скачать книгу бесплатно
– Камiнь на шию i пiд лiд Неглiнноi! Пущай там свою Малоросiю протiву Москви подимает!
Були й милосерднiшi:
– В Сибiрь! В Тобольськ! На худой конец, в какой-нiбудь острог – пущай посiдiт!
Порадившись, зрештою, ухвалили подii не квапити, самим нiчого не видумувати, а почекати волi царя – як вiн велить, так i буде вчинено з Дорошенком. А поки що – хай живе.
Так у Дорошенка i з’явилася нова адреса (у пiзнiшi столiття така популярна): Москва, Кремль, Дорошенку…
Але все ж, поки суд та дiло, пiд варту «гостя» взяли. Гетьман не вiльний був виходити навiть за ворота Малоросiйського приказу, не те, щоб погуляти Кремлем. Без дозволу, звiсно, дякiв чи старшого стрiльцiв. За ним всюди невiдлучно маячила варта, хоча й намагалася не дуже своею присутнiстю мозолити гетьману очi.
Якщо вдень у Кремлi вирувало життя – цар та бояри i державнi справи вирiшували, i просто тiшились – то пiд вечiр (а втiм, вечорiв тодi у Москвi… не було, вiдразу ж пiсля заходу сонця наставав так званий нiчний час) все нишкло й завмирало. Всi, хто не жив у Кремлi, з настанням нiчного часу (пiсля заходу сонця) мали негайно залишити його до наступного дня. Кремль затихав, запиралися на премiцнi засуви важеннi, кованi залiзом брами, i до ранку чулися тiльки крики стрiльцiв на мурах та баштах та ще бевкання годинникiв. До свiтла стрiльцi нiкого не впустять у Кремль i нiкого з нього не випустять – такий мали наказ! Якось Дорошенко пiсля заходу сонця (нiчний час) хотiв було походити перед сном бiля ворiт Малоросiйського приказу, але старший стрiльцiв наче з-пiд землi перед ним вирiс:
– Нiззя!..
А над Москвою, що розчинилася в сiрому мороцi, все так же сiявся снiг, i здавалося, що в царюючому градi тихо i благословенно. Та ось у завиваннi вiтру раптом вчулося виття сiроманця. Пронизливе, тоскне, наче передсмертне…
– Вiтер вие, – сказав старший стрiльцiв. – Вiн, зараза. Тепер до ранку смертну нудьгу наганятиме!..
Дорошенко зiтхнув i мовчки пiшов в iзбу.
Почувався не просто стомленим, а геть розбитим. Не так довгою i тяжкою дорогою, як тiею крутою перемiною в його життi – ще вчора-позавчора вельможний гетьман козацькоi держави, яку вiн хотiв об’еднати й зробити вiльною та незалежною, глава ii уряду, завжди оточений генеральною старшиною та козаками власноi сотнi, навiть тодi, коли просто прогулювався у верхньому замку Чигирина (а втiм, i прогулюючись вiн вирiшував справи), а сьогоднi – бранець Москви, хоч про людське око мовби гiсть царя, якого силомiць змусили виiхати на гостину. Мабуть, у них, московитiв, якесь свое, особливе розумiння гостини.
А втiм не хотiлося з дороги й думати, спустошлива втома, як обручами, стисла тiло.
Челядники викресали вогню, запалювали сальнi свiчi, вiд яких свiтлiше в казеннiй iзбi мовби й не ставало, почали заходжуватися коло столу. Вiд вечерi гетьман вiдмовився, хоч i не iв цiлий день – не хотiлося. Взагалi, нiчого не хотiлося – нi думати, нi говорити, нi когось бачити. Тож вiдмовився навiть поспiлкуватися з генеральними старшинами – суддею та писарем, – що разом з ним поiхали до Москви (та й про що з ними говорити, як вони самi трясуться, щоб i iх бува не залишили в Москвi в якостi застави), а пiшов до маленького помешкання, скинув кожуха, стягнув чоботи, впав на дощатий настил, засланий шкурою якогось звiра – здаеться, ведмедя. Склепивши набряклi повiки, лежав з однiею метою – пошвидше заснути. Чи бодай провалитися в подобу сну. Але було не до сну, тiло гуло, душа тремтiла, приказна кремлiвська iзба вiд вiтру скрипiла й наче тяжко зiтхала, а перед його заплющеними очима вставали подii останнiх мiсяцiв його борiнь в Украiнi – осiнь 1676 – весна 1677-го.
Прикази – адмiнiстративно-судовi органи центрального управлiння в Росii почали виникати з кiнця XV столiття. Вони створювалися в процесi централiзацii Росiйськоi держави та розвитку станово-представницькоi монархii. За двiстi наступних рокiв iх виникло близько ста, i будувалися вони за функцiональним принципом: керували окремими галузями управлiння – земський, помiсний, посольський, стрiлецький, холопський, ямський та iн., – вiдали справами двiрцевого управлiння (Приказ Великого двору) тощо. Окремi прикази керували всiма галузями управлiння на новоприеднанiй (захопленiй) територii.
На чолi приказу стояв «суддя», боярин, що користувався одноосiбною владою, а при ньому була «приказна iзба» – канцелярiя з дяками та пiддячими, якi й вели справи.
Для керування новоприеднаними (захопленими) територiями були своi прикази, як той же Малоросiйський приказ для керування Украiною. Серед ста приказiв був i один, якого боялися навiть своi, навiть бояри, не кажучи вже за дякiв та iнших служилих – Приказ Таемних справ, де цiлодобово гнули спину днювальнi дяки, якi й вели, захованi вiд усього свiту, i самi будучи таемними, записи потаемних справ, пiдшивали туди донесення агентiв, що плавом пливли до Москви з усiх усюд, донощикiв (особливо ця iнституцiя була розвинена в Малоросii, коли в Москву доносили всi на всiх). Там же записувалося в окремi книги i все, що надходило про тих чи тих iсторичних дiячiв. Книги, куди все те записувалося, звалися «Днювальныя записи Приказа Тайных делъ».
Особливо багато донесень секретних агентiв, що ними кишiла Украiна, i доносiв ближнiх на гетьмана Петра Дорошенка, на основi яких i було зiбрано на нього таемне досье, i коли «суддею» Малоросiйського приказу став боярин Артамон Матвеев (вiн замiнив на тому посту боярина i теж украiнофоба Ордин-Нащокiна), то вiдразу ж засiв за досье гетьмана Дорошенка – треба було давати пораду царевi, що робити з привезеним у Москву гетьманом. І заодно доповiсти його величностi, хто ж такий насправдi гетьман Петро Дорофiйович Дорошенко, звiдки вiн, якого роду, що думае, чим дихае i якi його ближнi i дальнi плани.
Отож, Петро Дорошенко.
«Який… з нього гетьман? Чи козак вiн з дiда-прадiда? Чи знае вiн Запорiжжя, рiчки, морськi протоки й саме море? Чого вiн надивився? Чи мав коли дiло з монархом? Чи на багатьох вiйнах вiн був? Чи воював або договорювався, щоб i тепер умiти зробити щось… І козаком вiн недавно: чи траплялося йому хоч раз бути у вiйську? Чи довго вiн був полковником? Чи всi нашi старшинськi уряди перейшов вiн вiд малого до великого?»
Це вiн, Петро Дорошенко, в роцi 1673-му так запитував товариство, запитував чисто риторично, бо своiми запитаннями водночас характеризував того, про кого йшла мова – гетьмана Лiвобережноi Украiни Івана Самойловича, який не був, на одмiну вiд Дорошенка, козаком з дiда-прадiда, а був всього лише поповичем i гетьманство свое купив за нечесним шляхом здобуте багатство, хоч i подавав себе ледь чи не за спадкового монарха.
Саме вiн, Петро Дорошенко, все це пройшов чи не змалку. В крайньому разi, з ранньоi юностi, коли ще й губу мав босу i потiм пишався наукою, здобутою в полi, бо все спiзнав у бою, все вмiв i славу серед товаришiв рано здобув своею кметою i хоробрiстю. Знав з перших рук Запорiжжя з Хортицею i Великим Лугом («Сiч нам мати, а Великий Луг – батько»), i рiчки, i море, i загалом свою Украiну по обидва боки Днiпра, вмiв тримати в руках шаблю i самопал, i норовливого коня в уздi, в козацькi поводирi рано вибився, завдяки власному розумовi та вченостi. Бо ж з малих лiт – серед низового лицарства, серед вольницi вiйськовоi, що нiкому не корилася i яку нiхто не мiг перемогти.
А втiм, спершу навчався. В Киево-Могилянськiй академii, зело одукованим був, добре знав всесвiтню iсторiю, риторику, лiтературу, Святе Письмо, польську i латинську мови, володiв ораторським мистецтвом, мав непоганий лiтературний смак i стиль. «У всiляких рiчах цiкавий» – зауважить про нього козацький лiтописець i сам козак Самуiл Величко.
Польський король Ян Казимир зазначить, що вiн «з молодих лiт у вiйську, в обозi виховувався».
Козаки про нього з повагою казатимуть: «Дорошенко козак старий i поля знае».
«Воин премудрый и промышленник великий в войсковых поступках» – додасть про нього Василь Тяпкiн, посол Москви у Варшавi. (Правда, один мовби ж украiнський служитель Бога, нiжинський протопiп, за сумiсництвом украiнофоб i таемний московський агент-донощик, у своiх реляцiях до Малоросiйського приказу обзиватиме Дорошенка «внуком Люципера пекельного» – допiк, виходить, йому гетьман).
Дипломат. Дипломатичну школу пройшов у великого Богдана. Був знайомий з керiвниками московськоi полiтики щодо Украiни, польськими (в тiм числi й з королем Яном Собеським), знав ханiв i султанiв (султан Османськоi iмперii, великий вiзир та хан Криму ставилися до нього з пошаною i величали його князем), вiдповiдно знав турок i татар. Був товаришем багатьох видатних украiнських дiячiв, а перш за все, молодшим учнем Богдана Хмельницького, соратником гетьмана Івана Виговського, генерального старшини Івана Мазепи, багатьох украiнських полковникiв. Мав особистi заслуги перед Вiйськом Запорозьким. Неодноразово вiв переговори з послами Польщi, Москви, Туреччини, Криму, очолював дипломатичнi мiсii i передовi загони у полi. Їздив з дипломатичною мiсiею до Москви i також до шведського короля. І в той же час був неперевершеним воiном, керiвником козацтва i всiеi козацькоi держави. Стряпчий Василiй Тяпкiн – один з кращих дипломатiв Росii, в груднi 1667 року, побувавши в Переяславi, писав у Москву щодо настроiв на Украiнi, констатуючи велику на той час популярнiсть Дорошенка по обох берегах Днiпра: мiщани, козаки, поспiльство дуже любили й поважали гетьмана.
А виховувався в обозi. Спав, поклавши пiд голову сiдло. Чи на твердiй лавi в куренi, на сирiй землi в походi.
Очевидно, вiдразу ж по навчаннi (чи й не закiнчивши його) подався на Запорiжжя, про яке, як i про свого знаменитого дiда, наслухався з хлоп’ячих лiт. Побув, як i годиться, джурою в козака-сiчовика, проходячи бiля нього добру науку военного мистецтва, здобуваючи фiзичний гарт. І, перш за все, переймаючи досвiд старших. Як хлопчикам-джурам виповнювалося по шiстнадцять, iх записували до куренiв. Сiчовики здебiльшого були безрiдними, нi сiм’i, нi дiтей не мали, тож джури ставали iм за названих синiв. Вони й успадковували майно, зброю та коня названого батька-козака, якщо той гинув у бою чи помирав на старостi вiд ран. Запорожцi охоче приваблювали до себе на Сiч пiдлiткiв i навiть малих хлоп’ят, щоб, виростивши i вивчивши iх, поповнювати ними своi ряди, що надто рiдiли в походах та вiйнах. Та пiдлiтки й самi до них прибивалися – хлоп’яцтво залюбки йшло на Сiч, побувати на якiй i стати козаком тiльки й мрiяли. З малих лiт чули вони про запорожцiв, адже про них у народi говорили тiльки з пошанiвком, як про лицарiв-захисникiв, воiнiв вiд Бога. І стати таким – то була велика честь. Це ж тiльки про козакiв вольних у Дикому Полi спiвали: «Стався птахом з чоловiка».
Так потрапив на Сiч i юний Петро Дорошенко, син полковника, онук знаменитого козацького гетьмана. За Порогами вивчив усе Запорiжжя, Великий Луг з його рiчками, озерами, ериками, заплавами, островами, край загадковий i чужим невiдомий, де козаки тримали свою Вiйськову Скарбницю. Вмiв вiн i злигоднi походу терпiти, холод i голод, i кляту комашню влiтку. З малих лiт ходив з козаками в походи, хоч спершу його пiд час сутичок i тримали, як малого в обозi. Звiдси й оте уточнення Яна Казимира: вирiс в обозi. І тому, бувалий в бувальцях, вiн уже до двадцяти лiт добре знав вiйськову справу й козацькi звичаi, мiг обходитись в Дикому Полi без iжi, знаходити шлях по зорях, все бачити, а для iнших зостаючись невидимим, в усьому був одукований та метикований, сам уже водив товариство в бiй, яке з повагою казало, що вiн – «козак старий».
А коли вже розмiняв шостий десяток, один московит залишить про чигиринця таке свiдчення: «Гетьман Петро був муж зело красен собою».
І в прямому значеннi, i в переносному.
Та якби-то тiльки собою вiн був красен, то ми б i не згадували його – чи мало в Украiнi було козакiв-красенiв! Нi, Петро Дорофiйович був i душею зело красен. Пiсля Богдана Хмельницького та Івана Виговського, але перед Іваном Мазепою вiн чи не единий такий – зело красен вродою i серцем своiм, помислами i вiдданiстю Украiнi.
Вiн i роду був зело прекрасного. Народився в Чигиринi року 1627-го. Як пишуть iсторики, «його родина мала глибокi коренi вiрного служiння Украiнi» (В. Степанков). Його дiдом був славетний соратник славетного Петра Сагайдачного гетьман Михайло Дорошенко, який доклав i своеi невсипущоi працi у створення полково-сотенного територiального устрою козацькоi Украiни, якого так шанували козаки (так, так, це про нього спiвали i спiвають в Украiнi «Ой на горi та женцi жнуть, а попiд горою, яром-долиною козаки йдуть…» та про те, що «Дорошенко веде свое вiйсько хорошенько»).
Батько Дорофiй (або Дорош, звiдси й Дорошенко – син Дороша) був вiдомим козацьким полковником, рiднi брати Григорiй та Андрiй теж були полковниками. Одне слово – династiя. Захисникiв i творцiв новоi козацькоi Украiни.
У 22 роки Петро Дорошенко – козак гетьманськоi сотнi, куди вiдбирали кращих з кращих. Разом з Богданом Хмельницьким вiн по веснi 1648 року в складi украiнського повстанського вiйська вирушив на Украiну проти окупацiйноi польськоi армii гетьмана Миколи Потоцького, через рiк – гарматний писар Чигиринського полку. Брав щонайактивнiшу участь в Нацiональнiй революцii 1648—1657 рокiв, виконував особливi, в тiм числi й дипломатичнi доручення гетьмана, ходив з вiйськом до Молдавii й успiшно впорався iз завданням, вiв переговори з польським сеймом, ставши таким чином дипломатом у 26 рокiв. Змалечку будучи вихованим на переказах та легендах про подвиги дiда Михайла, до останнiх днiв свого життя залишатиметься патрiотом своеi вiтчизни, «упевненим у правотi боротьби украiнцiв проти нацiонально-релiгiйного гноблення, за козацькi вольностi». (В. Степанков).
1655 рiк – Петро Дорошенко – наказний полковник.
1657-й – з волi гетьмана Хмельницького – прилуцький полковник. (На цiй посадi перебував шiсть рокiв).
Вже тодi стояв на позицiях щодо необхiдностi створення украiнськоi незалежноi держави «вiд Путивля до Самбора».
Влiтку 1659-го разом з гетьманом І. Виговським брав дiеву участь у знаменитiй Конотопськiй битвi, де росiйськi вiйська зазнали нищiвноi поразки i понесли великi втрати.
Польському гетьмановi Єжи Любомирському козацький полковник Дорошенко гордо заявив, що украiнцi за волю стоятимуть насмерть, адже «маемо шаблi при боцi i самопали в руках»!
Служив Петро Дорофiйович (козак – писар – полковник – наказний гетьман) при чотирьох гетьманах: Богдановi Хмельницькому, Івановi Виговському, Юрiевi Хмельницькому та Павловi Тетерi. Коли останнiй втратив булаву, козацька рада в серпнi 1665 року обирае наказного гетьмана Петра Дорошенка гетьманом Украiни (спершу, правда, Правобережноi) iз врученням йому клейнодiв: булави, бунчука, прапора i печатки. Польському королевi вiн гордо писатиме (у вiдповiдь на чутки, що, мовляв, то йому татари посприяли стати при владi): «Мене не мурзи на цей щоденний тягар (на гетьманський уряд) обрали, але згодними голосами полковники, сотники, осавули i чернь».
Так почнеться його хресний шлях на Голгофу Украiни – за ii волю i незалежнiсть, тiеi Украiни, яку вiн – великий украiнець – навiть в офiцiйних унiверсалах ласкаво й нiжно називав «отчизною нашою милою». Це вiн в одному з листiв до гетьмана Лiвобережноi Украiни І. Брюховецького писатиме: «Я готовий все уступити на користь народу, навiть i саме життя свое, але залишити його у тяжкiй неволi i думати менi нестерпно».
На чолi гетьманського уряду Украiнськоi козацькоi держави Петро Дорошенко пробув не багато, але й не мало (якщо зважити на тi неспокiйнi часи, пiдступи, змови, зради, чвари-котори тощо) – 11 рокiв. Богдан Хмельницький пробув на гетьманствi трохи менше – 9 рокiв, хоча зробив неймовiрно багато (одних лише битв виграв п’ять – Жовтоводську, Корсунську, Пилявецьку, Зборiвську та Батозьку) та ще й створив Козацьку республiку i ii уряд – гетьманат, але все одно залишив Украiну на пiвдорозi до волi, не завершивши задуманого. Не вдалося втiлити задумане Богданом Хмельницьким i його послiдовнику та провiднику його полiтики Івановi Виговському, не вдасться завершити i другому послiдовнику Богдана – Петровi Дорошенку. Нiхто iз сусiдiв повсталоi Украiни не хотiв, щоб вона здобула незалежнiсть. Росiйська iмперiя, Польське королiвство, ханство Криму i султанат Османськоi iмперii, – всi вони хотiли мати Украiну в якостi своеi волостi (улусу, губернii) i нiзащо в силу своiх загарбницьких амбiцiй не могли погодитись, аби вона стала вiльною державою i iм рiвною.
У 1665 роцi Петро Дорошенко стае гетьманом, а всього лише через два роки Росiя нанесла Украiнi, своiй союзницi i майже сестрi, перший значний удар у спину. Це була вiдкрита i нiчим не замаскована зрада, коли Росiя, припинивши гру в рiвноправнiсть та братерство, в односторонньому порядку (хоча пiсля Переяславськоi угоди i не мала те права робити – нi морального, нi юридичного), укладае з Польщею в селi Андрусовi, що бiля Смоленська, угоду про припинення вiйни 1654—67 рокiв i пiдписуе з нею перемир’я строком на 13,5 рокiв. Воно б i нiчого (мир завжди кращий, як вiйна), хоча й укладено те перемир’я без згоди i навiть без вiдома Украiни, але ж якою цiною! Цiною по сутi зради Московiя вибила собi перемир’я в Польщi. В ходi утаемничених переговорiв, поза спиною Украiни, було досягнуто компромiсу: Польща повертала Московii Смоленськ i Сiверську землю, схвалювала входження до складу Московii Лiвобережноi Украiни (свого роду анексiя, насильницьке приеднання до себе частини чужоi територii), а як дяку за це Московiя вiддавала Польщi (не маючи на те вiддавання нiякого права) Правобережну Украiну, таким чином двi хижачки розiтнули живе тiло Украiни навпiл i по Днiпру возвели штучний кордон. (Запорозька Сiч мала перебувати пiд владою обох iмперiй – це вже взагалi нi в якi ворота не лiзло!). Киiв передавався Росii мовби ж на два роки, а далi – така була словесна казуiстика угоди – i назавжди.
Радянськi iсторики, виправдовуючи пiдступнiсть Московii, яка цiною територii Украiни (власне, ii половиною) купила собi перемир’я, писатимуть: «Андрусiвське перемир’я стало важливим етапом у боротьбi украiнського i бiлоруського народiв за возз’еднання з Росiею…»
Про те, що Андрусiвське перемир’я розiрвало Украiну навпiл i узаконило подальше iснування ii у виглядi Лiвобережноi та Правобережноi, з окремими гетьманами, що постiйно звiдтодi ворогуватимуть мiж собою пiд владою двох iмперiй, й пiдсилило Руiну – чомусь i не згадують.
І зроблено це було за спиною Украiни – такою цiною пiдлостi й зради Московiя купила собi мир. І вчинено це було всього лише через тринадцять рокiв пiсля Переяславськоi ради Богдана Хмельницького, про яку все тi ж радянськi iсторики писатимуть, що «возз’еднання Украiни з Росiею мало велике прогресивне значення для дальшого полiтичного, економiчного i культурного розвитку украiнського i росiйського народiв».
Андрусiвське перемир’я Московii з Польщею за рахунок Украiни стало як для козакiв, так i взагалi для всiх мешканцiв ударом ножа в спину. Як пише автор розвiдки «Петро Дорошенко» (зб. «Полководцi Вiйська Запорозького», К., 1998) доктор iсторичних наук В. Степанков «внаслiдок громадянськоi вiйни козацька Украiна виявилася розчленована на два гетьманства зi своiми урядами, вона була надзвичайно спустошена военними дiями, епiдемiями та голодуваннями. За нашими приблизними пiдрахунками Правобережна Украiна на середину 60-х рр. втратила не менше 60—70% свого населення».
У такi смутнi часи на чолi Правобережноi Украiни стае Дорошенко.
Що собою тодi являли двi Украiни?
Лiвобережна. Напiвофiцiйно – Гетьманщина, офiцiйно ж – бо перебувала у складi Росiйськоi держави – Мала Росiя або Малоросiя. До складу ii входила територiя сучасних Чернiгiвщини, Полтавщини, захiдних районiв Сумськоi, схiдних Киiвськоi i Черкаських областей. На пiвночi й сходi межувала з росiйськими воеводствами i Слобiдською Украiною, на пiвднi – з Диким Полем i Запорозькою Сiччю, на заходi рубiж проходив по Днiпру. До Лiвобережноi Украiни також належав Киiв з прилеглою територiею. Крайове управлiння очолював гетьман, який вибирався на вiйськовiй радi i затверджувався росiйським царем, вся дiяльнiсть уряду Украiни постiйно i пильно контролювалася Росiею. В адмiнiстративному вiдношеннi Лiвобережна Украiна була подiлена на Гадяцький, Киiвський, Лубенський, Миргородський, Нiжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернiгiвський полки, що iх очолювали полковники. Полки дiлилися на сотнi, очолюванi сотниками, а в населених пунктах – дiяли козацькi отамани. В мiстах було самоврядування – магiстрати i ратушi. В Киевi, Чернiговi, Переяславi, Нiжинi та в iнших мiстах сидiли росiйськi воеводи з гарнiзонами.
Правобережна Украiна. За Андрусiвським перемир’ям 1667 року вiдiйшла до Речi Посполитоi i в ii складi перебувала до 1793 року.
Охоплювала територiю сучасних Киiвськоi, Черкаськоi, Кiровоградськоi, Житомирськоi, Вiнницькоi, Хмельницькоi, Рiвненськоi i Волинськоi областей. Згодом (у 1672 роцi) Правобережну Украiну було подiлено на три частини: Захiдне Подiлля, Пiвденна Киiвщина i Брацлавщина, а решта територii залишалася у складi Польщi.
І двi Украiни iснуватимуть у складi iмперii та королiвства до 1793 року, коли пiд час так званого другого подiлу Польщi Росiя захопить собi Правобережну Украiну, i буде це увiнчано новим сакральним термiном: «Возз’еднання Правобережноi Украiни з Росiею» – вже навiть не з Лiвобережною Украiною.
Гетьманом Правобережноi Украiни був Петро Дорошенко, який нi на мить не полишав спроби об’еднати двi Украiни в одну i зробити ii незалежною i самостiйною державою – на вiдмiну вiд лiвобережного гетьмана Самойловича, який бачив Украiну тiльки в складi Росii.
Зрештою, проти протекторату якоiсь держави не був проти й Дорошенко, але протекторату лише тимчасового. Якщо в самих не вистачае сили об’еднати Украiну, то, гадав вiн, те зробити чи то пiд протекторатом польського короля, чи московського царя, а вже об’еднана Украiна, був вiн певний, змiцнiвши, виборе ширшу автономiю – чи вiд короля, чи вiд царя. А вже маючи ii, зручно ведучи полiтику мiж Росiею, Польщею i Туреччиною, можна досягти й повного унезалежнення… У тiй частинi Дорошенкового плану, що стосувалася Росii, це була наiвнiсть. Хто-хто, а Росiя те, що раз брала, вже нiколи не випускала на волю.
Доповiдав у Кремлi Серапiон Полховський. Вiн за дорученням царя перед тим вiдвiдав Украiну, зустрiчався з ii зверхниками, у тiм числi й з гетьманом Правобережноi Украiни Дорошенком у його столицi Чигиринi. Дорошенко заявив царському посланцевi, що вiн тiльки тодi згодиться прийняти московську протекцiю (Правобережжя тодi перебувало пiд юрисдикцiею Польщi), коли цар заприсягне додержуватися договору про вольностi, яких вiн, Дорошенко, буде вимагати (сам Дорошенко ладен був на це пiти з однiею метою: будь-якою цiною об’еднати двi Украiни в одну).
«По-перше, – казав вiн, а царський посланець квапно записував, – на обох берегах Днiпра мае бути один гетьман: я готовий здати гетьманство, якщо знайдеться хтось кращий за мене, хто би й царя не пiдвiв, i себе з Украiною не згубив. Мене Господь Бог за моi тяжкii грiхи навiдав тим гетьманством, од якого нiколи спокою не маю, й на каторзi не можна гiршого лиха терпiти, як на цьому клопiтливому гетьманствi я терплю: нiколи не маю вiльного дня, нi години, весь час треба думати, як би себе й цього кутка Украiни (Правобережжя. – В. Ч.) не згубити». І насамкiнець додав про головне: «Колись, дасть Бог, вся Украiна об’еднаеться…»
Цар Олексiй рiзко перебив Серапiона Полховського:
– Будя!!! – i важко дихав, i лице його покривалося червоними плямами. – Що дозволяе собi Дорошенко?! Щоби цар козачiшкам присягав? Цього нiколи не бувало i нiколи бути не може!
Вимога Дорошенка – подумати тiльки: ВИМОГА! Справдi, що дозволяе собi цей малорос?!! – аби на обох боках Днiпра був лише один гетьман, теж зустрiла категоричну вiдмову Кремля: цар заявив, що на лiвому березi мае залишатися на гетьманствi Самойлович, а на правому – як довго – подумаемо – Дорошенко. Двома гетьманами Кремлю було легше манiпулювати, анiж одним, як i грати на почуттях ревнощiв, заздрощiв, при потребi нацьковувати iх один на одного i тримати Украiну й далi в розколi та розбратi. Проти об’еднання Украiни пiд булавою одного гетьмана рiзко виступив i нажаханий Самойлович. Та ще й царя лякав: Дорошенко, вступаючи в переговори, тiльки хитруе! Вiн не лише турецьких послiв приймае з пошаною, але й з ляхами зноситься, не iнакше, як хоче обдурити царя, як уже не раз обдурював польського короля! Та вiн спить i бачить всю Украiну пiд турецьким протекторатом! Та сам султан всiх османiв вручив йому шитий золотом жупан! (Самойловичу такого жупана нiхто не дарував, i це був тонкий натяк росiйському царевi, але цар вдав, що натяку вiн не второпав).
Про бажання Дорошенка об’еднати двi Украiни в одну, щоб потiм зробити ii незалежною, пiдтвердив i Серапiон Полховський. Дорошенко повторив своi вимоги: аж нiяк не можна допустити, щоб в Украiнi було два гетьмани, адже там, де два господарi, порядку мало, нечувана це в Украiнi рiч! При двох гетьманах так само мало буде порядку, як у Польщi, де гетьмани завжди мiж собою у сварцi! «Хоча в Украiнi, – додасть вiн з гiркотою, – бувало й по три гетьмани, i вона пiд трьома гетьманами доходила до останньоi руiни».
Чим закiнчилися переговори (iх було кiлька) Дорошенка з Москвою? Загнаний обставинами в глухий кут поляками, татарами i руськими, – вiн вже почав схилятися до порозумiння на взаемовигiдних умовах з Москвою, але…
Як тiльки в Кремлi переконалися, що Дорошенко на тих умовах, якi йому пропонувалися, пiдданства не прийме, а й далi гне свое про вольностi i незалежну Украiну, цар видав указ князевi Ромодановському, командувачевi росiйськими окупацiйними вiйськами в Украiнi, та Самойловичу, пiдлеглому йому гетьмановi Лiвобережноi Украiни, негайно розпочати проти непокiрного Дорошенка вiйськову акцiю. І якщо вiн, Дорошенко, востанне не погодиться добровiльно здатися (себто попросити в царя пiдданства) i не пристане на умови Москви, провести на Правобережжi вибори iншого гетьмана – «добраго и досужаго, а наипаче вернаго».
Дорошенка ж спiймати i пiд вартою стрiльцiв доставити у Москву, де й буде вирiшена його подальша доля.
У 1830 роцi в Москвi була видана поема анонiмного автора пiд назвою «Дорошенко», в якiй гетьмана подано в такiй собi iпостасi байронiвського героя. А втiм, це не суттеве звинувачення Дорошенка (можна, зрештою, i так – та ще поету – побачити гетьмана), гiрше в iншому. В поемi стверджувалося, що вiн буцiмто прийняв «мохаммеданство». Себто iслам. Або, як на Украiнi казали в таких випадках, потурчився. Це, звiсно, наiвна вигадка невiдомого пiiта-пасквiлянта (як поета – бездарного графомана, бо поема його з лiтературного боку не являе собою нiчого); Дорошенко вiри магометанськоi нiколи не приймав i прийняти не мiг, адже був i залишився на все життя християнином. І все ж найвразливiшою стороною дiяльностi його як гетьмана е угоди про спiвробiтництво з турками i татарами. Хоча що тут поганого – спiвробiтництво? Це, зрештою, полiтика, i союзникiв часто не вибирають на дозвiллi, iх життя та обставини диктують вибирати. Але украiнське населення було переконане, що Дорошенко татар «водив на Украiну».
Петро Дорофiйович став гетьманом у найтяжчу для Украiни добу, коли Росiя i Польща в угоду своiм корисливим цiлям розiрвали навпiл Украiну на Лiвобережну та Правобережну, тож гетьман i ставив перед собою найголовнiшу задачу: об’еднати Украiну в едину державу. А вже потiм зробити ii незалежною. Але…
Але власними силами неможливо було домогтися визволення Украiни та ii об’еднання, коли «на сторожi ii розривання» стали Москва i Варшава. Залишалося тiльки одне: «опертися на допомогу третьоi держави, не так близько зацiкавленоi в безпосередньому пануваннi над Украiною i при цьому старатися, аби роз’еднати Польщу з Москвою» (Д. Дорошенко). Із Кримом союз взагалi був ненадiйний, тож Дорошенко намагався увiйти в тiснi взаемини з Туреччиною. Але й вона, хоч i зрiдка допомагаючи Украiнi, в той же час грабувала украiнськi села, забирала ii людей в ясир, i така «допомога» несла украiнськiй людностi жахливе горе, що вiдбивалося й на репутацii гетьмана, i вiн стрiмко тодi втрачав пошану своiх.
У 1667 роцi, дiзнавшись про Андрусiвську угоду мiж Росiею та Польщею, Дорошенко два днi пролежав хворий – нiяк не мiг збагнути, що двi сусiднi держави, яким вiн вiрив, зiбравшись таемно, розiрвали навпiл третю державу, аби залагодити своi справи. Звiвшись на ноги, вiдрядив до туркiв посла. І старшини тодi казали, що, попри все, вiд бусурман аж нiяк тепер не можна вiдступати.
Чи не найкраще про це сказав М. Костомаров у своiй монографii «Руiна»: «У Дорошенка, як i в багатьох сучасних йому украiнцiв, була одна улюблена думка – зробити Украiну самобутньою державою. Але пiсля Андрусiвського договору з такою задушевною думкою не можна було опертися нi на Москву, ворогуючи з Польщею, нi на Польщу, вiдкидаючись вiд Москви: обидвi виявили себе ворожими щодо нацiональних стремлiнь козакiв: доводилось ставити опiр зразу обом державам – i московськiй, i польськiй, а тим часом у самiй Украiнi не було анi згоди, анi ясности стремлiнь. Отже прихильниками самостiйностi здавалось тодi, що одинокий спосiб – ухопитись за щось трете, за щось таке мiцне, щоб воно могло хоча б тимчасово виступити й проти московськоi держави, i проти Польщi за Украiну; тим третiм здавалася тодi Дорошенковi Туреччина. Це була одинока могутня держава по сусiдству, яка не мала приводу приятелювати анi з Польщею, анi з Москвою, до того ж держава з великими военними ресурсами, вона едина, здавалось, могла помогти Украiнi…»
Дорошенко був певен, що «Украiнi легше буде жити з Туреччиною, нiж з Московщиною або з Польщею».
І ще далi:
«Вiрно продовжуючи те, що було намiчене Богданом Хмельницьким, що невдало здiйснювалося Виговським i що було попсоване iншими через iхню недолугiсть, Дорошенко бачив неможливiсть зiйтися з Польщею i щиро хотiв пiддатись Москвi, як пiддався iй Богдан Хмельницький, але Москва не хотiла приймати Дорошенка: по-перше, тому, що тiльки що заключила договiр з Польщею, зненавиджений украiнцями й згубний для iдеi самостiйностi Украiни; по-друге, тому, що Дорошенко згоджувався пiддати Украiну на умовах такоi широкоi мiсцевоi свободи, яка суперечила московськiй державнiй полiтицi. Тiльки неможливiсть зiйтися з Москвою кинула його в пiдданство Туреччинi… Бажаючи досягти самобутности за всяку цiну, Дорошенко не зупинявся нi перед чим… вiн вiддавав у турецьку й татарську неволю юрби хрещеного люду – i все це в надii досягти й укрiпити самобутнiсть Украiни. За це вiн був жорстоко покараний: замiсть признання з боку народу вiн обурив проти себе народ: украiнцi не пiшли за ним, покинули його, i вiн, позбавлений всякого спiвчуття з боку своiх пiдлеглих, мусив здатися на ласку того монарха, якому ранiше не хотiв пiддатися безумовно».
З листа Дорошенка до запорожцiв:
«Щодо турецькоi протекцii, то прийняв я ii не з якогось легкомислiя, а з великоi нужди: коли московський цар уступив полякам в Андрусовi половину Украiни, наче безсловесних i нiчого не вiдущих скотiв, то поляки почали огнем i мечем воювати i плюндрувати Украiну, отчизну нашу, то довелося покликати на помiч орду».
За одинадцять рокiв свого гетьманства Дорошенко зазнав усього – успiхiв i невдач, знову успiхiв, знову невдач. А втiм, невдач було бiльше. Але як би тяжко не було, яке б кiльце навколо нього не звужувалось, вiн нiколи не падав духом i завжди знаходив вихiд. Здавалося, що так буде завжди. Але так було тiльки до осенi 1676 року, коли його становище почало погiршуватися катастрофiчно. Виходу вже й справдi не було. Затиснений зi своею iдеею незалежностi мiж Польщею та Московiею з одного боку i мiж Кримом та Туреччиною з другого, вiн метався, як звiр у клiтцi.
Помiч татар, яких гетьман закликав на Украiну, уже всiх жахала.
Вже Чигирин обернувся на невiльницький ринок, скрiзь татари виставляли на продаж ясир, навiть пiд вiкнами Дорошенкового будинку, i нiхто не смiв обурюватись – союзники Украiни. Голоднi татари нишпорили по мiстах i селах, грабуючи та захоплюючи в неволю людей. Всi кляли гетьмана. Насувався голод.
Ситуацiя погiршувалася з кожним мiсяцем, i все вказувало на те, що це вже кiнець Дорошенку та його iдеi незалежностi. Часу на все про все у нього залишилося з весни до осенi. Вiн уже фактично знаходився в облозi, його столиця Чигирин була вiдрiзана вiд усiеi Украiни, питання поразки то вже було питанням часу.
Чи не востанне зiбрав гетьман своiх старшин, пригостив iх обiдом з вином. Пiднявши келих, раптом сказав, наче благав (а втiм, так воно й було) бойових своiх побратимiв: «Панове-товаришi, не видавайте мене, як донцi Степана Разiна видали…»
Сама поразка його так не гнiтила, як думка, що його можуть видати своi, вiдкупитися вiд ворога його головою – цього б вiн уже не знiс.
«Не видамо», – пообiцяли старшини.
Вони й не видадуть гетьмана, гетьман сам здасться, а старшини збережуть свою честь незаплямованою, незатаврованою пiдлiстю.
В гетьманськiй столицi панувала непевнiсть, тривога. У Чигиринi вже не залишалося вiйськовоi сили, достатньоi для вiдсiчi численному ворогу: вiрнi полягли у битвах, нестiйкi перебiгли до Самойловича i пана його князя Ромодановського. Самойлович раз по раз наполягав (боячись, аби раптом якимось вивертом не перемiг суперник i не вiдiбрав у нього булави) перед Москвою, щоб проти Дорошенка було нарештi вжито швидких i рiшучих дiй. І домiгся свого: 9.VII надiйшов указ царя: негайно йти на правобережного гетьмана походом – разом з князем Ромодановським. Його корпус вже вирушив з Курська на Украiну. По якомусь часi московськi та украiнськi вiйська зiйшлися мiж Роменом i Гадячем i почали спiльно просуватися до Днiпра, з тим, щоб переправившись, iти на гетьманську столицю.
Сили, аби дати вiдсiч, у Дорошенка вже не було, а марно проливати кров вiн не хотiв. Був стомлений не так фiзично, як духовно, не мiг повiрити, чому нiхто не пiдтримуе iдею незалежностi своiй – своiй же, не чужiй! – Украiнi.
Кiнець стрiмко наближався. Ромодановський i Самойлович, знищуючи все на своему шляху, спалюючи села i вбиваючи людей тiльки по пiдозрi в iхнiй прихильностi до правобережного гетьмана, пiдiйшли до Чигирина. Дорошенко зачинився у верхньому мiстi, у малому замку, був у вiдчаi. Казав: швидше вiн сяде на бочку з порохом i пiдпалить ii, анiж живим здасться. В Чигиринi вже лютував голод. Нападники взяли мiсто в кiльце, рили шанцi, а в них встановлювали гармати, возами пiдвозили камiння, готувалися до штурму неспiшно.
Правда, i в москалiв були своi непереливки. Ромодановський раз по раз слав гiнцiв у Москву зi скаргами на затримку платнi, в той час як його вояки продають зброю i коней, ходять як голодранцi. Слiзно прохав пошвидше вислати платню, бо його вiйсько розбiжиться по навколишнiх селах в пошуках провiанту. Але вiйсько в нього було велике, i всi не могли розбiгтися.
Зрештою, почався обстрiл мiста.
Аби уникнути марних жертв, Дорошенко вислав до нападникiв своiх людей. У листi, що вони його вручили Самойловичу i Ромодановському, були статтi, на яких обкладений з усiх бокiв гетьман погоджувався здатися: цар мав пообiцяти безпечнiсть життя й цiлiснiсть майна йому, його старшинам (це Москвою буде швидко порушено) i всьому поспiльству Чигирина, з церквами й селами, якi належали до мiста, гарантував збереження вiйськових прав (i це буде швидко порушено, хоч i обiцяно) i привiлеiв на нинiшнi i на будучi часи, збереження чести i дозвiл залишатися i далi жити при своiх оселях.
Ромодановський вiд iменi Москви дав згоду. Дорошенко, згнiтивши серце (вiдчай, що було полонив його, слава Богу, минув, вiн зумiв з ним упоратись), не вiрячи обiцянкам Москви, виiхав у табiр Ромодановського i Самойловича. З ним було 2 тисячi козакiв, вони несли вiйськовi клейноди – булаву, прапор, бунчук, везли 12 гармат i все це вiддали переможцям. Самойлович задоволено потирав руки – нарештi! Вiн позбувся найдостойнiшого свого противника. І позбувся, i сам уцiлiв.
Ромодановський поставив умову, аби повержений гетьман склав присягу на вiрнiсть царевi. Довелося це зробити – разом зi своею старшиною i представниками населення Чигирина, Суботова, Черкас, Ведмедiвки, Жаботина, Крилова та Воронiвки.
Пiсля закiнчення церемонii екс-гетьман пообiдав у переможцiв – шматок не лiз у горло, тож випив лише вина i запалив люльку – Самойлович спiшно вiдiслав царевi реляцiю про здачу Дорошенка i про те, що Москва може святкувати побiду.
До Чигирина, своеi столицi, Дорошенко вже повернувся як приватна особа. Остання вiльна украiнська держава, Козацька республiка, що iснувала на незначнiй латцi Украiни i до того нiкому не пiдкорялася, мала свого гетьмана i свiй уряд, перестала iснувати i була приеднана до Росiйськоi централiзованоi держави, вiд iменi якоi той край прийняв гетьман Самойлович.
Через кiлька днiв у принишклий Чигирин – що буде, що буде? – вступили переможцi зi своiми полками i подiлили мiж собою мiсто: верхне зайняли стрiльцi Ромодановського, i там була виставлена залога числом 1200 чоловiк, нижне – козаки Самойловича, де була виставлена залога числом 1000 чоловiк.
Із замку було вилучено i передано московитам 16 гармат (6 з них важкi). Всього в Чигиринi на той час було 57 гармат, але 18 iз них надто були пошкодженi й негодящi для використання (щоправда, частину гармат Дорошенко, вiдчуваючи наближення кiнця, встиг передати запорожцям). Розiрванi гармати гетьман велiв ще ранiше переплавити на дзвони – десь вони й досi бемкають на Украiнi.
Самойлович i Ромодановський не затрималися в гетьманськiй столицi – мiсто i край були так спустошенi, що нiчим було прогодувати вiйська, тож командувач росiйськими полками вирушив на Лубни, а Самойлович до Киева. Дорошенко теж хотiв було пiти в Киiв, але йому в цьому було вiдмовлено. «Але ж я не маю вiйська, щоб захопити Киiв?» – подивувався Петро Дорофiйович. «Розберемося», – буркнув Самойлович. На останнiй радi, перед тим як залишити Чигирин, було ухвалено поселити поверженого гетьмана у сотенному мiстечку Чернiгiвського полку Сосниця – на постiйне проживання. Вiд iменi уряду Самойловича Дорошенку були данi твердi обiцянки, що його нiхто не буде чiпати й переслiдувати за минуле. Якщо вiн житиме тихо та мирно, як звичайний собi обиватель.
Повiривши тiй обiцянцi, Дорошенко 20 жовтня 1676 року виiхав з Чигирина до мiсця свого нового поселення. Виiхав, як покаже час, назавжди, i звiдтодi його рiдне мiсто i столиця його приходитиме до нього хiба що у сни.
Супроводжували Петра Дорофiйовича 200 козакiв Чернiгiвського полку. На гетьмана козаки уникали дивитися. Валка рухалась трьома «станцiями»: попереду гнали табуни Дорошенкових коней i худобу, потiм вели верхових коней, а вже за ними iхав сам гетьман з жоною, старшим братом та зi своiм майном.
Чигиринцi проводжали його далеко за мiсто.
