоб усе це прийняти. Йому здавалося, що вiн розмовляе з однiею людиною – i зi сотнею вбивць. Було щось страшне в маленькiй постатi, що скорчилася, як гном, над крихiтною грубкою. Страшно було й подумати, що в цiй круглiй головi криеться така безодня шаленства i потенцiйних злочинiв. Здавалося, густий морок за його плечима населений темними тiнями, духами зловiсних злочинцiв, боячись навiть переступити через магiчне коло розжареноi печi, але готових щомитi розтерзати свого володаря.
– Похмуро, нiчого не вдiеш, – зiзнався Чейз. – Може, це й не краще за магiю. Одне скажу вам, мабуть, було цiкаво.
Вiн помовчав.
– Не знаю, який iз вас злочинець, але письменник iз вас вийшов би дуже хороший.
– Я маю справу тiльки з реальними подiями, – вiдповiв Браун. – Правда, iнодi важче уявити справжню подiю, нiж вигадану.
– Особливо коли це сенсацiйний злочин, – погодився його спiвбесiдник.
– Дрiбний злочин набагато важче уявити, нiж великий, – пояснив священик.
– Не розумiю, – промовив Чейз.
– Маю на увазi пересiчнi злочини, якiсь крадiжки коштовностей, – сказав патер Браун. – Наприклад, смарагдового намиста, або рубiна, або штучних золотих рибок. Труднощi тут у тому, що потрiбно обмежити, принизити свiй розум. Натхненнi, щирi шарлатани, котрi спекулюють вищими поняттями, не здатнi на такий простий вчинок. Я був упевнений, що пророк не крав рубiна, а принц не крав золотих рибок. А ось людина на зразок Бенкса мiг вкрасти намисто. Для тих, iнших, коштовнiсть – шматок скла, а вони вмiють дивитися крiзь скло. Для вульгарноi ж, дрiбноi людини коштовний камiнь – це ринкова цiннiсть. Отже, вам потрiбно обкраяти свiй розум, стати обмеженим. Це жахливо важко. Та iнодi вам приходять на допомогу якiсь дрiбницi i проливають свiтло на таемницю. Так, наприклад, чоловiк, котрий хвалиться, що вiн «вивiв на чисту воду» професора чорноi та бiлоi магii, або ще якогось жалюгiдного фокусника, – завжди обмежений. Вiн iз того сорту людей, котрi «бачать наскрiзь» нещасного волоцюгу i, розповiдаючи про нього небилицi, остаточно нищать його. Інодi дуже важко влазити в таку шкуру. Й ось, коли я збагнув, що таке обмежений розум, я вже знав, де його шукати. Той, хто намагався викрити пророка, вкрав рубiн. Той, хто знущався над окультними фантазiями своеi сестри, вкрав намисто. Такi люди завжди небайдужi до коштовностей, вони не можуть, як шарлатани з великоi лiтери, пiднятися до презирства до них. Обмеженi, нерозумнi злочинцi завжди раби всiляких умовностей. Через те вони й стають злочинцями. Правда, потрiбно дуже старатися, щоб звести себе до такого низького рiвня. Для того щоб стати рабом умовностей, треба до межi напружувати уяву. Нелегко прагнути паскудноi дрiбнички, як найбiльшого блага. Але це можливо… Ви можете зробити так: уявiть себе спочатку дитиною-ласуном; думайте про те, як хочеться взяти в крамницi якiсь солодощi; про те, що е одна смачна рiч, яка вам особливо до душi. Потiм вiднiмiть вiд усього цього дитячу поезiю; погасiть казковий свiт, що освiтлював у дитячих мрiях цю крамницю, уявiть, що ви добре знаете свiт i ринкову вартiсть ласощiв. Звузьте ваш дух, як фокус камери. І ось – сталося!
Священик промовляв так, нiби його вiдвiдало марево.
Грендiсон Чейз усе ще дивився на спiврозмовника, суплячись, iз недовiрою i зацiкавленням. На секунду в його очах навiть спалахнула тривога. Здавалося, потрясiння, пережите ним при перших зiзнаннях священика, ще не вляглося.
Вiн переконував себе, що вiн, звiсно, не допетрав, що вiн помилився, що патер Браун, певна рiч, не може бути жахливим вбивцею, за котрого вiн його на хвилину прийняв. Але чи всi добре знають цього чоловiка, котрий так спокiйно розповiдае про вбивства i вбивць? А може, все ж вiн трiшки схиблений?
– Чи не думаете ви, – сказав Чейз уривчасто, – що цi вашi дослiди, цi спроби перевтiлитися в злочинця, роблять вас надмiрно поблажливим до злочину?
Патер Браун випростався i заговорив чiткiше:
– Якраз навпаки! Це вирiшуе всю проблему часу та грiха: ви, так би мовити, вже покаялися про запас.
Запанувала мовчанка. Американець дивився на високий навiс, що тягнувся до половини дворика, господар, не рухаючись, дивився на вогонь. Знову пролунав голос священика, тепер вiн звучав iнакше – здавалося, що вiн долинае звiдкiлясь знизу.
– Є два шляхи боротьби зi злом, – сказав вiн. – І рiзниця мiж цими двома шляхами, можливо, найглибша прiрва в сучаснiй свiдомостi. Однi бояться зла, бо воно далеко. Іншi – бо воно близьке. І жодна чеснота, i жодна хиба не вiддаленi так одна вiд одноi, як цi два страхи.
Нiхто не вiдповiв цьому чоловiковi, i вiн продовжував так само вагомо, немов кидав слова з розплавленого олова.
– Ви називаете злочин жахливим тому, що ви самi не могли б вчинити його. Я називаю його жахливим тому, що уявляю, як би мiг вчинити його. Для вас це, як виверження Везувiю, але, правду кажучи, виверження Везувiю не таке жахливе, як, скажiмо, пожежа в цьому будинку. Якби тут раптово з’явився злочинець…
– Якби тут з’явився злочинець, – усмiхнувся Чейз, – то ви, гадаю, проявили б до нього надмiрну поблажливiсть. Ви, ймовiрно, стали б йому базiкати, що ви самi злочинець, i пояснили, що нiчого немае природнiшого, нiж пограбувати свого татка або зарiзати матусю. Чесно кажучи, це менi здаеться непрактичним. Вiд таких розмов жоден злочинець нiколи не виправиться. Всi цi теорii та гiпотези – порожнi балачки. Поки ми сидимо тут, у затишному, милому будинку пана Дюрока, i знаемо, як ми всi добропоряднi, то можемо собi дозволити розкiш потеревенити про грабiжникiв, убивць i таемницi iхнiх душ. Це лоскоче нерви. Але тi, кому справдi доводиться мати справу з грабiжниками й убивцями, поводяться зовсiм iнакше. Ми сидимо в цiлковитiй безпецi бiля печi i знаемо, що наш будинок не горить. Знаемо, що серед нас немае злочинця.
Пан Дюрок, чие iм’я тiльки-но назвали, повiльно пiдвiвся з крiсла, його величезна тiнь, здавалося, покрила все навколо, i сама пiтьма стала темнiшою.
– Серед нас е злочинець, – сказав вiн. – Я Фламбо, i за мною досi полюе полiцiя двох пiвкуль.
Американець поглянув на нього блискучими застиглими очима. Вiн не мiг нi поворухнутися, нi озватися.
– У тому, що я кажу, немае нi мiстики, нi метафор, – сказав Фламбо. – Двадцять рокiв я крав цими самими руками, двадцять рокiв утiкав вiд полiцii на цих самих ногах. Ви, сподiваюся, погодитесь, що це достатнiй стаж. Ви, хочу вiрити, погодитесь, що моi суддi та переслiдувачi мали справу зi справжнiм злочинцем. Як ви вважаете, чи можу я знати, що вони думають про злочин? Скiльки проповiдей вимовляли праведники, скiльки поважних людей заливало мене презирством! Скiльки повчальних лекцiй я вислухав! Скiльки разiв мене питали, як я мiг впасти так низько! Скiльки разiв менi твердили, що жодна бiльш-менш гiдна людина не здатна опуститися в такi безоднi грiхи! Що викликало в менi це патякання, крiм смiху? Тiльки мiй приятель сказав менi, що вiн знае, чому я краду. І з того часу я бiльше не крав.
Патер Браун пiдняв руку, немов хотiв спинити промовця. Грендiсон Чейз глибоко, зi свистом зiтхнув.
– Усе, що я вам сказав, правда! – закiнчив Фламбо. – Тепер можете видати мене полiцii.
Запанувала мертва тиша, тiльки з високого темного будинку долинав дитячий смiх та в хлiвi хрюкали великi сiрi свинi. А потiм раптом дзвiнкий голос порушив тишу. Те, що сказав Чейз, могло б здатися несподiваним будь-якому, хто не знайомий з американською чуйнiстю i не знае, наскiльки вона близька до суто iспанського лицарства.
– Пане Дюрок! – сказав Чейз доволi сухо. – Ми з вами, сподiваюся, друзi, i менi дуже боляче, що ви вважали мене здатним на настiльки брудний вчинок. Я користувався вашою гостиннiстю й увагою вашоi родини. Невже я можу зробити таку гидоту тiльки тому, що ви по вашiй добрiй волi посвятили мене в невелику частину вашого життя? До того ж ви захищали одного. Жоден джентльмен не зрадить iншого за таких обставин. Краще вже просто стати донощиком i продавати за грошi людську кров. Невже ви собi можете уявити подiбного Юду?
– Здаеться, я можу, – сказав патер Браун.
Дивнi кроки
Якщо ви зустрiнете члена привiлейованого клубу «Дванадцять справжнiх рибалок», котрий входить у «Вернон-готель» на свiй щорiчний обiд, то, коли вiн знiме плащ, ви помiтите, що на ньому не чорний, а зелений фрак. Припустiмо, вам забракне зухвалостi звернутися до нього i ви спитаете його, чим викликана ця примха. Тодi, можливо, вiн вiдповiсть, що одягаеться так, аби його не прийняли за лакея. Ви вiдступите знищений, залишаючи нерозгаданою таемницю, гiдну того, щоб про неi розповiсти.
Якщо (продовжуючи нашi неймовiрнi припущення) вам трапиться зустрiти скромного трударя, маленького священика на прiзвище Браун, i ви спитаете, що вiн вважае найбiльшою удачею свого життя, служитель Церкви, iмовiрно, вiдповiсть вам, що найвдалiшим був випадок у «Вернон-готелi», де вiн запобiг злочину, а можливо, i врятував грiшну душу тiльки тим, що прислухався до крокiв у коридорi. Може, вiн навiть трохи пишаеться своею дивовижною здогадливiстю i, швидше за все, згадае саме ii. Але позаяк вам, звiсно, не вдасться досягти такого становища у вищому свiтi, щоб зустрiтися з кимось iз «Дванадцяти справжнiх рибалок» або опуститися до свiту темряви i злочинностi, щоб зустрiти там патера Брауна, то боюся, ви нiколи не почуете цiеi iсторii, якщо я вам ii не розкажу.
«Вернон-готель», в якому «Дванадцять справжнiх рибалок» зазвичай влаштовували своi щорiчнi обiди, належав до тих закладiв, якi можуть iснувати лише в олiгархiчному суспiльствi, де здоровий глузд замiнений вимогами хорошого тону. Вiн був, як це не абсурдно, «ексклюзивним» комерцiйним пiдприемством, тобто давав прибуток, не привертаючи, а, скорiше, вiдлякуючи публiку. У суспiльствi, що пiдпало пiд владу багатiiв, гендлярi проявили належну кмiтливiсть i перехитрили свою клiентуру. Вони створили безлiч перепон, щоб багатi та пересиченi завсiдники могли витрачати грошi i час на iхне подолання. Якби iснував у Лондонi такий фешенебельний готель, куди не впускали б жодного чоловiка зростом нижче шести футiв, вищий свiт стало б покiрно влаштовувати там обiди, збираючи на них виключно велетiв. Якби iснував дорогий ресторан, який, за примхою свого господаря, був би вiдкритий тiльки у вiвторок увечерi, щовiвторка вiн би трiщав по швах вiд вiдвiдувачiв.
«Вернон-готель» непомiтно тулився на розi майдану в Белгравii.[1 - Белгравiя – дiльниця в захiдному Лондонi.] Вiн був не великий i не дуже комфортабельний, але саме його незручнiсть вважалася перевагою, що обгороджуе обраних вiдвiдувачiв. З усiх незручностей особливо цiнувалася одна: в готелi одночасно могло обiдати не бiльше двадцяти чотирьох людей. Єдиний обiднiй стiл стояв пiд вiдкритим небом, на верандi, що виходила в один iз найгарнiших старих садiв Лондона. Таким чином, навiть цими двадцятьма чотирма мiсцями можна було користуватися тiльки в хорошу погоду, що, ще бiльше ускладнюючи задоволення, робило його тим бiльше бажаним. Власником готелю був еврей на прiзвище Левер, котрий заробив майже мiльйон саме тим, що зробив доступ у нього вкрай важким. Певна рiч, вiн умiло поеднав недоступнiсть свого закладу з найретельнiшою турботою про його вишуканiсть. Вина та кухня були справжнiми европейськими, а слуги вишколенi в точнiй вiдповiдностi з вимогами англiйського вищого свiту. Господар знав лакеiв, як своi п’ять пальцiв. Їх загалом було п’ятнадцятеро. Набагато легше було стати членом парламенту, нiж лакеем у цьому готелi. Кожен iз них пройшов курс мовчання та старанностi i був не гiршим за особистого камердинера справжнього джентльмена. Зазвичай на кожного обiдаючого припадало по одному лакею.
Клуб «Дванадцять справжнiх рибалок» не погодився б обiдати в якомусь iншому мiсцi, позаяк вiн вимагав повного усамiтнення, й усi його члени були б украй схвильованi при однiй думцi, що iнший клуб того ж дня обiдае в тiй же будiвлi. Пiд час своеi щорiчноi трапези рибалки звикли виставляти всi своi скарби, немов вони обiдали в приватнiй оселi. Особливо видiлялося знамените приладдя iз рибних ножiв i виделок, така собi релiквiя клубу. Срiбнi ножi та виделки були вiдлитi у формi риб, i ручки iхнi прикрашали масивнi перлини. Приладдя це подавали до рибноi перемiни, а рибна страва була найурочистiшим моментом усього бенкету. Товариство дотримувалося ряду церемонiй i ритуалiв, але не мало нi мети, нi iсторii, в чому й полягав вищий ступiнь його аристократизму. Для того щоб стати одним iз дванадцяти рибалок, особливих заслуг не було потрiбно. Але якщо чоловiк не належав до певного кола, вiн нiколи i не почув би про цей клуб, який iснував уже цiлих дванадцять рокiв. Президентом його був пан Одлi. Вiце-президентом – герцог Честерський.
Якщо я хоча б частково зумiв передати атмосферу неприступностi готелю, читач, природно, може поцiкавитися, звiдки ж я все це знаю й яким чином така пересiчна особистiсть, як мiй приятель патер Браун опинився в такiй компанii обраних. Моя вiдповiдь буде проста i навiть банальна. У свiтi е дуже давнiй бунтiвник i демагог, який вриваеться в найпотаемнiшi притулки з жахливим повiдомленням, що всi люди – брати, i де б не з’явився цей вершник на бiлому конi, справа патера Брауна – слiдувати за ним. Одного з лакеiв, iталiйця, вхопив паралiч у сам день обiду, i господар, виконуючи бажання вмираючого, звелiв послати за католицьким священиком. Умираючий просив виконати свою останню волю: потурбуватися негайним вiдправленням листа, який мiстив, мабуть, якесь зiзнання або загладжував заподiяне комусь зло. Як би там не було, патер Браун – з лагiдною наполегливiстю, яку, втiм, вiн виявив би навiть у Букiнгемському палацi, – попросив, щоб йому видiлили кiмнату i дали письмове приладдя. Пан Левер роздирався надвое. Вiн був м’який, але мав i зворотнiй бiк цiеi властивостi – терпiти не мiг усiляких сцен i труднощiв. А того вечора присутнiсть стороннього була, як брудна пляма на тiльки-но вiдполiрованому срiблi. У «Вернон-готелi» не було нi сумiжних, нi запасних примiщень, нi вiдвiдувачiв, котрi чекають у холi, або випадкових клiентiв. Було п’ятнадцятеро лакеiв i дванадцятеро гостей. Зустрiти того вечора чужинця було б не менше приголомшливо, нiж познайомитися за сiмейним снiданком зi своiм власним братом. До того ж зовнiшнiсть у священика була занадто пересiчна, одяг занадто розтрiпаний. Один вигляд його, просто швидкоплинний погляд на нього, мiг допровадити готель до повного краху. Нарештi пан Левер знайшов вихiд, який якщо i не лiквiдовував, то, як мiнiмум, покривав ганьбу.
Якщо ви проникнете у «Вернон-готель» (що, втiм, вам нiколи не вдасться), спершу доведеться пройти коротким коридором, обвiшаним потемнiлими, але, мабуть, цiнними картинами, потiм – головний вестибюль, звiдки один прохiд веде праворуч, у вiтальню, а iнший – лiворуч, у контору та кухню. Тут же, бiля лiвоi стiни вестибюля, стоiть у кутi велика скляна будка, нiби будиночок у будинку. Імовiрно, ранiше в нiй був бар. Тепер тут контора, де сидить помiчник Левера (в цьому готелi нiхто нiколи не потрапляе на очi без особливоi потреби). А позаду, дорогою до примiщення слуг, розмiстилася чоловiча вбиральня, остання межа панських володiнь. Але мiж конторою та вбиральнею е ще одна маленька кiмнатка, без виходу в коридор, якою господар iнодi користуеться для делiкатних i важливих справ – наприклад, позичае котромусь герцогу тисячу фунтiв або вiдмовляеться позичити йому шiсть пенсiв. Пан Левер проявив найвищу терпимiсть, дозволивши простому клiрику осквернити це священне мiсце та написати там листа. Те, що писав патер Браун, було, ймовiрно, набагато цiкавiше за мою розповiдь, але цей рукопис нiколи не побачить свiт. Можу лиш зазначити, що та розповiдь був не коротша за мою i що двi-три останнi сторiнки були, вочевидь, нуднiшi за iнших.
Дiйшовши до них, священик дозволив своiм думкам вiдволiктися вiд роботи, а своiм почуттям (зазвичай достатньо гострим) прокинутися вiд зацiпенiння. Сутенiло. Наближався час обiду. У вiдокремленiй кiмнатцi майже стемнiло, i, можливо, густiюча темрява вкрай загострила його слух. Коли патер Браун дописував останню сторiнку, вiн спiймав себе на тому, що пише в такт долинаючим iз коридору звукiв, як iнодi в потязi мiркуеш пiд стукiт колiс. Коли вiн збагнув це i прислухався, то переконався, що тi кроки – звичайнiсiнькi, просто хтось човгае повз дверi, як нерiдко бувае в готелях. Проте вiн втупився в потемнiлу стелю i прислухався знову. Через кiлька секунд священик пiднявся i став прислухатися ще уважнiше, легко схиливши голову набiк. Потiм знову сiв i, пiдперши голову, слухав i мiркував.
Кроки в коридорi готелю – справа звична, але цi кроки здавалися дуже дивними. Бiльше нiчого не було чутно, будинок був на рiдкiсть тихий. Нечисленнi гостi вiдразу ж розходилися по своiх номерах, а тренованi лакеi були невидимi та нечутнi, поки iх не викликали. У цьому готелi найменше можна було очiкувати чогось незвичайного. Однак цi кроки здавалися настiльки дивними, що слова «звичайний» i «незвичайний» не пасували до них. Патер Браун нiби стежив за ними, постукуючи пальцями по краю стола, немов пiанiст, котрий розучуе фортепiанну п’есу.
Спершу чулися швидкi дрiбнi кроки, якi, проте, не переходили в бiг, так мiг би рухатись учасник змагання з ходьби. Раптом вони переривалися i ставали розмiреними, статечними, рази в чотири повiльнiшими за попереднi. Ледве стихав останнiй повiльний крок, як знову чувся частий квапливий дрiб i потiм знову уповiльнений крок важкоi ходи.
Крокував, безумовно, один i той самий чоловiк – i при повiльнiй ходьбi, i при швидкiй однаково поскрипувало взуття. Патер Браун був не з тих, хто постiйно себе розпитуе, але вiд цього, здавалося б, простого запитання у нього мало не репалась голова. Вiн бачив, як розбiгаються, щоб стрибнути. Вiн бачив, як розбiгаються, щоб покататися по льоду. Але навiщо розбiгатися, щоб перейти на повiльний крок? Навiщо йти, щоб потiм розбiгтися? Та саме це робили невидимi ноги. Їхнiй господар дуже швидко пробiгав половину коридору, щоб повiльно пройтися по iншiй половинi. Повiльно доходив до половини коридору, з тим, щоб отримати задоволення швидко пробiгти iншу половину. Обидвi методи не мали анi найменшого сенсу. В головi патера Брауна, як i в кiмнатi, ставало все темнiше i темнiше.
Однак коли священик зосередився, сама темрява комiрчини немов окрилила його думку. Фантастичнi ноги, що мiряли коридор, стали уявлятися йому в дуже неприродному або символiчному свiтлi. Може, це якийсь язичницький ритуальний танець? Або нова гiмнастична вправа? Патер Браун наполегливо мiзкував, що б могли означати цi кроки. Повiльнi кроки, безумовно, не належали господарю. Люди такого типу ходять швидко i дiловито, або не рухаються з мiсця. Це не мiг бути також нi лакей, нi кур’ер, котрий чекае наказiв. В олiгархiчному суспiльствi незаможнi ходять iнодi перевальцем – особливо коли вип’ють, але набагато частiше, особливо в таких-от мiсцях, вони стоять або сидять у напруженiй позi. Нi, важкий i водночас пружний крок, не дуже гучний, але i не зважаючи на те, який галас вiн чинить, мiг належати лише одному мешканцевi земноi кулi: так ходить захiдноевропейський джентльмен, котрий, iмовiрно, нiколи не заробляв собi на життя сам.
Як тiльки патер Браун прийшов до цього важливого висновку, крок знову змiнився i хтось квапливо, по-щурячому, пробiг повз дверi. Однак хоча кроки стали набагато швидше, галасу майже не було, наче людина бiгла навшпиньки. Але священику не здалося, що той хоче приховати свою присутнiсть, для нього звуки пов’язувалися з чимось iншим, чого вiн не мiг пригадати. Цi спогади, вiд яких можна було схибнутися, нарештi вивели його з рiвноваги. Слуга Божий був упевнений, що чув десь цю дивну швидку ходу, – i не мiг пригадати, де саме. Раптом йому спала на гадку нова думка. Патер Браун схопився i пiдiйшов до дверей. Його кiмната не сполучалася безпосередньо з коридором: однi дверi вели в засклену контору, iншi – в гардероб. Дверi в контору були замкненi. Священик глянув у вiкно, що свiтлiло в темрявi рiзко окресленим чотирикутником, сповненим синьо-багровими хмарами, осяяними зловiсним свiтлом заходу, i на мить йому здалося, що чуе зло, як собака чуе пацюка.
Розумне (не знаю, чи розважливе) почало перемагати. Служитель Церкви згадав, що господар замкнув дверi, пообiцявши прийти пiзнiше i випустити його. Патер Браун переконував себе, що двадцять рiзних причин, якi не спали йому на гадку, можуть пояснити цi дивнi кроки в коридорi. Вiн нагадав собi про недокiнчену роботу та про те, що ледь встигне дописати лист до сутiнкiв. Пересiвши до вiкна, ближче до згасаючого свiтла бунтiвного заходу, вiн знову заглибився в роботу. Вiн писав хвилин двадцять, все нижче схиляючись до паперу, в мiру того, як ставало темнiше, потiм раптово випростався. Знову почулися дивнi кроки. Цього разу додалася третя особливiсть. Ранiше незнайомець ходив легко i на диво швидко, але все ж ходив. Тепер вiн бiгав. З коридору чулися частi, швидкi, стрибаючi кроки, немов стрибки м’яких лап пантери. Вiдчувалося, що бiжить сильний, енергiйний чоловiк, схвильований, однак стримуючий себе. Але тiльки-но прошелестiв, як смерч, незнайомець добiг до контори, i знову почувся повiльний, розмiрений крок.
Патер Браун вiдклав листа i, знаючи, що дверi в кiмнату зачиненi, зайшов у гардероб, по iнший бiк кiмнати. Служка тимчасово вiдлучився, мабуть, тому, що всi гостi вже зiбралися, давно сидiли за столом i його присутнiсть не була потрiбна. Пролiзши крiзь сiрий лiс плащiв, священик зауважив, що напiвтемний гардероб вiдокремлюе вiд яскраво освiтленого коридору бар’ер, на кшталт ляди, через яку зазвичай передають пальто i отримують номерки. Якраз над аркою цих дверей палала лампа. Священика вона ледь освiтлювала, й останнiй силуетом вимальовувався на тлi осяяного заходом вiкна. Зате все свiтло падало на чоловiка, котрий стояв у коридорi.
Це був елегантний жевжик у вишуканому простому вечiрньому костюмi, високий, але з гарною фiгурою i гнучкий. Здавалося, що там, де вiн прослизнув би, як тiнь, люди меншого зросту були б помiтнiшими за нього. Його яскраво освiтлене обличчя було смаглявим i жвавим, як у iноземця, жителя пiвдня. Тримався вiн добре, невимушено й упевнено. Строгий критик мiг би зазначити хiба тiльки, що його фрак не цiлком вiдповiдав стрункiй фiгурi та свiтським манерам, був дещо неоковирний i якось дивно стовбурчився. Ледь побачивши на тлi вiкна чорний силует патера Брауна, вiн кинув на прилавок номерок i з доброзичливою поблажливiстю сказав:
– Будь ласка, капелюх i плащ. Я йду.
Священик мовчки взяв номерок i пiшов шукати згадане. Знайшовши, принiс усе i поклав на ляду. Незнайомець попорпався в кишенях i сказав, усмiхаючись:
– У мене немае срiбла. Вiзьмiть ось це, – i, кинувши золотого пiвсоверена, вiн пiдхопив плащ.
Патер Браун нерухомо застиг у темрявi i раптом втратив голову. З ним це траплялося. Правда, дурнiшим вiд цього вiн не ставав, швидше навпаки. У такi моменти, склавши два i два, вiн отримував чотири мiльйони. Католицька церква (згiдно зi здоровим глуздом) не завжди схвалювала це. Вiн сам не завжди це схвалював. Але часом на нього находило справжне натхнення, необхiдне у вiдчайдушнi митi: адже вiн втратив свою голову й усе одно знайде ii.
– Менi здаеться, сер, – сказав вiн чемно, – в кишенi у вас все ж е срiбло.
Високий джентльмен втупився в нього.
– Що за дурня! – вигукнув вiн. – Я даю вам золото, чому ж ви не задоволенi?
– Інколи срiбло дорожче за золото, – скромно сказав священик. – Я хочу сказати – коли його багато.
Незнайомець уважно подивився на нього. Потiм ще уважнiше глянув уздовж коридору. Знову перевiв погляд на патера Брауна i якусь мить дивився на свiтлiюче позад нього вiкно. Нарештi, зважившись, вiн узявся рукою за ляду, перескочив через неi з легкiстю акробата i, нахилившись до крихiтного священика, величезною рукою схопив його за комiр.
– Тихо! – сказав вiн пошепки. – Я не хочу вам погрожувати, але…
– А я буду погрожувати вам, – перебив його патер Браун раптово змiцнiлим голосом. – Погрожувати хробаком невмирущим i вогнем незгасним.
– Дивак! Вам не мiсце тут, – зауважив незнайомець.
– Я священик, пане Фламбо, – сказав патер Браун, – i готовий вислухати вашу сповiдь.
Високий чоловiк мало не задихнувся, на мить завмер i важко опустився на крiсло.
Першi двi перемiни обiду «Дванадцяти справжнiх рибалок» слiдували одна за одною без усiляких перешкод i затримок. Копii меню у мене немае, але якщо б вона i була, все одно б ви нiчого не збагнули. Меню було складено ультрафранцузькою мовою кухарiв, незвичною навiть для самих французiв. За традицiею клубу, закуски були розмаiтi i шалено складнi. До них поставилися цiлком серйозно, тому що вони були марним додатком, як i весь обiд, як i сам клуб. За тiею ж традицiею зупу подали легку i просту – все це було лише вступом до майбутнього рибного бенкету. За обiдом точилася та дивна, некваплива розмова, що мае вiщувати долю Британськоi iмперii, настiльки сповнена натякiв, що пересiчний англiець навряд чи зрозумiв би ii, навiть якби й пiдслухав. Мiнiстрiв називали на iм’я, згадуючи iх iз якоюсь млявою прихильнiстю. Радикального мiнiстра фiнансiв, котрого вся партiя торi, за чутками, лаяла за вимагання, тут хвалили за слабкi вiршики або за поставу в сiдлi на полюваннi з хортами. Вождь торi, котрого всiм лiбералам належало ненавидiти, як тирана, пiддавався легкiй критицi, але про нього вiдгукувалися схвально, нiби мова йшла про лiберала. Якось так виходило, що полiтики – люди визначнi, але значне в них усе, що завгодно, крiм самоi iхньоi полiтики. Президентом клубу був добряк лiтнiй пан Одлi, котрий усе ще носив старомоднi комiрцi часiв Гладстона.[2 - Вiльям Еварт Гладстон (1809–1898) – британський державний дiяч i письменник, котрий чотири рази ставав прем’ер-мiнiстром Великоi Британii.] Вiн здавався символом цього примарного i водночас стiйкого суспiльного укладу. За все свое життя чоловiк зовсiм нiчого не зробив – нi хорошого, нi навiть поганого. Вiн не був нi марнотратний, нi особливо заможний. Просто завжди був «у курсi справи». Жодна партiя не могла обiйти його, й якби вiн надумав стати членом кабiнету, його, безумовно, туди ввели б. Вiце-президент, герцог Честерський, був ще молодий i подавав великi сподiвання. Іншими словами, це був приемний молодик iз прилизаним русявим волоссям i веснянкуватим обличчям. Вiн мав середнi здiбностi та незлiченнi статки. Його публiчнi виступи були завжди успiшнi, хоча таемниця iх була вкрай проста. Якщо йому в голову приходив жарт, вiн висловлював його, i шляхтича називали дотепним. Якщо ж жарти не згадувалися, вiн казав, що тепер не час жартувати, i його називали дуже розумним. У приватному життi, в клубi, в своему колi герцог був привiтний, вiдвертий i наiвний, як школяр. Пан Одлi нiколи не займався полiтикою, тому ставився до неi незрiвнянно серйознiше. Інодi вiн навiть бентежив товариство, натякаючи на те, що iснуе певна рiзниця мiж лiбералом i консерватором. Сам вiн був консерватором навiть у приватному життi. Його довгi сивi кучерi приховували на потилицi старомодний комiрець, точно, як у колишнiх державних мужiв, i зi спини вiн виглядав людиною, на яку може опертися iмперiя. А спереду вiн здавався тихим парубком, котрий шануе комфорт, з тих, хто орендуе кiмнати в Олбенi. Таким вiн i був насправдi.
Як ми вже згадували, за столом на верандi було двадцять чотири мiсця, але сидiло всього дванадцять членiв клубу. Всi вони дуже зручно розмiстилися по один бiк стола, i перед ними вiдкривався вигляд на весь сад, барви якого все ще були яскравими, хоча вечiр i закiнчувався дещо похмуро для цiеi пори року. Президент сидiв посерединi столу, а вiце-президент – бiля правого кiнця. Коли дванадцять рибалок пiдходили до столу, всi п’ятнадцять лакеiв мали (згiдно з неписаним клубним законом) чинно шикуватися вздовж стiни, як солдати, котрi зустрiчають короля. Гладкий господар мав стояти тут же, сяючи вiд приемного здивування, i кланятися членам клубу, немов вiн ранiше нiколи про них не чув. Але при першому ж стукотi ножiв i виделок уся ця наймана армiя зникала, залишаючи одного чи двох лакеiв, котрi безгучно ковзали навколо столу i непомiтно прибирали тарiлки. Пан Левер також ховався, весь звиваючись у конвульсiях чемних поклонiв. Було б перебiльшенням, навiть прямим наклепом сказати, що вiн може з’явитися знову. Але коли подавалася головна, рибна страва, тодi – як сказати це краще? – тодi здавалося, що десь ширяе ожила тiнь або вiдображення господаря. Свята рибна страва була (певна рiч, для непосвяченого погляду) величезним пудингом, що розмiром i формою нагадував весiльний торт, в якому безлiч рiзних видiв риби повнiстю втратили своi природнi властивостi. «Дванадцять справжнiх рибалок» озброювалися знаменитими ножами та виделками i бралися за пудинг iз таким благоговiнням, немов кожен шматочок коштував стiльки ж, скiльки срiбло, яким його iли. І, судячи з того, що менi вiдомо, так воно i було. З цiею стравою поралися мовчки, жадiбно i з повним усвiдомленням важливостi моменту. Лише коли його тарiлка спорожнiла, молодий герцог зробив звичайне зауваження:
– Тiльки тут умiють як слiд готувати цю страву.
– Тiльки тут, – погодився пан Одлi, обертаючись до нього i похитуючи своею солiдною головою. – Тiльки тут – i нiде бiльше. Правда, менi казали, що в кафе «Англез»…
Тут його обiрвали i на мить промовець дуже здивувався зникненням своеi тарiлки, прибраноi лакеем. Однак вiн устиг вчасно спiймати нитку своiх цiнних думок.
– Менi казали, – правив вiн далi, – що цю страву могли б приготувати i в кафе «Англез». Але не вiрте цьому, сер. – Вiн безжально захитав головою, як суддя, що вiдмовляе в помилування засудженому на смерть злочинцю. – Нi, не вiрте цьому, сер.
– Перебiльшена репутацiя, – процiдив такий собi полковник Паунд iз таким виглядом, нiби вiн розтулив рот уперше за кiлька мiсяцiв.
– Ну що ви! – заперечив герцог Честерський, за характером оптимiст. – У певному сенсi це дуже мила мiсцинка. Наприклад, не можна вiдмовити iм…
У кiмнату швидко ввiйшов лакей i раптом спинився, немов закам’янiв. Зробив вiн це цiлком безгучно, але млявi та добросерднi джентльмени звикли до того, що невидима машина, яка обслуговувала iх i пiдтримувала iхне iснування, працюе бездоганно, i лакей, котрий так раптово зупинився, налякав iх, немов фальшива нота в оркестрi. Присутнi вiдчули те ж, що вiдчули б i ми з вами, якби неживий свiт проявив непослух: якби, наприклад, крiсло раптом кинулося втiкати вiд вашоi руки.
Кiлька секунд лакей простояв нерухомо, i кожного з присутнiх поступово охоплювало дивне знiяковiння, типове для нашого часу, коли всюди балакають про гуманнiсть, а прiрва мiж багатими та бiдними стала ще глибшою. Справжнiй родовитий аристократ, мабуть, почав би жбурляти в лакея, що пiд руку потрапить, почавши з порожнiх пляшок i, досить iмовiрно, скiнчивши грiшми. Справжнiй демократ спитав би, якого милого вiн тут стоiть, як бовдур. Але цi новiтнi плутократи не могли терпiти бiля себе незаможного – нi як раба, нi як товариша. Той факт, що з лакеем сталося щось дивне, було для них просто нудною i прикрою перешкодою. Бути грубими вони не хотiли, та водночас боялися проявити хоч якусь людянiсть. Вони бажали одного: щоб усе це швидше скiнчилося. Лакей простояв нерухомо кiлька секунд, наче остовпiвши, раптом обернувся i прожогом кинувся з веранди.
Незабаром вiн знову з’явився на верандi або, точнiше, в дверях у супроводi iншого лакея, щось шепочучи йому i жестикулюючи з чисто iталiйською жвавiстю. Потiм перший лакей знову зник, залишивши в дверях другого, i знову з’явився, вже з третiм. Коли i четвертий лакей долучився до цього збiговиська, пан Одлi вiдчув, що заради такту необхiдно порушити мовчання. Через брак належного головi молотка вiн голосно кашлянув i виголосив:
– Але ж молодий Мучер чудово працюе в Бiрмi. Яка нацiя в свiтi могла б…
П’ятий лакей стрiлою пiдлетiв до нього i прошепотiв на вухо:
– Даруйте, сер. Важлива справа. Чи може господар побалакати з вами?
Президент розгублено озирнувся i побачив пана Левера, котрий наближався до нього своею звичайною пiрнаючою ходою. Але обличчя поважного господаря нiхто не назвав би звичайним. Завжди сяюче та мiдно-червоне, воно забарвилося болючою жовтизною.
– Пробачте менi, пане Одлi, – промовив вiн, задихаючись, – трапилася страшенна неприемнiсть. Скажiть, вашi тарiлки прибрали разом iз виделками та ножами?
– Сподiваюся, – дещо роздратовано промовив президент.
– Ви бачили його? – продовжував господар. – Бачили лакея, який прибрав iх? Упiзнали б ви його?
– Впiзнати лакея? – обурено перепитав пан Одлi. – Звiсно, нi.
Пан Левер розпачливо розвiв руками.
– Я не посилав його, – простогнав вiн. – Не знаю, звiдки i навiщо вiн з’явився. А коли я послав свого лакея прибрати тарiлки, вiн побачив, що iх уже немае.
Пан Одлi аж надто розгубився як для чоловiка, на котрого може опертися вся iмперiя. Та й нiхто iнший iз присутнiх не очуняв, за винятком грубуватого полковника Паунда, котрий раптово повернувся до життя. Вiн пiднявся з мiсця i, вставивши в око монокль, промовив хрипко, немов вiдвик користуватися своiм голосом:
– Ви хочете сказати, що хтось украв наше срiбне рибне приладдя?
