скачать книгу бесплатно
– Щось у моему життi мае ось-ось змiнитися. Або я помру i за муки моi багаторiчнi потраплю на небесi до раю, або Хроська помре, i менi тут, на землi, буде рай без неi. Навiть у московськiй неволi…
Повiсть друга
За Москвою-рiкою. Солодка Гапочка, або Остання любов гетьмана
Скiльки б йому довелося погибiти у В’ятцi – один Бог знае. Мiг благополучно застряти в тiй глушинi й до скону лiт своiх. Москву це, навiть, бiльше б влаштовувало, анiж iзоляцiя гетьмана в острозi. Та й розголосу менше було б. Та i який розголос, як Дорошенко представляв мiську адмiнiстрацiю, царевий слуга, його зiрке око й мiцна рука серед iнородцiв Росii. Петра Дорофiйовича визволить iз В’ятки, як вiн згодом казатиме, щасливий випадок, а саме: року 1682, проживши всього 21 рiк (iз них шiсть останнiх вiдбувши на завеликому для нього тронi у завеликiй для нього шапцi Мономаха) помер цар-отрок Федiр Олексiйович – третiй на той час представник правлячоi династii Романових.
У Кремлi спалахнула боротьба (а втiм, вона там тлiла i за життя малолiтнього царя) за верховну владу мiж близькими до трону боярами. Кожна група i групка намагалася протягти на трон свого представника. Долучившись до всезагальних зловживань влади, що давно вже переповнювала чашу терпiння простолюдинiв, як холопiв, так i вiйськових людей, боротьба за трон вихлюпнулася за обороннi стiни Кремля i понеслася кривавою вiхолою по Москвi. Почалася Хованщина, стрiлецький бунт на чолi з князем Хованським, що тривала з весни й до осенi 1682 року i вже в новiтнiй iсторii буде названа бiльш благороднiше: московським повстанням. Коли через двiстi з лишком рокiв композитор Модест Мусоргський напише оперу «Хованщина», москвичi iз захопленням зустрiнуть народну музичну драму з епохи стрiлецьких бунтiв, а тодi, у 1682 роцi, московитам було не до захоплення. Як напишуть вже в радянськi часи, то було «антифеодальне повстання, викликане посиленням крiпосницького гнiту, зростанням зловживань боярсько-дворянськоi адмiнiстрацii (ясно, що малолiтнiй цар-отрок за свого життя i царювання з нею справитись не мiг – В. Ч.). Стрiльцi й частина жителiв Москви та ii околиць, зокрема холопи, найбезправнiшi з безправних, захопили Кремль (навiть високi мури й сторожовi вежi не стали iм на перепонi) i перебили багато вiдомих бояр, повiдрубувавши чимало знатних голiв. І все ж владi вдалося за допомогою вiрних iй частин придушити бунтарiв, а потiм, зiбравши дворянське ополчення, уряд у вереснi розправився i з вiрними стрiльцями, якi придушували невiрних стрiльцiв. Державний порядок у бiлокам’янiй, хоч i з величезними труднощами та цiною тяжких затрат, було вiдновлено.
Про хiд бунту уряд регулярно повiдомляв своiх воевод у мiстах, в тiм числi й в’ятського Дорошенка. Петро Дорофiйович уважно слiдкував iз своеi глушини за московськими подiями, що клекотiли в царюючому градi все лiто – був час, коли здавалося, що самодержавство вже не втримаеться.
«Для Украiни, – думав Дорошенко, – це було б спасiнням…»
Але уряд втримався, навпаки, ще й змiцнив свою владу, хоч незначнi поступки й зробив бунтарям.
З придушенням «Хованщини» в Кремлi з новою силою розгорiлася боротьба бiлятронних бояр за владу. Ковдру на себе перетягували Милославськi – пiсля всiх пертурбацiй i аби досягти хоч нетривкоi, проте згоди мiж рiзними групами бояр, дiйшли до полюбовного рiшення: коронувати вiдразу двох царiв (аби всiм догодити) на один трон: шiстнадцятилiтнього Івана Олексiйовича i десятилiтнього Петра I – синiв Олексiя Михайловича. Першого, Івана, було оголошено «старшим царем», а меншого, Петра – вiдповiдно «молодшим». Оскiльки царi з них по малолiтству були нiкудишнiми, iм видiлили регентшу i спiвправительку, iхню двадцятип’ятилiтню сестру Софiю Олексiiвну, яка не проти була стати i единовладною царицею. Возведення на трон зразу аж трьох царiв, представникiв Романових, було своерiдним компромiсом мiж ворогуючими групами бояр. Верх при Софii взяли Милославськi та iхнi прихильники.
Доля царюючоi трiйцi складеться по-рiзному: Іван Олексiйович, «старший цар» (це ж треба було придумати такий титул!), був хворобливим i безвольним, нездатний навiть десяцьким бути, а не те, що царем-самодержцем, а ось братик його Петро виявиться зовсiм iншим i в майбутньому здобуте титул «Великий». У 1689 роцi вiн зумiе усунути вiд влади сестру Софiю, а через дев’ять рокiв (сестриця все ще не полишала мрii захопити царство) вiдправить ii в Новодiвичий монастир, де ii насильно й буде пострижено в черницi. Царiв залишиться двое, i головним буде вже не «старший» цар, а навпаки, «молодший». Через сiм рокiв не без його допомоги «старший» цар пiде з цього свiту у вiцi тридцяти рокiв, «молодший» Петро зробиться единодержавним правителем Росii i зосередить в своiх руках всю повноту влади. Вiн i стане могильником украiнськоi незалежностi на столiття i самого iснування Украiни як держави. А Петро Дорофiйович так сподiвався, сидячи у В’ятцi, на нового «доброго» царя!
Але все це буде пiзнiше, а тодi, в рiк 1682, Софiя Олексiiвна, скориставшись вiковою малiстю братiв, захопить в своi руки владу, i ii прихильники бояри Милославськi займуть при тронi панiвне становище. Серед iхнiх однодумцiв не останню скрипку грали Горчакови, досить впливовий боярський рiд. Походили вони з роду колишнiх князiв Перемишльських i свого часу мали зв’язки з украiнськими козацько-старшинськими родами, тож згадку про Украiну Горчакови зберегли, хоча вже й обрусiли на Москвi, перетворившись на стовбових тамтешнiх бояр. Хтось з Горчакових колись був добре знайомий з гетьманом запорозьких козакiв Михайлом Дорошенком, з отим, що, як спiваеться у пiснi, завжди попереду водив свое вiйсько хорошенько. І навiть чимось був йому зобов’язаний. І коли по смертi царя до Горчакових звернувся онук його, в’ятський воевода Петро Дорошенко за порятунком, Горчакови, пам’ятаючи Михайла Дорошенка, виручили його онука. На iхне прохання царiвна Софiя Олексiiвна повернула з холодноi В’ятки до трохи теплiшоi Москви гетьмана Дорошенка – так негадано скiнчилося його занудливе воеводство.
Повернувся Петро Дорофiйович з В’ятки й полегшено зiтхнув, що нарештi, дякуючи смертi царя, що так своечасно сталася, та заступництву Горчакових, розквитався з воеводством, хоча ще довго його згадуватиме з обридженням, як вiн навертав у православ’я войтякiв. Але досить швидко виявиться, що разом iз марудним воеводством вiн втратив i державну платню в розмiрi 1000 рублiв рiчних, як царiв слуга, а на такi грошi тодi можна було жити.
Мусив ще раз турбувати Горчакових. Подякувавши за звiльнення, заiкнувся було про повернення додому, але боярин i руками замахав, i бородою. Озирнувшись, на шепiт перейшов: що ти, що ти, чоловiче добрий, схаменися i не згадуй бiльше Украiни, сирiч Малоросii – мало вона тобi страждань завдала? Чи мало тебе за неi покарано? Ще раз згадаеш ойчизну – загримиш далi В’ятки. Аж до бiлих ведмедiв. Яка Украiна, чоловiче? Дякуй Господу, що хоч вiд войтякiв тебе витягли. А про милу твому серцю Украiну забудь. Назавжди! Заказана тобi дорога до Днiпра твого, до Чигирина, до волi козацькоi, заказана до самоi твоеi смертi. Не доведи, Господи, самовiльно зiрвешся з Москви у свою Украйну, доженуть у перший же день. Пощади не буде. Куля в потилицю – це ще буде й благородно. А то стрiльцi бердишем голову вiдрубають – як вору та iзменнiку. Чи проштрикнуть списами яко пса бродячого i в Неглiнну вкинуть. Та й гетьман Самойлович не возрадуеться, якби ти раптом i повернувся, а тому загримиш далi Москви-матушки. А коли й помреш, то навiть тiло твое в Украiну не пустять, щоб самостiйники не використали його, яко флаг у боротьбi проти Москви. Що з того, що в Росii помер цар? Але ж на тронi з’явиться iнший. Крiм того, зарубай собi на носi, Петре: руськi царi можуть мiнятися i мiнятися, але iхнi вироки – нiколи. Особливо якщо це стосуеться незалежностi Украiни… То краще – живи. Але в Москвi. Твiй дiд Михайло нам допомагав, ми люди шляхетнi, завжди вiддячуемо тим же, боржок повертаючи. І тобi допоможемо ще i ще. Але не смiй i думати, щоб залишити Москву. Радiй, що тобi дозволено жити в Москвi-матушцi, а не в якiйсь сибiрськiй глухоманi, не в Тобольську на Іртишi. Хоч тутешнiм владикам ти за свого гетьманування i насолив добряче. Як спiваеться в однiй з украiнських пiсень… Дай Бог пам’ятi… Ага, згадав: «Ой лихо, не Петрусь…» А ти, до речi, Петро… Так ось ти, Петре, для Москви був лихом. Вона тебе й досi боiться… Власне, остерiгаеться, тому й тримае у себе. І вона нiколи не забуде, що ти завдав iй лиха… Ой лихо – не Петрусь… Гарна пiсня, ми, Горчакови, ii запам’ятали ще з тих часiв, коли на Украiнi були… А ти… Це ж треба! Самiй Москвi не корився – iстинний онук Михайла Дорошенка, той теж, здаеться, проти Москви з козаками ходив… І що ви такi за Дорошенки? У вас, здаеться, в кровi, у роду несприйняття Москви. Істиннi мужi в Москву аж пруться, поближче до царя-батюшки, а ти… Обiйдешся й без Украiни своеi. А Москвi, як добре служитимеш, то й великоросом станеш – iстину кажу. Як ми, Горчакови, поставали. Ось тiльки де ти будеш жити у Москвi вiдповiдно своему чину? Хоч i повержений, але ж гетьман. Як на тутешнi мiрки – боярин i генерал. Сiльце б тобi на кормленiе, як iстинному боярину. Помiзкуемо. Спробуемо. Пiдшукаемо тобi удiльчик, вотчину. І ще… Кажуть, ти поховав свою жiнку? Тепер козакуеш? Не гоже чоловiковi, та ще такого чину, як ти, одинцем. Ти ж не вовк. А втiм, i вовкам потрiбна вовчиця. А тобi й поготiв дворянку треба знайти, га? Не вiдмахуйся, потiм ще й дякуватимеш. Неодмiнно дворянку, з якою й заведеш свое нове сiмейство. Все одно в Москвi вiку доживатимеш, тож треба тут корiння глибоко пускати i облаштовуватись не на день i не на рiк – на все життя, що в тебе ще зосталося…
У 1684 роцi Дорошенку пiшов 57-й рiк. Життя здавалося прожитим. Сказати б намарне – не можна, щось-таки вiн зробив, щось не встиг чи не зумiв, але якiсь пiдвалини на майбутне Украiни заклав. Одинадцять рокiв на гетьманствi – з iсторii iх не викреслиш. Майбутнiм гетьманам щось з його досвiду таки знадобиться. А що кiнець життя випав невдалим – полон, – то це, мабуть, доля у нього така. Геть жур з голови! Що Богом видiлене, вiн те й проживе. А там… Там видно буде.
Пiсля повернення до Москви будинок Бiлiбiна в Китай-городi, де вiн ранiше мешкав, був уже кимось iз служилих зайнятий, i дяки заходилися для бувшого воеводи пiдшукувати нове житло. Оглянувши кiлька вiльних садиб, що з тих чи тих причин пустували, свiй вибiр зупинили на обiйстi якогось Нiкiтнiкова за Москвою-рiкою, неподалiк першоi оборонноi лiнii столицi, що в тi часи теж пильно охоронялася. Будинок кам’яний, з п’яти кiмнат i двох горниць, мав крiм того рiзнi господарськi будiвлi, а також – сад, город (землi було 50 сажнiв уздовж i 12 упоперек). Посiлля обнесене, як i все в Москвi, високим тином (в документах вiн так i значився: будинок з тином). Частокiл мiцний, високий, iз в’iзною брамою, жаль тiльки, що саме житло було занедбане i потребувало доброго ремонту.
Оцiнили ту селитьбу в 3502 рублi, що iх було заплачено спадкоемцям Нiкiтнiкова – iз царського скарбу. Таким чином, будинок став власнiстю мiськоi казни, точнiше – Малоросiйського приказу, а Дорошенка просто поселили там. Очевидно, тимчасово, бо якось вiн нагадав, аби йому видали царську грамоту на власнiсть, але дяк буркнув, що треба зачекати… «Виходить, – зробив висновок гетьман, – я тут житиму на пташиних правах i недовго. Очевидно, мене ще куди-небудь запроторять…»
А поки що видiлили йому на прожиття – все ж таки царський радник, воевода, державна служила людина, – 600 рублiв на рiк. Скупувато, але що вдiеш.
Зайнялися ремонтом (за государiв рахунок, звiсно) i ремонтували довго – Дорошенко навiть змушений був поскаржитись на якiсть роботи: то стеля в кiлькох мiсцях пiсля майстрiв протекла, то грубки в кiмнатах, як затопили для проби, так задимiли i з усiх щiлин повалив такий дим, що хоч тiкай свiт за очi. Але попри все, життя його за Москвою-рiкою почалося.
Барський дiм стояв першим у садибi, довгою стiною до вулицi, до високого й глухого паркану, в якому була хвiртка, що вела в чистий двiр i до ганку. Позад будинку так званий заднiй двiр, нечистий, у кiнських кiзяках, поверх яких були викладенi з дранки хiдники. У другому дворi була стайня, саж, корiвник, якiсь халабуди для домашньоi птицi, там же «людська» – iзба для прислуги-двiрнi, а вже за нею город i сад. Чим знатнiший був власник, тим пишнiшим у нього був будинок, здебiльшого, в бояр, схожий на терем. Нiкiтнiков, певно, був середньоi руки, тож i будинок у нього був вiдповiдно до знатностi господаря – теж середнiй.
Дорошенко жив, звичайно ж, у барському помешканнi, i там же частина челядi, решта челядникiв у людськiй, на задньому дворi. Що вони робили – чи й взагалi що робили – вiн не цiкавився, все йому було обридлим, i свiт бiлий тодi здавався немилим – на Украiну наче хто його за руки, за ноги i за душу тягнув. Але мусив терпiти, все ще вiрячи – сподiваючись на чудо, – що йому врештi-решт вдасться хоч коли-небудь повернутися додому.
Правда, на початку, як перебрався, взявся було за старий сад, його треба було де прорiдити та викорчувати засохлi дерева, а де й посадити новi, бо старi вже не родили, але захопившись садом, вiн швидко й охолов до нього. Тiльки й устиг посадити кiлька вишень на згадку про Украiну. Посадив iх у чистому дворi, перед вiкнами, щоб вони квiтом своiм нагадували йому рiдний край. Челядники самi впорядковували сад, щось там шпорталися, але що – вiн не цiкавився. Чи не все одно. Коли садили город, попрохав посадити ближче до двору соняхи – знову ж таки, щоб нагадували йому вiтчизну…
Згодом звелiв купити кiлька пiдсвинкiв – щоб саж не стояв порожнiм. Та й пiд зиму матиме м’ясо й сало, бо ж чимось треба челядь годувати. Розпорядився завести курей, а вiд корови поки що утримався, хоч московити в переважнiй бiльшостi й тримали iх. Майже на кожному кутку були чималi пустища, де й пасли корiв. Там неодмiнно був ставок, чи бодай ковбанi, де хлюпотiлися гуси та качки московитiв – у тi часи Москва була як велике село (ii ще звали «Большой деревней», i коли москвича де-iнде питали, звiдки вiн, так i вiдповiдав: «С большой деревни», i всi знали, звiдки). Пустир, повний доброi трави, був i неподалiк того мiсця, де вiн поселився. І навiть iз ставком. На толоку, що починалася за ним, вiн любив ходити – дивитися на коней, що iх там пас його конюх. Сiдав на зеленiй травi, милувався кiньми – коней вiн любив i часто з конюхом всю нiч сидiв на луках. Яскраво горiло багаття, конi пирхали – це йому нагадувало далеке дитинство, коли в Чигиринi ходив з братами в нiчне до Тясмина.
Але здебiльшого не знав, де дiтися i куди пiти. Ходив до Москви-рiки й годинами сидiв пiд вербами. По той бiк рiчки тяглася висока оборонна стiна, що охоплювала царюючий град, через ворота в баштi мурашником сунув люд – хто в Москву, хто з Москви гнав на пашу свою худобу, i мукання вранцi чулося як у селi. Стрiльцi його тепер вже не супроводжували, лише двiчi на день – вранцi й увечерi, – вигулькував кiнний страж, перехилявся через частокiл у двiр i гукав:
– Агов!.. Господiн гетьман (iнодi: воевода), ти е?
Не поiде, поки Дорошенко на його очi не з’явиться.
– Та ось я, – озиваеться гетьман з ганку. – Ще не вмер…
– А менi велено й на мертвого подивитися, аби переконатися, на якому свiтi нинi перебувае пан гетьман… Покедова! Старшому скажу: господiн гетьман живий i нiкуди не втiк.
Вдруге вiн вигулькував пiд вечiр, аби пересвiдчитись, що господiн гетьман за день не втiк (чи не помер), щоб вранцi знову примчати, i так день за днем, день за днем…
Життя було нудним, не знав де себе подiти i для чого вранцi прокидатися. Найгiрше, як надходила осiння моква. На вулицi куди не глянь – самi лише високi частоколи, переважно з дуба, i що там за ними в дерев’яних iзбах чи кам’яних будинках – не дано нiкому знати. Там свое життя, вiдгороджене високим i щiльним частоколом вiд свiту бiлого. Хрипло гавкають пси за частоколами. Пустка. На вулицю в суцiльну темiнь i потикатися небезпечно, мiж садибами чималi пустирi, куди грабiжники i вбивцi затягують жертву i де ii вже нiхто i нiколи не знайде.
У такi пори року хоч вовком вий. Частокiл i в Дорошенка глухий, як у маленькiй фортецi, вiн надiйно вiдгороджуе його маленький свiт вiд великого. Але ж i слова нi до кого мовити. Челядь сама по собi, а вiн сам по собi. Нiчого не хотiлося i нi до чого душа не прагнула. Сон здебiльшого утiкав до ранку, накинувши щось на плечi, вiн виходив на ганок, курив, думав – анi звуку не доносилось з Москви, що пiрнула на дно чорноi пiтьми. Без свого лiхтаря за браму й не потикайся, ще занесе тебе в якусь яму чи яр…
Гнiтила самотнiсть, вiдчуття одинокостi – найгiрше з усiх почуттiв, що мае чоловiк. Та ще вiдчуття, що ти чужий в чужинi. Вiдсутнiсть поруч рiдноi душi. Люблячоi. Яка б створювала тобi рай у чотирьох стiнах. Нi друзiв, нi рiдних. Мати далеко звiдси на Украiнi, вiк свiй нелегкий доживае з чернечим iм’ям Митродара. Ігуменя дiвочого монастиря Покровського, що неподалiк Сосницi. Мо’, i йому податися в ченцi? Але ж нi… Хотiлося ще жити повнокровним життям i любити жiнок. Чи бодай одну. Вiн же козак! Який з нього чернець? Був козаком, починав з козацтва, козаком i завершить свiй земний шлях.
Старший брат, якого вiн з неволi визволив, зi своiм сiмейством теж мешкае в Сосницi, менший Андрiй, як i старший теж, полковник Брацлавський, третiй брат, Степан, не брав участi анi в громадському, анi в полiтичному життi, тихо жив собi як обиватель в Чигиринi «на прадiдiвських своiх добрах», отримавши у спадок дiдизну, там i помер.
