скачать книгу бесплатно
– Це там ви про нас дiзнались? – поцiкавився Габор, який також був гордий за свого колегу-спiввiтчизника.
– Не я, а пан Дмiтров, – уточнив той, – менi лишень залежало на тому, щоб вiддати цей скарб у руки справжнiх майстрiв. Тепер я бачу, що мiй помiчник не помилився…
– Можемо розпочати ще одну партiю, – сказав Лайош.
Посол вiдповiв посмiшкою.
– Я маю iншу пропозицiю для вас, пане Вешеленi, – сказав вiн, – дослiдiть гарненько бiлi фiгури, якi вам дiстались пiд час гри. Так би мовити, обшукайте полонених. У вас два моi пiшаки i королева. Почнiть з нижчого рангу.
Здивований Лайош взяв до рук першого пiшака i пiднiс його ближче до свiтла. Втiм, нiчого, окрiм тонкоi ювелiрноi роботи, вiн не побачив. На обличчi полоненого пiхотинця вiдображалась рiшучiсть i зневага до ворога. В правiй руцi вiн мiцно затиснув довгого списа, а лiвою тримав щита.
– Мабуть, щось усерединi, – тихо пiдказав Габор.
– Саме так! – пiдтвердив Нiколаев, який серед усiх болячок, схоже, найменше мав би боятися глухоти, – цi шаховi солдати порожнi всерединi.
Лайош легенько натиснув на округлий постамент фiгури, i той несподiвано пiддався, вiдкрутившись, мов кришечка вiд пляшки з мiкстурою. Всерединi пiшака виявився маленький смарагд.
– Це за те, щоб нiхто не дiзнався про нашу зустрiч, – сказав росiянин, уважно глянувши на спiврозмовникiв.
– Як скажете, – спантеличено промовив Лайош.
Вiн i його товариш все ще не розумiли, за що iм стiльки задарма дiстаеться. Нарештi, Нiколаев потроху почав вiдкривати карти:
– Такий самий камiнчик заховано i в iншому пiшаковi. Це щоб ви назавжди зберегли таемницю про шахову партiю на островi Маргiт, – сказав вiн, – можете переконатися…
Щойно вони дiстали ще два смарагди, посол продовжив:
– Тепер подивiться, що всерединi ферзя.
Лайош тремтячими руками так само вiдкрив фiгуру королеви. Всерединi знову виявився смарагд, але значно бiльших розмiрiв. В шахiстiв перехопило подих.
– Це найбiльший коштовний камiнь, який досi було знайдено в мене на батькiвщинi, – сказав Нiколаев, i голос його раптом став сухим i непривiтним, – вiн зробить вас багатими до кiнця вiку… Але вiд вас я потребую однiеi послуги.
Габор щосили стиснув рукiв’я револьвера i перемiстив палець на спусковий гачок. І вiн, i Лайош вiдчували, що встряли в якусь дивну iсторiю, i жоден з них не мiг бути впевненим, що все для них скiнчиться добре. Та Нiколаев раптом знову посмiхнувся:
– Насправдi, для вас це буде дрiбницею, – сказав вiн невимушено i майже весело, – адже менi просто потрiбнi добрi провiдники в околицях Унгвару. А ви обидва родом з тих мiсць.
Запанувала мовчанка.
– Чому ви звернулися саме до нас? Та ще й пропонуете таку щедру винагороду? Хiба мало людей, якi знають тi мiсця? – запитав Габор.
– Дозвольте, я поясню все по порядку…
Нiколаев чиркнув сiрником i запалив цигарку. Полум’я на мить освiтило його худорляве обличчя, гострi вилицi i коротку борiдку.
– Справа полягае в тому, – продовжив посол, – щоб вивезти групу з чотирьох чоловiк, це я, пан Дмiтров i моi сербськi друзi, з Будапешту, а потiм провести до певного мiсця неподалiк Унгвару. Серби звiдти вiдправляться до схiдного кордону iмперii, я на захiд, а Дмiтров повернеться з вами назад. Чому я звернувся саме до вас? Тому що ви, пане Чемере, колишнiй вiйськовий радист, а ви, пане Вешеленi, вчений геодезист. Координати мiсця, куди нас потрiбно доставити, ви отримаете радiограмою. Причому подбаете, щоб ii не перехопила контррозвiдка. До того ж, мушу попередити, за мною пильно стежить полiцiя. От чому, панове, я пропоную вам такий шалений статок. Гра мусить бути вартою свiчок.
Чоловiки перезирнулися в темрявi.
– Це все, що буде потрiбно вiд нас? – запитав Габор.
– Даю слово, угода залишиться незмiнною.
– Ми мусимо подумати.
– На жаль, панове, час для роздумiв – це занадто велика розкiш в моему становищi, – сказав Нiколаев, – приймайте рiшення тут i зараз.
Габор зиркнув убiк двох сербiв, що несподiвано пiдiйшли до них ближче. Навряд чи вони так просто вiдпустять iх з цього острова.
– Гаразд, ми згоднi, – видихнув вiн.
В темрявi почулося, як Лайош спересердя вилаявся, промовивши щось на зразок «Курва твоя мати!», даючи зрозумiти, що не в усьому згоден з товаришем. Однак, рiшення було прийнято без нього.
– Завтра опiвночi на цьому ж мiсцi зустрiчаемось знову. Я сповiщу вам частоту хвилi для отримання радiограми, – мовив посол, – чи мае панство до мене питання?
– Подейкують, що тут, на островi, оселився манiяк, – сказав Габор, – це правда чи лише чутки?
– Не читайте будапештських газет, – вiдповiв Нiколаев, – мабуть, за манiяка сприйняли когось iз моiх сербiв. А iм того тiльки й треба. Менше людей вiд того тут вештаеться.
– Так я й думав. На все добре, – попрощався Габор, i вони з Лайошем подалися до свого човна.
Роздiл IV
Доктор Шойман з подивом дiзнався, що за адресою, яка була вказана на вiзитцi Цахера, знаходилась психiатрична лiкарня. «Той сучий син вирiшив пожартувати зi мною», – промайнула в нього думка. Все це справi скидалося на невдалий жарт, i мозок почав iстерично наказувати Шойману повертатись назад, проте тiло його не послухало. Невдовзi мозок почав благати, але доктор не зрушив з мiсця анi на крок. Зрештою, куди йому було повертатись? Назад до панiчного мiста? У свiй духiтливий кабiнет, в якому тхнуло страхом i безнадiею? До того ж завтра там будуть iншi люди… За сьогоднi доктор Шойман встиг завершити всi своi справи, спакувавши з нечуваною швидкiстю найнеобхiднiше в двi валiзи i навiть не попрощавшись, як слiд, зi своею вiрною Клавдiею, котра служила йому чесно i вiддано багато рокiв.
Доктор Шойман наказав мозку заткатися i, стиснувши в спiтнiлих руках своi валiзи, рушив до головного входу. Нiхто не стерiг вiдчинену браму, та й уздовж дубовоi алеi йому не трапилось анi душi. Лише коли доктор минав сухий покинутий фонтан, десь над головою голосно каркнув ворон. Шойман пiдскочив на мiсцi.
– Verdammt noch mal![1 - Verdammt nochmal (нiм.) – Якого дiдька?] – вiд несподiванки викрикнув вiн.
Потiм звiв очi догори i люто додав:
– Vepriss dich!..[2 - Vepriss dich! (нiм.) – Йди в сраку!]
– Докторе Шоймане? – раптом почулося звiдкiлясь.
Вiденець пiдскочив удруге, але цього разу стримався вiд лайки.
На сходах перед дверима лiкарнi вiн розгледiв Цахера.
– Ви спiзнюетесь, докторе, – знервовано промовив той, – швидше, в нас мало часу!
Шойман видихнув з полегшенням i поспiшив до нього. Цахер зустрiв того палючим поглядом. Шкiра на його обличчi натягнулася так, що здавалось от-от трiсне, а жувальнi м’язи сердито сiпалися.
– Ми домовились на десяту, пане докторе, – нагадав Цахер, – а зараз майже пiв на одинацяту.
– Пробачте, я…
«Сумнiвався до останньоi митi», – хотiв сказати Шойман, але вчасно замовк.
– Я не сподiвався, що за цiею адресою виявиться психiатрична лiкарня, – промовив натомiсть вiн.
– Ви хiба не львiв’янин, чорт забирай?
– Нi.
– Гаразд, ходiмо.
Цахер потягнув до себе важезнi дверi i пропустив його в темний коридор.
– Менi дивно, чесно кажучи… – промовив Шойман i знову замовк, дослухаючись до свого вiдлуння.
– Що саме вам дивно? – запитав Цахер i, чиркнувши сiрником, пiднiс вогонь до свого обличчя.
Воно тепер було таким зловiсним, що лiкар продовжив не одразу.
– Що саме вас дивуе? – повторило це обличчя, вимовляючи роздiльно кожен склад стримано-спокiйним тоном, мовби його спiврозмовником був псих.
– Чому ви запросили мене в… «дурку»?…
Цахер несподiвано розреготався так, що в доктора захолола кров.
– Ви ж хотiли вирватися з цього провiнцiйного свiту, правда, пане Шоймане?
– Звiсно, але я хотiв зробити це в прямому значеннi! – лiкаря почала розбирати лють. – Якби я прагнув заховатись помiж хворими, то, принаймi, обрав би своiх пацiентiв!
Сире вiдлуння темного коридору насмiшливо повторило цю розмову.
– Не турбуйтесь, докторе, – спокiйно мовив Цахер, запалюючи другий сiрник, – я вам пообiцяв, що ви опинитесь у Вiднi, i ви там опинитесь пiслязавтра. Навiть якщо зараз ви на Кульпарковi. Грошi принесли?
– Принiс, – обережно сказав Шойман.
– Давайте сюди.
Лiкар неохоче дiстав з валiзи паперовий згорток i передав спiврозмовнику. Диявольське обличчя Цахера, освiтлене вже третiм сiрником, розплилося в приязнiй усмiшцi.
– Тепер ласкаво просимо до втраченого раю, докторе Шоймане, – промовило воно, – ходiть за мною.
Попри таке запрошення, Цахер повiв його далi кудись донизу, освiтлюючи дорогу лише черговим сiрником. Якщо рай справдi iснував, то вiн мав би знаходитись десь у пiдвалi мiськоi «дурки». Шойман подумав, що навряд чи зумiе вiдiбрати своi грошi назад, i його потроху почав охоплювати вiдчай.
Декiлька хвилин вони йшли довгим лабiринтом, дослухаючись до приглушених крикiв, що долинали згори. Тiльки тепер Шойман вiдчув, якi ж насправдi важкi його валiзи. Щоразу, коли зачiпався ними за темну стiну, доктору здавалось, що вiн от-от покине цей тягар до бiсовоi матерi, тiльки б не вiдстати вiд свого проводиря.
– Чому… ми… йдемо… цим… пiдземеллям? – долаючи важке дихання, запитав доктор.
– Тому, що вкрай необхiдно, щоб нас нiхто не побачив по дорозi, – пояснив Цахер.
– По дорозi… куди?…
– Я ж вам говорив.
– Та срати я хотiв на ваш втрачений рай, – закричав Шойман, – пояснiть усе до ладу!
Вiн, врештi, не витримав i зупинився, кинувши валiзи на землю. Потiм дiстав з кишенi хустинку i витер нею вологе чоло. Зненацька його нiздрi вловили свiже повiтря.
– Ми прийшли, – сказав Цахер, – найгiрше позаду, докторе, далi все буде гаразд…
З цими словами, вiн прочинив дверi, за якими виднiлися високi чагарники i зоряне серпневе небо.
– Слава Богу, – зiтхнув лiкар i, взявши знову своi валiзи, подався до виходу.
Щойно вони опинились назовнi, Цахер притримав доктора за рукав.
– Зачекайте, – промовив той, роззираючись довкола, – часом цими околицями з «дурки» тiкають психи.
– Звiдки ви знаете? – здивувався Шойман.
– Колись у цiй лiкарнi працював психiатром.
Та перш, нiж доктор встиг здивуватись, той потягнув його вузькою стежкою донизу, де вони натрапили на залiзничну колiю. Трохи поодаль вiд них стояв локомотив з одним-единим продовгастим вагоном.
– Йдемо туди, – наказав Цахер.
– Генiально, – не втримався Шойман, – звiсно, якщо неможливо придбати квиток, то можна винайняти потяг i вiдправити його до Вiдня.
– Потяг не до Вiдня, – коротко вiдповiв той, намагаючись втримати рiвновагу на розсипах дрiбного камiння.
– А куди ж?
– До Станiслава. Все поясню потiм…
Бiля вагону iх зустрiв юнак у якiйсь чудернацькiй лiвреi i, чемно привiтавшись, забрав у лiкаря валiзи.
– Ласкаво просимо, докторе Шоймане, – сказав вiн, пропускаючи того вперед, – ваше купе пiд номером тринадцять.
Лiкар подякував i рушив металевими сходинками досередини. В своему купе вiн з приемнiстю розвалився на м’якому сидiннi. Юнак принiс валiзи.
– Якщо бажаете чогось випити, то можна замовити сюди або перейти до ресторану, – сказав юнак, – ресторан укiнцi вагону.
– Я вирiшу пiзнiше, – вiдповiв лiкар, пригладжуючи бороду.
– Зичу вам приемноi подорожi, пане докторе. В Станiславi будемо за чотири години…
Юнак вже хотiв iти, проте Шойман його зупинив.
– Прошу сказати, а той пан, що був зi мною… Вiн тут? Я не зауважив, куди вiн подiвся.
– В сусiдньому купе, пане докторе. Передати йому щось?
– Нi-нi! В жодному разi. Тобто… нехай вiдпочивае.
