скачать книгу бесплатно
Небо над Вiднем
Богдан Вiкторович Коломiйчук
Ретророман
Богдан Коломiйчук (нар. 1984 р.) – украiнський письменник, володар Гран-прi мiжнародного конкурсу «Коронацiя слова-2013» за iсторико-авантюрний роман «Людвисар. Ігри вельмож». Автор збiрок детективних оповiдань «Таемниця Єви» (2014) та повiстей «В’язниця душ» (2015). Усi три книжки вийшли друком у видавництвi «Фолiо». У творах письменника поеднуються захоплюючий сюжет, мiстика, гумор та правдивi iсторичнi факти.
До книжки увiйшов детективний роман «Небо над Вiднем» та повiсть «Остання справа комiсара Вiстовича». Роман розповiдае про загадковi подii, що мали мiсце у Львовi, Будапештi та Вiднi на початку Першоi свiтовоi вiйни. На виставцi у мiстi Лева зникла одна з найцiннiших коштовностей Габсбурзькоi династii, яка до того ж мае здатнiсть змiнювати плин часу. До справи береться львiвська полiцiя на чолi з комiсаром Вiстовичем, а протидiе iм росiйська «охранка».
Богдан Вiкторович Коломiйчук
Небо над Вiднем
роман i повiсть
Небо над Вiднем
Роздiл І
Невисокий чоловiк рокiв п’ятдесяти, одягнений у легкий бiлий костюм без краватки, знервовано мiряв кроками простору кiмнату з чудовим iнтер’ером у бiдермаерському стилi. Час вiд часу цей пан сягав рукою до обличчя, щоб поправити там окуляри, якi сповзали зi спiтнiлого носа. Пiсля цього вiн погладжував бороду, а потiм опускав руку до шиi, де рвучко смикав комiр доброi бавовняноi сорочки, намагаючись розстебнути його ще бiльше.
Стояла серпнева духотiнь… Чоловiк у кiмнатi вже либонь разiв п’ятдесят повторив свiй потрiйний ритуал, коли на зграбному секретерi задзвонив телефон. Востанне особливо сильно шарпнувши нещасний комiр, вiд чого сорочка позбулася другого за лiком гудзика, вiн кинувся до апарату.
– Слухаю, – випалив чоловiк хриплуватим голосом.
Пiсля численних клацань, посвистувань та iнших звукiв, схожих на тi, що лунають, коли хтось намагаеться виплюнути риб’ячу кiстку, в слухавцi почувся далекий жiночий голос:
– Докторе Шоймане?
– Так, я слухаю, – повторив вiн.
– Докторе Шоймане, це ваш секретар, Клавдiя… На жаль, в мене поганi новини: жодного квитка до Вiдня немае i найближчим часом не буде. Пояснюють, що залiзниця повнiстю зайнята вiйськовими поставками…
– Гiвняна залiзниця! – не витримав доктор.
В слухавцi знову почулися свист i плювання.
– Пробачте, пане докторе, не почула… Повторiть, будь ласка… – попрохала Клавдiя, коли стороннi звуки стихли.
Однак ii спiврозмовник вирiшив себе опанувати i вдруге не називати iмперську залiзницю гiвняною. Чоловiк глибоко вдихнув, а видихнувши, запитав спокiйнiшим голосом:
– А дилiжанси, Клавдiе? Ви дiзнавались про дилiжанси?
– Бiльшiсть вiзникiв мобiлiзували до вiйська, – вiдповiла секретар, – а новi не знають дороги… Дилiжанси також не ходять.
Доктору Шойману знадобилось чимало зусиль, щоб подякувати Клавдii i спокiйно покласти слухавку. В ту мить вiн чiтко зрозумiв двi речi: те, що його секретар як завжди чесно виконала свою роботу, тобто можливостi дiстатись до Вiдня в нього справдi немае, i те, що через свою жадiбнiсть вiн застрягне в цьому проклятущому Львовi надовго.
Доктор Шойман вкотре з жалем пригадав, як два тижнi тому друзi переконували його завершити всi своi справи в Лемберзi i чимшвидше повертатись до столицi. Росiйськi вiйська тодi ще стояли на кордонi, але газети, переважно вiденськi, переконували, що вiйна неминуча. Однак Шойман не поспiшав. На Площi Ринок i далi продавали його улюбленi медяники, в Стрийському парку гуляли гувернантки з дiтьми, а театри сповiщали про новi прем’ери. Все було як завжди, i, здавалося, нiчого не змiниться найближчi сто рокiв. А тут ще й трапився багатий пацiент з дерматозом, i доктор Шойман остаточно вирiшив зачекати.
Тепер, коли царськi вiйська стояли десь пiд Олеськом, вiн знесилено гепнувся в крiсло, подумки проклинаючи все на свiтi: вiйну, росiян, дерматоз, лiтню спеку та себе самого…
Згадавши про свого пацiента, доктор Шойман iнстинктивно глянув на годинник. Був рiвно полудень, а хворий чекав його о пiв на першу. Залишалося пiвгодини, i, попри те що йти не хотiлося, лiкар почав збиратися. «Зрештою, – подумав вiн, – нiчого не змiниться, якщо я втрачу пацiента. Росiяни не вiдступлять, квитки до Вiдня не з’являться… Гiрше буде тiльки менi».
Доктор налив у склянку води i випив ii одним ковтком. Рiдина одразу ж проступила бридким надокучливим потом пiд сорочкою i на чолi.
– Гiвняна спека, – процiдив Шойман вже бiля дверей, трохи затримавшись на виходi, щоб насолодитися свiжим протягом.
Вийшовши з кам’яницi, лiкар неохоче подався вздовж розпеченоi вулицi, намагаючись триматися скупоi тiнi, яку вiдкидали будинки з лiвого боку хiдника. А що бiльшiсть перехожих робили так само, то йому час вiд часу доводилося виставляти свою лисувату голову пiд палюче сонячне промiння, щоб з ними не зiткнутись. В такi моменти чоловiк почувався особливо нещасним.
Доктор Пауль Шойман прибув до Галiцii рiвно два роки тому, влiтку 1912-го, на запрошення тутешньоi курортноi спiлки, яка не так давно почала дослiджувати цiлющi властивостi сiрчаних вод у Трускавцi. Вiн, добре знаний на той час фахiвець зi шкiрних захворювань, погодився очолити тамтешню лiчницю на досить вигiдних для себе умовах. Та невдовзi слава про вiденського доктора поширилася далеко за межi Трускавця, i Шойман вирiшив переiхати до Львова, доручивши керувати лiчницею своему заступнику. В Лемберзi йому не бракувало багатих пацiентiв, окрiм того вiн раз в тиждень навiдувася до Трускавця, щоб дати настанови заступнику та особисто прийняти декотрих найвибагливiших хворих. Таким чином, галицькi сверблячки та висипки за два роки принесли Шойману неабиякi статки. Звiсно, доктору не хотiлося покидати Галичину саме тодi, коли справи йшли вгору. Навiть не зважаючи на чутки про близьку вiйну з росiянами. Тепер би вiн цю Галичину покинув з превеликою радiстю, але вже Галiцiя не хотiла його вiдпускати.
Шойман перетнув Єврейську вулицю i вузьким провулком вийшов до монастиря бернардинiв. Тут вiн завернув до затишного, а головне прохолодного кляшторного дворика, де найпривабливiше виглядала, мабуть, монастирська криниця. Минувши дворик, лiкар вийшов до Глинянськоi Вежi, за якою знову почалося мiське серпневе пекло. На щастя, йти залишалося небагато: через Митну площу, вгору по Личакiвськiй, а там ще один тiнистий провулок, де в чималiй кам’яницi жив банкiр Ляховський, котрому вже другий тиждень допiкав дерматоз.
Дверi, як завжди, прочинила молода служниця, яка провела доктора у передпокiй, за яким були дверi до кабiнету господаря. На вiдмiну вiд сверблячок, якi з’являлися у людей як в мирнi днi, так i в часи вiйни, грошi любили виключно спокiй. Тому останнiми днями, незважаючи на свою недугу, банкiр мусив працювати значно бiльше, аби втримати вклади громадян у своему банку. І навiть лiкаря Ляховський приймав у робочому кабiнетi.
Служниця попросила зачекати, i Шойман сiв на стiлець, вдячно прийнявши з ii рук склянку холодного лимонаду. З-за дверей долинали чоловiчi голоси, одним з яких був голос його пацiента. Ляховський розмовляв дещо незвичним для нього рiзким тоном, а його спiврозмовник – спокiйно i трохи улесливо – щось тому пропонував. Незважаючи на зачиненi дверi, доктору вдавалося розчути окремi слова. Як виявилось, чоловiки розмовляли нiмецькою, що добряче пiдiгрiло його iнтерес, i Шойман щосили напружив слух. Коли змiст розмови почав до нього доходити, доктор пiдскочив на стiльцi так, мовби його вдарило струмом. Вставши з мiсця, Шойман зробив кiлька швидких, але обережних крокiв убiк голосiв i, попри своi бездоганнi вiденськi манери, жадiбно прихилився вухом до дверей.
– Це не пропозицiя, це здирство! – вкотре вигукнув банкiр. – За такi грошi я краще залишуся тут.
– Шкода, – вiдповiв його спiврозмовник, – за кiлька днiв тут будуть росiяни i ви тодi втратите значно бiльше.
– Не пригадую, щоб я викликав провидця, – ехидно сказав Ляховський, – до вашого вiдома, вiйна часом i збагачуе. Тож про свое майбутне я потурбуюся сам.
– Як бажаете, пане Ляховський, – так само спокiйно вiдповiв йому невiдомий, – але подумайте, всього за одну нiч ви опинитесь у безпечному Вiднi. Звiсно, тут залишиться ваша нерухомiсть i справи доведеться передати комусь iншому, але з собою ви зможете взяти стiльки грошей i коштовностей, скiльки помiститься у дорожнi валiзи. Звiсно, втрати будуть. Але тодi не доведеться грати в цю диявольську рулетку: «розоритись – збагатитись»… І найголовнiше, пане Ляховський, – ви збережете свое життя та життя близьких. Ми – такий собi Ноiв Ковчег для тих, хто рятуеться вiд росiйського потопу.
– Що ж, – пiсля короткоi мовчанки промовив банкiр, – я вислухав вас, пане Цахер. Дозвольте менi подякувати за вашу пропозицiю, але я залишуся тут. А тепер вибачте, зараз до мене повинен прийти лiкар…
Зрозумiвши, що вони прощаються, Шойман рвучко вiдступив назад i знову вмостився на стiльцi. Серце його шалено калатало, а руки тремтiли, як в лихоманцi. Коли дверi прочинились, лiкар пiдскочив, мов на пружинi i чомусь по-солдатськи виструнчився.
– Докторе Шоймане, – озвався до нього банкiр, – вибачте, що примусив вас чекати. Заходьте, будь ласка.
Проходячи повз попереднього вiзитора, лiкар мимоволi вдивився у його обличчя i несподiвано для себе приязно тому усмiхнувся. Худорлявий чоловiк зi смiшним гачкуватим носом вiдповiв йому здивованим поглядом i попрямував до виходу.
– Свербить немилосердно, пане докторе, – пожалiвся йому Ляховський, зачинивши дверi кабiнету, – хоча вже не так, як ранiше. Ваша мазь трохи допомогла… Бачте, я б радо послухався вас i вирушив би до Трускавця на кiлька тижнiв, щоб раз i назавжди позбутися цього проклятого дерматозу, але банкiвськi справи прикували мене до цього столу кайданами. А довiрити iх помiчникам побоююсь. В наш час нiкому не можна довiряти. Нi-ко-му…
Шойман кволо, мов не своiми руками вiдкрив саквояж. Думка про те, що його дерматозний пацiент щойно з власноi волi вiдмовився залишити Лемберг, в той час, як вiн сам ладен був вiддати все, тiльки б опинитися за день-два у Вiднi, зводила його з розуму. Глянувши у вiкно, вiн побачив, як чоловiк, котрий щойно був тут, вийшов з будинку Ляховського i, перейшовши на iнший бiк провулку, попрямував униз, до Личакiвськоi. Навiть не глянувши на пацiента, який вже зняв сорочку i сидiв за столом голий до пояса, розглядаючи своi болячки, Шойман одним вiдпрацьованим рухом закрив назад саквояж i, не сказавши анi слова, вискочив з кабiнету. В передпокоi вiн зiткнувся зi служницею, ледве не збивши бiдолаху з нiг. Пролепетавши щось схоже на вибачення, вiденець вибiг з будинку i кинувся слiдом за Цахером.
Лiкар наздогнав того вже на Личакiвськiй. Чоловiк стояв на хiднику, очiкуючи зручноi митi, щоб перейти на iнший бiк вулицi. Кiлька автомобiлiв неквапно проiхали перед ним по старiй брукiвцi i ще декiлька наближалося з iншого боку.
– Пане Цахере! – вигукнув лiкар.
Чоловiк озирнувся.
– Пробачте, я не… не… впевнений чи правильно вимовив… ва-а-аше прiзвище, – Шойман нiяк не мiг вiддихатись пiсля своеi пробiжки, – адже я чув його крiзь дверi…
– Саме так, – вiдповiв той, – мене звати Генрiх Цахер. Чим можу допомогти?
– Я вiрно зрозумiв, що ви пропонували Ляховському виiхати зi Львова до Вiдня в певний спосiб?
Чоловiк трохи помовчав, мов намагаючись вгадати намiри цього захеканого незнайомця.
– Вiрно, – врештi вiдповiв Цахер.
– І, судячи з усього, мiй пацiент вiдмовився? – радiсно запитав лiкар.
– Саме так.
– Я готовий вирушити замiсть нього, якщо е така можливiсть!
Цахер пiдiйшов трохи ближче до спiврозмовника, мовби намагаючись його заспокоiти, щоб той припинив волати на всю вулицю i говорив тихiше.
– Це дорого коштуе, пане…
– Шойман… Мене звати доктор Пауль Шойман. І я готовий заплатити будь-яку суму.
– Двi тисячi крон i приходьте завтра о десятiй вечора за цiею адресою.
Цахер тицьнув йому вiзитку.
Вiд його слiв у Шоймана перехопило подих.
– Що ж, чорт забирай, треба вигадати за такi грошi? – здавлено промовив лiкар.
– Я нiчого не вигадав, – сказав Цахер, – я просто продаю послугу i маю з того вiдсоток. Вигадав дехто iнший…
– Так, але двi тисячi…
– Послухайте, – нервово перебив його той, – це не я за вами побiг, а ви за мною. Нiхто вас нi до чого не змушуе. Забудьте все, що я вам сказав.
З цими словами вiн вихопив назад вiзитку i ступив уперед, намагаючись перейти все-таки вулицю.
– Стривайте, – Шойман вхопив того за рукав, – я згоден.
Роздiл ІІ
– Вам неабияк пасувала б ця коштовнiсть, моя люба…
Емма озирнулась. Невисокий чоловiк у бездоганному редiнготi дивився на неi приязно i хтиво одночасно. Жiнка видавила з себе посмiшку i знову перевела погляд на дiамант.
– Шкода, що я не iмператриця, – промовила вона.
– Як на мене, ви краща, нiж наша iмператриця, – не вгавав той.
Емма усмiхнулася вдруге, цього разу щиро. Лестощi такого штибу дiяли безвiдмовно i однаково на всiх жiнок.
– Ви часом не знаете скiльки рокiв цьому дiаманту? – несподiвано для себе вона вирiшила продовжити розмову.
– Йому бiльше, нiж сто рокiв, – впевнено сказав чоловiк, надягаючи окуляри, – це одна з найстарiших фамiльних коштовностей Габсбургiв. Прикраса належала ще iмператрицi Марii Терезii. Кажуть, ювелiр удостоiвся дворянського титулу за свою роботу.
– Он як. А звiдки ви про це знаете? – поцiкавилась Емма.
– Все дуже просто, – посмiхнувся той, – я наглядач цього скарбу. Цю коштовнiсть менi довiрив безпосередньо iмператор. Природньо, хочеться знати бiльше про ту рiч, за яку вiдповiдаеш власною головою.
– Ви правi, – погодилась вона, – а чи довго пробуде тут дiамант? Я б радо помилувалася ним ще раз.
– Виставка благодiйна. Його iмператорська величнiсть розпорядився, щоб грошi, отриманi за квитки, були переданi армii. Тож коштовнiсть залишиться тут, у Львовi доти, доки ми не зберемо бiльш-менш пристойноi суми, – пояснив наглядач, – i, до речi, мене звати Фелiкс Пройман.
– Емма Штайнер, – вiдповiла жiнка, – отже, я маю шанс потрапити сюди ще раз?
– Скажу бiльше, – наглядач зняв окуляри i пильно вдивився у свою спiврозмовницю, – цей дiамант буде з нетерпiнням чекати вашого наступного вiзиту, адже йому так хочеться розповiсти вам одну свою грандiозну таемницю.
– Он як? – Емма тепер зачаровано дивилася на Проймана. – А чи можу я дiзнатися цю таемницю зараз?
– Всьому свiй час, – загадково вiдповiв той, – до того ж, якщо все дiзнаетеся зараз, то можете не прийти наступного разу. А я цього не хочу…
Наглядач галантно iй вклонився i, промовивши з особливим теплом: «Мое шанування», рушив до iншого кiнця зали. Там вiн зник за чималими обтягнутими шкiрою дверима.
Емма крадькома провела його поглядом i, ще кiлька хвилин помилувашись дiамантом Габсбургiв, також вийшла з виставковоi зали.
Думка про секрет цiеi коштовностi не давав iй спокою увесь день. Звiсно, це мiг бути не бiльше, анiж спосiб, до якого вдався наглядач-ловелас, щоб знову ii побачити. Цiлком можливо, що пiдходящу таемницю Пройман вигадуе якраз у цю мить. Хоча, з iншого боку, чому б не повiрити йому?…
Врештi-решт жiноча цiкавiсть узяла гору, i вже наступного дня Емма знову придбала квиток на виставку. Фелiкс Пройман, здавалось, чекав на неi, стоячи посеред зали, i широко iй усмiхався. Була досить рання година, i жоден вiдвiдувач, окрiм самоi Емми, ще не з’явився.
– Я знав, що ви прийдете, моя люба, – замiсть привiтання сказав той.
Їi трохи дратувало таке звертання, але ще цього разу Емма вирiшила змовчати. Їй раптом пригадалося, що, збираючись сьогоднi вийти з дому, вона особливо ретельно вибирала сукню i намагалась причепуритися якнайкраще. Так, мовби пiдсвiдомо намагалася вразити його ще бiльше.
– І що ж, пане Проймане, – кокетливо сказала вона, пiдходячи до скляноi вiтрини, де мiстилася коштовнiсть – тепер ви, сподiваюсь, розповiсте менi в чому ж полягае таемниця iмператорського дiаманту? Тiльки не розчаруйте, бо полiцейськi бiля входу й так зiпсували менi настрiй своею надмiрною пильнiстю.
– Це тiльки зайвий раз доводить, що ця рiч мае не лише чималу ювелiрну цiннiсть, – лагiдно пояснив наглядач, – не сердьтеся на них, моя люба.
Емма вирiшила пробачити i цього разу.
Мiж тим, Пройман пiдiйшов до дверей, за якими зник вчора i, вiдiмкнувши iх, жестом запросив Емму досередини.
Жiнка звела на нього здивований погляд.
– Ви остерiгаетесь, що тут нас можуть пiдслухати? – запитала вона.
– Нi, – вiдповiв наглядач, – просто таемниця насправдi не тут. Вона окремо.
– Окремо вiд дiаманту? – ще бiльше здивувалась Емма.
– Певним чином так… Прошу вас, не бiйтеся. Зараз ви все зрозумiете.
Трохи подумавши, вона несмiливо рушила до вiдчинених дверей.
– Ну ж бо, смiливiше, – пiдбадьорив ii Пройман, – обiцяю, ви не пошкодуете.
За дверима виявилась невелика кiмнатка, або ж радше комiрчина без вiкон, проте затишна i чиста. Це примiщення було б дещо просторiшим, якби не сотнi книг, що дивом тут вмiщалися на чималих дубових полицях. Лишалося, однак, мiсце для письмового столу, м’якоi софи i невеликоi шафи, помiж якими тiснився прямокутничок вiльноi пiдлоги. Наглядач увiмкнув електричне свiтло.
