скачать книгу бесплатно
Генерали iмперii
Валентин Л. Чемерис
Історiя Украiни в романах
Петро Дорофiйович Дорошенко i Карл Густав Емiль Маннергейм… Що спiльного мiж ними, чому вiдомий украiнський письменник Валентин Чемерис з’еднав розповiдь про долю цих двох iсторичних постатей у одну книжку? Один жив у XVII столiттi, а другий – бiльш нiж на два столiття пiзнiше, один був украiнцем, а другий – фiном. Але якщо придивитися уважнiше, то спiльного у украiнського гетьмана та нацiонального героя фiнiв багато. Вони певний час служили iмперii, вони обидва домоглися високих чинiв у неi. Але i у Дорошенко, i у Маннергейма було в серцi щось, перед чим не спроможнi встояти анi чини, анi iмперii. Це «щось» – любов до батькiвщини. Саме заради цього i Дорошенко, i Маннергейм кинули виклик iмперii, саме цьому вони присвятили свое життя…
Валентин Чемерис
Генерали iмперii
Без права повернення
Історичний роман
Мiсто взяте, цар в полонi.
Що за славна перемога!
Л. Украiнка
«…Различные виды употребляемой у них казни суть: повешение, обезглавливание, умерщвление ударом в голову, утопление, погружение зимою под лед, сажание на кол и т. п. По большей части преступников, приговоренных к смерти летом, не казнят до зимы: тогда убивают их ударом в голову и пускают под лед…»
Джiльс Флетчер. «О государстве Русском»
«При попытке к бегству – догнать и уничтожить на месте!»
Із «Днювальных записок приказа Тайных дел»
Повiсть перша
Москва – Камен
30 сiчня 1676 року в Москвi, у своiх кремлiвських палатах у вiцi 47 рокiв несподiвано помер цар Олексiй Михайлович Романов. Так, так, той самий. З яким свого часу так необережно «породичався» Богдан Хмельницький, навiть не зчувшись, як, будучи гетьманом, главою вiльноi республiки опинився у чужого царя у пiдданих, а потiм клопiт з ним мав Виговський, син Богдана Юрась i вiн, Петро Дорошенко, теж поповоював з покiйним.
Взагалi, Романови хоч i досягли в Росii найбiльшого злету – з пересiчних бояр негадано поставали царями, правда, дякуючи смутному часу, але щастя-долi чи талану, здаеться, не мали. Принаймнi на протязi перших ста рокiв свого правлiння. Казали, що вони рокованi, себто приреченi на недовге перебування в цьому свiтi. Чи фатум над ними такий тяжiв, чи недоля-невезiння iм ставили пiднiжку. А хто казав, що то рiд iхнiй гнилим був, з червоточиною, i якийсь черв’ячок, робачок отакунький, передавався з поколiння в поколiння Романовим по чоловiчiй лiнii, пiдточуючи та вкорочуючи iм вiку.
Романови довго не жили.
Михайло Федорович, недоросль боярський, якого на Земському соборi в смутному 1613 роцi обрали царем (а вiн же пручався та вiднiкувався зi сльозами – так не хотiв сiдати на трон, вважаючи, що його посилають на вiрну загибель), прожив усього 49 рокiв i як був Мишком до обрання на царство, таким, власне, й залишився. Вiдзначився в iсторii тiльки тим, що заснував правлячу династiю Романових.
А далi пiшло по низхiднiй.
Згадуваний син його Олексiй, хоч на тронi й просидiв нiби ж немало – тридцять один рiк (1645—1676), але прожив ще менше батька – 47 рокiв. Вiдомий в iсторii головно тим, що був батьком Петра I, прозваного Великим, а найбiльшим його досягненням на царюваннi вважаеться т. зв. «возз’еднання» Украiни з Росiею. Ще б пак! Олексiю Михайловичу за рахунок Украiни вдалося значно розширити свое царство – майже на дурничку, якщо не рахувати кiлькох обiцянок, виданих наiвним i довiрливим малоросам, та ще завдяки полiтичнiй похибцi чи недалекоглядностi великого Богдана.
Олексiй Михайлович, прозваний, до слова, Тiшайшим, вiдзначився ще й деякими капризами-химерами, що потрапили навiть в архiвнi документи. Але тi його дивацтва швидше були вiд невiгластва. Ось один з прикладiв. Житель Арзамаса, якийсь Савка Федоров i його однофамiлець, селянин Івашка, в’iжджали разом в Москву через Яузькi ворота i знiчев’я грали на балалайцi. За гру на балалайцi прибульцi й були в один мент схопленi препильною вартою i вiдправленi яко злочинцi в Стрiлецький приказ, де iх добряче для порядку висiкли й вiдправили до Сибiру на заслання. А рiч у тому, що Олексiй Михайлович (може, тому й Тiшайший) терпiти не мiг гри на балалайцi – найпоширенiшому музичному iнструментi руських. Навiть видав указ, яким зобов’язав своiх служивих вiдбирати в людей музичнi «грища», спалювати iх, яко бiсовi штучки, а тих, хто не буде пiдкорятися i далi на них гратиме – пороти батогами й вiдправляти iх на вiчне поселення… Куди б ви думали? Та в Малоросiю. От яку «страшну» кару придумав було Тiшайший своiм балалаечникам.
Дiзнавшись про такий указ Олексiя Михайловича, Дорошенко (його саме тодi збиралися конвоювати в Москву) весело пожартував:
– Везiть, везiть мене в свою Москву, а я у вашiй Москвi на балалайцi вшкварю i… Хоч i буду битий батогами за порушення царевого указу, але ж мене вiдправлять згiдно з тим указом на вiчне поселення не куди-небудь, а в Малоросiю. Га?
Помер Олексiй Михайлович, як уже вище згадувалося, у 1676 роцi, i тодi ж на трон було посаджено малолiтнього сина його Федора. Воно б нiчого (бо хто, як не син, успадкуе батька-царя на тронi?), але нащадковi на день смертi ледве виповнилося 15, i в Москвi шепотiлися, що царенко до всього ж ще й безнадiйно слабуе. Що тiлом, що духом – юний царевич, який зненацька став царем, був тяжко хворим. Простiше, цар виявився… без царя в головi. А втiм, в iсторii траплялися i не такi парадокси!
Йому б лiкуватися в затишку й спокоi, а його живосилом на трон – врештi-решт, це зведе юнака в ранню могилу.
За життя його невдалого росiйським царством, починаючи з 1676 року, але вiд його iменi, iменi слабого царя-пiдлiтка охоче правили рiзнi групи бояр – Федiр взагалi не годен був самостiйно вирiшувати хоч якусь там справу! Перед вели родичi по материнськiй лiнii цареняти бояри Милославськi.
Жити Федору випало всього нiчого – 21 рiк. (Якщо зауважити, що дiд прожив 49 рокiв, а онук – 21, то, може, й справдi фатум переслiдував Романових?)
Того року, як везли Дорошенка до Москви, Федiр був на тронi вже другий рiк. Здоров’я в царяти все погiршувалося i погiршувалось, а розуму, ясна рiч, не прибавлялося, тож бояри розкошували, царюючи на свою вигоду.
І цей пiдлiток з монаршим титулом мав приймати – з пiдказки бояр – гетьмана Петра Дорошенка, для якого це було навiть образливо. Цар у 15 лiт! Та вiн же – хлопчина. Пахолок! Хоч i вiнценосний, але ж хлопчак. Вчорашнiй дiтвак! Ще й навiть не парубок i тим бiльше не парубiйко, а швидше – пiдпарубчак. Чи, як в Украiнi кажуть, пiдпарубчий. По-iхньому, по-руському – хлоп. Чи – отрок, що бiльш врочистiше. І до цього пахолка-отрока, хлопа iхнього, i запрошено («запрошено»!) бойового полковника, гетьмана Украiни. Тож в тi днi йому здавалося, що вiн потрапив у якусь казку, в тридев’яте царство, тридесяте государство.
Гетьмана ще везли до Москви (i ще не ясно навiть, в якiй iпостасi – царевого гостя чи бранця?), а вже гонець, вискочивши з Москви навстрiч валцi з Украiни, застерiг: його величнiсть цар-государ прийме гетьмана 20 березня, а тому треба квапитись. Гетьман мае бути в Москвi хоча б на день ранiше зазначеного строку. Петро Дорофiйович стенув плечима. Це вже клопiт стольника Алмазова, який зi своiми стрiльцями вiз його до бiлокам’яноi.
І про що йому говорити з царем-хлопом на тронi? А втiм, ясно, що вiд iменi пiдлiтка з ним поведуть мову бояри, а вiд них добра украiнському гетьману чекати не доводиться – вони бiльшi монархiсти, анiж iхнiй цар. Та й полiтика покiйного Олексiя Михайловича щодо Украiни зi смертю його, на жаль, не змiнилася i тим бiльше нинi не змiниться. Та ще на краще. І це було гiрше гiршого. Чому вiрити? Московити хоч i легко – якщо це вигiдно, чи припече iм, – що завгодно обiцяють, але нiколи потiм не виконують своiх обiцянок. То на кого покладатися, на якi права та вольностi, обiцянi Тiшайшим Богдану Хмельницькому, аби вiн не передумав, бува, «возз’еднуватися» з Росiею, як Росiя вже навiть саме iм’я Украiни заборонила вживати, замiнивши його покручем…
З Росiею у 1654 роцi «возз’еднувалася» вiльна козацька республiка Богдана Хмельницького, «возз’еднувалася» мовби ж з iменем Украiна, але невдовзi пiсля вiдомого скороспiшного акту в Переяславi вона проснулась в один далеко не чудовий день чомусь вже раптом… Малоросiею. Хоча нiяких катаклiзмiв мовби й не спостерiгалося, та Украiна либонь чи не крiзь землю провалилася. Чи випарувалася в космос, уступивши своi терени якiйсь Малоросii. Вiдповiдно пощезали й украiнцi, теж добровiльно вiддавши свою батькiвщину якимось малоросам, що невiдь-звiдки взялися (пiзнiше вони стануть ще й «хахлами»). Та й сам гетьман украiнський на той час уже йменувався (згадаймо пушкiнськi слова) «героем древней Малороссии».
Така дивна метаморфоза стала одним з перших результатiв (прогресивного, як прийнято називати все, що пов’язане з Переяславською радою) того дивного «возз’еднання», коли Росiя самовiльно, не питаючи, звiсно, на те згоди самоi Украiни, не проводячи нiякого референдуму, перейменувала ii в Малоросiю, а украiнцiв – в малоросiв. Мовляв, нiякий ви не окремий народ, а такi ж, як i ми, роси (архiурочисте самойменування росiян), тiльки й того, що, звиняйте, якiсь недоростки. Адже ми – роси великi, а ви – роси малi. І забудьте на вiки вiчнi, що ви украiнцi, бо ви тепер – теж на вiки вiчнi – маленькi-маленькi росiяни, якi ще не доросли (етнiчно й територiально) до повнометражних росiв. Одне слово, малороси.
В iсторii ще треба пошукати iнший такий приклад, був переконаний украiнський гетьман Дорошенко, який в один мент чомусь став малоросiйським гетьманом, щоб одна держава перейменувала iншу без ii згоди i навiть не поставивши ii до вiдома про задуману акцiю. Дивно, що Украiнi чомусь не спало на думку перейменувати росiян на яких-небудь татароросiв – були ж вони пiд татарами пiвтораста рокiв! А щодо термiну Мала Русь, то вiн якось згадувався в документi XIV столiття, але тiльки стосовно Галицько-Волинськоi землi. І то – по вiдношенню до Киева. І в цьому випадку все було на мiсцi. Якщо взяти до уваги, що Киiвська Русь була тодi Великою (i, до речi, единою) Руссю. Тож ясно, що частина Киiвськоi Русi по вiдношенню до неi самоi i могла бути Малою Руссю. Тепер же – пiсля Переяслава – вся Киiвська Русь, яка свого часу була мовби ж колискою трьох братнiх народiв, в тiм числi й росiйського, – раптом стала куцою Руссю.
У 1662 роцi було створено приказ Малия Росiя, бiльш вiдомий, як Малоросiйський[1 - Малоросiйський приказ буде лiквiдовано у 1772 роцi у зв’язку iз створенням… Малоросiйськоi колегii, але, як казали на Украiнi, хрiн од редьки не солодший. І довго-довго нам прийдеться чекати року 2002-го, коли в iнтерв’ю Надзвичайний i Повноважний посол Росiйськоi Федерацii в Украiнi Вiктор Чорномирдiн нарештi скаже:«Нинi ми закiнчили оформлення територii пiд будiвництво споруд посольства та iнших росiйських закордонних установ. Дiлянка видiлена гарна, в центрi мiста, неподалiк вiд Киево-Печерськоi лаври, площею трохи бiльше двох гектарiв. Це буде солiдний, серйозний мiстобудiвельний комплекс, який стане окрасою Киева».Давно б так – будувати в Киевi росiйськi закордоннi установи.Але ж вiд Малоросiйськоi колегii 1772 року i до росiйських закордонних установ у Киевi ще треба було пережити двiстi тридцять рокiв!І – нiчого. Дочекалися!], що й став центральним органом державного правлiння, що вiдав справами перейменованоi Украiни. Знаходився вiн у Москвi й пiдпорядковувався Посольському приказу – без його санкцii навiть вибори гетьмана чи козацькоi старшини вважалися недiйсними, як i судовi постанови, а тому в Украiнi невiдь-звiдки раптом з’явився якийсь малоросiйський гетьман.
І коли Москва величала його малоросiйським гетьманом, Петро Дорошенко обурливо протестував, – як, мiж iншим, i проти експансii Росii в Украiну та перейменування Росiею його батькiвщини в якусь Малоросiю, а украiнцiв – у малороси, – але всi його протести ажнiчогiсiнько не дали. На них у бiлокам’янiй, правда, звертали увагу, але вже як на прояви сепаратизму (пiзнiше – буржуазного нацiоналiзму), з яким треба нещадно боротися. І – боролися. (Здаеться, ще й досi борються).
– Були украiнцями, а стали якимись, звиняйте, малими росами, а ким з ласки царя постаемо завтра? – бiдкалися козаки, затято чухаючись (чи не на знак, бува, протесту, так то було дуже смiливою акцiею! Бо що-що, а чухатись, – там, де треба дiяти, – украiнцi здавна вмiли i любили), i не знаходили вiдповiдi.
– Навiть нашi прадiдiвськi iмена Росiя в нас повiдбирала, а навзамiн дала своi, нам незвичнi, – казав, бувало, й гетьман. – От я, примiром, був Петром, а тепер мене названо Пйотром. А який я Пйотр, коли батьком-матiр’ю наречений Петром…
Вигулькували й такi, що просто вiдмахувались.
– Чи не все одно, як нас та нашу Украiну називае Московiя? – Теж чухалися. – Хай хоч i горшком, аби в пiч не садила…
Одним з перших Росiя посадить гетьмана Петра[2 - Хоча, якщо вже бути точним, то першим з гетьманiв козацькоi республiки, створеноi Богданом Хмельницьким, було схоплено Дем’яна Многогрiшного, разом з сином перевезено до Москви i пiсля допитiв з тортурами обох заслано до Тобольська, де iхнi слiди й загубилися. Другим у Сибiр було вiдправлено кошового отамана Вiйська Запорозького Івана Сiрка. Петро Дорошенко був третiм (на той час третiм). І це не рахуючи козацьких старшин – полковникiв, сотникiв, осавулiв, яких юрбами гнали в Сибiр.]. Чи то пак вже Пйотра. За все те ж: що виступав за незалежну – i вiд Московii в тiм числi – свою Украiну, вiдмовляючись ii величати Малоросiею…
Коли 19 березня 1677 року десь пiд вечiр через московську заставу проторохтiла валка пiдвiд з Украiни («Не затримувати! По царевому указу!» – крикнув сторожi переднiй вершник валки) з возами й запасними кiньми, з чималим ридваном попереду, що був запряжений четвiркою коней цугом, в оточенi кiнних стрiльцiв з пищалями, i повернула на кам’яну брукiвку, що вела до рiчки Неглiнноi, в Москвi хурделила весняна снiговиця, оскiльки ж березнева, то й тепла, м’яка, без звичних руських морозiв.
Валка везла з Украiни до царя на цугундер гетьмана Петра Дорошенка, i вiз його царський порученець стольник Семен Алмазов, а супроводжували бранця генеральнi старшини з уряду Самойловича – суддя Домонтович i писар Прокопович, та ще гетьману було дозволено везти з собою з Украiни своiх челядникiв в якостi, як би ми сказали, обслуговуючого персоналу.
Столиця потонула в бiлому мороцi, i колись княжий, а тепер царський град наче в саван закутався. Зазвичай брудна й засмiчена (смiття здебiльшого висипали прямо на вулицю), Москва вiд пухнастого, незаймано-чистого снiгу помолодiла, наче оновилась i мала привабливий вигляд, мовби якийсь аж казковий.
Завивання вiтру, що почалося в бiлокам’янiй ще звечора вiсiмнадцятого березня, нарештi пiд вечiр дев’ятнадцятого стихло, хвища вгамувалася, але снiг все так же сiявся вже другу добу поспiль – густий, м’який, вогкий. Вiн липнув до всього, на всьому вивершувався стiжками-копичками чи й просто бiлими шапками й рипiв пiд ногами, наче кректав вiд напруги. Курiло.
В якомусь мiсцi конi збочили iз занесеноi снiгом брукiвки, i ридван застряг у заметi – нi тпру, нi ну. Валка зупинилась. Облiплений снiгом вiзник, схожий на снiгову бабу, марно лупив коней батожищем, але навiть i четвiрка коней не змогла висмикнути ридван на тверде – з iхнiх спин i бокiв парувало.
Кутаючись у чималий дорожнiй кожух, Дорошенко вийшов з ридвану й провалився вище колiн, сяк-так вибрався на тверде й став спиною до вiтру.
Спiшившись, стрiльцi облiпили ридван, гуртом допомагаючи коням. Стольник Семен Алмазов, висунувшись з ридвану, заходився пiдбадьорювати служивих рiдним матом у кiлька поверхiв, до якого вони звикли i який дiяв на них позитивно. Очевидно, стольник ще й постарався (а вiн з натхненням лаявся на всi заставки), чи лихослiв’я подiяло, але стрiльцi жвавiше заметушилися.
– Ну, ребятушки… мать-перемать… – Стольник давав точнi вказiвки, вiками перевiренi в Московii поради: – Туди… пере-т-туди!… Така мать-ать… (Чиюсь матiр стольник згадував частiше всiх).
Конi заворушилися, iм допомагали стрiльцi, а тим i тим залюбки допомагав стольник – все тiею ж безконечною i винахiдливою матiрщиною…
Аж тут iз заметiлi донiсся гвалт, i на брукiвку вискочив чималий сiрий звiр, з добру вiвцю завбiльшки. Вздрiвши валку, звiрюга з несподiванки аж присiв на заднi лапища. Його очi ярiли жаринами й двома вогниками свiтилися в бiлiй млi, iз загривка сочилася кров – така яскрава в бiлiй круговертi, що аж у вiчу рiзало.
Зустрiвшись поглядом з Дорошенком, звiр наче здивовано рикнув: «О, а ти чого тут опинився?! Тiкай, брате, якщо ноги маеш. Москва таких як ми з тобою, неласкаво зустрiчае…»
З роззявленоi пащеки з висолопленим язиком звисала кривава пiна.
Та ось iз бiлоi завii вигулькнув гурт розхристаних дядькiв в армяках i без шапок – на зарослих бородатих обличчях виднiлися тiльки широко розкритi роти – переслiдувачi щось завзято кричали. Не так вiд злостi, як, напевне, вiд молодечого захвату.
– Ат-ту його!!! Ату-у-у!!! – донеслося до гетьмана, як вiтер повернувся в його бiк. – По хребту серого!.. В дихало!.. В мордяку!.. Селезiнку!!. Ядрьоная мать!..
Дорошенку чомусь стало шкода сiроманця – як наче б вiдчув у ньому товариша по нещастю.
– Хо-орош, серий розбойнiк! – вигукнув у захопленнi стольник. – Ай да волк-волчище! Бачиш, гетьмане, якi в нас вурдалаки в градi бiгають?! По льоду Неглiнноi чи Москви-рiки забрiв у мiсто. Ну теперя мужички вiдведуть душечки!…
Звiр зник у заметiлi, лишаючи в бiлому снiгу кривавий слiд, по якомусь часi зникли в тiй завii й переслiдувачi, й швидко з того боку, куди вони подалися, почулося протяжне, напевне ж, прощальне виття – мужики вiдводили душi. Та ось виття урвалося, натомiсть почулися глухi удари i схвильований гул мужикiв…
Чомусь стало жаль вовка, добрий звiр, розкiшний… Конi i люди нарештi спiльними зусиллями витягли ридван на тверде, i валка рушила далi загаченими снiгом московськими вулицями…
– Що, гетьмане, закручiнiлся, уздрiвши загнаного вовка? – Вже як сiли в ридван i рушили, запитав стольник полоняника, якого, виконуючи царське повелiння (а раптом йому яка нагорода перепаде?), таки благополучно довiз з Украiни до першопрестольноi. – Москва нiкого не милуе, хто iй не кориться. Але ти покедова не муч себе невiдомiстю. Одне ясно: прямуемо не в острог, а – вище голову! – у Кремль! Хоча Кремль, мiж нами кажучи, це теж острог – тiльки найбiльший i найзначнiший. І сидить у цьому острозi навiть сам цар-батюшка. Все життя, як у в’язницi. Такi, брат, дiла. Або казнять тебе, Пйотр Дорофiйович, або помилують – третього не дано. Для тих, кого у Кремль везуть…
Хоча на той час значення фортець (як i замкiв теж) пiсля винайдення артилерii i в мiру того, як вона успiшно розвивалася, значно впало i те падiння тривало (пiзнiше воно взагалi буде зведене нанiвець, а замiсть фортець, замкiв чи пiзнiших фортiв та бастiонiв з’являться укрiпрайони та смуги), Москва не тiльки залишалася фортецею, а й вiками нажахана степовиками iз Золотоi Орди, посилено будувала все новi й новi укрiплення. Із дерев’яноi часiв боярина Стефана Кучки (тодi Кучков чи пiзнiше Москов, як нарече ii Юрiй Долгоруков), вона мурувалася швидкими темпами – як казали на Русi, зодягалася каменем. Юрiй Долгоруков у гирлi Неглiнноi, при ii впадiннi в Москву-рiку збудував град, а в часи Калити то вже був кремник, ще пiзнiше – з XIV столiття – кремль з малоi лiтери, а згодом i Кремль з великоi букви. І хоч в рiзнi часи «царюючий град» – один з найранiшнiх титулiв Москви, – вже мав чотири внутрiшнi фортецi, – той же Кремль, Китай-город, Бiлий город i Скородом, але найвiдомiшим столичним укрiпленням, що з часом зробився символом не тiльки Москви, а й усiеi Росii, став лише Кремль.
В кiнцi XV столiття московськi царi з незнаним до того розмахом i старанням розпочали будiвництво найновiшоi фортецi в центрi Москви. Дерев’яний кремник Калити проiснував менше трьох десяткiв лiт, як був замiнений бiлокам’яним, довжиною в двi тисячi метрiв кремлем, що його збудував у 1367 роцi Дмитрiй Донський («и со всеми бояри старейшими сдумаша ставити город камен Москву…»). Так з’явилася кам’яна Москва, оскiльки ж Кремль Дмитрiй Донський збудував з бiлого каменю, столицю звiдтодi почали величати бiлокам’яною, хоч вона у всi часи була сiрою i непривабливою.
Фортеця Дмитрiя Донського простояла бiльше ста рокiв, але надiйшов i ii час. І знову постала потреба будувати кремль – ще новiший, ще грiзнiший i ще величнiший, – з великокнязiвським та царським розмахом, аби Москва камен постала такою на всi прийдешнi вiки.
Для цього Іван III запросив до себе з Італii видатних майстрiв по спорудженню фортець (та, власне, й сам термiн fortezza – укрiплення, – був iталiйським) – Аристотеля Фiоровантi, Марка Руфа, Петро Антонiо Соларiо, Алевiза Нового та iнших – вони проектували i керували будiвництвом грандiозноi споруди росiйськоi столицi.
Новий Кремль будували бiльше десяти рокiв – з 1485 по 1496-й, – а всi роботи, в тiм числi й спорудження величезного, до того небаченого рову завершилося аж у 1516 роцi.
Італiйцi збудували руським премiцну й потужну оборонну стiну з особливою кладкою (технiчна новина на той час) висотою (залежно вiд рельефу мiсцевостi) вiд 5 до 19 i довжиною у двi тисячi з чвертю метрiв, звели 18 красивих башт, i звiдтодi стiни й башти Кремля, дещо, правда, перебудованi, стоять i нинi. З двох бокiв Кремль омивають води рiчок Неглiнноi та Москви, а там, де не було водяних перепон (теперiшня Красна площа), вирили рiв глибиною вiд 8 до 12 метрiв (дво-триповерховий будинок) i шириною зверху до 36 метрiв та пустили в нього воду двох рiчок. І Кремль став островом, неприступним з усiх бокiв. Одночасно зводилися новi й перебудовувалися старi будiвлi в самому Кремлi – собори Успенський, Архангельський, Благовiщенський, Грановита палата для урочистих прийомiв великих князiв, а потiм царiв. З’явилися урядовi будинки – прикази, палаци бояр – здебiльшого родичiв великого князя, а потiм царськоi сiм’i. Центром стала Двiрцева площа з головним храмом Москви Успенським собором, де вiнчалися на сiмейне життя й коронувалися на царство руськi великi князi й царi (в Архангельському iх ховали).
Але головним у Кремлi в його пiвденно-захiдному кутi мiж Боровицькими i Троiцькими воротами й до самоi площi був царський двiр – окремий городок зi своiми дворами, палатами, господарськими будiвлями, церквами й навiть садами. Там же – чи й поруч – палати патрiарха, монастирi, церкви, ще далi – прикази, а iх в Росii вже тодi нараховувалося близько ста, хоч не всi вони розмiщувалися у Кремлi.
В один з таких приказiв – Малия Росii – i везли Петра Дорошенка надвечiр 19 березня 1677 року вiд Рiздва Христового.
Коли валка, попокружлявши загаченими вулицями бiлокам’яноi, нарештi дiсталася Кремля й спинилася на його територii в Малоросiйському дворi, стольник Семен Алмазов, вперше за всю дорогу вiд Сосницi, що на Чернiгiвщинi, й до самоi Москви, зняв ковпак, оторочений хутром видри, струсив з нього снiг, обтiпав долонями руду бороду, широко й розмашисто перехрестився.
– Всьо! Дома! В Москвi камен! Як у Бога за пазухою. Слава тя Господи! Приiхали, мать-ать-перемать!.. – І скiльки в голосi служивого було радощiв, що Дорошенко аж позаздрив йому – щасливець! Мае батькiвщину – свою Москву камен, – де й справдi почуваеться, як у Бога за пазухою. Повернувся додому, а що чоловiковi треба у цьому свiтi?
Осiняли себе хрестами, познiмавши хутрянi шапки, й стрiльцi – вони теж повернулися з Украiни додому живi-здоровi i тепер з нетерпiнням чекають, коли ж iх – в нагороду за добру службу, – повiдпускають додому, i вони з галасом, гиком i свистом понесуться в свою Стрiлецьку слободу.
І тiльки полоняник не радiв i Богу не дякував – не було за що.
– З прибуттям, гетьмане, до Москви, матушки нашоi!
– Вашоi, стiльнику, вашоi, – уточнив бранець.
– Не квапся вiдхрещуватися, може, наша матушка стане i твоею…
– Матушкою? Красно дякую. У мене е рiдна ненька, а двох матерiв не бувае.
– Була ненька, а стала матушка – чи тобi, Пйотр…
– Я вiд народження Петро…
– Гаразд, Петро. Хай буде по-твоему. Хоча тут тобi доведеться не тiльки вiд iменi свого вiдхреститися, а й вiд самого себе – на те наша Москва i камен… Тож краще… Сам розумiеш… Розумне теля двох маток ссе – чи не так у вас говорять?
– Я не теля.
– Хто його знае, як воно повернеться, гетьмане. Може статися, що й наша матушка тобi знадобиться. Ненька рiдна далеко. Бог високо, а цар близько, – i кивнув кудись у завiю, що бiсом крутилася в Кремлi. – Он тамтечки вiн… У палатах сидить, долi нашi вирiшуе. Бо всi ми ходимо не так пiд Богом, як пiд царем. Як я розумiю, ти в своiй Украiнi теж був ако цар.
– У нас, на жаль, не мае монархii.
– Ось-ось, на жаль, – пiдхопив стольник. – У вас хто горлянку лужену мае, той i зверху зi своiм правом. Крикунiв у вас!.. Бо – воля. Рiвнiсть. От i докричалися… Ти в Москвi опинився, а вони хоч i вдома, але пiд нашими воеводами. Ось до чого ваша рiвнiсть вас же самих i довела. А на мене, гетьмане, зла не май. Я всього лише холоп його величностi i тебе сюди привiз, виконуючи цареве повелiння. А накаже менi цар, примiром, здохнути – здохну. Ми люди маленькi, служивi. Наказано тебе привезти, ми й привезли. А накажуть тобi голову вiдрубати, ми, звиняй, ii й того… Одним махом. Навченi. Ми ж бо на всi руки майстри. А для чого тебе привезли – на свайбу, примiром, чи на плаху – нам не велено знати. Хоча все може статися. Тож не серчай на нас, холопiв царевих, якщо тебе запроторять в острог. Чи велять тебе головою пiд лiд Неглiнноi пустити. Все може статися – на те й Москва. У нас умiють головою пiд лiд пустити – так i загуде чоловiк з цього свiту! А покедова живи й радуйся. Що тебе завезли у самий, знацця, Кремль. Пiшли до приказноi iзби – дяку кланятись. Може, тебе ще й помилують, все у волi та ласцi царя. Або на крайняк у Сибiряку, у Тобольск вiдправлять, куди вже багато вашого брата-малороса вiдправлено. А, може, тебе ще й помилують. Хоча Малоро… Чи як ти кажеш, Украiну – нiкагда! Та й навiщо ii вiддавати вам, малоросам, коли вона i нам, великоросам, потрiбна!
У словах стольника прозвучала тверда переконанiсть, що так i мае бути – Украiна мае належати великоросам. Чому? Та тому, що стольник руський, а Росiя з року в рiк, з вiку в вiк росла тiльки за рахунок захоплення чужих земель – це стало руським менталiтетом. Хоч царя, хоч його останнього холопа. Це у них з молоком матерi всотуеться – ще з часiв Московського князiвства. Всi вони, як Юрiй, князь суздальський, а тодi московський, прозваний Долгоруким, всi – довгорукi…
Приказна iзба, у якiй поселили привезеного гетьмана та його челядникiв, хоч i знаходилась в Кремлi, у дворi Малоросiйського приказу, але своею ветхiстю справляла вельми сумне враження. Все у нiй, як тiльки дув вiтер, скрипiло й ходило ходуном…
Дорошенко й поскаржився Ларiону Іванову, дебелому – коса сажень у плечах, бородатому думному дяку, який приймав його в Алмазова (стольнику дав щось на кшталт розписки).
– Якщо ви вже привезли мене в свою Москву… – почав було полоняник, але дяк безпардонно його перебив:
– Нiхто тебе, Пйотр Дорошенко, сюди не привозив. Ти сам приiхав – у гостi до його величностi Федора Олексiйовича. На його ласкаве царське запрошення. – І весело шкiрив широкi, як нiготь товстого пальця, жовтi зуби. – Про це й нарочитого в Украiну буде послано. Гетьман Самойлович так усiм у Малоросii й роз’яснить…
– Могли б хоч трохи пристойнiшу iзбу знайти у своiй Москвi камен… Для дорогого… гм… гостя.
– Могем, – шкiрився дяк. – Ми все могем. От i тебе, голубчика, з Малоросii привезли. Хоч ти цього й зело не хотiв. Але одержуеш те, що заслужив. – І додав не без погрози: – Дякуй добротi та ласцi царевiй, iзменнiки i вори у нас i такоi iзби не заслуговують!
Гетьман знав: тих, хто не корився Москвi i тим бiльше багнув волi для своеi вiтчизни, Москва iнакше, як iзменнiками та ворами i не величала[3 - Сьогоднi, на вiдмiну вiд тих далеких часiв, Росiя борцiв за волю вже не називае iзменнiками та ворами. Сьогоднi будь-який визвольний рух, спрямований проти росiйського iмперiалiзму, Росiя величае в дусi нового часу – тероризмом та кримiнальними бандформуваннями.]. Та й розумiв, для чого його привезено в стольний град…
– Старайся, Пйотр, – перейшов на довiрливий тон Ларiон Іванов. – Хоч тебе висмикнули з Малоросii за дела твоi худие, неугодние царю, але царська ласка безмежна. Пондравишся його величностi, в хороми, – гмикнув, як гикнув (вiд нього несло перегаром), – переселять… А покедова – не взищi. Бо хтозна, як воно повернеться пiсля авдiенцii в царя – можеш в Москвi залишитися на правах царевого гостя, а можеш i у тi хороми загримiти, що в Сибiру… Їх там!.. Для всiх твоiх малоросiв вистачить!..
І стало ясно, що доля його ще не вирiшена. Останне слово за царем. Як вiн велить – так i буде. Не знав тiльки, що в Малоросiйському приказi дяки та пiддячi довго метикували – що робити з малоросiйським гетьманом по його прибуттi в Москву?
Гадали так i сяк. Якогось конкретного плану не було – як i вказiвок. Цар велiв привезти гетьмана до Москви, але в якiй якостi – гостя чи iзменнiка i вора – не уточнив, тепер i ламай голову. Зрештою, зiйшлися на тому, що всi, хто боровся проти Росii, гостями царя ще нiколи не були. А привозили таких у Москву тiльки для допитiв та диби, хоча б того ж Демка Многогрiшного, теж гетьмана. Виходило, що для цього привезли й Дорошенка.
Оскiльки нiякого указу не було, розглядалися рiзнi пропозицii:
– Четвертовать молодца, i делу конец!
– Под топор ево, чтоб другiм малоросам не повадно било бунтовать протiву царя.
Були пропозицii i з бiльш конкретною технологiею вирiшення цього питання:
