banner banner banner
На другому березі (збірник)
На другому березі (збірник)
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

На другому березі (збірник)

скачать книгу бесплатно

На другому березi (збiрник)
Богдан-Ігор Васильович Антонич

Скiльки ж iх було – молодих i талановитих, поетiв (Поетiв!), яким би ще жити й творити, писати вiршi на радiсть людям, але яких Бог забрав до себе рано, дуже рано. Отак i Богдан-Ігор Антонич (1907–1936)… Двi цифри i рисочка мiж ними – це життя, сповнене надiй i поезii, але ж таке коротке. Вiн багато не встиг, не написав того, що збирався написати, його iм'я пiсля смертi було забуте на довгi роки. І все ж таки справжня Поезiя, незважаючи на будь-якi перепони, знайде шлях до читача.

До книжки увiйшли фрагменти iз незакiнченого роману «На другому березi», а також значна частина поетичного доробку Богдана– Ігоря Антонича.

Богдан-Ігор Антонич

На другому березi

(збiрник)

На другому березi

І

Мiж двома берегами плила рiка.

Вiтри рiзьбили кришталеве плесо в мерехтливi брижi, краплi дощу кололи шпильками гладку поверхню, бурi перекидали брили хвиль i каламутили непорочну прозорiсть води. Рiка плила невпинно, безугавно, мов час, i, мов час, танула в безбарвнiй долинi небуття. На гранi сiрого обрiю вливала чистi води в сине небо. ii крута стрiчка загиналася в кiлька вузлiв, холодними раменами обiймала прибережне камiння, плиткою мiлиною лежала в пiсковiм руслi. Сотнями свердлiв вертiла пiдземнi жили старих скель, аж iз твердих каменюк ставали дiркуватi флейти, з яких добувала тихi, пронизливi звуки. Безконечнi поцiлунки мокрих уст вигладжували руби скельних вiдломкiв i придавлено шушукали на лагiдних закругленнях кам'яних яблук. Шутер блищав iз дна, наче потовчене скло.

Було щось вiчно однакове i вiчно змiнне в поморщенiм обличчi рiки. Якась предвiчна мудрiсть старечого чола. Якась спокiйна задума над всепроминанням. Якийсь шепiт пiдсвiдомоi стихii.

Мiст лучив обидва береги. Мовби подавали вони собi долонi, котрi посерединi взаемно себе хватали. Зiгнений каблук, наче велетенський перстень, що його долiшня половина закопана в землi. Рiка пiд мостом трохи приставала в розгонi й творила глибину. Прямовиснi сукатi стовпи пiдносилися вгору з води, наче мозолистi могутнi руки, щоб пiдперти його спiраллю. Плесо буркотiло з лютi довкола стовбурiв, аж захлистувалося бiлою пiною. Наче милини в пральнi, пучнявiли легкi синявi бульки. Хлюпали, прискали, стрибали, клекотiли, розбiгалися, мов розсипана на вiтер пригорщ борошна. Знов повертали й п'ялили в надгните тiло старих пнiв гострi, колючi снiжнi зуби. В лiтнi днi вiтер, мов птах крилами, стрiпував з мосту тумани жовтого пороху на гладкий паркет води. Дощ мив поруччя й витирав дочиста щiлини. Коли-не-коли чорнiли пiдводи на хребтi пригорбленого велета, наче галапасш гриби на кремезнiм дубi. Пiд тягарем возiв мiст стогнав незадоволено, важко, майже ненависно. Скрипiли в'язання. Непрошенi гостi переiздили якнайскорiше й зникали в безвiстi далекого шляху. Мiст вiддихав глибоко з пiльгою й струшував iз себе новi хмари курива.

В повiтрi лишався тiльки вiдгомiн гуркотливих колiс, немов дуже далекий притишений стукiт у барабан.

Майже щороку повенi пiдривали мiст, але не вдалося iм його повалити вiд довгих лiт. Тодi приходили найтяжчi хвилини в життi дiдугана. Коли почув гiркий смак каламутноi води, корчився з ляку, кривився, трiщав з досадою, торохтiв, рипiв i вбивав мiцнiше стовпи в рiчище. Подiбно змагун[1 - Змагун – той, хто виступае у змаганнi, спортсмен.] розставляе ноги, коли мае вiдбити удар противника. Перехилював чоло навпроти хвиль i ждав. Як лиш стрiнула на своему шляху затор, пiдносила рiка височенний горб, i брудна жовта стiна наступала стопудовим тягарем на мостовi пiдпори. Лускотня розлягалася широкою луною й зливала громовим грюкотом усю долину, мов струями рясного дощу. Мiст спiвав свою бойову пiсню. Не першу й не останню. Мiст завсiди виходив переможцем. Правда, по кожнiй боротьбi його латали, заповняли новi щiлини, бандажували рани, дротували, мов надбитий горщок. Але мiст стояв. Проходили бурi, розталi, повенi, а вiн стояв. І все однаково непереможний. І все однаково гордий.

Лiвий, нижчий берег займала широка, рiвна, вiльна оболонь. Зелена таця, злегка перехилена до рiки. Раптово земля пiдносилася вгору. Наче кротовина, висаджена якимсь велетнем-кротом. Декiлька городцiв, а за ними першi пiдмiськi вулички.

Гвоздики, георгiни, айстри, бруд, спокiй i сентименталiзм.

О меланхолiе малого мiстечка! О тишо синього неба, завiшена над одноманiтним щастям причикнутих, згорблених домiв! О солодко-млявий запаху провiнцii!

Тут серця б'ють повiльнiше, й, мабуть, повiльнiше ходять годинники. Тут усе спiзнюеться. Тут день е заспаний i нiч невиспана.[2 - Яка це приемна рiч – могти спiзнюватися.] Тут сонце сонно позiхае й пiд тихий вечiр лiниво заплющуе червоне око. Тут мiсяць забувае адресу останньоi стацii своеi подорожi i не знае, кудою зарання вернути.[3 - Автор повiстi забув раз адресу своеi коханоi i втратив тому найкращий день А що буде, як душа по смертi забуде адресу до неба?] Вже свiтае, а вiн ще нудить свiтом над обрiем. Тут сон пахне сiном i стiни пахнуть сном. Тут весна е чутлива, як старосвiтський роман, а дощиста осiнь осоружна, мов дошкульний бiль зубiв. Тут вечiр мае колiр какао,[4 - Автор у дитинствi нiколи не хотiв пити какао.] а свiтанок барву дiвочих уст. Тут життя е банальне. Як рима: сонце – вiконце. Гiтара, русявi коси, пропам'ятнi вiршики для дiвчат, Овiдiй, м'ятовi цукерки, стара бритва, латанi панчохи, вельтшмерц, вишневий лiкер, бажання направити свiт, кминова юшка, широкi парасолi, мрiйливi очi, кальошi, генiальнi люди до маловажних справ, порошок на бiль голови, приперченi дотепи, недiяльнi товариства, минулорiчнi журнали мод, злегка соцiалiзм, фiалка в петельцi, свiтлини пристаркуватих фiльмових авторок, кишенi огiрки, огiрчення на долю, огарки недокурених папiросок, осiннiй настрiй, ноктюрн Шопена на розстроеному пiанiно

тi-ра-ра-ра тi-ра-ра[5 - Справжня розкiш отак стояти собi в хвилях золотого вечора при вiкнi (руки обов'язково в кишенях вiд штанiв) i спiвати мурмурандо.]

Мав двадцять лiт i чорне волосся. Чого ж бiльше треба до щастя?

Мав уста, повнi невисловленого крику життя, а в головi, наче в вулiю, вовтузився рiй задумiв, помислiв, постанов. В чернетцi свiдомостi записував враження жадiбно, пристрасно, скоро, без застанови. Був п'яний вiд мрiй i вiд своiх двадцятьох лiт. Мав найбiльший скарб людини – спроможнiсть зворушення, Божий дар захоплення. Ловив хвилини в душу, жадну всепiзнання. Вбивав у кожний момент дряпiжнi кiгтi. Кожну подiю бажав розтовкти, мов горiх, i добути з неi ядро. Вилускати, вирвати його. З примхливоi поверхнi моря дiйсностi хотiв зiбрати жменею всю мерехтливу пiну. Загорнути, видерти, здобути. Для себе, тiльки для себе. Смiявся бiлими зубами хижака.

Вiд спонуки до чину йшов простим шляхом. Не кружляв, не обходив, не виминав, не шукав лисячих стежок, кругойдучих дорiг, крутих переходiв, пiдземних коридорiв. Бiг навпростець. Перешкоди або розбивав, або перестрибував над ними. Але не волiкся вигiдно довкола них, анi не повзав попiд ними. Усе брав дослiвно. Життя розумiв як життя, отже, як те, що вiчно живе, росте, ворушиться. Вiдчував глибиною свого «я» божественну всезмiннiсть дiйсностi. Кожним нервом спiвзвучав з мелодiею оточення. Широко розплющеними очима глядiв на свiт. Одним поглядом хотiв обняти тисячобарвнiсть цього, що бачив. Одним напруженням вух бажав схопити в акорд рiзнотоннiсть, що дзвенiла довкола. Одним вiддихом старався вдихнути ошоломну запашнiсть природи, одним дотиком випити розкiш нервiв при зiткненнi з речами. На кожне явище протидiяв усiм еством, був наче настроена скрипка, яка на кожний доторк вiдповiдае доглибним вiдгомоном. В кожну справу вкладав себе без решти, без застережень, без задержання вiдступу, без конечноi вiдстанi. Коли йшов пiд гору, мусив вилiзти на шпиль, коли впадав до води, поринав на дно. Не вмiв нiколи задержатися посерединi. Був справдi молодим.

Одначе навала вражень оголомшувала його. Переживав кожну найзвичайнiшу, найбiльш буденну подiю з потрiйною силою вiдчуття, й тому надмiр почувань не мiг знайти собi мiсця в малообiймистiй свiдомостi, розбивав рамцi, розсаджував межi, виливався поза берег душi, немов свiже пиво поза край склянки. Переживань не вибирав, сприймав усi, як приносило iх життя, схоплював усi без огляду на iхню справжню вартiсть i кориснiсть. Наче втомлений робiтник п'е в гарячий день холодну воду, не дивлячись на те, що може собi зашкодити, наче дитина, яка жадiбно ссе яблуко, не вважаючи, чи воно спiле, чи зелепуга, висмоктував ласо з кожноi хвилини можливо найбiльшу кiлькiсть зворушення. Не диво, що його свiдомiсть була, немов шпихлiр, в якiм лежать порозкидуванi без ладу однi на одних рiзнi прилади, потрiбнi й зайвi, важнi й байдужi, новi й давнi, цiлi й пожованi, в якiм лахмiття, цундри, ганчiрки, катрани, вiдламки ржавого залiза, вирiзки прохнявих дошок, куснi потовченого скла, позагинанi цвяхи, шкамаття пожовклоi бляхи та всяке iнше шпаргалля лежать усумiш з недавно придбаними, пожиточними, бездоганними речами. Звичайно, що уявлення, користуючися такими нерiвними й рiзновартними засобами, не могли дiяти цiлком правильно. Витворювався зрозумiлий розгардiяш внутрiшнього життя. Безладно накопиченi враження не дозволяли поневолити пiдземних невидимих струй душi. Його воля переносилася раднiше на зовнiшнi справи, але не вмiла загнуздати власних пiдшкурних гонiв. Межi свiдомостi, передсвiдомостi й пiдсвiдомостi, з природи крихкi й невиразнi, ставали ще бiльше плавкi й бгачкi, залежнi вiд настрою, вiд найменших спонук хвилини й оточення. Майстерство свобiдного володiння своiми гонами було йому ще чуже. Внутрiшня перегать була збудована з дуже ламкого матерiалу. Бурхливi сили, котрi дiяли в сутеренах душi, легко й без труднощiв переходили на поверх свiдомого. Душевна будiвля хиталася часто вiд власних землетрусiв.

Ви бачили сьогоднi мого героя? Не стрiнули його випадково на мiстi? Може, не доглянув вас, може, не встиг здiйняти капелюха на ваше привiтання, може, перейшов безбач мимо вас? А може, ви його не добачили, iдучи в коловоротi своiх клопотiв i турбот? Може, його не пiзнали в метушнi буденних журб? Вiн так гарно, щиро, сердешно всмiхаеться до знайомих. Ви здвигаете плечима, дивуетеся, кажете, що не знаете його. Але ж нi… Ви його, напевно, вже десь колись зустрiчали. Подивiться тiльки до закомiр-кiв своеi пам'ятi, перетрусiть ii пiдсвiдомi закутки, перегляньте ii таемнi нетрi, а знайдете його зовсiм виразний, чистий образ. А втiм… хай буде. Прошу дуже.

Представляю героя моеi повiстi.

Марко – таке ймення мав син суддi Мартовича – це був трохи дивний юнак.



II

Вокзал поволi спорожнiв.

Поiзд у сторону столицi вiд'iхав перед п'ятьма хвилинами, найближчий спiшний мав переiздити аж за годину, а особовий за повнi двi й чверть.

Тi, що висiли, найняли дрожки або таки пiхотою по-волiклися до вiддаленого бiльше як один кiлометр мiстечка. Кiлькох брудних i пелехатих жидiвських крамарiв ще якийсь час корiцмалося з навантаженими скриньками й товстими чемоданами, але незабаром i вони зумiли дiйти до ладу зi своiми клунками та покiнчили завзятий торг з худощавим, наче трiска, вiзником за цiну перевозу. Обсiли бричку так густо, щоб мiж ним та iхнi в'юки не встромив навiть голки, стара, знуждована й сухоребра, як ii власник, кандиба зiгнулася в чотири погибелi, луснув батiг.

Згорблений, кощавий сторож, що вiдбивав зужитi бiлети, глянув мутними байдужими очима за останнiм пасажиром, сплюнув у кут i зникнув у дверях. Касир замкнув свое вiконце, перейшов до сусiдньоi кiмнати, закурив папiроску й почав сердешно позiхати. Урядовець руху поплентався до канцелярii, зняв свою червону шапку, обтер хустиною пiт з чола – був жаркий духотний липневий день – впав у фотель, мов до якогось глибокого рову, вiдiтхнув i став щось читати.

Надходив поволi вечiр.

Замовк гамiр. Стало важке безгомiння. Начеб небо бiлою ватою хмарин обкутало всi речi й вiдiбрало iм спроможнiсть звуку. Довгий час було так безголосно, що тиша аж лящала в ушах. Лiнивi рухи грязли в безмежнiм спокоi повiтря.

У ждальнi третьоi класи спав на лавцi якийсь волоцюга неозначеного вiку й професii. Його вайлувата постать лежала безрухо, мов сукаста колода. Дiвчина з буфету ловила настирливi мухи й дивилася без думки в замурзане та поцятковане комахами вiкно. Їi рябе вiд веснянок обличчя виявляло безкраю, дошкульну нудьгу. Очi втратили ввесь блиск i були, наче два вiдламки звичайного, мертвого скла з якоiсь розбитоi шиби. Довкола бочки з содовою водою деренчала мушва, невдоволена, що не може дiбратися до спокусливого питва. Ледве чутний бренькiт дзвенiв, мовби здалека, з глибини або з-пiд кльошi й уже на кiлька крокiв розпливався, танув, розвiювався в густiм, наче мед, повiтрi.

Навiть рекламовi плакати на стiнах, котрi привикли невпинно кричати, немовби притихли. Нiхто iх не слухав, тому зашарiлися, примеркли, вилиняли, знизили голос. Начеб iх зацiпило.

Наближався вечiр повiльною ходою.

Спека, дiйшовши до найвищого ступеня натуги, почала незамiтно меншати. Розжарений пiсок на перонi став помалу холонути. Золотий диск сонця, кинений невiдомими руками зi сходу на захiд, долетiв до своеi мети. Стояв просто над рейками, якi прямували також у ту саму сторону. Далеко на заходi збiгалися в одну пряму лiнiю й, наче тонкий дрiт, устромлений у небо, танули в незнанiм. Сонце, завiшене над рейками, подобало на полум'яну локомотиву, що iхала в далекий незбагненний свiт i покидала самiтний двiрець, щоб завтра зарання знову до нього вернути з противноi сторони, щоб по короткiй ночi вогняним струменем виплинути на протилежнiм кiнцi залiзного шляху.

Блиск падав на шиби вокзалу й грав на них великими химерними плямами щирого золота. Це був останнiй прощальний поцiлунок сонця й скла. Сонце, що вiд'iздило рейками до невiдомоi стацii на заходi, лишало за собою золотий сигнал свого переiзду.

Земля, обдарована, наче старий горнець, рейками, вiддихала. Втягала в своi чорнi, закуренi вугляним димом, запорошенi сажею груди свiжий холод, що його приносили на своiх раменах першi тiнi. Рейки, набряклi вiд жари, тепер корчилися й вертали до своеi первiсноi постатi.

До вокзалу прийшли новi гостi. Найперше старий халамидник. Двигав чималу скриньку й сапав, мов попсована машина. Пришкандибав до ждальнi, скинув свiй вантаж на саму середину головного стола й вийняв з кишенi халата капшук iз тютюном. Хустиною обтер пiт з обличчя, яке мало барву мазi, що осiдае на днi люльки. Вiчно переляканими очима обвiв довкола й посадив на лавку бiля стола самого себе – людський клунок.

Пройдисвiт iз кута пробудився, вирячив зiницi, розправив руки, закахикав голосно й перевернувся на другий бiк. Дiвчина з-за буфету стрепенулася, машинально пiдвела голову вгору й надула невдоволено пузате лице.

За хвилину вкотилася з гамором крiзь широко вiдчиненi дверi огрядна, ставна мiщанка в великiм бiлiм шалi. Гримнула своiм чемоданом об лавку, ловила неспокiйно грубими устами повiтря, немовби воно втiкало вiд ii губ, холодила себе кiнцем шалю й зiтхала могутньо повними дужими грудьми.

Стацiя почала оживати. Непорушнiсть липневоi спеки став розганяти вечiрнiй легiт. З недалеких сосон добував лагiднi, боязкi шумливi звуки. Пiдбадьоренi мухи й собi завели голоснiше. Гудiли передсонну шепеляву пiсню. Комашиний бренькiт i сосновий шум зливалися разом в одностайний текучий гомiн, що нагадував тихе дзюрчання малого потока. Вибивався понад них вищими тонами нерiвномiрний, невгомонний дзенькiт рейок, що тоншали пiд дотиком холодних долонь надходячоi ночi. Брязкiт цей був схожий на легке, нiжне торгання струни ена скрипцi. В мiру, як тахнув бзик мушви, вилiтав угору деренькiт залiзного палiччя, подiбно як вигук флейти вистрiлюе понад повiльну течiю оркестри.

Навкруги двiрця заметушилося. Невiдомо звiдкiля висипався гурт залiзничникiв. Сновигали туди й сюди, вешталися з кута в кут, тягалися по всiх усюдах. Рогатi синi шапки заглядали до ждальнi, зазирали до буфету, кружляли довкола сигналового стовпа. Синi шапки вiтали одна одну, здоровили себе, смiялися, перехилювалися. Синя шапка зацвiла в касовiм вiконцi. Синi шапки випливали й щезали, пiдносилися й танули.

Раптово над плямами синiх шапок заблищала червона керiвника руху, який з урочистою повагою розпочав свою подорож з одного кiнця перону на другий. Червона шапка йшла гордо й байдужо до оточення.

Ждальня стала майже повна. Тисячний раз повторялися тут тi самi подii, настроi, переживання, почування. Тисячний раз дивилася ця звичайна, невибаглива кiмната на все однакову, все таку саму рiзношерсту юрбу, тисячний раз слухала кахльова пiч завжди таких самих розмов, тисячний раз нарiкали трiскотнею лавки на гнiтучий тягар клункiв та iхнiх власникiв, тисячний раз дурманiли кульгавi столи вiд хмар тютюнового курива.

Обличчя залягла одночасно нудьга й гарячка, нiме отупiння й нервове подражнення. Пiдсоння залiзницi почало дiяти. Своерiдний настрiй вокзального коридору та ждалень хватав у своi кiгтi серця й мiзки, входив з повiтрям у груди, розгнуздував в’язання м’язiв, пущав думки в рвучий крутiж, вирiвнював свiтовiдчування поодиноких людей, нищив окремi одиницi й творив з кiлькадесятьох осiбнякiв безформну, поневолену ним, податливу, безопiрну масу. Теплота тiла пiдносилася, живчик бив скорiше, думки ставали легкокрилi, але зате безладнi. Стан менш-бiльш такий, який бувае по сприйняттi малоi частки алкоголю. Скажiм, по двох чарках горiлки.

Перед касою стояв довгий хвiст. Касир машинально пiдносив голову й без iскри заiнтересування звертав мовчазний питальний погляд на добродiя, що, спiтнiлий, розгарячений, задиханий, пiдкочувався з черги перед вiконцем й витиснений перше, мов цитрина, тепер бовтав язиком i лепетав щось пiд носом. Накiнець видушував з горла назву цiеi своеi подорожi. Урядовець вiдвертався одноманiтним бездушним оборотом, пiдходив до шафи, шукав квитка, пробивав його – все однаковими повiльними, неживими рухами. Тимчасом останнi в рядi рiзкими, неритмiчними жестами висловлювали свою невгамовнiсть i тривогу. Їхня нервова метушня вiдбивалася яскраво вiд апатичноi пинявостi продавця. Пiдтюпцем перебирали ногами на мiсцi, крiзь плече попередникiв зазирали неспокiйно в квадратовий отвiр, що в нiм являлися козирок шапки та нiс. Струя дрижання переходила людьми, мов електричний струм дротом. Здавалось, що якась сила втягала поволi живий мотуз пасажирiв досередини. Вiн скорочувався, корчився, але все-таки ввесь зникнути не мiг.

III

Марко всiв до поiзду.

Бгачко вискочив на схiдцi, легко перекинув себе на помiст, струсив снiг з пушистого хутряного комiра й з рукавiв, поправив пальто, вiдстебнув горiшнiй гудзик, гупнув кiлька разiв черевиками об пiдлогу, аж облетiла груба верства м'якоi бiлоi вати, що обкутувала iх з усiх сторiн. Несучи перед собою своi клунки, наче щит, увiйшов до середини вагона, перетиснувся вузьким коридором, знайшов незайняте мiсце побiч якогось лисого добродiя, поклав на полицю чемодан з книжками й платтям, зсунув з рамен плащ, на якiм лишилися ще рештки снiгового борошна, обтрiпав iх старанно, витер снiжну мазюку з крил капелюха й сiв вигiдно на лавцi.

Була щойно четверта година пополуднi, але грудневий вечiр скоро розкидував своi довгi тiнi. Падав снiг великими клаптями, обсипував шапки залiзничникiв сивим пiр'ям, лягав на темних хутрах пасажирiв ясними плямами, обкутував залiзне поруччя поплутаними сiрими нитками, бiлив розпорошеним вапном дахи кiоскiв, що виглядали, наче базарнi буди пiд широкими полотняними парасолями, борошнив м'яким сипким пiском увесь перон, обвивав лляним прядивом капелюхи. Мокнули шибки окулярiв, наче вiд слiз, холодна вогкiсть спливала за комiри, ноги грузли в м'якому пуховi. Легкi снiжинки кружляли безшелесно, заточували обiймистi колеса та спiралi, пiдносилися вгору, обпадали вниз, задержувалися на коротку мить безрухо в густiм вiд мряки повiтрi, перехилялися, мов шалi-човники, то в одну, то в другу сторону, виверталися й по довгiм герцi тихо сiдали на землю. Срiбнi бджоли вилiтали з вулiя неба й роем укривали свiт.

Пiд абажуром падучого снiгу вокзал палахкотiв лампами. Крiзь снiгову заслону набирало свiтло чудовоi молодшоi барви. Снiжинки в свiтляних смугах iскрилися, наче справжнi кришталi. Лiхтарнi кидали розкiшнi жмути срiблявого блиску. Великий двiрець був схожий вогнями на могутню ракету. Здавалося, що за хвилину казковi лоснявi стовпи розприснуться, розiллються, хмарою iскор розвiються в чорних нетрях ночi.

Марко не прощав нiчого. Вертав до рiдного мiстечка, до батькiв. Байдуже дивився на скляну гору вокзалу, на рясно освiтленi будiвлi, на блискучий букет рiзнокольорових свiтел.

Гудок.

Десяток долонь у шкуратяних рукавичках пiднеслося вгору й лiнивими рiвномiрними жестами давали знак прощання. Крiзь заквiтчанi морозом шиби поiзду було видно тiльки тiнi замкнених усерединi людей. Невиразнi обриси голiв, розпливчастi зачерки облич. Химерним льодовим рисункам на вiкнах придавало тисячолампне свiтло недiйсноi, неземноi краси.

Валкiвничий пiднiс руку:

– Вiд'iзд.

Останнiй сигнал.

В вагонi не було натовпу, але теж i не зовсiм порожньо. Загалом вигiдна iзда. Коли Марко розглянувся ближче по передiлi, побачив, що мае ще дев'ятьох товаришiв подорожi. Довгий час сидiли мовчки, похнюпивши голови. Одностайний ритм смокiв та колiс колихав до сну. Повiльний темп заплющував очi й розледашував думки й м'язи. Рiвномiрний стукiт гудiв глухо в ушах, втискався пiд череп, вбивав цвяхи до мiзку, шумiв беззвучно в головi. Чавунка захлистувалася гугнявим спiвом, ретязi хрипко скрипiли, ланцюги клацали залiзними зубами, в каглi шевелiло, розiгрiта пара сичала в рурах, що ними розходилася по всiм поiздi, наче кров жилами по тiлi. Обгортало бездушне отупiння, обiймало чола слизькими долонями, обтяжало руки та ноги лiнощами, хвилювало живчик, затемнювало зiр. Запах окису вугля дражнив слизовi оболони носа. Невпинне гойдання давало устам солодкавий, млосний смак. Одноманiтна музика хватала за горло, спиняла вiддих, гальмувала працю свiдомостi й усипляла ум.

Початок iзди залiзницею звичайно впливае в цей спосiб, приводить до сонливищ, розледащiння, безтямностi, бездум'я, дрiмоти думок, невразливостi. Нагадуе це настрiй, який переживаемо, викуривши бiльшу кiлькiсть папiросок одна по однiй, безперестанку. Бувае в нiм своерiдна розкiш, що ii справляе повна безчиннiсть свiдомого й хвилеве звiльнення волi. Одначе це самопочування хутко минае. Припливае друга хвиля залiзничного настрою. Назовнi виявляеться вона охотою до балачки, оживленням, зачiпливiстю, ворушкiстю. Пiдсоння подорожi починае розiгрiвати, теплота тiла пiд (пропуск), серце б'е живiше, кров кружае швидше.

…………………………………………………………………………………

* * *

[Їзда саньми]

Я знав дiвчину.

Мала дзвiнке ймення: Соня.

Але ii тепер уже немае.

Це таке звичайне, буденне, а одначе цього досi не можу зрозумiти. Повторяю безлiч разiв, уговорюю собi безугавно, що вся ця iсторiя така банальна, наче любовний трикутник з французького роману, й нiщо не помагае. Думаю й не можу розчовпати. З кожним днем наростае подив над нерозгаданою плутаниною цього, що називаемо дiйснiстю. Де знайти лiк на дивнiсть життя?

Чи ви знаете час першоi любовi?

Тодi, коли римуемо: ii – солов’i та кохана – омана. Тодi, коли паленiемо при стрiчi з молодими жiнками, коли носимо в нагруднiй кишенi кiлька свiтлин знайомих красунь. Тодi, коли пишемо ночами невисланi листи до незнайомоi. Тодi, коли граемо на мандолiнi й ходимо на лекцii танцiв.

Маемо обов’язково зле зав’язану, але зате багатобарвну краватку, а в недiлю пополуднi вкладаемо до петельки квiтку. Коли це весна, фiалку або незабудку, коли осiнь, очевидячки, айстру. Коли представляють нас iй, шурхаемо незручно черевиками, коли стрiнемо ii на вулицi, робимо широкий, пiвкруглий мрiйливий оборот капелюхом.

Що нам лишилося з цих лiт?

Терпкий запах молодостi й тихий шелест запорошених книжечок вiршiв. І це дурне питання, узяте з трафаретноi сентиментальноi пiсеньки.

Вони мають пам’ятники в рожевих оксамитних обгортках. Подають iх з соромливою усмiшкою. Уписуемо тут вiршики (очi – ночi, мрii – вii), малюемо рожу й кусень блакитного неба (найдешевiша гудзикова фарба), а iнодi додаемо грецьку цитату. Очевидячки тому, що вона грецькоi мови не вмiе. Звичайно, треба показати в чому-небудь свою вищiсть. Накiнець пiдписуемо з темпераментом доконче вiдвiчне штамбухове: на незабудь.

Балакаемо з фаховою знайомiстю про жести рук Грети Гарбо й про блекленд у сiткiвцi.[6 - Сiткiвка – волейбол.] Вираховуемо докладно швидкiсть iзди на годину «Бугаттi» та «Альфа-Ромео». Робимо пiдсумки останнiх м'ячевих змагань i передбачення на майбутне. Трудимося над такими важкими питаннями, як, наприклад, чи кращi е бiлявки, чи чорнявки, або в який спосiб полiпшити свiт i усунути з нього злиднi та горе.

Усе жде на нас. Усе iснуе тiльки тому, щоб ми мали що направляти, поправляти, виправляти, справляти, розправляти, приправляти, доправляти, вiдправляти. Хочемо змiнювати, вiдкривати, здобувати, винаходити, й з тяжкими джаганами[7 - Джаган – кирка.] йдемо розбивати замки давно вiдчинених дверей. Бажаемо, щоб усе було простолiнiйне, рiвне, явне, ясне, зрозумiле, очевидне, наглядне, вiдкрите, мов на долонi.

Навпаки, життя заплiтае нас у складний коловорот вражень та подiй, веде на перехреснi стежки колишнього, сучасного та прийдешнього, каже розбирати нам поплутанi слiди минулого, пiзнавати заслоненi дороговкази теперiшнього й вiдчитувати нечiткi знаки майбутнього. Кладе нам перед очi нерозбiрну мережку, ускладнюе кожне найпростiше, найзвичайнiше явище, заслонюе мерехтливими змiнними брижами таемну тривку глибину, показуе в нутрi кожноi речi незбагненну загадку й лишае нас самотужки. Бунтуеться проти цього наша вдача, наша снага, наша кебета, наш пiдсвiдомий гiн. Нi, ми не будемо розмотувати ниток, розкутувати плетива, розплiтати нерозгаданих вузлiв, розв'язувати загадливих ключок, розшифровувати тайного письма. Ми гострими молодими зубами розчавимо твердий горiх загадки життя. Зашморгнуло нам життя на шию петлю таемницi, але вона не задушить нас, ми ii розхристаемо нiгтями, розцундримо губами, звiльнимо п'ястуками. Не хочемо розкладати мережива дiйсностi, ми його розсiпаемо, розсмикаемо, роздеремо на дрiбнi торочки. Розпорпаемо пальцями глиби невiдомого. Коли не можна розплутати сiтi, то ii потнемо на шкамаття, розтягнемо на малi мотузки, зiмнемо нагамуз. Ми не будемо переговорювати з життям, тiльки боротися з ним до кровi, змагатися до втрати тямки, хоч би прийшло гризти яснами, хоч би прийшло штовхати чолом, колоти лобом у кам'яну безвiсть.

Одначе ворог утiкае перед нами, граеться з нами, наче блимавка з заблуканим мандрiвником, або зрадливо вдаряе ззаду. Стукаемо жменями в порожнечу, вивалюемо неiснуючi дверi, здобуваемо уявнi фортецi, причалюемо до несправжнiх пристаней, сiемо зерно на водi, рiзьбимо статуi з льоду, пiдписуемо своi прiзвища на каменях, митих дощем.

Гiркий, мов хинiна, смак розчарування.

Ця хвороба появляеться незавважно при переходi з вiку хлоп'ячого до юнацького. Приходить от так собi, з нiчого, з повiтря. Тодi не можемо собi знайти нiде мiсця, бокуемо вiд товаришiв, вiдчужуемося вiд батькiв, цураемося давнiшнiх розваг, не цiкавлять нас дотеперiшнi заняття. Тодi звичайно починаемо курити й димом намагаемося заспокоiти дрижання розстроених струн душi, утихомирити внутрiшнiй неспокiй, заглушити безосновний, безпричинний ляк. Захлистуемося куривом, кашляемо, кахикаемо, шумить вiд нього в головi, але зате тупiе на хвилину розгнуздана вражливiсть нервiв. Вештаемося бездумно по кiмнатi, сновигаемо без цiлi вулицями, придивляемося довго на вiтрини й нiчого не бачимо, поштовхуемо лiктями прохожих, ходимо неправильною стороною, кружляемо тими самими хiдниками, повертаемо мимохiть до тих самих мiсць, переходимо без потреби з одного боку на протилежний, пiдглядаемо ненароком, безважливо, без власноi волi вуличну метушню, хоч по правдi не цiкавить нас, не займае нашоi уваги, е зовсiм i зовсiм байдужа. Невмiло ставимо крок, пiдносимо ноги невлад, що iнодi заплутаються на якiй-небудь розколинi чи просто-таки мiж собою, наче двi цупкi, негнучки палицi. Ловимо гав, витрiщаемося на оточення, мовби не мали нiчого кращого до роботи. Бажаемо, щоб мiський гомiнливий веремiй задурманив нашу схвильовану свiдомiсть, немов алкоголь. Хочемо впитися лунким, галасливим, гучним, рiзким, яскравим сум'яттям i забути про все, забути про самих себе, забути про свое iснування. А в цьому дзвiнкому гаморi, у цьому метушливому життi чуемо свою гостру окремiсть i неподiльну самiтнiсть. Утiкаемо перед хижими кiгтями життя в пустелю мiста. Бо справдi людина найбiльше самiтна е в юрбi.

Коли ми на селi, волочимося нестямно полями, топчемо вигинчастi крутi межi та борозни, толочимо повiсма скиб, талуемо зеленi вигони й облоги, талабанимо мочаковиння, грузнемо наослiп у калюжi, манджаемо навмання непрохiдними чагарями, чалапаемо навпростець колючою гущею, а пiд вечiр вертаемо додому покалiченi, закривавленi, виснаженi, утомленi, знесиленi, обiдранi, обхлюпанi, замурзанi, заялозенi, заболоченi. Шукаемо цiлющого лiку природи, а може, квiтки папоротi, синьоi пташки, того, що недосяжне, невпiйманне, нездiйсненне. Утеча вiд себе самого. І одночасно погоня за своiм «я».

Стоiмо довго, довго бiля вiкна, похиливши чоло на долоню, спираючись на лiктi. Дивимося невидючими очима в iмлисту далеч. Не думаемо нi про що, зовсiм нi про що. Це говорить пiдсвiдомiсть, але ми ii мови не розумiемо. Чуемо дивний стукiт до дверей свiдомостi, але його значення не вмiемо схопити. Хто стукае? Хто кличе? Навiщо?

…………………………………………………………………………………

[Прощання Ігора]

Ми стояли на коридорi вокзалу.

Вiд перону вливався кислий запах диму та вугiлля, вiд подвiр'я ззаду плили широким струменем свiжi пахощi бузку та жасмину, що цвiв у городi побiля двiрця. Із ждальнi, наче з печi, виповзали густi хмари тютюнового курива, змiшанi з млосним випаром людського поту. Усе це вертiло терпко в носi. Хотiлося пчихати, наче вiд сильноi табаки.

Крiзь бруднi шиби вiкон смiялася весна яблуневим квiттям, немов молода дiвчина бiлими зубами.

Вiдчиненими дверми влiтав iз саду запашний, бадьорий вiтер, але швидко перебивався крiзь стухле повiтря в нутрi й якнайскорiше втiкав другою стороною на вiльний простiр. Лагiдний протяг холодив гарячку спiтнiлих чiл.

Велика тягарова вага рипiла протяжно й хрипло, двигаючи на своiх дерев'яних плечах кучугуру клункiв.

Ти був спокiйний. До цього ступеня спокiйний, що мене це навiть дивувало. Рухи самовпевненi, смiлi, погляд звичайний, хода сильна, рiшуча, на устах лагiдна усмiшка. Навiть слiду якогось бiльшого зворушення, якогось внутрiшнього потрясiння. Зовнiшнiй вигляд i поведiнка зовсiм такi, як перше. Мовби мiж нами нiщо не скоiлося, мовби мiж нами не стала висока стiна, не вiддiлила нас, не вiдмежила, не перегородила, не розв'язала, навiть не дiткнула вузлiв нашоi приязнi. Дивилися один на одного так щиро, вiльно, по-давньому, без жадного збентеження, без жадноi недовiри. Мимохiть виринула радiсна думка, що все ж таки наше побратимство сильнiше вiд жiнки, що заковиря долi не кинула на нього навiть найлегшоi тiнi.

Ми не бачилися вiд кiлькох мiсяцiв. Тодi по цiй жахливiй пригодi з вовками я вернув до мiстечка, ти лишився в себе на селi. Учора ти приiхав до мене, балакав багато на рiзнi теми, був оживлений, говiркий, зацiкавлений усiм, охочий. Одначе про пережиту подiю й про Соню за весь час навiть не згадав. Я розумiв тебе дуже добре. Вiд першоi хвилини зустрiчi вже знав гаразд. Так треба, так конче треба. ii не було, ii напевне не було, ii треба викреслити з нашого життя, треба вичеркнути з нашоi свiдомостi, виключити, видiлити, викинути з наших «я». Губка часу вимаже ii з таблицi нашоi пам'ятi. Але в глибинi пiдсвiдомостi пiдносився сильний голос бунту, та я чавив його непощадно таки в цю мить. А ти?

Сьогоднi ти був, може, трохи менше балакучий, але загалом нiчим не зраджував сумного чи неспокiйного настрою або схвилювання. Уражала мене тiльки одна маловажна подробиця, що ii я ледве й завважив. Ти був зодягнений занадто поважно, сливе що й урочисто. Чому ти надяг на себе в цей весняний ранок свое найкраще чорне вбрання? Чорна краватка, що ти ii досi нiколи не носив, придавала тобi безмаль жалiбну подобу? Раптово став якийсь задумливий i серйозний. Проте нiщо не здавалося колотити твого спокою та рiвноваги, на погляд нiщо не каламутило плеса твоеi свiдомостi.

Ти ждав терпеливо своеi черги перед касою. Я перекидав з нудьгою байдужим зором по розгарячених обличчях i нишпорив ним марудно по запорошених спинах. Накiнець касир, жовтий з досади, наче гарбована шкура, скiнчив лаяти перелякану селянку, й ти видобув з горла касового вiконця для себе квиток.

Був уже крайнiй час.

З рипливим стукотом буферiв, постогнуючи з утоми, вкотився поiзд. Сопiв, наче хворий на ядуху дiд. Бленда-ючи ретязями, шкандибав хвилину, мов кiнь, що йому затиснено зубело, трясся, телiпався в смiшних, кульгавих пiдстрибах, аж доки не присiв. Бризнув з димаря високим водограем курива, порснув з бокiв струмками пари, мов надутий пухир, що його раптом передiравлено. Виплюнув з вагонiв кiльканадцятьох пасажирiв, щоб на iх мiсце прийняти нових.

В останню мить я купив на перонi вiд обiдраного хлопця жмуток бiлого бузку й подав тобi. Тодi мимохiть пригадав собi, як колись у дитинствi було навпаки, як ти приносив менi до шпиталю свiжi букети, а з ними запах весни. Ти всмiхнувся добряче, але знiчев'я споважнiв. Довго, довго тиснув мою долоню. Очi загорiли дивним вогнем i швидко погасли. Навперемiшку блищали й попелiли холодом. Уста мовчали.

Наприкiнцi висмикнув свою руку з моеi жменi й побiг на схiдцi вагону. Скоро, хутко, мовби тебе щось гонило, мовби тебе переслiдувала якась думка. Дверi обiйняли тебе й заслонили.

Зарокотали колеса.

Я метнувся за поiздом, що втiкав передi мною, задиханий димом.