скачать книгу бесплатно
Як тiльки дверi за ним зачинились, Шойман з полегшенням визувся з черевикiв i вiдкинув голову на спинку сидiння. Рай тепер видавався йому значно ближчим. Вiн був тут, у цьому купе. І сюди вже нiкого не пiдсадять, бо, по-перше, воно невелике, i в ньому не вистачить мiсця на двох, а по-друге, доктор готовий власноруч виштовхати будь-якого непроханого сусiда. Заплативши двi тисячi крон, вiн мае право iхати сам.
Його справдi нiхто не потурбував, i Шойман врештi заснув. Доктору наснилося пiдземелля «дурки», з якого iм нiяк не вдавалось вийти. Попереду йшов Цахер з сiрником у руцi, i було зрозумiло, що вiн заблукав. Шоймана охопила лють.
– Schei?e, schei?e, schei?e…[3 - Schei?e, schei?e, schei?e… (нiм.) – Лайно, лайно, лайно…] – не вгаваючи, промовляв про себе доктор.
Цахер зненацька повернувся до нього обличчям i, приязно посмiхнувшись, промовив:
– Пане докторе, вам не личить вживати подiбних форм лексики. А якщо вас раптом почують душевнохворi нагорi? Всi вони – моi колишнi пацiенти, i менi буде соромно за таке товариство.
– Halt dein verdammtes Maul![4 - Halt dein verdammtes Maul! (нiм.) – Стули свою срану пельку!] – вiдповiв йому лiкар i з приемнiстю зауважив, що його слина осiла в Цахера на обличчi.
– Прошу вас, докторе, поводьте себе пристойно, – сказав той все ще спокiйним, врiвноваженим тоном.
– Du, verfluchter Schweinehund![5 - Du, verfluchter Schweinehund! (нiм.) – Ти, суча сволото!] – не вгавався Шойман, вiдчуваючи якусь несамовиту радiсть i шалений азарт.
– Ви мене ображаете, – зауважив Цахер.
– Bl?des Arschloch! Drecksker…[6 - Bl?des Arschloch! Drecksker… (нiм.) – Тупий виродок! Гiвнюк…]
– Пробачте, але я змушений це зробити, – тим самим янгольським тоном сказав Цахер, закочуючи рукави, – ви не залишили менi вибору, докторе…
З цими словами вiн ухопив Шоймана за горло i мiцно його стиснув. При цьому обличчя душителя залишалося спокiйним, а лiкар не мiг опиратися, боячись випустити з рук своi валiзи. Очi доктора полiзли кудись на чоло, а вiн сам захрипiв, як бугай на забоi, проте й далi не чинив опору. Врештi вiн спробував вiдбитися вiд Цахера ногами, але той, здавалось, був зроблений з каменю i тiльки посмiхався.
Коли Шойману здалося, що вiн от-от врiже дуба, лiкар прокинувся. Ногою, як з’ясувалось, вiн лупив стiльницю, на якiй з останнiх сил трималася склянка з водою. Голова Шоймана виявилася задертою далеко назад, вiд чого жахливо стерпла шия. Доктор зиркнув на годинник. Була перша ночi, отже вiн проспав бiля двох годин. Йому подумалось, що в жодному разi бiльше не можна дозволяти собi заснути. Треба весь час бути насторожi! Шойман трохи розiм’яв шию i взувся у черевики. Потiм звiвся на ноги, щоб поправити костюм. «Мабуть, слiд пiти до того ресторану i замовити кави, – подумалось йому, – i було б непогано випити коньяку…».
Доктор прочинив дверi купе i вийшов у коридор. Вагон час вiд часу хитало, тому Шойман завбачливо тримав руки напоготовi, аби в потрiбну мить вхопитися ними за яку-небудь опору. На щастя, не довелося, i врештi вiн успiшно дiстався ресторану.
Не зважаючи на досить пiзнiй час, салон був переповнений. Складалося враження, що всi пасажири цього таемного нiчного потягу так само, як i вiн, не бажали спати до самого Станiслава, маючи за краще бадьорити себе кавою, коньяком i цигаркою. Доктор зупинився i спробував вiдшукати поглядом вiльний столик. Присутнi також з цiкавiстю витрiщились на нього, бо жоден з них не мiг бути певен чи це йому вдасться. Найбiльш пiдходящим видавалося мiсце за столиком бiля вiкна, хоч навпроти вже сидiла старезна панi з порожнiми очима, яких не зводила зi стiни перед собою. Або на тiй стiнi вона вже бачила невидимий для решти кращий свiт, куди от-от збиралася вирушити сама, або пригадувала свiй тестамент, роздумуючи над його справедливiстю. Нiчого iншого Шойману на думку не спало. Вiн вже збирався пiдiйти до неi, коли раптом його заслiпив яскравий спалах магнезii.
– А ось i останнiй! – почувся далi пiднесений голос.
Коли в очах посвiтлiло, доктор побачив перед собою мiцну високу постать елегантно вбраного молодого чоловiка з фотографiчним апаратом у руках. На обличчi фотографа, помiж акуратно стриженоi бороди, сяяла привiтна усмiшка.
– Ласкаво просимо на борт, докторе Шоймане, – сказав вiн тим самим радiсним голосом.
– Ми знайомi? – здивувався лiкар.
– Нi, це я знаю всiх. Така робота. Мене звати Алекс Заклетський.
– Радий знайомству, – спробував посмiхнутись Шойман i простягнув тому руку, – ви щойно мене зазнимкували?
– Так, пане докторе, ви тепер в iсторii, – Заклетський вказав на свiй фотоапарат, – гарноi ночi, призволяйтесь.
Доктор подякував i пiдiйшов нарештi до столика зi старою примарою.
– Панi дозволить сiсти навпроти? – гречно запитав вiн.
Однак та навiть не поворухнулася. Врештi доктор всiвся без жодного дозволу i, пiдiзвавши до себе кельнера, замовив каву та коньяк. Дiставши портсигар, вiн закурив, сподiваючись, що бодай тютюновий дим виведе стару з летаргii. Коли й це не допомогло, його вже почала дiставати цiкавiсть, i вiн вирiшив звернутись до неi вдруге:
– Чи не бажае панi запалити?
– Чого без краватки, сучий сину? – стара озвалася так несподiвано, що доктор вдавився димом. – Знову цiлу нiч тягався з курвами?
Шойман з жахом зрозумiв, що тепер ii склянi очi звернутi до нього. На щастя, це довго не тривало. Врештi, вона знову втюпилась у стiну, як ранiше. Цього часу, однак, вистачило, аби доктора кинуло в холодний пiт. Вiн добув з кишенi хустинку i витер нею вологе чоло. Щойно хустинка знову опинилась в кишенi, над столом виросла постать Цахера.
– Вдалося трохи вiдпочити, пане докторе? – приязно посмiхаючись, запитав вiн.
Шойман пригадав свiй сон i ехидно посмiхнувся.
– Вдалося…
– От i чудово, – сказав той, сiдаючи поряд з нерухомою примарою, – до речi, ви познайомилися з панi Танатович?
Цахер кивнув у бiк староi.
– Так, ми трохи поспiлкувались… – вiдповiв доктор.
– Нiхто не знае, скiльки iй рокiв, але всi припускають, що не менше ста, – продовжив той, анiтрохи не переймаючись ii присутнiстю.
Шойман покосився на панi Танатович, але та й далi дивилася перед собою i нiяк не реагувала на сказане.
– Вона подорожуе сама? – поцiкавився лiкар.
– Нi, за столиком праворуч вiд мене ii прапраправнучка… Шльондра, яку свiт не бачив. Все не дочекаеться, коли стара вiддасть Боговi душу, бо спадок залишиться чималий i практично весь дiстанеться iй.
Шойман знову боязко подивився на стару, але переконавшись, що вона й цього разу нiчого не почула, перевiв погляд на спадкоемицю. Дiвчина була красунею: чорняве хвилясте волосся, правильнi класичнi риси обличчя i слiпочо-бiла посмiшка, яку вона час вiд часу дарувала своему спiврозмовнику.
– Чому ви ii так назвали? – запитав доктор.
– Можете викликати мене на поединок, – iронiчно вiдповiв той.
Шойман байдуже махнув рукою.
– Шльондра то шльондра…
– Їi грав кожен, в кого стоiть i е грошi!
– Послухайте, пане Цахере!.. Ми говоримо все-таки про жiнку!
Обличчя вiденця почервонiло вiд обурення.
– Гаразд.
Спiврозмовник виставив уперед долоню, намагаючись втихомирити цим жестом доктора. Той нервово ухопив склянку з коньяком i випив його одним вправним рухом.
– Наполеон нас порятуе, – вдруге озвалася панi Танатович, – Наполеон шляхетний лицар i не дасть Польщi загинути.
– Наполеон давно помер, люба панi, – буркнув Цахер, – навiть для вас i для Польщi…
– Чому ми прямуемо до Станiслава? – запитав доктор, щойно панi Танатович вiд них вiдвернулася. – І як ми звiдти потрапимо до Вiдня? Ви обiцяли все пояснити.
– Звiсно, пане докторе. Можете не турбуватись, ви заплатили своi грошi недарма. До речi, ось розписка, що я iх отримав, а отже й свiдомий своiх зобов’язань.
Чоловiк сягнув рукою до внутрiшньоi кишенi i дiстав звiдти складений удвое папiр.
– Прошу.
Лiкар пробiгся поглядом по рiвних рядках.
– З цим зрозумiло, – кивнув Шойман i заховав документ.
– Тодi перейдемо до основного. За двi години ми будемо в Станiславi, де ви та iншi пасажири цього потягу поселитесь в найкращих номерах готелю «Брiстоль». На вiдпочинок матимете рiвно добу, до наступноi ночi. Тодi вас буде запрошено на прощальний бенкет, де ви зможете зустрiтися з самим графом фон Шуленбургом…
– Гадки не маю хто це, – перебив доктор.
– Граф фон Шуленбург – це той, хто вигадав спосiб врятувати вас вiд росiйського потопу. Зберегти вашi вуха для високоi музики, очi для розкiшних палацiв, а всi вашi чуття для епохи, яка невдовзi загине тут, але, маю надiю, збережеться в Австрii. До Вiдня ви, пане докторе, та всi, хто зараз в цьому потязi, вирушите на дирижаблi. Одна нiч польоту, i ви у столицi.
Очi доктора округлилися.
– На дирижаблi? Ви жартуете? – запитав вiн.
– Аж нiяк. На землi починаеться вiйна, отже треба пересуватися над землею.
Шойман не мiг повiрити. Так, вiн чув про цi лiтаючi кулi та лiтаючi сигари, але нiколи iх не бачив, не те що не лiтав.
– А це безпечно? – стривожився доктор.
– Абсолютно, – запевнив Цахер, – «Саубха», так називаеться дирижабль графа фон Шуленбурга, вже не вперше долае таку вiдстань. Щоразу вночi i щоразу успiшно.
– Чому вночi? – запитав лiкар.
– Вдень дирижабль можуть помiтити вiйськовi або полiцiя, – пояснив той, – тодi це буде його останнiй полiт.
Доктор облизав пересохлi губи.
– Що ж, – промовив вiн хриплуватим голосом, – летiти – значить летiти.
– «Саубха» – надзвичайно комфортне судно, – запевнив Цахер, пiдводячись з-за столу, – ви й не помiтите ночi, пане Шоймане. А вранцi наступного дня вже питимете ароматну вiденську каву. З цинамоном, як ви, мабуть, любите…
Лiкар хотiв заперечити i сказати, що не любить цинамону, але передумав. Цахер подався кудись за iнший столик, i доктору не спало на думку нiчого iншого, як замовити ще коньяку.
– Йди до своiх курвiв! – несподiвано крикнула панi Танатович.
Цього разу вона привернула загальну увагу, i в якусь мить Шойман зловив на собi зо два десятка зацiкавлених поглядiв.
– Стара порхавка, – тихо промовив вiн i, не дочекавшись випивки, рушив до свого купе.
За двi години оголосили, що потяг прибув до Станiслава. Пасажири зiйшли на вiддалений перон, поруч з яким в темрявi на них чекало декiлька автомобiлiв. Невдовзi вони рушили нiчним мiстом i зупинилися бiля входу до готелю «Брiстоль». Прибулих радiсно привiтав консьерж i, не гаючи анi хвилини, вручив кожному гостю ключ вiд його апартаментiв. Таким чином, вже за декiлька хвилин доктор Шойман простягся на зручному лiжку чималого «напiвлюкса». Його потурбував тiльки портье, що принiс багаж. Лiкар неохоче поплентався до дверей i, тицьнувши тому чайовi, повернувся назад. Не роздягаючись, пасажир таемного потягу з насолодою дав хропака.
Вранцi доктор Шойман прокинувся у доброму гуморi. Вiдчинивши вiкно, вiн побачив, що на вулицi починався дощ. Пiсля декiлькох днiв пекельноi львiвськоi спеки йому хотiлося стрибати вiд радощiв.
Швидко одягнувшись, вiн спустився вниз на снiданок, а тодi попросив у консьержа парасолю i подався гуляти мiстом. Дощовий Станiслав нагадав доктору дощовий Вiдень, i якоiсь митi Шойман заплющив очi, уявивши, що насправдi вiн десь на Рiнгштрассе. Втiм, коли й розплющив, то анiтрохи не засмутився, бо в цьому мiстi йому також виявилось добре. Хiба що евреiв-торговцiв на центральнiй площi Станiслава було бiльше. Проте менше, нiж у Львовi. І, як здалося Шойману, цiни тутешнi гендлярi не завищували, лякаючи дикими москалями, що наближались зi сходу.
Торговцiв у всiх галiцiйських мiстах полiцiя зазвичай проганяла з центральних площ i вулиць, але тепер, коли iмперiя почала вiйну, полiцiянтам було не до них. Мiщани скуповували все, що могли, а полiцiя та жандарми займалися, здебiльшого, мобiлiзацiею населення.
Доктор Шойман з приемнiстю розумiв, що йому байдуже, скiльки коштують сiль та борошно, адже завтра вiн буде у Вiднi, а там i поготiв можна не перейматися такими дурницями. В своему будинку на Картнерштрассе, подалi вiд цього провiнцiйного божевiлля, найперше, вiн доручить служницi приготувати для нього ароматичну ванну, а потiм подати до кабiнету справжнiй вiденський снiданок. Вдень вiн провiдае друзiв i розповiсть iм за чаркою шнабсу про своi пригоди, а ввечерi подасться в оперу.
Такi думки примушували його посмiхатись. І схоже, вiн був единим, хто посмiхався в цей дощовий день, мабуть, в цiлому Станiславi. Хоча, нi… Решта втiкачiв зi Львова також могли б зараз посмiхатись.
Ввечерi, о десятiй годинi, доктор Шойман одягнув свiй найкращий костюм i спустився до бенкетноi зали готелю. Бiля входу його зустрiв усмiхнений кельнер i запропонував вина. З радiстю взявши бокал, доктор глянув на присутнiх, а тi, в свою чергу, дружно звели погляди на нього. Струнний квартет в глибинi зали щойно закiнчив якийсь урочистий вальс i серед тишi почувся старечий голос:
– Ось знову той, що з курвами волочиться!..
Авжеж! Куди без панi Танатович! Вона сидiла на стiльцi досить далеченько вiд входу, i залишалося тiльки заздрити, що в такому вiцi стару ще не пiдводив зiр.
– Бабусю, заради Бога, припинiть! – почувся розпачливий голос ii спадкоемицi.
На щастя, музиканти зрозумiли, що варто вступати знову i швидко розпочали новий вальс, порушивши незручну тишу. Шойману нiчого iншого не залишалось, як вiдiйти убiк i пити свое вино.
Спадкоемиця панi Танатович з винуватим виглядом пiдiйшла до нього.
– Пробачте, прошу вас, – сказала вона, – моя родичка вже в досить поважному вiцi i не завжди тямить, що говорить.
– Пусте, – усмiхнувся той, – я добре розумiю такi речi. Я лiкар… Мене звати Пауль Шойман.
– Домiнiка Лiновська, – вiдповiла вона, – а пан справдi лiкар?
Спадкоемиця чомусь перепитала з такою цiкавiстю, мовби Шойман виявився факiром або ковтачем ножiв.
Чоловiк пiдтвердив.
– А чим саме займаетесь? – вирiшила уточнити Домiнiка.
– Лiкую шкiру…
– Як цiкаво, пане Шоймане!
Лiкар по-дурному всмiхнувся, гадки не маючи, що вiдповiдати на такi слова. На щастя в залi несподiвано залунали гучнi оплески музикантам. Таким чином квартет урятував його вдруге за вечiр.
Час вiд часу прибував хтось новий, так само зустрiчався знiяковiлим поглядом з присутнiми, брав бокал з вином i вiдходив убiк. Бiльшiсть насправдi добре знали одне одного i за iнших обставин, десь посеред мiста чи в якому-небудь локалi, радо б теревенили про все на свiтi. Але зараз кожен волiв мовчки поглинати вино та рештки кисню, якого в цiй залi ставало дедалi менше i вже вiдчувалась духота.
Так, мабуть, випадково зустрiчаються знайомi в лихварському будинку чи в борделi. Залишаеться тiльки змовницьки кивнути один одному або стримано посмiхнутись, тим самим домовившись про взаемну мовчанку. Звiсно, цi заможнi постояльцi люксового «Брiстолю» бiльше радiли тим, кого бачили вперше.
Доктор Шойман упiзнав президента Львова, Йосифа Нойманна, i директора оперети, Франца Геллера. Обидва були з сiм’ями, а iхнi дружини з маленькими стриженими песиками. Неподалiк вiд них стояв директор львiвськоi полiцii Вiльгельм Шехтель. «Он якi люди тiкають, – подумалось доктору, – а Нойманна i Шехтеля навiть не зупиняе те, що у Вiднi iх обох, найпевнiше, заарештують. Причому, директора полiцii чекатиме трибунал. Отже, справи у Львовi дуже кепськi…». Серед iнших були також два його колишнi пацiенти, яких вiн колись рятував вiд псорiазу: банкiр Давид Кац, вiденець, як i Шойман, та ювелiрний магнат Леон Шталь. Обидва, звiсно ж, вдавали, що не бачать доктора. Вiденець затято смалив сигару, а Шталь безперервно пiдносив до свiтла склянку з вином. Що вiн там дослiджував, було вiдомо тiльки йому, бо зазвичай кольори вина вдаеться розгледiти одразу.
Видно було також вже знайомi постатi фотографа Заклетського та Генрiха Цахера. Обидва з’являлись то тут, то там, весело перемовляючись з присутнiми, вочевидь для того, щоб якось розрядити атмосферу.
Втiм за них це поступового робив алкоголь. Пiсля другоi-третьоi склянки львiв’яни почали впiзнавати один одного, а деякi навiть вирiшили привiтатись i розпочати розмову.
