скачать книгу бесплатно
– Граф Гленгайл, – сумно сказав Браун i подивився на череп.
Вiн подумав хвильку, взяв у Фламбо лопату i зi словами «Треба його закопати» це i зробив. Потiм оперся на велику ручку великою головою i маленьким тiлом i втупився в далечiнь порожнiм поглядом, скорботно наморщивши чоло.
– Ах, якщо б я мiг збагнути, – пробурмотiв вiн, – що означае весь цей жах!..
І, спираючись об ручку лопати, що сторчма стояла, затулив обличчя руками, як у церквi.
Всi куточки неба свiтлiшали срiблом та блакиттю. Птахи щебетали в деревах так голосно, наче самi рослини розмовляли одна з одною. Але трое людей мовчали.
– Гаразд, – вибухнув нарештi Фламбо, – з мене годi. Мiй мозок i цей свiт не в ладу, ось i все. Нюхальний тютюн, зiпсованi молитовники, музичнi шкатулки… Та що ж це?…
Патер Браун вiдкинув голову i з невластивим йому нетерпiнням смикнув рукiв’я лопати.
– Стоп, стоп, стоп! – закричав вiн. – Це все простiше за просте. Я втямив про тютюн i колiщатка, як тiльки розплющив очi. А потiм побалакав з Гау, вiн не так глухий i не такий дурний, як прикидаеться. Там усе гаразд, все добре. Але ось це… оскверняти могили, тягати голови… Начебто це погано? Начебто тут не обiйшлося без чорноi магii? Нiяк не в’яжеться з простою iсторiею про тютюн i свiчки. – І вiн задумливо закурив.
– Друже мiй, – з похмурою iронiею зауважив Фламбо, – будьте обережнi зi мною. Не забувайте, що я ще нещодавно був злочинцем. Перевага в тому, що всю iсторiю вигадував я сам i розiгрував якнайшвидше. Для сищика я нетерплячий. Я француз, i чекати не для мене. Все життя я, на добро чи зло, дiяв миттево. Вибирав поединок на наступний ранок, негайно платив за рахунком, навiть до зубного лiкаря…
Люлька впала на гравiй дорiжки i розкололася на друзки. Патер Браун лупав очима, демонструючи точну копiю кретина.
– Боже, який же я дурень! – торочив вiн. – Господи, який дурень!
І почав смiятися трохи деренчливим смiхом.
– Дантист! – сказав вiн. – Шiсть годин я мучився подумки, i все тому, що не згадав про нього! Яка проста, яка чудова, мирна думка! Друзi моi, ми провели нiч у пеклi, але зараз зiйшло сонце, спiвають птахи, i сяйво зубного лiкаря осяюе свiт.
– Я розберуся, що тут до чого! – вибухнув Фламбо. – Катувати вас буду, але розберуся!
Патер Браун придушив, вочевидь, бажання пройтися в танцi навколо свiтлоi галявини та закричав жалiбно, як дитина:
– Ой, та дайте менi побути дурним! Ви не знаете, як я мучився. А тепер збагнув, що справжнього грiха в цiй справi немае. Тiльки невинне божевiлля, це ж не страшно.
Вiн обернувся навколо осi, потiм серйозно глянув на своiх супутникiв.
– Це не злочин, – сказав вiн. – Це iсторiя про дивну, спотворену чеснiсть. Мабуть, ми зустрiли едину людину на свiтi, котра не взяла нiчого, крiм того, що iй належить. Вiн проявив ту дику життеву послiдовнiсть, якiй поклоняеться його народ. Старий вiршик про Гленгайлiв – не тiльки метафора, а й правда:
Як зелений сiк cтарих дерев
П’е червоне золото Огiлвi.
Вiн розповiдае не лише про потяг до багатства. Графи збирали саме золото, вони зiбрали багато золотого начиння i золотих вiзерункiв. Вони були скупi, схибленi на цьому металi. Поглянемо ж тепер, що ми знайшли. Дiаманти без перснiв, свiчки без свiчникiв, стрижнi без олiвцiв; цiпок без головки; годинниковi механiзми без годинникiв, мабуть, маленьких. І як не дико це звучить, молитовники без iменi Бога, бо його викладали з чистого золота.
Сад став яскравiшим, трава – зеленiшою, коли прозвучала немислима iстина. Фламбо закурив, його приятель продовжував.
– Золото взяли, – говорив патер Браун, – взяли, але не вкрали. Злодii нi за що не залишили б таку таемницю. Вони взяли б i тютюн, i стрижнi, i колiщатка. Але тут був чоловiк iз дивною совiстю, та все ж iз совiстю. Я зустрiв божевiльного моралiста в городi, i вiн менi багато розбовкав. Покiйний лорд Гленгайл був кращий за всiх, хто народився в замку. Але його скорботна праведнiсть обернулася в мiзантропiю. Думка про несправедливiсть предкiв привела його до думки про неправеднiсть всiх людей. Особливо ненавидiв вiн доброчиннiсть. І поклявся, що, якщо зустрiне людину, котра бере тiльки свое, вiддасть iй золото Гленгайлiв. Кинувши цей виклик людству, вiн замкнувся, не чекаючи вiдповiдi. Якось один глухий iдiот iз далекого села Арчибальд Огiлвi (а саме так ранiше звали Ізраеля Гау) принiс йому телеграму, i Гленгайл, похмуро бавлячись, дав йому новий фартинг. Точнiше, вiн думав, що дав фартинг, але, перебираючи монети, побачив, що дав з неуважностi соверен. Вiн став мiркувати, чи зникне сiльський дурень чи продемонструе чеснiсть, злодiем виявиться чи ханжею, що шукае винагороди. Вночi його розбудив стукiт. А вiн жив сам, i йому довелося вiдчинити дверi. Дурень принiс не соверен, а дев’ятнадцять шилiнгiв, одинадцять пенсiв i три фартинги решти. Ця дика точнiсть вразила розум божевiльного. Як Дiоген, шукав вiн людину – i знайшов! Тодi вiн змiнив заповiт. Я його бачив. Молодого ретельника вiн узяв до себе, у великий i занедбаний будинок. Той став його слугою i, як не дивно, спадкоемцем. Що б не розумiло це створiння, воно чудово знало двi нав’язливi iдеi господаря: буква закону – все, а золото належить йому. Ось вам уся наша iсторiя, вона проста. Вiн забрав золото, i бiльше не взяв нiчого, навiть дрiбки тютюну. Вiн обдер золото з мiнiатюр, радiючи, що вони залишилися, як були. Це я второпав, але я не зрозумiв про череп.
Голова серед картоплi спантеличила мене, поки Фламбо не згадав про лiкаря. Все гаразд. Садiвник покладе голову в могилу, коли знiме золоту коронку.
І справдi, коли трохи пiзнiше Фламбо йшов пагорбом, то побачив, як дивна тварина, чесний скнара, копае споганену могилу. Шия його була закутана коцом – у горах дме вiтер. А на головi красувався чорний цилiндр.
Дуель доктора Гiрша
Пан Морiс Брюн i пан Арман Арманьяк бадьоро прошкували залитими сонцем Єлисейськими Полями. Це були жвавi приземкуватi молодики з чорними борiдками. Борiдки iхнi вiдповiдали вимогам химерноi французькоi моди, по якiй бороди i вуса мали здаватися накладними. У пана Брюна пiд нижньою губою чорнiла немов приклеена еспаньйолка. Пан Арманьяк, нiби для оригiнальностi, прикрасив свое висунуте пiдборiддя двома бородами – по однiй з кожного боку. Жевжики були атеiстами. Ідеi iхнi вирiзнялися гнiтючою незаперечнiстю та непослiдовнiстю. Обидва панове були учнями знаменитого вченого, публiциста та моралiста доктора Гiрша.
Пан Брюн уславився тим, що запропонував вилучити з французькоi лiтератури слово Adieu[11 - Adieu (франц.) – бувай.] i заборонити його вживання в буденному життi пiд загрозою невеликого штрафу. «Таким чином, – вважав вiн, – саме слово, що позначае мiфiчного бога, буде забуте».
Пан Арманьяк у потi чола боровся з мiлiтаризмом. Вiн навiть вважав, що слiд змiнити слова «Марсельези» i замiсть Aux armes, citoyens спiвати Aux greves, citoyens.[12 - Aux armes, citoyens (франц.) – до зброi, громадяни; Aux greves, citoyens (франц.) – на страйк, громадяни.] Але пацифiзм його був якийсь по-галльски дивний. Якось iз Англii приiхав вiдомий заможний квакер, щоб обмiзкувати з Арманьяком, як iм найкраще сприяти загальному роззброенню. Пiсля балачки з французом квакер був дуже роздратований: на думку Арманьяка, насамперед слiд було налаштувати солдатiв, аби вони перестрiляли своiх офiцерiв.
Не таким був iхнiй учитель i духовний наставник. Доктор Гiрш народився у Францii, тут же здобув гучну славу за своi науковi працi, але характером вiд своiх спiввiтчизникiв вiдрiзнявся. Був вiн м’який, добрий, схильний до мрiйливостi, а його фiлософськi погляди, не зважаючи на неабияку частку скептицизму, не були проти метафiзики.
Коротко кажучи, вiн був швидше нiмцем, нiж французом. І хоча учнi його боготворили, в глибинi своеi галльськоi душi вони засуджували вчителя за те, що вiн проповiдуе встановлення миру на землi з такою миролюбнiстю. І все ж послiдовники його вчення по всiй Європi ледь не молилися на нього. Дивуючись грандiозностi та смiливостi його наукових теорiй, вони проявляли iнтерес до особистостi iхнього автора. Доктор Гiрш був вiдомий своiм аскетизмом i гуманiзмом – правда, дещо абстрактними. У його переконаннях вiдчувалися i вплив Дарвiна, i вплив Толстого.
Однак вiн не був нi анархiстом, нi космополiтом, а в питаннi роззброення дотримувався помiркованих поглядiв i не забував про еволюцiйний пiдхiд. Уряд республiки високо цiнував його вiдкриття в хiмii. Останнiм досягненням науковця була безгучна вибухова речовина, спосiб виготовлення якоi уряд зберiгав у найсуворiшiй таемницi.
Будинок доктора Гiрша стояв на мальовничiй вулицi, неподалiк вiд Єлисейських Полiв. Уздовж вулицi росли каштани, i зараз, у сам розпал лiта, вона була схожа на тiнистий парк: сонце ледь пробивалося крiзь густе листя. Тiльки майданчик перед великим кафе був вiльний вiд дерев. Навпроти кафе i розташовувався будинок видатного вченого. На вiкнах були бiлi та зеленi фiранки, а вздовж другого поверху тягнувся балкон iз залiзними поручнями, пофарбованими в зелений колiр.
Арка пiд балконом провадила у дворик, де на тлi цегляноi кладки яскраво зеленiв чагарник. Жваво розмовляючи, друзi увiйшли в арку.
Дверi вiдчинив старий слуга доктора Симон. На вигляд вiн i сам мiг здатися науковцем: строгий чорний костюм, окуляри, сивина, вкрадливий голос. Та що там казати – Симон куди бiльше пiдходив на роль ученого, нiж його непоказний господар, котрий конституцiею нагадував розщеплену з гострого кiнця морквину з великою головою-цибулиною. Врочисто, немов знаменитий лiкар, котрий вручае хворому рецепт, Симон передав пановi Арманьяку листа. Той зi суто французьким нетерпiнням роздер конверт i пробiг лист очима. Доктор Гiрш писав:
«Я не можу вийти. До мене заявився якийсь офiцер на iм’я Дюбоск, страшний шовiнiст. Я не хочу його приймати, а вiн стирчить на сходах i не йде. Учинив в оселi розгардiяш. Я замкнувся вiд нього в кабiнетi, що виходить вiкнами на кафе. Якщо ви менi вiрнi, зачекайте за столиком бiля кафе: я пришлю його до вас для перемовин. Сам я з ним розмовляти не можу. Не можу i не хочу. Схоже, назрiвае нова справа Дрейфуса.[13 - Справа Дрейфуса (1894–1906) – судовий процес у справi капiтана Альфреда Дрейфуса, офiцера французького генерального штабу, которого звинуватили у шпигунствi на користь Нiмецькоi iмперii.]
П. Гiрш».
Пан Арманьяк глянув на пана Брюна. Пан Брюн узяв лист, прочитав i зиркнув на пана Арманьяка. Не гаючи нi хвилини, вони перетнули вулицю, розмiстилися за столиком пiд каштанами i замовили по великiй склянцi огидного зеленого абсенту, який вони мали звичай пити в будь-яку погоду i в будь-який час дня. Вiдвiдувачiв у кафе було мало. За одним столиком пив каву якийсь солдат, за iншим сидiли високий чоловiк, котрий пив сироп, i священик, котрий узагалi нiчого не пив.
Морiс Брюн кашлянув.
– Звiсно, – почав вiн, – ми маемо будь-що допомогти метру, але…
Запанувала мовчанка.
– Атож, – подав голос Арманьяк, – ясно, що вiн не просто так уникае зустрiчi з цим офiцером, але…
Не встиг вiн скiнчити, як з арки долинув галас. Вочевидь, господарю все ж вдалося позбутися непроханого гостя. Кущi у дворi зашелестiли, розсунулися, i порушник спокою кулею вилетiв на вулицю.
На головi у незнайомця криво сидiв тiрольський капелюх, та й фiгура була сама справжня тiрольська. Був вiн кремезний, широкоплечий, хуткий. На смаглявому, наче лiсовий горiх, обличчi виблискували меткi карi очi. Чорнi вуса закрученi вгору, як роги бiзона, волосся зачесане i ззаду коротко зрiзане, так що голова здавалася масивною та незграбною. Судячи з цiеi головi, у незнайомця була мiцна бичача шия, але шию приховував рiзнокольоровий шалик схiдного крою – незнайомець замотався ним мало не по самi вуха. У малюнку шалика поеднувалися густi важкi кольори: вишневий, фiолетовий i тьмяно-золотий. Незнайомець носив куртку на кшталт химерного жупана, бриджi та в’язанi панчохи. У всiй його зовнiшностi було щось варварське, вiн був швидше схожий на угорського помiщика, нiж на французького офiцера. Однак вимова у нього була чисто французька, а патрiотичного запалу вистачило б i на двох французiв. Вискочивши з арки, вiн першим дiлом заголосив:
– Де ви, громадяни Францii?! – нiби християнин у Меццi, котрий скликае своiх одновiрцiв.
Арманьяк i Брюн схопилися, але було вже пiзно. З усiх бокiв на заклик вусатого незнайомця бiгли люди.
Зiбралася невелика, але бурхлива юрба. Схоже, незнайомець добре набив руку у французькому мистецтвi вуличного батярства. Вiн пiдбiг до кафе, скочив на столик, вхопився за гiлку каштана i заволав голосом Камiля Демулена,[14 - Люсi Семплiс Камiль Бенуа Демулен (1760–1794) – революцiонер i дiяч Французькоi революцii.] котрий кидае у натовп дубове листя:
– Французи! Я не вмiю виголошувати промови. Але тому я й звертаюся до вас з промовою. Це полiтикани в своiх мерзенних парламентах вчаться розводити ляси. Але вони вчаться i вiдмовчуватися. Вiдмовчуватися, як шпигун, котрий зачаiвся в цьому будинку. Як вiдмовчувався вiн, коли я стукав у його дверi. Як вiдмовчуеться вiн i тепер, хоча точно чуе мене. О, як красномовно мовчать нашi златоусти! Але прийшов час озватися навiть недорiкуватим. Спiвгромадяни, вас зрадили пруссакам! Зрадник живе в цьому будинку. Я Жуль Дюбоск, полковник артилерii з Бельфора. Вчора у Вогезах[15 - Вогези – гiрський хребет невисоких гiр на пiвнiчному сходi Францii бiля кордону з Нiмеччиною.] ми спiймали нiмецького шпигуна. У нього виявили записку – ось вона! Дехто намагався зам’яти цю iсторiю, але я прямо пiшов до чоловiка, котрий написав цю записку, до чоловiка, котрий живе в цьому будинку. Це його почерк. Це його iнiцiали. У записцi повiдомляеться, де можна роздобути рецепт нового винаходу – безгучний порох. А порох винайшов доктор Гiрш. Записку написав теж доктор Гiрш. Записка написана нiмецькою, знайдена в кишенi у нiмця:
«Передайте своему агентовi, що рецепт виготовлення пороху зберiгаеться у Вiйськовому мiнiстерствi, в першiй шухлядi шафи лiворуч вiд столу секретаря. Вiн записаний червоним чорнилом i лежить у сiрому конвертi. Нехай агент дiе обережно.
П. Г.».
Рубанi фрази трiщали, як кулеметна черга. Але було ясно, що Дюбоск або марить, або каже чисту правду. Думки натовпу роздiлилися. Бiльшiсть, яку складали нацiоналiсти, пiдняла грiзний гвалт. Інтелектуали на чолi з Арманьяком i Брюно, залишившись у меншостi, настiльки ж палко заступилися за доктора Гiрша, але це тiльки заохотило iхнiх супротивникiв.
– Якщо це вiйськова таемниця, – кричав Брюн, – навiщо ви сурмите про неi на вулицях?
– Навiщо? А ось навiщо! – Ревiв Дюбоск, пiдносячись над вируючим натовпом. – Я без зайвоi балаканини пiшов до Гiрша. Ввiчливо попросив пояснити менi все вiч-на-вiч. Але вiн не бажае нiчого пояснювати, а посилае мене сюди, в кафе, до якихось двох своiх посiпак. Вiн вигнав мене з дому! Нiчого, я повернуся – i не один, а з натовпом парижан!
Вiд крикiв натовпу здригнулися фасади будинкiв. У повiтрi просвистiли два каменi, один потрапив у скло балконних дверей. Оскаженiлий полковник знову пiрнув в арку, i тепер його крики i прокльони гримiли у дворi. Натовп все прибував, вiн уже пiдступив до самоi огорожi будинку, до самого порогу. Ще трохи – й оселю зрадника спiткала б доля Бастилii. Але тут балконнi дверi вiдчинилися i перед присутнiми постав доктор Гiрш. Шаленство натовпу змiнилося майже реготом. У теперiшнiх драматичних обставинах зовнiшнiсть ученого i справдi здавалася кумедною. Довга гола шия, вузькi плечi – справжнiсiнька пляшка з-пiд шампанського. Але це була едина риса його зовнiшностi, яка хоч якось нагадувала про свято. Плащ на ньому висiв, як на вiшаку, на головi росли довгi патли морквяного кольору, а щоки та пiдборiддя облямовувала гидка борiдка, нiби вона вважала за краще рости не на обличчi, а ближче до шиi. Очi науковця ховалися за синiми скельцями окулярiв.
Хiмiк був блiдий, але голос його звучав суворо й упевнено. Натовп утихомирився i вже третю фразу його промови слухали в повнiй мовчанцi.
– Звернутися до моiх ворогiв i друзiв. Опонентам хочу сказати наступне. Авжеж, я не стану розмовляти з паном Дюбоском, i даремно вiн зараз бiснуеться за дверима цiеi кiмнати. Атож, я просив своiх друзiв побалакати з ним. І ось чому. Я не бажаю, не маю права зустрiчатися з ним, бо це суперечить правилам честi та пристойностi. Коли справа дiйде до суду, моя невиннiсть стане очевидною для всiх. Але обов’язок честi вимагае, щоб спершу нашу суперечку було вирiшено iншим чином. Тому, назвавши пановi Дюбоску своiх секундантiв, я повнiстю…
Арманьяк i Брюн захоплено махали капелюхами. Навiть супротивники вченого схвалили цей несподiваний виклик i вибухнули оплесками. Гамiр заглушив голос науковця, але незабаром натовп знову впокоiвся.
– Тепер кiлька слiв для моiх друзiв, – продовжував Гiрш. – Менi бiльше личить вiдстоювати свою слушнiсть аргументами розуму. Колись людство досягне такого рiвня розвитку, що вони будуть единою зброею у вирiшеннi суперечок. Але iстина, вiд якоi ми нiколи не вiдступимося, – основоположнi закони матерii та спадковостi. Моi працi користуються авторитетом, моi науковi теорii здобули загальне визнання, але в полiтицi я постiйно страждаю вiд нацiоналiстичних забобонiв, якi у французiв увiйшли в плоть i кров. Я не вмiю промовляти, як Клемансо Деруледу,[16 - Жорж-Бенжамен Клемансо (1841–1929) – французький полiтичний, державний дiяч, журналiст i прем’ер-мiнiстр Францii; Поль Дерулед (1846–1914) – французький поет, полiтичний дiяч, войовничий нацiоналiст i реваншист.] бо iхнi промови – вiдгомiн пiстолетних пострiлiв. У французiв дуелянти в такiй же пошанi, в якiй у англiйцiв – спортсмени. Що ж, я готовий довести свою невиннiсть: я заплачу данину цьому варварському звичаю, а опiсля вже нiщо не вiдверне мене вiд наукових занять.
Коли полковник Дюбоск, цiлком задоволений словами вченого, знову вийшов на вулицю, йому не довелося довго шукати секундантiв. Першим запропонував своi послуги солдат, котрий пив каву за столиком. Вiн був небагатослiвним:
– Можете розраховувати на мене, пане. Я герцог де Валон.
Інший вiдвiдувач кафе – високий пан, котрий пив сироп, – зголосився стати другим секундантом. Його приятель священик узявся було його вiдмовляти, але потiм махнув рукою i пiшов собi.
У кафе «Шарлемань» накрили легку вечерю. Столики стояли прямо на вулицi, але не зовсiм просто неба.
Правда, над головами вiдвiдувачiв не було нi скляноi, нi позолоченоi стелi, проте ошатнi дерева, пiд якими розмiщувалися столики, росли так щiльно, що iхне листя утворило легкий i хиткий дах, i кафе, свiтле та тiнисте, нагадувало маленький садочок. За столиком посерединi в повнiй самотi сидiв гладкий невисокий священик. Перед ним стояла повна тарiлка закусок, а навколо неi – блюдця з незмiнною iжею: червонi перцi, лимони, чорний хлiб, масло. Священик iв не кваплячись, смакуючи кожну рибку. Життя його вирiзнялася простотою та помiркованiстю, i вiн умiв цiнувати рiдкiснi несподiванi задоволення: слуга Божий був невибагливим епiкурейцем.
На столик лягла довга тiнь. Священик пiдняв очi вiд тарiлки. Це був його приятель Фламбо. Вiн iз похмурим виглядом сiв навпроти i пробурчав:
– Схоже, менi краще вийти з гри. Я всiею душею на боцi таких французьких солдатiв, як Дюбоск, i терпiти не можу французьких атеiстiв на зразок Гiрша, але тут сталася якась помилка. Добре ще, що ми з герцогом зрозумiли перевiрити, наскiльки справедливi звинувачення.
– І записка виявилася фальшивою? – спитав патер Браун.
– Як тут розберешся. Написана вона почерком Гiрша, це визнали всi. Але ii писав не Гiрш. Якщо вiн – французький патрiот, то не став би передавати Нiмеччинi секретну iнформацiю. А якщо вiн нiмецький шпигун, то навiщо йому передавати данi, вiд яких Нiмеччинi не буде жодноi користi?
– Тобто це фальшивка?
– Ото ж бо й воно, що так. Причому писав цю записку той, хто не знае, що саме вiдомо доктору Гiршу: де зберiгаеться таемниця його винаходу. За сприяння Гiрша вiйськове мiнiстерство дозволило нам оглянути шухляду, де схований рецепт. Крiм Гiрша, вiйськового мiнiстра та нас iз герцогом про його мiсцезнаходження не знае жодна жива душа. Та й нас мiнiстр освятив в цю таемницю лише для того, щоб запобiгти дуелi. І якщо звинувачення Дюбоска – найогиднiша дурниця, ми йому не помiчники.
– Дурниця? – перепитав священик.
– Справжнiсiнька, – похмуро кивнув Фламбо. – Той, хто сфабрикував цю безглузду фальшивку, поняття не мав, де схований рецепт. У записцi сказано, що його треба шукати в шафi. А шафа, виявляеться, стоiть трохи правiше вiд столу. Якщо вiрити записцi, рецепт у сiрому конвертi – це великий аркуш, списаний червоним чорнилом. А рецепт написаний не червоним, а звичайним чорним чорнилом. Хто ж повiрить, нiби доктор Гiрш так помилився в описi документа, про який тiльки вiн один i знав? Або що вiн зi спiвчуття до ворожого агента вказав не ту шухляду? Вочевидь, нам доведеться вийти з гри i вибачитися перед рудим пройдисвiтом.
Патер Браун задумався. Пiдчепивши виделкою срiблясту рибку, вiн спитав:
– А ви не помиляетеся, сiрий конверт справдi лежав у шафi праворуч вiд столу?
– Тут жодноi помилки. Сiрий конверт, до речi, вiн не сiрий, а бiлий насправдi…
Священик поклав вилку i втупився в приятеля.
– Що? – сказав вiн не своiм голосом.
– А що таке? – поцiкавився Фламбо, з апетитом продовжуючи iжу.
– Не сiрий! Фламбо, ви мене лякаете.
– Ось вам i новина! Чому це вас так налякало?
– Бiлий конверт, – стурбовано сказав священик. – Треба ж йому бути бiлим! Ну чому, чому не сiрий? Раз вiн бiлий, отже, вчений i справдi затiяв чорну справу. От грiшна душа!
– Кажу ж вам, не мiг вiн написати цю записку! – обурився Фламбо. – У нiй же все навпаки. А науковець – винен чи нi – знав усi таемницi.
– А записку i написав той, хто знав усi таемницi, – пояснив священик. – Інакше вiн не змiг би так точно перекрутити всю картину. Щоб перекрутити кожен факт, потрiбна нереально диявольська обiзнанiсть.
– Це означае що…
– Це означае, що людина, котра бреше так легко, вiзьме та й скаже правду. Уявiть, що вам доручили вiдшукати будинок зi зеленими дверима i блакитними вiконницями. Вас попередили, що перед будинком – не позаду нього! – е садочок, що господарi тримають собаку, а кiшок не зносять, i завжди п’ють чай, а не каву. Ви не знайшли такого будинку i вирiшуете, що його i на свiтi немае. Але я скажу: «Не поспiшайте. А не попадався вам будинок iз блакитними дверима та зеленими вiконницями, зi садочком позаду, а не попереду? Будинок, де кiшкам рай, а собаку пристрелять при першiй появi, де з ранку до вечора п’ють тiльки каву, а чаю навiть на кухнi немае? Якщо ви бачили такий будинок, то саме вiн вам i потрiбен. Той, хто послав вас, мав його добре знати, а то як би вiн зумiв так правильно намалювати неправильну картину?»
– Але що за всiм цим криеться? – допитувався Фламбо.
– Нiяк не збагну. У цiй iсторii з Гiршем я вже нiчого не тямлю. Поки мова йшла про переплутанi шухляди та про колiр чорнила, я так само, як i ви, вважав, що це помилка шахрая, котрий пiдробив записку. Але три – мiстичне число. Воно замикае коло. І коло замкнулося. Оскiльки нi розташування шухляди, нi колiр чорнила, нi колiр конверта не збiглися з тим, про що вказано в записцi, це невипадкова розбiжнiсть.
– Отже, все ж зрада? – засмутився Фламбо, знову беручись за iжу.
– І в цьому я не впевнений, – патер Браун був не на жарт здивований. – Знаете, для мене досi залишаеться загадкою справа Дрейфуса. Нематерiальнi докази завжди говорять менi бiльше, нiж речовi. Ви ж пам’ятаете: я суджу про людину по очах, голосу, по тому, щаслива його родина чи нi, на якi теми вiн любить спiлкуватися, а яких уникае. Так ось, у справi Дрейфуса менi багато здавалося незрозумiлим. Я не про жахливi звинувачення, якi висували один за одним прихильники й опоненти Дрейфуса: менi вiдомо (хоча це звучить дещо старомодно), що i зараз серед сильних свiту цього можуть з’явитися новi Ченчi чи Борджiа.[17 - Беатрiче Ченчi (1577–1599) – батьковбивця, донька римського аристократа, котра прославилася вродою та мужньою поведiнкою пiд час розслiдування i страти. Борджiа – родина аристократiв iспанського походження, котрi були вiдомими отруйниками.] Нi, мене вразила щирiсть обох сторiн. Маю на увазi не простих членiв полiтичних партiй – це переважно люди чеснi, котрих легко одурити. Я кажу про безпосереднiх учасникiв справи. Про змовникiв, якщо проти Дрейфуса справдi була затiяна змова. Про зрадника, якщо справдi була здiйснена зрада. Маю на увазi тих, хто повинен знати правду. Дрейфус, судячи з усього, знав, що його обмовили. А полiтики та вiйськовi, судячи з усього, знали, що це не наклеп. Я кажу не про iхнi вчинки, а про iхню впевненiсть у власнiй рацii. Моi мiркування звучать не дуже доладно, проте сенс iхнiй ясний.
– Менi нi. І який стосунок вони мають до Гiрша?
– Припустiмо, якась добре обiзнане особа стало передавати вороговi iнформацiю – брехливу. Припустiмо навiть, що ця особа дiе з найкращих спонукань: одурюючи ворога, хоче допомогти своiй краiнi. Вiн налагоджуе зв’язок iз ворожою розвiдкою, отримуе за iнформацiю невелику винагороду, обростае певними зобов’язаннями. Вiн виявляеться в неоднозначному становищi i, щоб уникнути прямого зрадництва, не повiдомляе ворогам усю правду, але поводиться так, що вона все бiльше i бiльше вилазить назовнi. Його чиста совiсть (точнiше, те, що вiд неi залишилося) спокiйна: «Я не зрадник, я сказав, що документ лежить у лiвiй шухляд». А нечиста тут як тут: «Вони вже збагнуть, що шукати, отже, треба в правiй». Менi здаеться, що з точки зору психологii, таке пояснення цiлком можливе в наш освiчений вiк.
– Можливе, – погодився Фламбо. – Ви все пояснили: i чому Дрейфус був упевнений у своiй невинностi, i чому суддi були впевненi в його винi. Але це з психологiчноi точки зору. А з iсторичноi ваше пояснення в жоднi ворота не лiзе. Адже в документi Дрейфуса (припустiмо, що це його документ) мiстилася точна iнформацiя.
– Та я не про Дрейфуса, – махнув рукою патер Браун.
Кафе вже спорожнiло, гамiр стих, але сонце не поспiшало сiдати: воно нiби заплуталося в гiлках. Фламбо рiзко пересунув стiлець, аж в стихлому кафе гримнуло вiдлуння, поклав лiктi на спинку i суворо мовив:
– Ну, якщо цей Гiрш щось на кшталт якогось боягузливого зрадника…
– Даремно ви iх так засуджуете, – м’яко зауважив священик. – Не такi вже вони й виннi. Просто вони не вiдчувають небезпеки. Як дама, яка вiдмовляе кавалеру, котрий запросив ii на танець. Або махляр, котрий потроху вiдщипуе вiд коштiв, вкладених у пiдприемство. Їх переконали, що «трохи не рахуеться».
– Все одно, моему пiдопiчному цей учений не рiвня, – випалив Фламбо. – Нi, дуель так дуель. Я полковника, мабуть, не залишу. Може, вiн i навiжений, але все ж ним рухае любов до батькiвщини.
Патер Браун незворушно розправлявся iз закусками. Його незворушнiсть чомусь не сподобалася Фламбо.
Вiн пiдняв на священика блискучi чорнi очi i вигукнув:
– Та що з вами? Дюбоску нема в чому дорiкнути. Ви й його в чомусь пiдозрюете?
– Друже мiй, – сказав служитель Церкви з крижаним вiдчаем i вiдклав убiк виделку та нiж, – менi все здаеться пiдозрiлим. Все, що сьогоднi вiдбулося. Вся ця iсторiя, хоч вона i розiгралася на моiх очах. Кожен ii епiзод. Це не пересiчна карна справа, де один наполовину каже правду, а iнший наполовину бреше. Тут обое… Я вам тiльки-но виклав свою версiю. Так ось, вона мене не влаштовуе.
