скачать книгу бесплатно
І знову – вкотре! – прохав гетьмана посприяти в його поверненнi в Украiну, адже мати його як почуе, що ii Петра не пускають додому, дуже буде журитися i з жалю «обумирати».
Самойлович, виконуючи волю московського воеводи, негайно пересилав листи в Москву до Малоросiйського приказу. Там уважно з ними ознайомлювалися, переписували iх до спецiальних книг приказу, а старшому стрiльцiв, що охороняли гетьмана, ще i ще наказували «пильнiше стерегти» гетьмана, бо вiн досi не полишае думки про повернення в Украiну. Тож стерегти його «надобно пуще прежнаго». Самому ж Дорошенковi знову i знову нагадували написати прохання (власноручно!) царевi про перевезення його жiнки до Москви. Була сподiванка, що бранець, маючи в Москвi пiд боком власну жiнку, перестане пориватися в свою Малоросiю. Дивувалися: i що вiн забув у тiй Малоросii? Іншi тiльки й мрiють перебратися в Москву, та ще в Кремль, поближче до царя, а цей як мала дитина: додому хочу, додому, в Украiну… Чоловiку вже за пiввiку перевалило, а вiн не тямить, де йому краще… Певно, не полишае думки про повернення в Украiну, коли жiнки не хоче забирати в Москву.
– Та не потрiбна вона менi в Москвi! – з серцем одказуе гетьман, доводячи, що з жоною в нього i в Украiнi не ладилось життя, то нащо вона йому ще й тут?
– Тобi не потрiбна, – заявили йому, – але нам потрiбно, щоби твоя жонушка була тут, у Москвi.
Але всупереч волi гетьмана в Украiну було послано пiддячого Василя Юдiна, якому дали iнструкцiю: прибути в Батурин до гетьмана Самойловича i заявити останньому: Пйотр Дорошенко просив царя вiдпустити до нього жiнку, а тому гетьман мае негайно вiдправити Єфросинiю Дорошенко в Москву, i що госпожу Дорошенкову повезе сам пiддячий Юдiн i повезе «з усякою пошаною i обережнiстю», аби вона не зазнала в дорозi анiякоi прикростi. Було велено:
до Севська для перевозу госпожi Дорошенковоi та ii майна видiлити 50 пiдвiд, а в Севську помiняти конi й пiдводи («якщо яка з них ушкодиться в дорозi»), а севському воеводi дати iй до Москви ще й статечного дворянина в провожатi. (На всяк випадок, про перевезення до Москви гетьманшi було повiдомлено князя Ромодановського в Курську, аби тримав ту подiю пiд своiм пильним оком).
В бiлокам’янiй про те стало швидко вiдомо. У тi днi голландський резидент у Москвi І. В. ван Келлер тодi ж доносив своему уряду, що козацького генерала Дорошенка мають назавжди залишити в Москвi – ось чому цар викликае з Украiни його жiнку. І взагалi, у Москвi Дорошенковi не дуже довiряють, головно через те, що козацький генерал у свiй час не раз таемно зносився з турками, тож московити певнi: Дорошенко – людина неспокiйна, нестала.
Двадцять п’ятого квiтня пiддячий Юдiн залишив Москву i подався на Украiну за Дорошенковою жiнкою. Про мiсiю Юдiна гетьмана Самойловича було сповiщено спецiальною грамотою.
До «почесного» заслання в Москву Петро Дорофiйович був одружений двiчi. Щоправда, про перше його сiмейне життя – анiяких даних в анналах iсторii, чи то пак (як щодо Украiни) в козацьких лiтописах не збереглося. Невiдомо навiть iм’я його першоi дружини та хто вона i якого роду, коли саме молодята побралися, скiльки прожили.
Бiльше всього, вона померла ще молодою, невдовзi по народженню дочки. Овдовiвши, Петро Дорошенко довго не одружувався – за вiйськовою службою було не до особистих справ, дочку доглядала найнята нянька. Та й мати допомагала. Вона ж раз по раз нагадувала синовi, що пора йому вже й обзавестися жiнкою – годi бурлакувати. Наполягала: женись, сину, дитинi твоiй, хоч i нерiдна, а все ж мати буде. А як трапиться добра жiнка, то й за рiдну буде.
Жiнка невдовзi трапилась, але за рiдну матiр падчерицi не стала, як не стала й доброю жоною сотнику, потiм полковнику Дорошенку.
Удруге вiн одружився якось негадано, з Єфросинiею, дочкою киiвського полковника Павла Яненка-Хмельниць-кого, племiнника Богдана Хмельницького. Та, власне, сам Богдан i висватав Петра Дорошенка за дочку сина свого брата Павла. Пiсля того шлюбу вони мiцно породичалися – Павло Яненко-Хмельницький i Богдан Хмельницький з одного боку, i Дорошенки з другого – iз сестрою Павла Яненка-Хмельницького був одружений старший брат Петра Григорiй, теж полковник. З цього приводу один з польських iсторикiв зауважить: спорiдненiсть з домом Хмельницького через шлюб з дочкою Павла Яненка-Хмельницького пiднесла авторитет Дорошенка серед козакiв.
Павло Яненко (за Реестром Вiйська Запорозького 1649 року значився у верхнiй частинi списку козакiв Чигиринського полку, себто серед найближчих соратникiв Богдана Хмельницького) був дiевим учасником Нацiонально-визвольноi вiйни.
З 1654 року – полковник Киiвський. Вiрно служив своему зятевi, гетьману Дорошенку, постiйно брав участь у його вiйськових походах – аж до останнiх днiв гетьманату Петра Дорофiйовича.
19 червня 1674 року разом з молодшим братом гетьмана Андрiем прийняв останнiй i, на жаль, нерiвний бiй пiд Смiлою проти росiйських вiйськ та лiвобережних прибiчникiв Москви. Бiй було програно. Рятуючи пораненого Андрiя Дорошенка, Павло Яненко вiдступив до Жаботина. Коли зять вирiшив добровiльно зректися булави, Павло Яненко вiд його iменi iздив до Москви з умовами капiтуляцii. 27 сiчня 1676 року його приймав цар Олексiй, i йому тесть i посланець гетьмана вручив турецькi прапори (санджаки) – символ залежностi гетьмана Дорошенка вiд султана Мехмеда IV, виданi Дорошенку ще влiтку 1672 року.
Пiсля повернення з Москви Павло Яненко провiв уже екс-гетьмана в останню його поiздку з Чигирина в Сосницю, до мiсця його попереднього заслання. Бiльше iм так нiколи й не судитиметься зустрiтися, i де закiнчить своi земнi днi Павло Іванович Яненко-Хмельницький, син Богданового брата, козацький полковник i тесть гетьмана Дорошенка – невiдомо.
Єфросинiя, або просто Хрося, Хрося Яненкiвна не вiдзначалася вродою, перед серед старшинських дочок на виданнi нiколи не водила, але й заднiх не пасла – була середина на середину. Юна, свiжа, червонощока, веселоока (в живих ii оченятах постiйно товклися якiсь бiсики, то те затiваючи, то те), метка й непосидюча, вона брала товариською вдачею. Себто не була красива, а була симпатична.
Не сказати б, що полковник Дорошенко нею так уже захопився, але й не скажеш, що вона йому була байдужа. Чимось Хрося таки зачепила його й притягувала до себе. Але вирiшальним фактором стало все ж те, що Хросю Яненкiвну висватав сам Богдан Хмельницький – не послухати його Петро Дорошенко не мiг. Тож i виходило, що одружився вiн не так з любовi, як з полiтичних мiркувань – з Яненками, а через них i з Хмельницьким породичатися було i славно, i вигiдно. Та й все одно йому треба було обзаводитись сiм’ею. От i обзавiвся. Думав – звикне. Але – не звик. У славного батька дочка виявилась не дуже достойною свого великого роду, що вже тодi належав украiнськiй iсторii. А втiм, слава роду i таке iнше було байдужим Хросi, вона жила так, як вважала за потрiбне i як хотiла, а все iнше iй було просто – пхе!
Клопiт з нею Дорошенко мав превеликий – майже протягом усього подружнього життя. А втiм, на подружне життя свое вiн рано махнув рукою – не вдалось, то й не вдалось. Не вiн перший, не вiн останнiй. Рятувала вiйськова служба, але ж однiею службою ситий не будеш. Природа свое вимагала – любовi. А ii i не було. Як i простого порозумiння.
Хрося з юних лiт вдалася примхливою, звикла, щоб все було тiльки по ii. Іншоi думки просто не терпiла. Їй би в шароварах народитися, добрий би був з неi козак – i випити не дурний, i гульнути, i шабелькою поорудувати, а роль (приземленоi) господинi виявилась не для неi. Хотiла у всьому перед вести. Орудувала своiм полковником, наче сама була генеральною старшиною. Чи й наказним гетьманом. Трохи що не по ii – хоч з хати втiкай. З роками стала просто свавiльною. А що вже вперта – по саме далi нiкуди. Де на нiй сядеш, там i встанеш. Воно б i нiчого, з цим ще можна було якось змиритися, i вiн змирявся, але гiрше, що мiри нi в чому не знала i до свого чоловiка ставилась як до джури-слуги. Виходило, що вiн мусив бути iй усiм зобов’язаний, вона ж йому нi в чому. Хоча йшла за Дорошенка нiби з охотою – подобався вiн iй, високий, стрункий, чорнявий (бiле личко, чорний вус), з себе гарний, пристрасний. Але з часом гульки збили ii з пуття (та й кого вони, навiть тих, якi в штанях, доводили до добра?). Що-що, а гуляти – i добре гульнути – вона любила. В останнi роки це навiть стало смислом ii життя. Не вiн, не дочка, не сiм’я, не хата, не статки в родинi, а – гульня. І уваги не звертала на те, на що завжди звертае увагу кожна жiнка: що люди скажуть? Їй було все одно, що б вони не сказали. Тож в будинку полковника, а потiм гетьмана Дорошенка, зрання й до ночi, а коли й до ранку товклися гуляки, яким вона була рада i якi злiталися до неi, як оси на дармовий мед. Одне застiлля змiнювало iнше, iнше – ще iнше… Вони тяглися суцiльною низкою – мiнялися днi, тижнi, мiсяцi, роки, а застiлля в покоях нiколи не закiнчувалися. Хрося була в центрi уваги, в неi вже було повно симпатикiв i прихильникiв, а то й просто любителiв хильнути на дурничку. Їй лестило, що всi до неi липнули, що вона – панi гетьманша. Дверi не зачинялися, наливки нiколи не кiнчалися… А вранцi, запухла, охрипла, бо мала звичку без угаву горланити пiснi, закудлана й споганiла на вигляд, довго не могла дiйти тями, аж поки нахильцi не випивала кухоль якоiсь спотикачки, лише тодi оживала, веселiла, червонiла, i все починалося спочатку. До наступного похмiльного й тяжкого для неi ранку. Все, що стримувало жiнку, в неi кудись завiялось, вона вважала, що iй все дозволено, все можна. Бо вона – самого гетьмана жона. Гетьманша. Як вiн не намагався бодай обмежити гульки – нiчого з того не виходило. Запроторюй ii хоч в буцегарню, вона й там, не встигнеш i повернутися, як влаштуе гучнi гульбища. В броду Хрося не стояла, а пiд гарячу руку могла й макiтру пошпурити i крутим слiвцем, знаменитим москальським матом, йому вiдповiсти – навчилася матiрщини, бо серед ii гуляк були й москалi. Як вона хотiла, так по ii й виходило – хоч ти з нею навкулачки бийся. Виходило, що не вона при гетьмановi, а гетьман при нiй. На дочку вже й уваги не звертала, дочку доглядала нянька.
Вiн здогадувався, що вона його вже й зраджуе – пiд п’яне дiло, ясна рiч. І не тому, що була в тому якась потреба, а щоб було по ii, щоб довести, що iй усе можна i перечити iй нiхто не посмiе. Зрештою, вiн хотiв було з нею розлучитися i вже про це з епископом перемовився, але епископ порадив iнше. У монастир гулящу та пропащу вiдправити – покiль не схаменеться. Простою черницею – без права залишати монастирську обитель доти, допоки не спокутуе своi грiхи. Хоч i до кiнця днiв своiх. Щоб не ганьбила гетьмана i чоловiка свого. Та й саму себе.
Дорошенко так i вчинив. Власне, змушений був те зробити, бо жона вже переступила всi тi межi, яких положено одруженiй жiнцi свято триматися. Вiдправив ii у монастир за високi мури та за мiцну браму пiд суворий нагляд iгуменi та сестер. Але Хрося там не довго побула – чернече життя, постiйнi молитви, скромна пiсна iжа, коли двiчi на день, а коли й раз, все то виявилось не для ii дiевоi та компанiйськоi натури з гульками та винами. Потерпiла кiлька мiсяцiв, вдаючи, що вже розкаялась i схаменулася, а тодi проситися зачала – щоби чоловiк ii забрав. Як таку, що вже виправилась i стала на шлях чеснотливоi жiнки, господинi, матерi i жони зразковоi. Перед образами святими присягалася – бiльше анi краплиночки хмiльного! Клялась вiрною жоною мужу своему бути. Побивалася за дочкою своею, кровиночкою рiдною, яка без неi, рiдноi матерi, сиротинкою нещасною живе.
Дорошенко, будучи суворим полковником i потiм гетьманом, iнодi навiть безжалiсним, як того вимагали обставини i вiйськова честь, не встояв. Жiнка все-таки. Жона його, мати дитини його. Та й серце м’яке мав. Хоча йому й не радили забирати Хросю (та й скiльки там побула в божiй обителi – всього нiчого), бо щось вона швидко, пiдозрiло швидко розкаялась, але вiн забрав. Повiрив. Та й перегорiв, охолонув, шкода йому стало нещасну Хросю. Спрацювало i те, що дочка його й справдi при живiй матерi наче напiвсирота. Яка не яка Хрося, а все ж рiдна мати дочцi. Не гоже дитинi без матерi бути. Забрав. Повернулася Хрося додому i з нагоди свого повернення влаштувала ще гучнiшу, як ранiше, гульку. Та як напилася першого дня, то так бiльше вже й не вихмелялася! Чим би воно скiнчилося – мабуть, вiн би з нею таки розлучився або вдруге б вiдправив ii в монастир, але надiйшов час його гетьманству, а потiм i заслання до Москви. Хоч у вигнаннi вiдпочину вiд жони, думав. А мо’, Хрося без нього схаменеться? Йому вона вже не була потрiбна такою, то хай хоч матiр’ю залишиться дочцi, дитина ж не винна. Бо дитина хоч i при батьковi, але без матерi як сирота.
Тiльки й вiдпочив од неi, що в Москвi. За дочку був спокiйний, мати його не полишить онуку, як i дочку вiд першого шлюбу. І раптом дивна забаганка царя: вiн, Дорошенко, мае прохати його величнiсть, аби в Москву привезли його жiнку. Вiн запручався, не пояснюючи, чому (сiмейнi справи не для розголосу), але в Кремлi на те не звернули уваги, й на Украiну було послано пiддячого Василя Юдiна; негайно привезти в Москву Єфросинiю Дорошенкову. Юдiну велено було заявити Самойловичу, що Пйотр Дорошенко особисто просив царя посприяти, щоб у Москву привезли жону його, понеже вiн без неi бути не може. Хоча вигнанець тодi просив, аби не жiнку до нього привезли, а його самого в Украiну вiдпустили, настирно прохав, щоб його не розлучали з милою отчизною, хай поселять його хоч i на отакунькому краечку, хоч i на самiй границi i пiд пильною вартою, абись в рiдному краi, в Украiнi. За це вiн готовий був i заставу дати. Бо в чужинi з журби околiе, як бездомний пес. А щодо Хроськи, себто Єфросинii Дорошенко, то вiн з нею i вдома щастя не мав, а тут i поготiв не матиме. В обхiд Самойловича в Сосницю послав лист до братiв Григорiя та Андрiя. Андрiй, з’iздивши в Батурин, заявить гетьману, що «писав до нього брат Петро через свого челядника, закликаючи: якщо його, Петрова жiнка покинула своi злi вчинки й живе так, як обiцяла, коли Петро забирав ii назад з монастиря, то нехай Андрiй ii присилае; коли ж за нею е якiсь поганi вчинки, то нехай напише йому, нiчого не потаiвши… Андрiй брату написав i тепер йому, пiддячому, скаже: коли брат Петро за злочиннi ii дiла наложив було на неi чернечi шати, а потiм, бачачи, що iх дочка виростае в сирiтствi в молодих лiтах, зглянувся над нею, злочинницею, i взяв ii до себе за жiнку по-прежньому, а вона йому пообiцяла, що вже довiку не буде нiчого пити, тому, що по-п’яному чиниться всяке погане дiло. Але по вiд’iздi Петра в Москву почала вона огидно впиватись i ходити потай його, Андрiя, й чинити поганi вчинки. І ось тепер, приiхавши в Сосницю, сказав вiн iй збиратися iхати до Петра, а вона при батьковi своему, при Яненковi, казала йому, Андрiю з криком: якщо вiн силомiць одiшле ii до Москви, брат його Петро не доживе на свiтi. І тому, чуючи такi слова ii, вiн, Андрiй, прохав гетьмана до якогось часу ii до брата не посилати».
Зважаючи на це, Самойлович вирiшив не вiдпускати до Москви Єфросинiю i про все написав царевi. Юдiну ж, пiддячому з Москви, на словах додав: насильно посилати Дорошенкову жiнку до Москви не може, хоча б тому, що мати ii, як i брати московського бранця будуть пасталакати (та й сама Хроська про те пiд п’яну руку телiпатиме), що то вiн, гетьман Самойлович, послав ii бозна-куди з Украiни. І люди так подумають. До всього ж Дорошенко у своiх листах до нього жiнки не згадуе, а благае його самого повернути в Украiну. І взагалi, йому жалько Дорошенка, бо де це бачено, щоб жiнка таке чинила, як його, скiльки вiн з нею намучився. Хай уже хоч у Москвi вiдпочине вiд тiеi п’янички. Нема на свiтi гiршого, як власна жiнка п’е, наче той бурлака. Хай вiдходить Дорошенко в Москвi, рятувати його треба од жiнки, а не посилати ii до нього в Москву – вона його там своею пиятикою доконае!
Пiддячий Юдiн тодi нi з чим повернувся в Москву.
Дорошенко подякуе в листi до Самойловича за те, що той удержав його «малоумну господиню» i не прислав ii в Москву, i знову благатиме посприяти, щоб вiн таки повернувся додому, хай гетьман призначить йому будь-яке мiсце для проживання, аби в Украiнi, аби вiн мiг спокiйно жити й утерти материну сльозу. Заодно просив взяти з його запасiв хлiб, масло, сир та iнший харч i вiдправити його матерi…
Але Москва на своему затялась. Юдiна, що не виконав ii повелiння, суворо покарала, а до Батурина вiдрядила стольника Карандеева. Із ще сердитiшим повелiнням: будь-що привезти у Москву Єфросинiю – хоч п’яну, хоч тверезу, а щоб вона була в бiлокам’янiй, i все тут!
Карандеев висловив Самойловичу царське невдоволення: чому Єфросинiя Дорошенко досi не в Москвi?
І дещо пiдняв – бодай i краечок – завiси, щодо його суперника.
– Цар держить Дорошенка в Москвi в твоiх iнтересах, гетьмане, – втовкмачував Самойловичу (гетьман слухав, покiрно кивав головою, червонiючи, що якийсь стольник наказуе йому, гетьману Украiни, як своему задрипаному стрiльцевi). – Аби Дорошенко не учинив на Украiнi якогось заколоту i не вiдiбрав у нього, вiрного пiднiжка Москви, булаву i не затiяв у спiлцi з татарвою i турками боротьбу проти Росii, на яку вiн великий мастак! А тому не зрозумiло Москвi, чому вiн, гетьман Самойлович, домагаеться перед царем повернення свого суперника в Украiну.
Самойлович поспiшно вiдповiв:
– Передайте дякам у приказi i в першу чергу царю-батюшцi, що я й не думав просити Москву, аби Дорошенка повернули в Украiну – боронь мене Боже од такого хибного кроку! То я, вiдповiдаючи Дорошенковi на його слiзнi прохання допомогти у справi повернення в Украiну, просто йому пiдiгрував, що, мовляв, посприяю його поверненню. Я розумiю, що Дорошенковi в Украiнi бути не можна – неодмiнно проти царя затiе змову. Може, й у спiлцi з татарами, з якими у нього мiцнi зв’язки – аби вiдiрвати Украiну вiд Росii. Вiн такий. За Украiну на все пiде. Приятелiв i однодумцiв у нього тут багацько i серед козакiв, i серед старшини. Та й серед поспiльства. І чернь за ним пiде. Тож мiсце Дорошенку в Москвi, пiд наглядом стрiльцiв. Хай дякуе царевi, що той хоч життя йому зберiг. І тримае його в столицi, наче й справдi свого гостя.
Через Карандеева гетьман передав у Москву всi листи, якi вiн останнiм часом отримав вiд Дорошенка – хай вивчають iх i знають, з ким мають справу. Та Дорошенко з самим дiдьком укладе угоду, аби зробити Украiну вiльною i незалежною, а не тiльки з татарвою.
Хоча… Самойлович у душi теж був не проти цього – щоб бути гетьманом не на побiгеньках у московитiв, а незалежноi держави, як то й годиться бути главi уряду. Та й не ворог вiн Украiнi. Але… Ситуацiя так складаеться нещасливо для бiдноi Украiни. А воно ж i гетьманом хочеться бути, i Москвi треба годити. Інакше булаву в один мент утратиш, як утратив ii Дорошенко. Бо коли б не ставав з Москвою на прю, то й досi був би гетьманом. Тож Самойлович служив Москвi не так з переконань (та i якi переконання, щоб з Москвою? Хiба вiн запроданець?), як пiдкоряючись тiй силi, яка, власне, й зробила його гетьманом. Мусив бiлокам’янiй вiддячувати вiрною службою. Старався. З безвиходi. А що мав робити – непокiрних Москва не потерпить.
Бiдний Самойлович, вiн навiть i не пiдозрював, що його чекае ще гiрше вигнання, яке спiткало Дорошенка, бо Москва, якiй вiн так вiрнопiддано служив, вчинить з ним ще крутiше i зовсiм уже пiдло…
Хоч Дорошенка й утримували в Москвi нiби ж на всьому готовому (принаймнi такi чутки ширили серед приiжджих Украiни: «Ви тiльки подивiться, ваш Дорошенко в самому Кремлi живе, по сусiдству з царем – якоi ще трясцi йому треба? То вiн сам не хоче в Украiну повертатися»), насправдi ж вся «турбота» про нього була для чужих вух, гетьман мусив сушити голову, як самому прохарчуватися та ще й нагодувати людей, що були з ним.
На той час його вже переселили з Кремля (пiсля скарг, що кремлiвська приказна iзба непридатна для житла) у Великий Посад, в будинок якогось Бiлiбiна. І там, як вiн скаржився, його, «гостя i радника царя», посадили пiд варту. Охорона дратувала. Сотник i сiм стрiльцiв ревно стерегли гетьмана вдень i вночi, наглядаючи за кожним його кроком. І що взагалi поводяться з ним брутально… Врештi, в думних дякiв урвався терпець, i тодi з’явився дивний царський указ: видiлити для охорони Пйотра Дорошенкi нових, бiльш достойних стрiльцiв, але числом не сiм, а – дванадцять. Їм заборонялося будь-кого пускати в двiр, де жив Дорошенко, особливо торгiвцiв тютюном та горiлкою (у дворi був якийсь склад з горiлкою й тютюном), але постоялець i на цей караул поскаржився, що вiн не дае йому спати своiм криком та галасом, а тому «нема зовсiм спокою, справжня неволя». Заодно царський гiсть скаржився дякам, що не може навiть сам прохарчуватися, не кажучи вже про челядь. Прохав дати корм на 5 коней i на 3 челядникiв, а всього у нього було 13 коней, а ось пасти iх не було де.
І це вдалося заладити. Цар дозволив Пйотру Дорошенкi пасти своiх коней на двiрцевих луках. Ще й пiд наглядом царських конюхiв.
А тим часом до Москви iхала Єфросинiя Дорошенко – уряд таки домiгся свого. Їхала жiнка не як приватна, а наче офiцiйна особа. Карандеев повiдомив Малоросiйський приказ, що з жiнкою Дорошенка iде 8 «скарбних» (з майном) возiв, ридван i коляска, а запряжено у вози по двое коней, за ними слiдуе 5 возiв з усiлякою «рухляддю». Пiд усi тi вози беруть коней по мiстах i «ямах» (пошта) по 30 i 40 голiв. Провожатих з ними шестеро чоловiкiв i одна жiнка та ще 8 москалiв для нагляду «за порядком», що в Сосницi «у дворi Дорошенка» залишилась його мати Дорошенчиха, брат Григорiй живе iз своiм двором у Сосницi, а менший брат Андрiй iз своiм двором у Воронежi (сотенне мiстечко Нiжинського полку). А ще повiдомляв Карандеев царевих дякiв: у Москву женуть коней Дорошенкових, скiльки iх, вiн не знае, а волiв i корiв не женуть.
Будинок Бiлiбiна уже дихав на ладан i потребував спiшного ремонту, дяки обiцяли «ось-ось» привести його в божеський вигляд, але обiцянка, як вiдомо, цяцянка. Житло то починали на хiп-хап лагодити, то майстри кудись зникали, а час iшов. Зрештою, в липнi Дорошенко написав думному дяку Ларiону Іванову (лише через нього зносився з урядом) сердитого листа: ось-ось приiде його жiнка, а в хатi ще нiчого не готове, а ще треба ж направити пiдлогу, полагодити вiкна, стелю, навести лад у дворi. Заодно прохав видiлити грошей i на жiнку та на ii челядь. Скаржився, що якiсть ремонту залишае бажати кращого, хоч покоi й побiлили, але груба в одному з них негодяща, з трiщин йде дим, прямо валуе, тож покоi скоро закоптяться, вiконниць i столiв немае в жоднiй кiмнатi, стеля благенька, дах сяк-так покритий гонтом, як дощ, то крапае на голову.
До гетьмана за велiнням царя прибув пiддячий Торопов.
Дорошенко виклав по пунктах своi вимоги: хоч цар i дав йому двiр, але невiдомо, чи у власнiсть, чи в тимчасове користування, i вiн, Дорошенко, не вiдае, чи йому до скону лiт доведеться в Москвi жити, чи цар вiдпустить його в Украiну. Якщо ж цар дав йому двiр у повну власнiсть, то хай би видав на це грамоту, якщо ж цар його в Украiну не вiдпустить (а до цього йдеться), то хай би дав йому якесь сiльце, щоб було чим прогодуватися, адже без своеi худоби прожити не можна, у Москвi дорожнеча, а вiн, не маючи власних запасiв, усе мусить купувати за грошi; покоiв малувато, нiде йому усамiтнитись, бо не мешкати ж йому разом з челяддю, та ще й бiда, як приiде жiнка, то як вона тут буде мешкати, адже в дворi все ще живе стороння людина – якийсь дяк Харламов, i його треба негайно вiдселити…
Дяка обiцяли вiдселити i не вiдселяли, будинок, не довiвши до ладу, облишили ремонтувати, i все повернулося на круги своя. А на чергову скаргу царю вiдповiли, що йому зараз пiдшукують нове житло – бiльш пристойне.
І врештi-решт знайшли. У Китай-городi, другiй фортецi (пiсля Кремля) царюючого граду. Стiни Китай-города були невисокi (в порiвняннi з кремлiвськими), бiля шести метрiв заввишки (такою ж була i iхня товщина, що в пiвтора метри перевищувала товщину кремлiвських стiн – це щоб фортеця могла витримати обстрiл гармат, що тодi вже набували великого поширення), з 14 баштами i безлiччю бiйниць, розташованих у три яруси – щоб можна було обстрiлювати противника навiть тодi, коли б йому вдалося пiдiйти й зовсiм близько. Гуляючи Китай-городом, Дорошенко то там то там бачив попiд стiнами купи великих бiлокам’яних ядер – ними, правда, не стрiляли, бо де ж таких гармат здоровенних вiзьмеш, а просто скочували зi стiн на голови противнику. Але, мабуть, нiхто не квапився штурмувати Китай-город, i купи ядер мирно собi заростали бур’янами попiд стiнами.
Пiсля Кремля Китай-город, збудований iталiйським майстром Петроком Малим, був другою надiйною цитаделлю Москви. Вийти непомiченим з Китай-города Дорошенко не мiг (як i без дозволу) – ворота в стiнi пильно охороняли стрiльцi.
З документiв видно, що для Дорошенка було куплено будинок за 700 рублiв i одночасно видiлено на його сiм’ю, на челядь, i на корм для коней 936 рублiв i 16 алтин на рiк. Також було обiцяно «розглянути питання про видiлення Дорошенку сiльського маетку для проживання».
Але навiть така ласка, як обiцянка уряду щодо маетку, не обрадувала вигнанця. Вiн знову (вкотре!) пише Самойловичу сердиту (час благальних листiв вже минув) суплiку: коли вже його повернуть в Украiну? Хiба гетьман не визначав Дорошенковi на життя Сосницю, щоб там тихо та мирно доживати вiку? Хiба генеральнi старшини йому того не обiцяли – хоча б суддя Семен Кульженко та вiйськовий канцелярист Іван Скоропадський, теж вiд iменi гетьмана Самойловича? Чи гетьман Самойлович про те вже забув? Хiба пiд Чигирином, як Дорошенко здавав гетьману та князю Ромодановському булаву i взагалi клейноди та мiськi гармати i дав згоду на вхiд до мiста московськоi залоги, хiба йому, Дорошенку, не було тодi врочисто обiцяно вiльно проживати, де вiн захоче, i «прежнiх дiл його не згадувати»?
А що вийшло? Його силомiць i вiроломно, порушивши всi обiцянки, забрано до Москви i тут мимо його волi утримувано. Допоки вiн буде каратись i мучитись в чужiй йому Москвi камен, що душить його своiм камiнням? Тутешнiй цар хай живе де хоче, а вiн, Дорошенко, бажае жити тiльки в Украiнi, в отчизнi своiй милiй, i нiде бiльше, бо нiде так гарно украiнцевi не живеться, як удома, в Украiнi милiй. Коли б Украiна була тут, то вiн би i тут жив, але тут немае Украiни, i тому в нього немае життя. То коли Самойлович поверне його в Украiну i буде дотримуватись свого слова, даного йому, Дорошенку: ти будеш жити i вiку доживати на батькiвщинi?
Гетьман Самойлович (певно, йому вже набридли такi докори засланця), одписав – спасибi, що хоч одповiв по-людському: в листах до нього Дорошенко скаржиться на свое життя в Москвi i запитуе, допоки його держатимуть у Москвi? Здрастi, я ваша дядина! Але хiба йому, Дорошенковi, не вiдомо, що в Москву його забрано з наказу самого царя московського, а не з якоiсь неприязнi з боку його, Самойловича, i що це Дорошенко сам добре знае… А вiн, Самойлович, царями не командуе, бо й сам мусить iх покiрно слухатись. Чого i йому, Дорошенку, бажае (лист було писано з розумiнням, що суплiку в Москвi прочитають дяки i ще раз переконаються у його, Самойловича, вiрностi). Насамкiнець гетьман повiдомляв, що Дорошенкова худоба вже в Сосницi, що хоч з сiном цього лiта було скрутно, але для Дорошенковоi худоби сiно видiлили, i що вiн, Самойлович, i далi дбатиме про iнтереси Дорошенка та його сiм’i. А де йому жити – в Москвi чи в Украiнi, – то це не вiн вирiшуе, як Москва велить, так i буде, бо всi ми ходимо не тiльки пiд Богом, а ще й пiд Москвою, i про це не треба забувати, а вiрною службою домагатися в царя ласки, i все тодi буде добре. А жити можна всюди, i в Москвi теж. Хiба Украiна, дивувався Самойлович, рай земний, що Дорошенко так прагне сюди повернутися? Овва! Для достойних мужiв батькiвщина там, де iм краще i де вони з обов’язку служби мають перебувати. От син мiй, Семен, додав далi гетьман, живе в Москвi i вже став справжнiм московитом i великоросом i вважае, що кращого мiсця для життя, як Москва, i немае.
І ще додавав: вiн завжди дбатиме про Дорошенка та його сiмейство i не залишить його без своеi зичливоi уваги i завсiди буде про нього клопотатися…
Дбатиме! Клопотатиметься! Ще i як! Тут Самойлович обiцяв правду, чистiсiньку правду. Тiльки дбатиме й клопотатиметься навпаки. Вбачаючи в особi Дорошенка свого единого i достойного суперника, якого треба остерiгатися, i чим швидше його буде запроторено бодай i на край свiту, тим краще для нього, Самойловича. До всього ж Самойлович навiть заздрив Дорошенку, iнтуiтивно вiдчуваючи в ньому бiльш значнiшого мужа, як вiн сам, i навiть якось скаржився представниковi Москви стольнику Деремантову, що з Москви пишуть надто шанобливi (так йому здавалося) грамоти до Дорошенка (ще коли той був при владi), в яких навiть старшину його називають… старшиною, тодi ж, як усiм вiдомо, доводив попович, що справжня старшина бувае лише при ньому, гетьмановi Самойловичу, тож Дорошенко, отримуючи такi грамоти, i вважае себе гетьманом i взагалi зацною особою, а його, Самойловича, величае якимось там… поповичем! Бiльше того (просто жах!) до нього, Дорошенка, пишуть з Москви з «вичемъ», себто величають у грамотах Дорошенка лише по-батьковi, нехай би цар (Самойлович у боротьбi, власне, в метушнi проти Дорошенка, опускався й до такого рiвня) наказав писати до Дорошенка без «вича» i без старшини…
Вiдчувши, що Дорошенко в Москвi так i «не злигався» з дяками i отже, не буде йому мстити, використовуючи московитiв, Самойлович розвинув бурхливу дiяльнiсть, щоб Москва «не здумала» повертати Дорошенка в Украiну – його ще тiльки тут не вистачало! Хай до кiнця свого вiку живе в Москвi чи деiнде (Росiя велика, i цим гетьман натякував, що Дорошенка можна заслати i на ii околицi, сирiч до Сибiру). Та й боявся гетьман Івашко, що, повернувшись на Вкраiну, Дорошенко затiе проти нього змову i з допомогою запорожцiв вiдбере в нього булаву, а ще одного змагання з ним вiн вже не втримае, з нього досить i того, що вiн пережив, поки Дорошенко не здав булаву. Тож гетьман i заходився страхати Москву Дорошенком. Чи не в кожному листi, про що б не писав, про що б не доносив, неодмiнно застерiгав: пильнiше стережiть Дорошенка, аби вiн, бува, п’ятами в Украiну не накивав. Бо, як не доведи Господи, повернеться гетьман Петро в Украiну, його тут зустрiнуть яко героя i лицаря, тож вiн зело нашкодить Москвi, адже у нього, Самойловича, е данi, що турки ждуть не дiждуться повернення Дорошенка, щоб його проголосити гетьманом чи «Великим князем Украiни», i приеднати ii до себе… Пiсля таких листiв дяки частiше нагадували стрiлецькому воеводi пильнiше стерегти знатного малороса, а вчинить вiн спробу втекти в свою Малоросiю – догнати i на мiсцi знищити, а тiло спалити i попiл розвiяти, щоби вiд нього й могили не лишилося, бо й до могили неодмiнно будуть приiздити малоросiйськi сепаратисти…
До всього ж i ситуацiя в роках 1677—1678 в Украiнi змiнилася на гiрше. Дорошенко пильно слiдкував за подiями на батькiвщинi, в центрi яких став Чигирин, де розгоралася вiйна, що пiзнiше iсториками буде названа Чигиринською – першою i другою.
Чигирин був його рiдним мiстом i батька його рiдним мiстом, i дiда його рiдним мiстом. Батько його належав до заможного козацького роду, мав свiй дiм i грунт в Чигиринi, ще й землi на його околицi. Та й добро його, нажите протягом усього життя, все ще частково залишалося там, у рiдному мiстi, куди вже прийшла вiйна. (Якщо його, звiсно, ще не розiкрав Самойлович, хапун, ласий до чужих статкiв!). Але не це хвилювало Петра Дорофiйовича в Москвi. Чигирин – спершу центр сотнi в роках 1638—1647, коли там служив сотником Богдан Хмельницький, потiм полкове мiсто Чигиринського полку, що складалося з 19 сотень. Свободолюбиве мiсто! В яких тiльки повстаннях не брав Чигирин участi – Наливайка, Федоровича, Павлюка. А вже визволений з-пiд влади Польщi Богданом Хмельницьким, вiн став столицею украiнського гетьманства, козацькоi вольноi республiки i мiсцеперебуванням гетьманiв – самого Хмельницького, Івана Виговського i його, Петра Дорошенка.
В Украiнськiй радянськiй енциклопедii можна прочитати сьогоднi таке: «70-х рр. XVII ст. правобережна частина Черкаського полку (його територiя була розiрвана навпiл сумнозвiсним Андрусiвським перемир’ям Росii та Польщi – В. Ч.) була ареною тривалоi боротьби росiйсько-украiнського вiйська проти П. Дорошенка (який, мiж iншим, тодi перебував у московському полонi – В. Ч.) i турецько-татарських завойовникiв».
Це так i… трохи не так. Коли Дорошенко, втративши вiру в перемогу, обкладений з усiх бокiв поляками, росiянами та прихильниками лiвобережного гетьмана Івана Самойловича, здав булаву i Чигиринський замок на Тясминi i був вiдправлений спершу як приватна особа в Сосницю на Чернiгiвщинi, а потiм негадано до Москви, турецький султан вирiшив повернути пiд свiй протекторат Украiну, бiльша частина якоi вже була захоплена Москвою. Року 1677 (коли Дорошенка вже не було в Украiнi) велика турецько-татарська армiя Ібрагiм-пашi пiдступила до Чигирина. Юрася Хмельницького, невдаху-сина великого Богдана, в татарському полонi, де вiн тодi перебував, було проголошено гетьманом Украiни (чи то пак – «Великим князем»). Вiн прийняв протекторат Туреччини – так розпочалася перша Чигиринська вiйна. Ібрагiм-пашi тодi не вдалося взяти гетьманську столицю i посадити в нiй нового гетьмана Юрася Хмельницького, росiйськi вiйська князя Ромодановського та полки Самойловича вiдiгнали татар разом з новопризначеним гетьманом турецькоi орiентацii. Але Юрась Хмельниченко повторив свою спробу захопити батькову столицю. Туреччина оголосила вiйну Росii.
Влiтку 1677 року 120-тисячна армiя знову пiдiйшла до Чигирина, що його захищали 32 тисячi росiйських воякiв пiд орудою Ромодановського та 25 тисяч украiнських козакiв Самойловича.
І далi вiдбулося те, що до того не раз вiдбувалося i пiсля того десятки, якщо не сотнi разiв, буде вiдбуватися: один гетьман Украiни (Самойлович) московськоi орiентацii виступив проти другого гетьмана Украiни (Ю. Хмельницького), але вже турецькоi орiентацii, i почалася чергова братовбивча рiзанина мiж своiми, коли своi, пiдтримуванi чужинцями (в даному випадку росiянами i турками), убивали своiх. Три тижнi неподалiк Чигирина тривала мiжусобиця своiх, в ходi якоi з обох бокiв полягли тисячi й тисячi украiнських козакiв, так i не збагнувши перед загибеллю, а за вiщо ж вони кладуть своi молодечi голiвоньки?
Зрештою, турки з Юрасем Хмельниченком вiдступили, перегрупували своi сили, краще пiдготувались i влiтку 1678-го повернулися iз ще бiльшим вiйськом – розпочалася друга Чигиринська вiйна.
Ібрагiм-паша, Юрась Хмельниченко i тесть Дорошенка Павло Яненко пiшли вздовж Днiпра, займаючи мiста Канiв, Черкаси, Корсунь, Стеблiв та iншi мiстечка по Днiпру й Тясминi, виганяючи з них прихильникiв Самойловича (а вiдтак i Москви) i, зрештою, пiдiйшли до гетьманськоi столицi. Об’еднана турецько-татарсько-украiнська армiя близько мiсяця ламала опiр росiйсько-украiнськоi армii – своi вiдводили душi, убиваючи своiх, знищуючи своi ж мiста, мiстечка i села. Обрii днями були затягненi чорним димом нелiчених пожеж, всюди палахкотiли зловiснi зарева, й у сплюндрованих мiстах, мiстечках та селах лежали гори трупiв.
Братовбивча рiзанина не принесла успiху нi прихильникам «князя Украiни» Юрася Хмельницького з татарами й турками, нi гетьману Самойловичу з росiянами. Обидвi сторони виснажилися до краю, почався голод у вiйськах (привезенi з собою припаси скiнчилися, а взяти було нiзвiдки, все навколо було знищено дотла).
Не змовляючись i не замиряючись, супротивники нарештi почали один вiд одного вiдходити. А втiм, першим почав вiдступ нiби Юрась Хмельниченко, хоч вороженьки його й не переслiдували – не мали достатнiх для того сил. І тiльки горезвiсний «князь Украiни» вiдiйде вiд Чигирина за Днiпро i поверне в бiк Криму зализувати рани, до напiвзруйнованого Чигирина пiдiйде росiйське вiйсько. І – донищить його. Все, що не було сплюндроване росiйсько-украiнським та украiнсько-татарсько-турецькими вiйськами, буде донищене князем Ромодановським та його прибiчниками з табору Самойловича.
Чигирин, що на той час вже майже тридцять рокiв був столицею козацькоi республiки, що всi цi роки боролася за волю i незалежнiсть, столицею, звiдки проти росiйських окупацiйних вiйськ йшли полки Івана Виговського, потiм Петра Дорошенка, частково й сина Богдана Хмельницького – для Москви гетьманська столиця була бiльмом на оцi, пороховим льохом, звiдки на всю Украiну розбурхувалося полум’я боротьби за волю. Вже тодi Чигирин став символом украiнськоi незалежностi, ii гетьманства та уряду; символ гетьманства i його оплот треба було будь-що стерти з лиця землi. Щоб малороси i думати забули про столицю своеi звитяги – досить буде з них i Москви, тож хай ii вважають своею столицею. Скориставшись Чигиринською вiйною 1678 року, князь Ромодановський i знищив недознищений Чигирин, перетворивши його на купу руiн та згарищ. Вцiлiлий люд з тих краiв кинувся тiкати за Днiпро на Лiвобережжя до московських воевод, що й треба було Москвi. Князь Ромодановський звелiв збиратися i Самойловичу – мiсто Батурин було вибране i видiлене йому як столиця для його уряду, а про Чигирин Хмельницького – Виговського – Дорошенка велено було забути назавжди!
Гiрко переживав Петро Дорошенко вiстку про знищення рiдного Чигирина. Мав таке вiдчуття, що тепер йому вже назавжди заказана дорога на Украiну. Та й столицi його вже не було, його товариство або в землi лежить, або в татарськiй, польськiй, турецькiй чи московськiй неволях конае, а тi, хто вцiлiв, перебiгли до Самойловича. Та й боявся московський уряд, що Дорошенко, повернувшись на Украiну, неодмiнно вступить у змову з турками. Тож кiлькiсть стрiльцiв, що його охороняла, була рiзко збiльшена, а самому гетьману було нарештi прямо заявлено: про повернення на Украiну i думати забудь! Та й Украiни давно немае, а е Малоросiя, немае вже i твоеi гетьманськоi столицi, а в Батуринi сидить наш вiрний слуга i пiднiжок, який першим схопить тебе i нам видасть, якщо ти ризикнеш поткнути на Украiну носа… Все! Чекай свою жiнку в Москвi i живи, як живуть московити i по тому – край!
Минув уже рiк, як Єфросинiя Дорошенко, в дiвоцтвi Яненкiвна, з волi росiйського царя була привезена в Москву до свого чоловiка, проте жоною (а вiнчана ж, перед Богом жона!) йому так i не стала. Бо вже й не могла нею стати. Недовгi роки iхньоi злагоди на самому початку подружнього iхнього життя, спiльноi любовi, що принесла iм доньку Марiйку, здаеться, спливли навiки – як за водою. Їдучи в Москву, на однiй з пiдвiд «з рухляддю» Єфросинiя везла двi бочки вина.
– Любовний гостинець для чоловiка, – казала, прощаючись в Сосницi з сусiдами. – Еге ж, iду до Петра у саму Москву – цар мене запрошуе. Так i звелiв Самойловичу:
а привези-но менi до Москви Єфросинiю Дорошенко на моi яснi очi!.. І оце мене повезуть до гетьмана мого, який уже знудьгувався без мене i виглядае мене щодень… То я й прихопила для чоловiченька гостинчика – двi бочки винця. Хтозна, чи е воно в Москвi, та ще таке добре, як на Украiнi? Буде йому од мене радiсть. Зустрiнемось, та як засядемо коло бочечки з чоловiченьком любим (вже була досить хмiльненькою, коли так ласкаво щебетала). Ой, засядемо ж!..
Вони й посидiли. Чоловiк спершу зрадiв привезеному вину, але швидко до нього й охолов. Навiть занепокоiвся. Благав ii не пити.
– Пе-етрику… всього лише один-единий корячок… – лащилась до нього. – Манюнiй-манюнiй. Га, Петрику? Ми ж стiльки не бачились, заради нашоi зустрiчi й нового життя. Га, Петрику?
Дорошенко вже вiдвик вiд отого «Петрику» i розтанув, як вiск на сонцi. Та й повiрив на якусь мить, що тепер у них i справдi почнеться нове життя, бо жiночка таки нарештi схаменулася. І в тому новому життi вiн буде Петриком, а вона – Хросенькою, як колись. Як тодi, в Чигиринi, коли сяяв мiсяць уповнi, а вони сидiли в садку i слухали солов’я, i вiн ii трепетно пригортав до свого серця…
Наiвний! Єфросинiя в перший же вечiр по приiзду до Москви, почавши з манюнього-манюнього корячка, так напилася, що вiн i отямитись не встиг, як вона вже була готова, що вже бiльше й не вихмелялася, а тiльки додавала ще i ще…
І Петро Дорофiйович так i не мiг збагнути у своему московському життi: одружений вiн чи нi? Мае жiнку (так мовби ж мае), чи все ще одинакуе? Виходило, що таки одинакував – при живiй жiнцi, яка до того ж була поруч. Жили мовби ж в однiм будинку, принаймнi пiд одним дахом, в однiм дворi iнодi здибувалися, а удвох наодинцi, не кажучи вже про спiльну постiль, як то подобае жонi та чоловiку, так за рiк жодного разу й не були. Єфросинiя за рiк так i не змогла вихмелiти i бодай згадати, що в неi е чоловiк, як знову напивалася. А з упитою – не розмова. Та вiн i говорити з нею, постiйно пiд хмелем, не хотiв. І тим бiльше, сприймати ii як жiнку (п’яна жiнка – що може бути огиднiшим?).
Махнув рукою – пропаща! Ума iй не вставиш, на добрi слова не звертае уваги, а зв’язувати iй руки не будеш. А не дай випити – таке вчинить, що хоч хапай шапку та хутчiй тiкай з хати у свiт за очi!..
Спали в рiзних помешканнях, тижнями, бувало, не бачились. А коли й здибувались, то вiд неi, запухлоi, закудланоi, передчасно зiв’ялоi й постарiлоi i наче вичавленоi, несло таким перегаром, що вiн волiв би ii краще й зовсiм не бачити. І на чiм свiт стоiть кляв царя, якому раптом забандюрилось привезти до Москви ще й Хроську…
Та вона чоловiка вже й не потребувала – вина вистачало. У неi з’явилися московськi подруги, такi ж ханиги, як i сама, московки до краю зiпсутi, i тi любительки дармового вина замiняли iй все – чоловiка, сiм’ю i свiт Божий…
Як вiн не намагався iх позбутися (навiть царськi стрiльцi, що за ним чи не назирцi ходили, не могли впоратися з любительками Бахуса) – марно. Зриваючи i без того вже зiрваний голос, кричала запухла Хрося:
– Тебе забрали москалi в свою Московiю, що не слухався ii, не корився – так тобi й треба! А мене за що сюди загребли? Нащо ти бiгав до царя, щоб мене в Москву привезли, га? Я, може, з горя-бiди п’ю. Бо в неволi. Додому хочу! – кричала на пiв-Москви, хоч насправдi iй все одно було де пити, – в Сосницi чи в Москвi. – Вези мене до матiнки додому!
Хоч матiнка ii вже давно була на тому свiтi.
Йому вже йшов 53 рiк, все вiн на той час втратив: владу, сiм’ю i що найважливiше – Батькiвщину. Шкода було i дружини пропащоi, i самого себе. Теж, здаеться, пропащого. Все лишилося в минулому, попереду тiльки неволя, гiрке вiдчуття програшу, чужа йому Москва, чужий цар, в чиiх холопах вiн мае вiк звiкувати, i п’яна жiнка пiд боком – справдi, ворогу такого не побажаеш.
Пропаща дружина, пропаща справа, якiй вiн служив, i сам пропащий. Украiна потихеньку починала засинати в московськiй неволi, по ii мiстах i мiстечках сидiли московськi воеводи, якi й стали справжнiми правителями Украiни, перехрещеноi на Малоросiю… Дожилися.
Рiдний Чигирин лежав у руiнах, Самойлович сидiв у Батуринi та злякано пересилав у Москву листи, що iх з Москви надсилав йому Дорошенко, все ще вiрячи – з останнiх сил вiрячи, – що украiнський гетьман щось-таки може… Марно!.. Гетьман сам доживав останнi своi роки на волi, хоч i пiд наглядом московських воевод, а попереду його чекало ще гiрше вiд того, що випало йому, Дорошенку…
Останнiм часом про Дорошенка нiби забули в Кремлi, та й дяки Малоросiйського приказу не докучали йому, як ранiше – чи набрид вiн iм, чи вони певнi, що вiн уже нiде не подiнеться, вiн уже сидить надiйно в iхнiх силках…
Аж раптом згадали й за нього. У зв’язку з чим? Вирiшили його подалi вiд Москви запхнути. Восени 1679 року до нього з’явився дяк Бобiнiн (заступник Ларiона Іванова, «опiкуна» його) i повiдомив полонянику новий царевий указ:
– Царевi вiдомо учинилося, що Пйотр Дорошенко терпить скруту в iжi та питвi, а тому, зласкавившись над оним, цар призначае його своiм воеводою у Великий Устюг…
Для Петра Дорофiйовича це було повною несподiванкою. Яким воеводою? Де той… Великий Устюг?..
Дяк вiдповiв, що од Москви буде 600 верстов, але, поспiшно додав, городок славний, многолюдний…
– Але ж цар обiцяв менi свою ласку…
– Цар i ощасливлюе тебе своею ласкою. Устюг – мiсто вигiдне для кормленiя…
Вiн тодi вiдмовився, назвавши це новим засланням на край свiту християнського, але не минуло й кiлькох днiв, як йому раптом запропонували поiхати… Теж воеводою, тiльки вже у якусь В’ятку. Хотiв було вiдмовитись – от причепилися зi своiм воеводством! Потрiбно воно йому, як коровi сiдло! – хотiв i… раптом несподiвано для самого себе погодився. Спокусили платнею – 1000 рублiв на рiк. Та й набридло в дякiв Малоросiйського приказу канючити на прожиття. У В’ятцi ж врочили йому сталу платню. І вiн дав добро. У В’ятку – то й у В’ятку, хоч i до чорта на кулички, аби лишень мати хоч якийсь заробiток. Керував Украiною, покеруе i якось В’яткою – чи й не дивина!
В’ятською землею (незалежною вiд московитiв, як i вiд суздальських та ростовських князiв) звався край у басейнi верхньоi та частково середньоi течii рiки В’ятка. В VI – Х столiттях там, крiм в’ятичiв, ще й iншi племена жили, росiйське поселення там виникло лише в другiй половинi XIV столiття в середнiй течii В’ятки. В’ятичi довго залишалися в’ятичами, не пiддаючись асимiляцii. Їхнiй союз племен тримав територiю в басейнах рiчок Оки, Угри i Москви та у верхiв’ях Дону. Займалися землеробством, скотарством, мисливством, рибальством. У XII столiттi в’ятську землю внаслiдок мiжусобиць подiлили мiж собою суздальськi та чернiгiвськi князi, а вже в XIV столiттi Московське велике князiвство, чия столиця Москва теж знаходилась на в’ятськiй землi, окупувало весь в’ятський край i назавжди приеднало його до своiх володiнь.
Ще в «Повiстi врем’яних лiт» Нестор писав про в’ятичiв, що вони «жили в лiсi, як всякий звiр, iли все нечисте, i соромослiв’я в них при батьках i при снохах. І брачення у них не було, а грища ж мiж селами. І сходились на грища, на танцювання. І на всiх бiсiвськi пiснi, i тут умикали собi жiнок, хто з якою зговориться; мали ж по двi i по три жони. А коли хто помирав, творили над ним тризну, опiсля робили вогнище велике, i клали на вогнище померлого (в колодi) i спалювали. Потiм збирали костi, вкладали в невеликий осуд i виставляли на стовпi на путях, як то роблять в’ятичi i зараз»…
А потiм, додае лiтописець, такий обичай, як у в’ятичiв, мали тодi радимичi, сiверко, кривичi та iншi поганi, що не вiдали закону Божого, а самi творили для себе закон.
Себто були язичниками.
Язичниками вони (як i iншi тамтешнi племена) залишалися ще й у часи Дорошенкового заслання в Москву, себто i через сiмсот рокiв пiсля хрещення Русi.
Тож i засланого украiнського гетьмана було послано у В’ятку[4 - До 1781 року – Хлинов, до 1934 – В’ятка, потiм Кiров. За царизму – мiсце полiтичного заслання. Першим засланцем у В’ятку став украiнський гетьман П. Дорошенко, О. Герцен та М. Салтиков-Щедрiн опиняться там через столiття.] ще з практичною, як би ми сьогоднi сказали, з iдеологiчною метою: «дабы» украiнський гетьман «там споспешяствовал обращению в православие вотяков и прочих инородцев». Як iх там «обращал в православие» Петро Дорошенко, даних немае, але тепер там усi «iстинно рускiе». Виходить, таки постарався. А удмурти (нащадки вотякiв) нинi там усi православнi.
У В’ятку з чоловiком змушена була поiхати i Єфросинiя – хоч вони й не жили як чоловiк та жiнка, але воеводi бути без жони не гоже. Тож вони й були чоловiком та жiнкою – про людське око.
Так i не вихмелившись, Єфросинiя передчасно пiшла з цього свiту вiд традицiйноi бiди всiх випивох – цирозу печiнки.
Поховавши свою нещасливу господиню, Петро Дорофiйович, хоч i грiх був великий, а все одно полегшено зiтхнув, наче з душi спав надто великий i тяжкий гнiт. Так воно, властиво, й було. І настало йому полегшення в цьому свiтi, а iй, либонь, у тому – царство iй небесне, земля пухом, хай спочивае там, коли не зумiла жити тут. В останнiй рiк вiн уже чекав ii смертi, чекав з надiею, що смерть порятуе не тiльки його, а в першу чергу ii, бо нещасна вже втрачала людську подобу.
Гiрко тодi казав:
