скачать книгу бесплатно
Страву принесли за пiвгодини, але виявилось, що за цей час новий клiент кудись вiдiйшов, лишивши на своему стiльцi капелюх на знак того, що от-от повернеться. Окрiм гуляшу, як виявилось, той замовив ще свiжу випiчку. Кельнер, потупцювавши на мiсцi, врештi поставив усе на столик i повернувся назад.
Клiент повернувся за хвилину. Чоловiк неквапно йшов до свого мiсця, милуючись краевидом i час вiд часу пiдносячи до рота цигарку. Раптом, цигарка зупинилась на пiвдорозi, а його обличчя перекосило вiд жаху. На гуляш i випiчку, якi призначались йому на вечерю, невiдомо звiдки накинулись голуби. Їх була цiла зграя, жадiбних та нахабних, i за якусь мить вiд iжi не залишилось навiть крихти. Офiцiант, що першим кинувся до них, плескаючи в долонi, мов цирковий ведмiдь, зрештою тiльки безпомiчно розвiв руками. Птахи з’iли все, на додачу спаскудивши вiдбитками лап скатертину.
Обидва шахiсти, замiсть поспiвчувати, тiльки марно намагався стримати смiх. Той душив iх дедалi нестерпнiше, аж доки не перейшов у безсоромний регiт. Розгубленi кельнер i клiент виглядали настiльки кумедно, що стриматись було годi.
Нарештi офiцiант поспiхом змiнив скатертину i запевнив, що страви подадуть повторно за кошт ресторану. Чоловiк, якому довелося тепер вдруге чекати на свою вечерю, знервовано розкурив згаслу цигарку i всiвся за iншим столиком. Звiдти вiн докiрливо дивився на Лайоша i бороданя, якi без успiху намагалися повернутись до гри. Врештi, здавалось, не витримав i пiдiйшов до них.
– Що ж, панове, радiю, що мимоволi зумiв потiшити вас, – сказав вiн з сильним слов’янським акцентом.
– Даруйте, – знiтився Лайош, – ми смiялися радше з обставин…
– Нiчого, – примирливо вiдповiв той, – менi самому ця ситуацiя тепер видаеться кумедною.
– Мене звати Габор Чемерi, – першим представився бородань.
– Іван Дмiтров, – вiдповiв той.
На обличчi Габора проявилось глибоке здивування, мовби в центрi Будапешта вiн зустрiв не росiянина, а щонайменше iндiанця з племенi майя.
– Я Лайош Вешеленi, – другий шахiст обiрвав незручну паузу.
У вiдповiдь Дмiтров потис йому руку.
– Не бажаете коньяку? – Габор спробував дещо виправити свое становище.
– Залюбки, – погодився той.
Лайош зробив знак офiцiантовi, i той миттю принiс третю склянку. Випивши, чоловiки завели розмову про те, про се, аж раптом Дмiтров запитав:
– Чи знаете ви, панове, що наш посол у Будапештi, Нiколаев, так само, як i ви, палкий шанувальник гри в шахи?
Чоловiки заперечливо хитнули головами.
– Звiдки ж нам знати? – додав Габор. – Ми не мали приемностi спiлкуватись з паном Нiколаевим.
– Ваша правда, – згодився Дмiтров, – угорцi не ходять в росiйське посольство.
– А ви там служите? – запитав Лайош.
– Вже нi, – з гiркотою в голосi вiдповiв росiянин, – кiлька днiв тому ми отримали ноту з вимогою залишити межi монархii. Простiше кажучи, забратися пiд три чорти з Будапешту… Я прожив тут десять рокiв. Як бачите, навiть вивчив мадярську мову, хоч легше, iй-богу, менi далася китайська. А тут таке…
Нависла ще одна незручна пауза, i Габор не знайшов нiчого кращого, як знову наповнити склянки коньяком. Всi трое неквапно випили, в цей час думаючи, про що говорити далi. Продовжив розмову Дмiтров:
– Отже, про пана Нiколаева…
– Так, так, – з удаваною цiкавiстю озвалися двое iнших спiврозмовникiв.
– Пан посол не тiльки майстерний гравець в шахи, але й колекцiонер шахових релiквiй, – продовжив росiянин, – тут у нього зберiгалася чудова колекцiя старовинних фiгур та дошок, яку вiн збирав упродовж багатьох рокiв. Бiльшiсть речей нам вдалося вiдправити до Петербурга, проте гордiсть колекцii – шахова дошка великого iндiйського правителя Самудрапупти…
– Самудрагупти, – виправив його Лайош.
– Так, так, – посмiхнувся росiянин, – отже, ви розумiете, про що йдеться. Шахова дошка Самудрагупти досi в Будапештi i, схоже, вивезти ii звiдси в нас немае жодного шансу.
Шахiсти перезирнулися. Обидва чули про унiкальнi давньоiндiйськi шахи Самудрагупти, якi рiк тому продали з аукцiону невiдомому колекцiонеровi. Цим невiдомим, виявляеться, був росiйський посол.
– А чому не можете вивезти шахи в Росiю? – запитав Габор.
– Ви все зрозумiете, коли iх побачите, – вiдповiв Дмiтров.
В чоловiкiв перехопило подих.
– Ми iх побачимо? – з недовiрою промовив Лайош.
Росiянин кивнув.
– Скажу бiльше, – додав вiн, – якщо ви згодитесь, цi шахи будуть вашими, оскiльки пан Нiколаев не бажае продавати цю безцiнну релiквiю, а хоче передати ii в руки справжнiх поцiновувачiв шахового мистецтва.
Його спiврозмовники зовсiм занiмiли вiд здивування i тiльки мовчки витрiщалися на Дмiтрова, шукаючи в його поведiнцi ознаки божевiлля. Той, врештi, сам ухопив пляшку i чесно подiлив залишки коньяку мiж трьома склянками. Угорцi й не думали пити.
– Ви жартуете, пане Дмiтров? – прийшов до тями Габор.
– Аж нiяк, – запевнив росiянин. Пiсля третьоi склянки в нього почав заплiтатись язик. – Я справдi пропоную вам шахи Самудрагупти, iнакше, в кращому випадку, iх конфiскуе полiцiя. А серед них мало цiнителiв старовини.
– Що потрiбно вiд нас? – запитав Лайош.
– Нiчого, – посмiхнувся Дмiтров, – просто заберiть iх сьогоднi ввечерi.
– Звiдки?
– З острова Маргiт о десятiй вечора. Зустрiнемось на руiнах монастиря. Знаете, де вони?
– Звiсно, – вiдповiв Габор.
– От i домовились. Тiльки попереджаю: якщо з вами прийде ще хтось, наша домовленiсть втратить чиннiсть. Шахи Самудрапупти – занадто цiнна релiквiя, i нам не потрiбнi зайвi свiдки…
– Безперечно, – погодились тi.
Мiж тим, кельнер знову принiс йому гуляш та випiчку i завбачливо залишився сторожити iжу. Дмiтров прицмокнув язиком i, перепросивши у спiврозмовникiв, подався вечеряти, сам вочевидь побоюючись, що мадярських голубiв не зупинить навiть сторож.
– Самудрагупти, – вдруге наостанок виправив Лайош, але росiянин вже його не чув.
Кiлька хвилин чоловiки мовчали.
– Що ви про це думаете? – врештi запитав Габор.
– Не хотiлося б зв’язуватись з росiянами, – вiдповiв Лайош.
– Так, але вони справдi поспiхом тiкають з усiеi iмперii, – мовив той, – якщо ця iсторiя про шахи правдива, то чому б не скористатись нагодою?
– Ми ще маемо час подумати, – обiрвав Лайош i зосередився на iхнiй забутiй грi, заново вивчаючи положення фiгур на дошцi.
– Нiчого тут думати, – гаряче заперечив бородань, – я поiду на цю зустрiч.
– А я не впевнений…
– Щоб переконати вас, мiй друже, скажу, що ми вирушимо туди втрьох.
– Але ж цей Дмiтров попередив, що ми мусимо бути вдвох, – нагадав Лайош.
– Думаю, вiн змириться.
– Гаразд. Хто третiй?
– Мiй револьвер.
Чоловiки реготнули, але одразу ж спохопились i глянули в бiк росiянина. Проте, Дмiтров зосереджено поглинав свою вечерю i бiльше не звертав на них жодноi уваги. Якби не порожня пляшка з-пiд коньяку i зайва слянка поруч шаховоi дошки, то можна було б подумати, що вiн сидiв там увесь цей час.
О пiв на десяту вечора Лайош i Габор зустрiлися бiля покинутого причалу неподалiк Непсiгету. На водi плескався одинокий човен, i, пiдiйшовши до нього, чоловiки вiдiмкнули замок на ланцюзi, що приковував човна до берега. Запаливши лiхтар на кормi, вони взялися за весла.
– Ви справдi прихопили револьвера, Габоре? – перепитав Лайош.
Бородань засмiявся, видихаючи в його бiк дим вiд цигарки.
– У вас iз собою сьогоднiшнi «Вiстi з-над Дунаю»? Там знову написали про манiяка?
– Дуже смiшно, чорт забирай, – образився Лайош.
– Зброя в мене в кишенi, – заспокоiв бородань.
До самого острова Маргiт вони бiльше не промовили анi слова. Вечiрнiй Будапешт потроху засинав i мерехтiв рясними вогнями, вiд яких по темнiй водi тягнулися довгi перелиски. Здавалося, що темний небесний купол, всiяний коштовними угорськими зорями, – це всього лишень вiддзеркалення набережноi Дунаю. Звiсно, значно приемнiше було споглядати цю пiслязахiдну красу, анiж обговорювати рiчкового манiяка…
Приставши до берега, чоловiки прив’язали човен i погасили лiхтар на кормi. Була вже майже десята, отже вони мусили поспiшати. Габор дiстав з кишенi електричний лiхтар i, освiтлюючи ним шлях, першим подався у глиб острова. Лайош поспiхом рушив за ним, намагаючись не вiдставати. За чверть години чоловiки були на мiсцi. Якраз вчасно, бо лiхтар Габора погас, вимагаючи перепочинку.
Дмiтров чекав iх, сидячи на уламках староi монастирськоi стiни. Втiм росiянин був не сам: поруч з ним стовбичило ще двое невiдомих типiв. Прибулi зупинились, i Габор першим дiлом намацав у своiй кишенi револьвер та зняв його з запобiжника.
– Смiливiше, – стиха пiдбадьорив вiн Лайоша, – ви ж знаете, я вiдмiнно стрiляю.
Помiтивши iх, Дмiтров звiвся на рiвнi ноги.
– Радий, що ви прийшли, – сказав вiн, – не лякайтеся! Це моi сербськi друзi. Вони нас будуть охороняти…
Двое типiв кивнули i вiдступили на кiлька крокiв.
– Ви принесли шахи? – перечекавши паузу, запитав Лайош.
Росiянин похитав головою.
– Нi, я з собою iх не маю.
Габор повiльно витягнув з кишенi револьвер.
– Вам видно, що в мене в руцi, пане Дмiтров? – запитав вiн.
– Нi, але смiю припустити, що зброя, – вiдповiв той, – сховайте ii назад. Повiрте, я не маю намiру вас одурити. Як i всiм нечисленним росiянам в Будапештi, менi зараз найменше хочеться конфлiкту з угорцями. І тут ви менi точно повiрите…
Габор опустив револьвера. Мiж тим до них пiдiйшов ще один чоловiк у короткому плащi. Серпневий вечiр справдi вдався прохолодним.
– Шахи я не принiс тому, що вони менi не належать, – пояснив Дмiтров, – ця релiквiя – власнiсть пана Нiколаева…
– Ця релiквiя вже ваша, панове, – втрутився чоловiк у плащi.
Очевидно, перед ними був росiйський посол. Чоловiк простягнув iм невелику валiзу.
– А це те, що я не можу, на жаль, вiдправити в Росiю, оскiльки всi моi вiдправлення ретельно перевiряе полiцiя, – додав вiн, – про аукцiон, як говорив, мабуть, пан Дмiтров, також не може бути й мови…
– Ви могли б вiдвезти цi шахи особисто, – зауважив Лайош.
Чоловiки все ще не наважувались прийняти подарунок.
– Рiч у тiм, що я не збираюся повертатись до Петербурга, – вiдповiв посол, – я хотiв би залишитися в Європi як приватна особа. Хоч в Будапештi менi тепер також не мiсце. Переiду деiнде… То що, панове, ви заберете в мене цю тисячолiтню дрiбничку? Бо якщо нi, то я…
– Звiсно заберемо, – палко промовив Габор, проте так i залишився стояти на мiсцi. Йому хотiлося розгледiти сербiв, але тi зовсiм розчинились в темрявi.
– Давайте я запропоную вам партiю, – несподiвано сказав посол, – зiзнаюсь, я ще нiколи не грав цими фiгурами.
Дмiтров дiстав звiдкiлясь олiйну лампу i, запаливши, присвiтив нею своему шефовi. Той обережно розстебнув валiзу. Звiдти вiн дiстав два плоскi футляри. В одному виявилась шахiвниця, а в iншому – акуратно складенi фiгури, кожна в своiй спецiальнiй нiшi.
– Реставрацiя дошки та фiгур менi обiйшлася дорожче, анiж самi шахи, – посмiхнувся Нiколаев, – а коли майстер знiмав мiрки, щоб виготовити для них футляри, я готовий був пристрiлити його за кожен непевний рух.
Навiть при тьмяному свiтлi було видно, що кожна фiгура виконана по-особливому. У двох вершникiв були рiзнi конi: в одного баский, нетерплячий, а в iншого сумирний i слухняний. Пiшаки всi стояли однаково струнко, але придивившись до них ближче, Лайош помiтив, що кожен з них обличчям був несхожим на сусiда, нiби на дошцi раптом вишикувались два ряди справжньоi пiхоти. Королi та королеви, одягненi в багатий iндiйський одяг, плели iнтриги та керували вiйськом, слухаючи поради своiх офiцерiв та полководцiв. На шахiвницi несподiвано виник цiлий давнiй свiт, який манив до себе з неймовiрною силою.
– Кого я матиму честь запросити до гри? – запитав посол, щойно всi фiгури були розставленi.
Чоловiки перезирнулися.
– Грайте з ним ви, – пошепки сказав Габор, – а я триматиму зброю напоготовi.
Лайош сiв навпроти росiянина за чорними фiгурами.
– Розпочнемо? – сказав посол, одночасно роблячи хiд пiшаком.
Опонент мовчки зробив хiд у вiдповiдь. Бiлi пiшли у наступ i невдовзi iм дiстався чорний слон та кiнь. Здавалось, партiя мала б бути виграшною для росiянина, але за наступним ходом вiн несподiвано втратив свою королеву.
– Блискуче, – сказав Нiколаев i театрально поаплодував супернику.
– Це називаеться «Будапештський гамбiт», – вдоволено посмiхнувся Лайош, – я не дарма обрав такий дебют.
– Гадаю, в цiй партii в мене бiльше немае шансiв, – продовжив посол, – недарма ж в iмператорському шаховому клубi про вас вiдгукувались як про найкращих гравцiв у столицi.
