скачать книгу бесплатно
– Обидва поганi, – прошипiла вона. – Недобре, що капiтан узяв всi тi грошi, але те, що принц вiддав iх, нiяк не краще. Тому не в одного тiльки капiтана совiсть нечиста.
Обличчя священика на мить освiтилося, i губи його беззвучно прошепотiли одне слово: «шантаж».
У ту ж хвилину домогосподарка швидко озирнулася, побiлiла, як полотно, i мало не впала. Дверi до зали нечутно вiдчинилися, i на порозi, мов привид, вирiс Пол. Фатальнi стiни вiдбили п’ять блiдих Полiв, котрi з’явилися в п’яти дверях замку.
– Його високiсть прибув, – мовив вiн.
У ту ж мить повз залите свiтлом вiкно, немов по яскраво освiтленiй сценi, пройшов чоловiк. Через секунду вiн пройшов повз друге вiкно, i безлiч дзеркал вiдтворили в змiнюваних рамах його орлиний профiль i швидкий крок. Вiн був стрункий i швидкий у рухах, але волосся у нього було сиве, а колiр обличчя нагадував пожовклу слонову кiстку. У нього був короткий римський нiс iз горбинкою, худе довгасте обличчя, щоки i пiдборiддя прикривали вуса з еспаньйолкою. Вуса були набагато темнiшi за бороду, що надавало чоловiковi дещо театрального вигляду. Одягнений вiн був також вельми мальовничо: бiлий цилiндр, орхiдея на лацканi, жовтий жилет i жовтi рукавички, якими вiн розмахував на ходу. Присутнi в залi почули, як вiн пiдiйшов до входу, i Пол церемонно вiдчинив перед ним дверi.
– Що ж, – промовив принц весело, – як бачиш, я повернувся.
Пол церемонно вклонився i щось тихо вiдповiв. Слiв не було чутно. Потiм дворецький сказав уголос:
– Все готове до вашого прийому.
Принц Сарадайн увiйшов до зали, весело помахуючи жовтими рукавичками. І знову перед ними постало примарне видовище – п’ять принцiв ступили в кiмнату крiзь п’ять дверей.
Шляхтич поклав бiлий цилiндр i жовтi рукавички на стiл i простягнув руку своему гостю.
– Щасливий бачити вас у себе, пане Фламбо, – сказав вiн весело. – Сподiваюся, ви дозволите менi сказати, що я добре знаю вас за чутками.
– Із задоволенням дозволяю, – вiдповiв зi смiхом детектив. – Нiчого не маю проти. Про людей iз бездоганною репутацiею рiдко почуеш щось цiкаве.
Принц кинув на Фламбо пронизливий погляд, однак, збагнувши, що в його вiдповiдi не було жодного натяку, розсмiявся, запропонував усiм сiсти i сiв сам.
– Тут дуже мило, – сказав принц неуважно. – Боюся тiльки, робити тут особливо нема чого. Втiм, риболовля тут хороша.
Якесь дивне, незбагненне вiдчуття змушувало патера Брауна не вiдривати вiд принца напруженого, як у немовляти, погляду. Вiн дивився на сиве, ретельно вкладене волосся, на жовто-бiлi щоки, на струнку, як у фертика, фiгуру. У всiй його зовнiшностi не було явноi навмисностi, хiба що вiдома пiдкресленiсть, немов у постатi актора, залитiй свiтлом рампи. Несвiдомий iнтерес викликало щось iнше, можливо, сама форма обличчя. Священика мучило невиразне враження, нiби вiн уже десь бачив цього чоловiка ранiше, немов це був старий знайомий, котрий одягнув маскарадний костюм. Тут служитель Церкви згадав про дзеркала, i вирiшив, що це дивне почуття викликано психологiчним ефектом незлiченноi кiлькостi людських масок.
Принц Сарадайн зайнявся своiми гостями з найбiльшою увагою та тактом. Дiзнавшись, що Фламбо любить риболовлю i мрiе якнайшвидше зайнятися нею, вiн провiв його на рiчку i показав найкраще мiсце. Залишивши там Фламбо разом iз його човником, вiн повернувся у власному човнi. Через двадцять хвилин вiн уже сидiв iз патером Брауном у бiблiотецi, з тiею ж чемнiстю поринувши у фiлософськi iнтереси священика. Здавалося, вiн був однаково обiзнаний i в риболовлi, i в книгах, правда, не самого повчального змiсту, i розмовляв шiстьма мовами, правда, переважно в жаргонному варiантi. Судячи з усього, вiн жив у розмаiтих мiстах i спiлкувався з дуже рiзношерстою публiкою, бо в його найвеселiших iсторiях фiгурували гральнi кубла та курцi опiуму, хитрi австралiйськi каторжники й iталiйськi бандити. Священик знав, що принц Сарадайн колись був свiтським левом, провiв останнi роки в майже безперервних мандрiвках, але вiн i не пiдозрював, що подорожi цi були настiльки кумеднi i настiльки малошанованi.
Такий чуйний спостерiгач, яким був патер Браун, ясно вiдчував, що при всiй гiдностi свiтськоi людини принцу Сарадайну був притаманний особливий дух неспокою i навiть безвiдповiдальностi. Обличчя його було доброчинним, проте в поглядi ховалося щось неприборкане. Вiн раз у раз тарабанив пальцями або нервово крутив щось у руках, немов людина, здоров’я якого пiдiрвали наркотики чи алкоголь. До того ж вiжки домашньоi влади були не в його руках, чого вiн, утiм, не приховував. Всiм у маетку заправляли економка i дворецький, особливо останнiй, на якому, безсумнiвно, тримався весь будинок. Пан Пол був, безумовно, не дворецьким, а, скорiше, управителем або навiть камергером. Обiдав вiн окремо, але майже з тiею ж урочистiстю, що i його пан. Слуги перед ним тремтiли. І хоч вiн задля пристойностi i радився з принцом, але робив це строго та церемонно, немов був колегою, а аж нiяк не слугою. Поруч iз ним похмура домогосподарка здавалася просто тiнню. Вона зовсiм знiтилася i була цiлком ним поглинена, то ж священику не довелося бiльше чути ii пристрасний шепiт, який вiдкрив йому таемницю про те, як молодший брат шантажував старшого. Слуга Божий не знав, чи вiрити цiй iсторii про вiдсутнього капiтана, але в принцi Сарадайнi було щось слизьке, потаемне, тому ця iсторiя не здавалося зовсiм уже неймовiрною.
Коли вони повернулися нарештi в довгу залу з вiкнами та дзеркалами, жовтий вечiр уже лiг на прибережнi верби. Далеко галасував бугай, немов лiсовий дух бив у крихiтний барабан. І знову, немов сiра хмара, в головi священика спливла думка про сумне i погане чаклунство.
– Хоч би Фламбо повернувся, – пробурмотiв вiн.
– Ви вiрите в долю? – раптом спитав його принц Сарадайн.
– Нi, – вiдповiв його гiсть. – Я вiрю в Суд Господнiй.
Принц вiдвернувся вiд вiкна й якось дивно, впритул зиркнув на священика. Обличчя його на тлi полум’янiючого заходу покривала густа тiнь.
– Що ви хочете цим сказати? – поцiкавився вiн.
– Тiльки те, що ми стоiмо по цей бiк завiси, – пояснив патер Браун. – Все, що тут вiдбуваеться, здавалося б, не мае жодного сенсу, але воно мае сенс десь в iншому мiсцi. Там на справжнього злочинця чекае вiдплата. Тут же вона нерiдко падае не на того, на кого слiд.
Принц видав якийсь дивний звук, нiби поранена тварина, його очi на затiненому обличчi якось дивно спалахнули. Нова i гостра думка раптово, немов безгучний вибух, осяяла священика. Можливо, блиск i неуважнiсть, що так дивно змiшалися в манерi Сарадайна, мали iнше пояснення? Невже принц?… Чи в здоровому вiн глуздi? А той все правив свое:
– Не того, кого слiд… Не того, кого слiд…
І це дивно суперечило звичайнiй свiтськостi його манер.
Тут патер Браун iз запiзненням помiтив i ще дещо. У дзеркалах навпаки вiн побачив, що дверi в залу беззвучно розчинилися, а в нiй безгучно встав пан Пол, зi застиглим, блiдим обличчям.
– Я подумав, що менi варто негайно повiдомити вам, – сказав вiн усе з тiею ж церемонною повагою, немов старий сiмейний адвокат, – що до причалу пiдiйшов човен iз шiстьма веслярами. На кормi сидить джентльмен.
– Човен? – повторив принц. – Джентльмен?
І вiн пiднявся.
Раптово в тишi почувся зловiсний крик якоiсь птахи в очеретi. І тут же – не встиг нiхто i слова сказати – повз три сонячних вiкна майнув новий силует i новий профiль, так, як години двi тому повз них промайнув сам принц. Але якщо не брати до уваги той збiг, що в обох носи були орлинi, в iхнiй зовнiшностi не було нiякоi схожостi. Замiсть нового бiлого цилiндра Сарадайна на головi у незнайомця був чорний капелюх застарiлого або, можливо, чужоземного фасону. Юне i строге обличчя, гладко поголенi щоки, трохи синюшне вольове пiдборiддя вiддалено нагадували молодого Наполеона. Враження це посилювалося якимось ретроградством i дивиною загального вигляду, нiби незнайомець нiколи не замислювався про те, щоб змiнити одяг предкiв. На ньому був старий синiй фрак, червоний жилет, що чимось нагадуе вiйськовий, а жорсткi бiлi панталони, якi носили на початку царювання королеви Вiкторii, виглядали зараз дуже недоречно. Порiвняно з цим безглуздим вбранням, немов узятим напрокат iз крамницi лахмiтника, обличчя його здавалося дивно юним i жахливо щирим.
– Чорт зна що! – зойкнув принц.
Швидко одягнувши свiй бiлий цилiндр, вiн подався до дверей i широко вiдчинив ii у залитий сонцем сад.
Незнайомець i його супутники вишикувалися на галявинi, немов невелика армiя на театральнiй сценi. Шестеро веслярiв витягли човен на берег i вишикувалися навколо, мало не загрозливо пiднявши весла, немов списи. Це були смаглявi люди: у декого у вухах сяяли сережки. Один iз них, тримаючи в руках великий чорний футляр незвичайноi форми, вийшов уперед i виструнчився бiля юнака з оливковим обличчям.
– Ваше прiзвище Сарадайн? – спитав юнак.
Шляхтич недбало кивнув.
Очi незнайомця, спокiйнi i карi, як у породистого пса, були зовсiм не схожi на бiгаючi блискучi очi принца. Але патера Брауна знову охопило хворобливе вiдчуття, нiби вiн уже десь бачив таке ж точно обличчя i знову вiн згадав про нескiнченний повтор постатей у дзеркальнiй залi i пояснив цим такий дивний збiг.
– Та нехай западеться цей кришталевий палац! – пробурмотiв вiн. – Все в ньому повторюеться, немов увi снi!
– Якщо ви принц Сарадайн, – сказав юнак, – то можу повiдомити вам, що мое прiзвище – Антонеллi.
– Антонеллi, – промовив принц повiльно. – Я його десь чув.
– Дозвольте рекомендуватися, – сказав молодий iталiець.
Лiвою рукою вiн чемно зняв капелюха, а правою так сильно вдарив Сарадайна в обличчя, що бiлий цилiндр скотився вниз схiдцями i одна з синiх ваз захиталася на своiй пiдставцi.
Ким-ким, але боягузом принц не був: вiн схопив свого супротивника за горло i мало не повалив його на траву. Але юнак вивiльнився з виглядом квапливоi чемностi, що здавалася в цьому випадку на диво недоречною.
– Усе правильно, – сказав вiн, важко дихаючи та невпевнено вимовляючи англiйськi слова. – Я образив. Я вам дам сатисфакцiю. Марко, вiдчиняй футляр.
Італiець iз сережками у вухах, котрий стояв поруч iз ним i великим чорним футляром, вiдчинив його i вийняв звiдти двi довгi iталiйськi рапiри, з чудовими сталевими ручками i блискучими лезами, якi вiн встромив вiстрям у землю. Незнайомець зi смаглявим обличчям месника, що стоiть навпроти дверей, двi шпаги, що стоять, немов два могильнi хрести, вертикально в дернi, i ряд веслярiв позаду надавали всiй цiй дивнiй сценi вигляд якогось варварського судилища. Але таким стрiмким було це вторгнення, що навкруги все залишалося, як було. Золотий захiд все сяяв на галявинi, а бугай репетував, нiби пророкуючи хоч i невелику, але непоправну втрату.
– Принце Сарадайн, – сказав Антонеллi, – коли я був немовлям, ви вбили мого батька i викрали матiр. Із них обох моему батьку пощастило бiльше. Ви вбили його не в чесному поединку, як маю вбити вас я. Разом iз моею матiр’ю-злодiйкою ви завезли його на прогулянцi в безлюдне мiсце в горах Сицилii i скинули там зi скелi, а потiм вирушили далi своiм шляхом. Я мiг би наслiдувати ваш приклад, якби це не було настiльки низько. Я шукав вас по всьому свiту, але ви весь час вислизали вiд мене. Нарештi я наздогнав вас тут – на краю свiту, на краю вашоi смертi. Тепер ви в моiх руках, i я даю вам можливiсть, в якiй ви вiдмовили моему татковi. Вибирайте, якою з цих шпаг ви будете битися.
Принц Сарадайн насупив брови i, здавалося, якусь мить вагався. Проте в вухах у нього все ще дзвенiло вiд ляпасу. Шляхтич кинувся вперед i схопив рукiв’я однiеi зi шпаг. Патер Браун також кинувся вперед i спробував запобiгти сутичцi. Проте скоро вiн збагнув, що його присутнiсть лише погiршуе становище. Сарадайн належав до французьких масонiв i був затятим атеiстом. Втручання священика лише пiдiгрiвало його запал. Що ж до молодика, то його нiхто не змiг би зупинити. Цей юнак iз карими очима й обличчям Буонапарте був твердiшим за будь-якого пуританина, вiн був язичником. Був готовий убити просто, як вбивали на зорi всiх часiв. Вiн був людиною кам’яного вiку, нi, кам’яною людиною.
Залишалося одне – кликати всiх домашнiх. І патер Браун кинувся в будиночок. Тут вiн, однак, дiзнався, що пан Пол з власноi волi вiдпустив усiх слуг на берег. Одна лиш похнюплена панi Ентонi вешталася, як привид, по довгих кiмнатах. Однак тiеi митi, коли вона звернула до нього свое мертво-блiде обличчя, священик нарештi розгадав одну iз загадок дзеркального палацу. Великi карi очi Антонеллi були так схожi на великi карi очi панi Ентонi, що половина таемницi вiдкрилася слузi Божому, немов в осяяннi.
– Ваш син тут, – сказав вiн без довгих слiв. – Або вiн, або принц загинуть. Де пан Пол?
– Вiн бiля причалу, – вiдповiла вона тихо. – Вiн… вiн… кличе по допомогу.
– Панi Ентонi, – сказав патер Браун твердо, – зараз не час на дрiбницi. Мiй приятель пiшов на човнi вниз за течiею. Човен вашого сина охороняють його веслярi. Залишаеться лише один човник. Навiщо вiн пановi Половi?
– Свята Марiя! Звiдки менi знати? – промовила вона i впала на вкриту циновками пiдлогу.
Священик поклав ii на тапчан, хлюпнув iй в обличчя води, гукнув слуг i кинувся на пристань. Але човник був уже на серединi рiчки, i старий Пол гнав його вгору за течiею з силою, що здавалася неймовiрною для його рокiв.
– Я врятую свого пана, – кричав вiн, блискаючи очима, немов зачумлений. – Я ще врятую його!
Патеру Брауну нiчого не залишалося, як тiльки вiдпровадити поглядом човник, що ривками пливе вгору за течiею, i сподiватися, що Пол встигне розбудити мiстечко та вчасно повернутися.
– Дуель – це, природно, погано, – пробурмотiв вiн, вiдкидаючи з чола свое жорстке волосся кольору пилу. – Але щось в цiй дуелi не гаразд. Серцем вiдчуваю. Що б це могло бути?
Так вiн стояв бiля рiчки, дивлячись на воду, це тремтяче дзеркало заходу, i тут iз iншого кiнця саду до нього долинули негучнi звуки – помилитися було неможливо, то було холодне брязкання сталi. Вiн повернув голову.
На далекому витягнутому кiнцi довгого острiвця, на смужцi трави за останнiм рядом троянд, дуелянти схрестили шпаги. Над ними горiв чистий золотий купол вечiрнього неба, i, незважаючи на вiдстань, священик чiтко бачив усi деталi. Дуелянти скинули фраки, але жовтий жилет i бiле волосся Сарадайна i червоний жилет i бiлi панталони Антонеллi блищали в рiвному свiтлi заходу, немов яскравий одяг заводних танцюючих ляльок. Двi шпаги виблискували вiд рукiв’я до самого вiстря, немов двi дiамантовi шпильки. У двох цих силуетах, якi здавалися такими маленькими i такими веселими, було щось страшне. Вони були схожi на двох метеликiв, якi намагаються насадити один одного на шпильку.
Патер Браун побiг до поединку з такою швидкiстю, що ноги його замиготiли, нiби спицi в колесi. Однак, добiгши до галявини, вiн побачив, що з’явився занадто пiзно – i водночас дуже рано: пiзно, бо дуель, з навислою тiнню сицилiйцiв, котрi спираються на весла, було не зупинити; рано, бо до трагiчноi розв’язки було ще далеко. Обидва дуелянти були чудовими фехтувальниками. Принц бився з цинiчною самовпевненiстю, сицилiець – з убивчим розрахунком. Чи колись ущент набитий амфiтеатр бачив на сценi поединок, подiбний до того, який дзвенiв i виблискував тут, на острiвцi, що загубився серед порослоi очеретом рiчки. Блискуча сутичка тривала настiльки довго, що в грудях схвильованого священика почала оживати надiя: з хвилини на хвилину мав, за його розрахунками, з’явитися пан Пол iз полiцiею. Патер Браун зрадiв би i Фламбо, бо сищик сам мiг iз легкiстю впоратися з чотирма чоловiками. Але Фламбо не з’являвся, i – що було вже зовсiм дивно – не з’являвся i Пол iз полiцiею. На острiвцi не було бiльше нi човника, нi навiть дошки. Вони були так само повнiстю вiдрiзанi вiд усього свiту на цьому клаптику землi, загубленому в невiдомоi заплави, як на кораловому рифi в Тихому океанi.
Раптово дзвiн рапiр прискорився, почувся глухий удар, i принц скинув руки – вiстря шпаги iталiйця з’явилося у нього мiж лопаток. Принц хитнувся усiм тiлом праворуч, немов хотiв, як хлопчисько, пройтися колесом, але, не закiнчивши фiгури, повалився на траву. Шпага вилетiла у нього з руки i полетiла, немов велетенська зiрка, в спокiйну воду, а сам вiн iз такою силою вдарився об землю, що зламав своiм тiлом великий трояндовий кущ, пiднявши в повiтря хмару червоного пилу, наче дим вiд кадила на язичницькому вiвтарi. Сицилiець принiс криваву жертву духу свого батька.
Священик упав на колiна бiля бездиханного тiла, проте сумнiвiв не було: принц i справдi був мертвий. У той час, як патер Браун намагався, без будь-якоi на то надii, застосувати якiсь останнi, вiдчайдушнi засоби, з рiчки нарештi почулися голоси, i вiн побачив, як до причалу прибув полiцiйний катер iз констеблями й iншими важливими особами, серед котрих був i схвильований Пол. Маленький священик пiднявся з гримасою подиву, яку вiн навiть не намагався приховати.
– Чому, – пробурмотiв вiн, – чому вiн не з’явився ранiше?
Через якихось сiм хвилин острiвець заповнили городяни та правоохоронцi. Останнi взяли пiд варту переможного дуелянта, з ритуальною урочистiстю нагадавши йому, що все, що вiн скаже, може бути використане проти нього.
– Я нiчого не скажу, – вiдповiв одержимець зi сяючим, просвiтленим обличчям. – Я бiльше нiчого нiколи не скажу. Я дуже щасливий, i хочу тiльки, щоб мене повiсили.
Вiн замовк, його повели, i, як не дивно, вiн i справдi в цьому життi нiчого бiльше не сказав, за винятком одного слова на судi: «Винен».
Патер Браун непорушно дивився на те, як раптово сад наповнився людьми, як заарештували месника, як забрали покiйника, як лiкар засвiдчив смерть. Немов у страшному снi, вiн не мiг поворухнути i пальцем. Священик повiдомив свое iм’я й адресу полiцiянтам, але вiдхилив пропозицiю повернутися разом iз ними в мiсто. Слуга Божий залишився сам у саду, споглядаючи на зламаний трояндовий кущ i на зелений майданчик, на якому так швидко розiгралася ця таемнича трагедiя. На рiчцi стемнiли вiдблиски вечiрньоi зорi, з лукiв пiднявся туман, кiлька запiзнiлих птахiв поспiшно перелетiли на той берег.
У пiдсвiдомостi патера Брауна (дуже активнiй пiдсвiдомостi) ховалася впевненiсть у тому, що в усiй цiй iсторii щось залишаеться нез’ясованим. Це почуття, яке вiн не мiг висловити словами, але яке переслiдувало його весь день, неможливо було пояснити однiею лише фантазiею про «дзеркальне царство». Те, що вiн бачив, не було реальнiстю, це була вистава, гра. Але хiба люди йдуть на шибеницю або дають проткнути себе шпагою заради забави?
Священик мiркував про те, що трапилося, сидячи на сходинках причалу, як раптом побачив довгу тiнь вiтрила, що ковзае по блискучiй рiчцi, i схопився на ноги з таким раптово затопившим його почуттям, що сльози мало не бризнули у служителя Церкви з очей.
– Фламбо! – зойкнув вiн, як тiльки Фламбо зiйшов зi своiми вудками на берег, i кинувся тиснути йому руки, чим викликав у нього неабиякий подив. – Фламбо, то вас не вбили?
– Убили? – прибулець дуже здивувався. – А чому мене мали вбити?
– Ах, тому хоча б, що вбили майже всiх iнших, – вiдповiв Браун, нiби марив. – Сарадайна закололи, Антонеллi хоче, щоб його повiсили, його мати без тями, а щодо мене, так я просто не тямлю, де я – на тому свiтi чи на цьому. Але, слава Богу, де б я не був, ви зi мною!
І вiн узяв спантеличеного Фламбо пiд руку.
Вiд причалу вони звернули до будиночка i, проходячи пiд низько навислим карнизом даху, зазирнули, як тамтого разу, в одне з вiкон. Очам iхнiм вiдкрилася залита свiтлом ламп сцена, немов розрахована на те, щоб привернути iхню увагу. Стiл у довгiй залi був накритий до обiду, коли вбивця Сарадайна з’явився, як грiм серед ясного неба, на острiв. Зараз тут спокiйно обiдали: в кiнцi столу розташувалася чимось незадоволена панi Ентонi, а навпроти, на чолi столу сидiв пан Пол, major domo[9 - Major domo – дворецький.] принца. Вiн смакував вишуканi страви та вина, його потьмянiли блакитнi очi якось дивно свiтилися, а довге обличчя було непроникним, хоча й не було позбавлене задоволення.
Фламбо затарабанив по склу, рвонув на себе раму i з обуренням зазирнув в яскраво освiтлену залу.
– Це вже занадто! – вигукнув вiн. – Цiлком допускаю, що вам захотiлося попоiсти, але, знаете, вкрасти обiд свого пана в той час, як вiн лежить бездиханний у саду…
– У своему довгому i не позбавленому приемностi життi я вчинив багато крадiжок, – незворушно вiдповiв пан Пол. – Та цей обiд – один iз небагатьох виняткiв. Вiн не вкрадений. Так само, як i цей сад, i будинок, вiн за законом належить менi.
В очах Фламбо майнув здогад.
– Ви, мабуть, хочете сказати, – почав вiн, – що в заповiтi принца Сарадайна…
– Принц Сарадайн – це я, – сказав старий, дожовуючи солену мигдалину.
Патер Браун, який в цю мить розглядав птахiв у саду, пiдстрибнув, немов пiдстрелений, i засунув у вiкно свое блiде обличчя, схоже на рiпу.
– Хто? – спитав вiн пронизливо.
– Принц Пол Сарадайн, a votre service,[10 - Votre service (франц.) – до ваших послуг.] – вiдповiв той чемно, пiдiймаючи келих iз вином. – Я живу тут дуже самотньо, позаяк за своею природою не люблю кудись лазити. Називаюся зi скромностi пан Полем, на вiдмiну вiд свого злощасного брата Стiвена. Кажуть, вiн тiльки-но помер у саду. Природно, це не моя вина, якщо вороги женуться за ним до самого дому. А все через прикру неуважнiсть його життя. Йому нiколи не сидiлося на мiсцi.
Вiн занурився в мовчанку, втупившись у протилежну стiну прямо над похмуро похиленою головою панi Ентонi. Тут гостям уперше вiдкрилася сiмейна схожiсть, що так вразила iх у померлому. Раптово плечi старого Сарадайна здригнулися i захиталися, немов вiн чимось вдавився, хоча обличчя залишалося, як i ранiше, безпристрасним.
– Боже! – вигукнув Фламбо, помовчавши. – Та це ж вiн смiеться!
– Ходiмо, – сказав зблiдлий, як полотно, патер Браун. – Ходiмо з цього притулку грiха. Повернiмося в наш чесний човен.
Імла огорнула камiння та рiчку, коли човен вiдiйшов вiд острова. В темрявi вони пливли вниз за течiею, грiючись двома величезними сигарами, кiнчики яких палали, немов два багряних лiхтарi на кормi. Патер Браун вийняв сигару з рота i зауважив:
– Мабуть, ви вже розгадали всю цю iсторiю? Адже вона досить проста. У людини було два вороги. Вiн був людиною розумною. І тому збагнув, що два вороги краще, нiж один.
– Я не зовсiм петраю, – вiдповiв Фламбо.
– О, це дуже просто, – сказав його приятель. – Просто, хоч i зовсiм не невинно. І той, i iнший – мерзотники, але принц, старший iз братiв, належить до тих мерзотникiв, котрi здобувають перемогу, а молодший – до тих, котрi йдуть на дно. Цей ганебний офiцер спочатку випрошував подачки у свого брата, а потiм став шантажувати його, й одного далеко не чудового дня принц попався йому в руки. Справа, звiсно, було не дрiб’язкова, бо Пол Сарадайн не приховував своiх пригод, – репутацii його не мiг пошкодити жоден зi звичних свiтських грiхiв. Іншими словами, за цю справу вiн мiг потрапити й на шибеницю, i Стiвен буквально накинув мотузку на шию брата. Якимось чином йому вдалося дiзнатися правду про ту сицилiйську iсторiю. Вiн, вочевидь, мiг довести, що Пол вбив старшого Антонеллi, заманивши того в гори. Десять рокiв капiтан розкидався грiшми, якi одержував за мовчання, поки навiть величезнi статки принца Сарадайна стали стрiмко танути.
Але, крiм брата-кровопивцi, у принца Сарадайна був ще один тягар. Вiн знав, що сина Антонеллi, котрий був дитиною в час вбивства, виростили в лютих сицилiйських традицiях i що вiн жив однiею думкою: помститися вбивцi свого батька – не шибеницею (у нього, на вiдмiну вiд Стiвена, не було доказiв), але випробуваною зброею вендети. Хлопчик займався фехтуванням, поки досконало не опанував це смертельне мистецтво. Коли ж вiн вирiс досить, аби застосувати шпагу в дiлi, принцом Сарадайном, як писали свiтськi газети, опанувала пристрасть до мандрiвок. Насправдi ж вiн просто рятував свое життя: немов злочинець, за яким женеться полiцiя, вiн помiняв десятки мiсцин. Але невтомний юнак всюди слiдував за ним. Таке було становище, в якому перебував принц Сарадайн, становище зовсiм не веселе. Чим бiльше грошей витрачав вiн на те, щоб сховатися вiд Антонеллi, тим менше залишалося на те, щоб платити за мовчання Стiвену. Чим бiльше вiддавав вiн Стiвену, тим менше шансiв залишалося у нього уникнути неминучоi зустрiчi з Антонеллi. Тут вiн показав себе великою людиною – генiем, гiдним Наполеона.
Замiсть того щоб продовжувати боротьбу з двома ворогами, вiн раптово здався обом. Вiн вiдступив, немов у японськiй боротьбi, i вороги впали перед ним. Вiн оголосив про свiй намiр припинити втечу, повiдомив свою адресу юному Антонеллi, а потiм оголосив, що вiддае все, чим володiе, брату. Вiн вiдправив Стiвену суму, достатню для проiзду i для того, щоб придбати собi порядний гардероб, i лист, в якому говорилося приблизно наступне: «Ось усе, що у мене залишилося. Ти цiлком мене обiбрав. Але в Норфолку у мене е невеликий будинок зi слугами i винним погребом. Якщо ти ще на щось претендуеш, забери й цей будинок. Якщо хочеш, приiжджай i вступи у володiння, а я буду скромно жити при тобi, як товариш, як керуючий або ще якось». Вiн знав, що сицилiець нiколи не бачив жодного з них, хiба що на фотографiях. Знав вiн також i те, що вони з братом схожi, в обох були сивi еспаньйолки. Потiм вiн чисто виголив пiдборiддя i став чекати. Пастка спрацювала. Злощасний капiтан в новiсiнькому вбраннi урочисто вступив у будинок як принц Сарадайн – i наколовся на шпагу сицилiйця.
В усьому цьому планi була тiльки одна непродумана обставина, i вона робить честь людськiй природi. Злi духи, такi, як Сарадайн, часто помиляються, бо вони завжди забувають про людськi чесноти. Вiн i не думав сумнiватися в тому, що помста iталiйця, як i вчинений ним злочин, буде безжальною, безiменною таемницею, що жертва впаде безсловесно – або вiд нiчного удару ножем, або вiд пострiлу з-за рогу. Коли ж лицар Антонеллi запропонував дуель iз дотриманням усiх правил, що могло спричинити за собою викриття, графу Полу стало страшно. Тодi я й побачив, як вiн iз вибалушеними вiд жаху очима кидаеться в своему човнику геть вiд берега. Вiн просто втiк, як був, простоволосий, в жалюгiдному човнику, в страху, що Антонеллi дiзнаеться, хто вiн.
Але, не зважаючи на свое хвилювання, вiн не до кiнця втратив надiю. У своему життi вiн знав достатньо авантюристiв i достатньо фанатикiв. Цiлком можливо, думав вiн, що авантюрист Стiвен буде тримати язик за зубами – з чисто акторського азарту, вiд бажання зберегти свiй новий затишний будинок, з вiри негiдника в удачу i в свою фехтувальну майстернiсть. Ну, а фанатик Антонеллi, звiсно, буде тримати язик за зубами, i таким чином пiде на шибеницю, не сказавши нi слова про сiмейну таемницю. Пол знаходився в човнi на рiчцi до того часу, поки не збагнув, що дуель скiнчилася. Тодi вiн пiдняв на ноги все мiсто, повернувся з полiцiянтами, побачив, як два його повалених вороги навiки зникли з його життя i сiв обiдати з посмiшкою на вустах.
– З посмiшкою? То вiн таки смiявся! – вигукнув Фламбо, сiпаючись. – Хто йому подав таку iдею? Сам Сатана, мабуть!
– Цю iдею подали йому ви, – вiдповiв священик.
– Боже борони! – скрикнув Фламбо. – Я? Що ви маете на увазi?
Священик вийняв iз кишенi вiзитiвку i пiднiс ii до мерехтливого вогню сигари – вона була написана зеленим чорнилом.
– Хiба ви забули про його незвичне запрошення? – спитав вiн. – І похвали вашому злочинному подвигу? «Дотепнiсть, iз якою ви змусили одного сищика заарештувати iншого», – написав вiн. То вiн просто повторив вашу витiвку. Коли вороги стали наступати на нього з двох сторiн, вiн швидко зробив крок назад, а вони зiткнулися i знищили один одного.
Фламбо вирвав вiзитiвку Сарадайна з рук священика i люто порвав ii на дрiбнi клаптi.
