скачать книгу бесплатно
– Не грайтеся iз мною, наче з котом, не грайтеся iз мною в пiжмурки. Ви не були батьком. Ви не знаете. Скажiть, що буде з нею, що буде тепер…
Рухлива тiнь задержалася посерединi стiни. Холодний, роблений, нiяковий голос.
– Що менi до цього?
Тiнь коло крiсла ще бiльше похилилася вниз. Гарячий, пристрасний, розбiльний, тремтливий тембр.
– Що вам до цього? Благаю: скiнчiть, скiнчiть уже раз. Не пускайте туману. Говорiм щиро, зовсiм щиро. Скажiть голу правду.
Низька тiнь приблизилася до крiсла.
– Хочете голу правду? Хай! Хi-хi-хi-хi… Покотилися шепотом слова iдкi, отруйнi, гострi, зловтiшнi, ехиднi, злорадiснi, гадючi, троюднi.
– Слухай, старий, твоя донька повiя.
В цю мить пiднеслися двi мозолистi, жилавi долонi, намацали плюш пiджака, гладку сорочку на грудях, шовкову краватку, непорочно бiлий, тугий комiрчик…
…………………………………………………………………
В годинi десятiй перед полуднем чули прохожi хрипкий, здавлений крик, що добувався з кiмнати начальника стацii:
– Рятунку… рятун… ря…
[Поворот Шута]
Вiд самого ранку дiялися дивнi речi.
Одначе це сказано не зовсiм точно. Уже вчора ввечерi щось попсувалося в звичайному, довгими лiтами усталеному порядку, щось поплуталося в давньому сiрому стацiйному побутi, щось вискочило з рейок буденного ладу. Почалося такою маловажною, дрiбною, непомiтною подiею, що нiхто був би ii не завважив, коли б не той ланцюг явищ, який поволiкся безперервно за нею, а котрого вона була першою ланкою. Не прикладав би до неi жадноi ваги навiть сам новий начальник стацii Бiлевський, колишнiй довголiтнiй заступник покiйного попередника. А проте вийшло не так, як могло здаватися в першу мить. Навпаки, сталося цiлком iнакше. Ота подробиця, що про неi не варто було би й призадуматися, була вихiдною точкою колеса катастроф, що перекотилося понад самiтним двiрцем. Не бачив ще досi вiн таких жахливих подiй, не зазнав таких доглибних потрясiнь. Чи мiж першим звеном, а дальшими був який-небудь причиновий зв'язок, годi було вирiшити. Не зумiв цього й молодий керiвник, моторна та второпна людина, хоч знав наскрiзь таемницi свого звання, хоч вiдомi були йому всi скритки, усi схованки, усi закомiрки вокзалу, що ним справдi кермував замiсть свого ледачого й байдужого наставника, по котрому недавно перейняв становище. Дарма, не розчовпав загадки, хоч морочився над нею днями й ночами. Бо е такi явища, що супроти них безсила праця людськоi думки.
…………………………………………………………………
* * *
[Сойка перед iздою Шута]
Телеграфiст Сойка писав новий вiрш. Перша строфа пiшла гладко, мов по маслi:
Хоч вашi очi, о мадам,
пробили серце аж до дна,
одначе вам його не дам,
дарма.
Зате друга, мов по грудi. Нiяк не могла вилупитися, вилускатися, виринути, оформитися, устiйнитися, усталитися. Якiсь слова дзвенiли в ушах, але даремно намагався впiймати iх, зловити думкою, перенести з сутiнкiв незнання на ясне поле свiдомостi. Безуспiшно пробував у неозначенi туманнi звуки влити виразний змiст. Навпаки, тема, що ii бажав висказати, не знаходила для себе нi слiв, нi мелодii. Слова та змiст були наче два знайомi прохожi, що наближаються до себе з двох протилежних сторiн i минають себе обопiльно, бо не бачать один одного. Пiсля довгоi надуми вирiшив повторити два першi рядки, тiльки з малою змiною на кiнцi.
Хоч вашi очi, о мадам,
пробили серце геть наскрiзь…
Одначе тут задержався. Слова припинилися. Далi анi в зуб. Роби що хоч, не двигнеш з мiсця. Не штовхнеш уперед плавкого ритму. Немае слiв, а коли е, не можна iх сполучити, не можна iх згорнути докупи, не можна виши-ти з них мережки, скласти суцiльного речення, заплести вiнка строфи. Немае римових спiвзвукiв, що вистукували б гнучкий темп. До «мадам» легко знайти ще одну риму, хоч би «сам», «там», «брам». Гаразд. Але що зробити з другим словом, з «наскрiзь». Правда, може бути «лiзь» або в постатi заборони «не лiзь», може бути «вiсь». А то, овва. Як це пов’язати з цiлiстю, як помiстити в вузьких рамцях останнього короткого рядка, як прилатати до трьох попереднiх? Куди тут лiзти, або як посадити цю мадам на колеса? А може, колесо любовi, вiсь любовi? Отож i е метафора, що плямкай з насолоди. Але таки годi прилiпити ii до цiеi строфи. Занадто велика й вимагае ширшоi пов’язки, а на цю замало мiсця. Махнув рукою на знак зречення. Нi, сьогоднi не пiде, може, завтра, може, колись пiзнiше. Позiхнув, згорнув зшиток, сховав до шухляди, закурив папiроску. Дивився тупо на протилежну стiну.
Не думайте, що Сойка писав своi вiршилища тiльки для себе, для муз i для рябоi Манi з буфету. О, нi. Його труiла вже чадна iдь слави. Правда, що вузькоi, обмеженоi, безобрiйноi, дешевоi, марненькоi, куцоi, а все ж таки настiльки сильноi, щоб могла заразити бацилою самообману. Поки до цього дiйшло, пережив не одне терпке та прикре.
Його музою була нудьга. Вона зробила з серйозного телеграфiста несерйозного поета. Нудьга, завiшена над самiтним вокзалом, наче дими локомотив. Нудьга, що волiклася за переiзними поiздами хмарами курива й серпанком меланхолii. Гiрка, мов блекiт, i млява, мов олiй.
Бридкий на обличчi, нiчогий, злегка пригорблений, з мутними пивними очима, iжакуватим, твердим, кострубатим волоссям, грубими губами, безбарвною, восковою, завжди втомленою усмiшкою, дерев'яними, вiчно сонними рухами. Його вiк годi було збагнути. Мiг мати щойно двадцять лiт, але мiг i бiльше як тридцять, навiть до сорок. Зодягнений недбайливо, а одночасно з певною дешевою галантнiстю, з другорядною чепурнiстю. Вражаюча, велика, пересадно яскрава хустинка в нагруднiй кишенi, зiм'ята сорочка, поплямлений комiрчик, недiбрана блискуча, але тандитна краватка.
Колесо його життя оберталося вже вiд перших хвилин народження довкола цього загубленого серед глухоi провiнцii двiрця. Твердi й простi рейки обплели його молодiсть, наче гнучкi дроти глиняний горщок. З дитячих лiт нюхав кислий вугляний чмуд i вiддихав порошинками диму. Тут працювали його батьки, тут залишився й вiн. Звiдцiля майже зовсiм не виiздив, широкого свiта, що його заслонив далекий обрiй, сливе що й не знав. Про нього довiдувався тiльки з старосвiтських перекладених з французькоi мови романiв. Але власне вiн – телеграфiст Сойка – був сполучником мiж цим таемним свiтом а вiдокремленою стацiею. Одержував щохвилини вiд нього депешi – дивовижнi чорнi знаки на довгих стрiчках бiлого паперу. Йому навпроти вистукував на своiм приладi вiстi, подiбнi одна до одноi, стеменно такi самi, одностайнi, одноманiтнi, наче рiвний стукiт залiзних буферiв. Про те, що спiшний до столицi спiзнений на десять хвилин, що вантажний ч. 70 легко ушкоджений, що пасажирський до Н. мусив стояти п'ять хвилин довше. Про те, що мiст мiж К. а С пiдмила вода, що шлях мiж Р. а Д. вже направили, що мiж Г. а Ц. знайшли на рейках пiдкладену каменюку, одначе ii щасливо усунули. І так день за днем, тиждень за тижнем, мiсяць за мiсяцем, рiк за роком. Колесо його життя оберталося разом з цими спiшними, пасажирськими, вантажними сiрим, буденним ладом навкруги одноi осi.
Сидiв довгими днями бiля свого апарату й жував в устах невисловлену безiменну тугу. Пригорбленi над крiслом плечi пiдривала знiчев'я якась невiдома сила. Бажалося вибiгти на перон, усiсти на перший з черги який-небудь поiзд, кинути раз назавжди рiдне мiстечко, його осоружну однобарвнiсть, його дошкульну сiрину, його остогидлу тишу, його душливий спокiй, утекти вiд себе самого, шмигнути вiд свого життя, вiдплисти вiд свого минулого та сучасного, iхати в невiдомому напрямi до невiдомоi мети без квитка, без грошей i без колишнього, iхати для Їзди самоi в собi, для гону, для руху, для несподiванки, для нагоди й пригоди, у безвiсть, у свiт заочi, перед себе, де понесе чавунка, задержатися на стацii без прiзвища, на стацii, що ii немае на мапi, висiсти перед вокзалом, осяяним зорями, наче лампами, з блискучою вивiскою, що на нiй надпис: Безконечнiсть. Чолом спливав гарячий пiт, очi кидали iскрами, безколiрнi зiницi запалювалися зеленим полум'ям. Тодi пiдносився з крiсла та йшов до веснянкуватоi дiвчини з буфету, що постiйно ховала окремо для нього малу пляшечку. Пив одну чарочку вишнiвки. Тiльки одну-однiсiньку.
Інодi, коли побiля нiкого не було й двiрець ставав порожнiм, виходив непомiтно на шлях, на рейки. Оглядався з тривогою, чи його хто не пiдзирае, а коли не завважив нiкого, iшов обережно рейками перед себе, пiдносив долоню понад очi, прикладав ii до вуха, чи не почуе, чи не догляне того поiзду, що його не зазначили в розкладi iзди. Поiзду без числа й без мети. Але безвiсть не вiдповiдала, й тiльки далечiнь чавила його каменем мовчання. Вертав на перон i дивився з глухим ожиданиям на сигналовий стовп, чи не задзвенять сигнали з другого берега. Одначе дзвiнки висiли безгомiнно. Зiтхаючи, волiкся на свое мiсце. І знов мрii без назви й без змiсту стукали на гудзиках апарату.
Знов коли-iнде ждав чийогось приiзду. Очевидно, вона. Така iнша, як тутешнi, о нi, навiть не схожа на них. Зовсiм не схожа. Стократ краща – годi й рiвняти. Нiжна, манлива, тендiтна, струнка, легка, гнучка, рожева, роз-вiйна. Не раз, коли вкочувався на стацiю спiшний або пасажирський, тiпалося з розкiшним дрижанням серце самiтного телеграфiста. Липнув очима до вiконноi шиби. Може, неждано вiдчиняться дверi найкращого вагона, й вирине з них вона. Зiскочить зручно iз схiдцiв, перейде жваво пероном i попливе розливним кроком просто до нього. Усмiхнеться чарiвливо, й дзвiнкозвучним голосом затягне:
– Чи це ви називаетеся Степан Сойка?
Вiдповiсть паленiючи:
– Я.
А тодi подивиться в його очi так щиро, приязно, палко, лагiдно й одночасно гаряче.
– Я вас так довго шукала.
Стане перед нею, збентежений i зачарований, не можучи висказати одного слова.
Але приiжджали поiзди з правоi та з лiвоi сторони, витiкали з них струменi людей, одначе не замаяла мiж ними ii розпливчаста постать.
Інколи писав довгi листи. Переливав на бiлий байдужий папiр увесь полин, що його налило до душi безпросвiтне життя. Наливав гарячу кров до холодного чорнила. Складав набряклi почуваннями речення про те, що е самiтний, що немае нi одного близького серця, яке б його розумiло та йому спiвчувало, що його життя е сiре, безбарвне, одноманiтне, вилиняле, споловiле, безвигляд-не, безвiдрадне, безвихiдне, безнадiйне, що тужить, що скучае, що нудьгуе, що ожидае ii, щоб приiхала, щоб узяла його iз собою, вирвала з клiщiв безрадiсноi щоденщини, повела на широкi води життя. Писав: де ти? писав: жду. У цих рядках, киданих вогнем серця на нiмi сторiнки, був справжнiм поетом, а не тодi, коли римував «мадам» i «дам». Розкладав широко адресу:
Далека Незнайома.
Мiсто – Казка.
Вулиця – Соняшна.
Ч.?
Обережно, полохливо, боязко, тривожно, щоб нiхто не бачив, виходив з кiмнати й перекрадався, наче злодiй, попiд стiну. До поштовоi скриньки вкидав замкнену в бiлому конвертi свою невгамовну, невтишну тугу.
Аж неждано скоiлася подiя, що потрясла його життям, наче вiтер деревом. Це було, либонь, перед роком. Як звичайно, як щоденно, поволi всунувся перед вокзал пасажирський з правоi. Продзвонив свiй ритм, покiнчив акордом колiс, буферiв та ланцюгiв свою залiзну пiсню й ущух. Наче з мiха полiна дров, висипалися з дверей вагонiв приiзнi. З-помiж юрби виринула вона. Зiскочила зручно iз схiдцiв, перейшла жваво пероном i поплила розпливчастим кроком навпрямки до нього. Усмiхнулася чарiвливо й дзвiнкозвучним голосом запитала:
– Чи це ви називаетеся Степан Сойка?
Вiдповiв, паленiючи:
– Я.
А тодi подивилася в його очi приязно й добряче.
– Я вас шукала.
Стояв перед нею збентежений i зачарований, не можучи висказати одного слова.
– Ми, мабуть, знайомi?
Раптом спалахнув полум'ям кровi.
– О, так! Я до вас стiльки вислав листiв! Я про вас…
Швидко перервала:
– Ви? До мене? Листи? Не пригадую собi. Це хiба помилка?
Охолонув, прочуняв, наче би хто вилив йому на чоло вiдро холодноi води. Мамляв незрозумiло:
– Помил…
Жваво притакнула:
– Безперечно, що помилка. Мое прiзвище – Соня Шут.
Зам'явся.
– О-о-о. Справдi, знайомi. Старий машинiст. Ще й як знайомi. Тiльки вас не… Тiльки вас так довго не було. Ви змiнилися.
Засмiялася, а цей смiх розлився кип'ятком у його кровi.
– Змiнилася? Може.
В ii поглядi блиснуло щось збиточне, вигадливе, шутливе. Мав почуття, що вколола його гостра голка. Знiчев'я змiнила тембр мови й почала безбарвним, роблено байдужим голосом:
– Ви знаете молодого Мартовича? Гаразд. Будьте ласка, скажiть йому, що я приiхала й бажаю його якнайскорiше побачити.
Простягла розкiшну, тонку, зручну долоню.
– До побачення.
Зашарiвся, зменшився, прихилився вниз.
Ну так, знае його. Розумiеться. Це той студент i молодий письменник, що, як кажуть, його повiстi та оповiдання друкують навiть там, у столицi. Пригадуе собi. Вiдносив йому до оцiнки своi вiршi. Очевидно, пам'ятае добре…
З цього часу народився в ньому хтось другий. Давнiй Сойка лишився таким, яким був перше, яким був досi. Переживав тi самi настроi й почування, носив у серцi ту саму невигойливу, незлiкувальну тугу. Далi труiла його в'iдлива ржа нудьги, далi гриз болючий черв безнадiйностi, далi точила його шашiль сiрих димiв, наче миршавi дерева, що росли бiля рейок. У хвилi пiдсвiдомостi вкинув образ Сонi, й вiн став спiльним mianownikiem його арифметики мрiй. На днi туги та ii незаспокiйних дрижань лежав тепер росяний привид дiвчини, й випливав негайно на поверхню при кожнiй нагодi, при кожному зворушеннi. Деколи намагався засипати його порохом забуття, поховати в тишу незнання, заслонити занавiсою безпам'ятi, знов коли-iнде дорожився ним, наче найбiльшим скарбом, доглядав його, наче зимою нiжну квiтку в глечику на вiкнi. Щоб не вилиняв, не помутнiв, не скаламутився, не розтанув, не розвiявся. Бажав мати його завжди в повнiй яскравостi свiжого враження, у мережцi первiсних гарячих барв, у музицi непритишених теплих звукiв. Старався понести в серцi стоколiрний пейзаж кохання й не втратити з нього нi одноi пiвтiнi.
