скачать книгу бесплатно
– Марку!
Приспана, безвладна воля не спромоглася на зусилля, щоб задержати вiз. Двi дороги розминулися повз себе, роз'iхалися в двi противнi сторони. Навiть очей не звернув позад себе.
Два шляхи розiйшлися назавжди.
………………………………………………………………………
Ішла далi.
Волiклася безтямно, бездушно, безцiльно, приставала без причини, прискорювала нехотя ходу, звiльнювала ii мимохiть. Спотикалася об камiння, шпорталася в вирвах мiлкого пiску, плутала дерев'янi кроки. Дивилася перед себе незрячими очима, стояла довгi хвилини зовсiм непорушно. Без потреби пiдривалася до швидкого темпу, без цiлi пiдносила голову на небо й миттю знову хнюпилася вниз. Руки хиталися безвладними, обважнiлими рухами, iнодi здригалися неспокiйними, короткими, уривчастими жестами. Скрутила на бiчну дорогу, пiзнiше завернула польовою вузькою стежкою.
На обрii цвiла полум'яна рожа заходу.
З-за узгiр'я виринули раптом довгi блискучi шпуги рейок, напнутi, наче тятиви велетенських лукiв. Сяяли спокусливим, лукавим блиском.
…………………………………………………………………
Срiбна ноче, накрий абажуром тiней самiтний бiль людського серця!
[Перед вбивством]
Старий Шут кружляв мiж столом i лiжком з затисне-ними п'ястуками. Важкi, дебелi кроки дуднiли глухо в низькiй, убогiй примерклiй кiмнатi. Борсався, наче зловлений i замкнений у клiтцi хижак. В очах маяли зловiснi, похмурi блискавки.
На лiжку лежала Соня, зануривши обличчя в подушку. Плечима потрясало нервове дрижання. Хлипала тихо, безголосно, безмовно, безслiзно, нiмо. Одну руку встромила пiд заголовок, друга тремтiла поверхи, мовби перебирала струни. Горнулася до подушки, обiймала ii, начеб шукала в неi рятунку. ii дрiбне тiло щулилося, наче шмагана батогом мала тваринка.
Ляпав дощ.
Хмари курилися сувоями диму. Сумнi осiннi хмари, непрогляднi, наче вiчнiсть.
– Простiть менi, тату!
Похмурий, одноманiтний стукiт чобiт об долiвку.
– Простiть менi, тату!
Грубi чоботи лупали розмiрено й тупо.
В квадратах маленьких шиб сiрi, бруднi плями. Нiчого не видно. Дощ дзеленькав стогiнливо об скло.
Заялозена вуглям i маззю блуза морщилася на пригнутих додолу плечах машинiста.
– Я невинна, тату!
Затовщена, блискуча вiд сажi блуза розправилася гладко на плечах, напнулася, мов тятива лука.
Дощ хлюпав роздзвiнно об рейки. Холоднi краплини полоскали гаряче залiзо, розiгрiте недавнiм переiздом вагонiв.
– Не вiрите менi, тату?
Змочена дощем шапка пiднеслася з голови й упала на лавку.
– Не вiрите своiй доньцi?
Мозолиста порепана долоня зiм’яла раптово мокрий кашкет.
Дощ падав одностайно, одноманiтно, монотонно, сонливо, марудно, нудко, безнадiйно.
– Боюся… Чому ви…
Чорнi вiд палива пальцi зцiпилися судорожно в нiмiм, але багатомовнiм жестi.
Пальцi поринули глибоко в скуйовджену, густу, припорошену iнеем старостi розкошлану чуприну.
Осiння чвиря, сiра й сумна, наче людська доля. Немае початку й немае кiнця. Принаймнi, нiхто не вмiе ясно означити, коли зачинаеться й коли кiнчиться. Бодай нiхто не завважуе ii меж. Приходить невiдомо звiдкiля. Виринае десь iз-за лiсiв, десь вiд заходу або вiд сходу. Небо сiрiе. Ясна блакить линяе, половiе, сповиваеться сивою iмлою. День у день стае бруднiшою й туманнiшою. Над обрiем усмiхаеться сумно слiзна сльота. Розливаеться широкий струмiнь розледащiння й бездiлля. Мляве бажання дармувати обтяжае руки й ноги. Осоружна нудьга вверчуеться до костей. Остогидливий смак порожнечi лоскоче млосно язик. Глуха й тупа тиша вiдбирае всiм звукам iхню дзвiнкiсть. Одноманiтна сiрина вкривае всi речi й забирае барвам iхнiй блиск. Загальне притуплення, причавлення лягае на наше оточення й вiдiймае запахам iхню гостроту й приемнiсть. Мерзотна вогкiсть утискаеться в кожну клiтину нервiв, розпливаеться в кожнiй частинцi кровi. Люди ходять похнюпленi, носять у серцi невисловлену тугу й несвiдомий сум. Не говорять про це мiж собою, й оця невисказанiсть мучить iх, наче важка таемниця. Загадка щоденних трагедiй. Недоспiвана пiсня людського життя. Слiтна осiнь дошкульна, наче бiль зубiв. Така терпка, така гiрка й така буденна.
Ось така негода стояла над похилою хатою машинiста, над близькими рейками й над далеким мiстечком. Безрадiсна, немов душi тих двое простих людей, що ними торгав нiмий бiль.
Протяжно стугонiли мiцнi, повiльнi кроки на твердiй долiвцi. Приплющенi очi, мабуть, не бачили нiчого. А може, дивилися далi туди, де недобачують вiдчиненi. В устах тримав люльку, вже давно погаслу. Сливе що й не завважив цього. Пригорблена кремезна постать кидала велику тiнь. Людина й тiнь наближалися до себе й вiдда-лювали, зустрiчалися й розходили, подавали собi долонi й розлучувалися. Інодi ставали, нахилялися до себе й виявляли собi щось страшне, щось жахливе. Людина й тiнь про щось шепотiли, людина й тiнь змовлялися таемно. Обличчя було кам'яно непорушне. Одна-однiсiнька риса не задрижала. Людина була вирiзьбленою тiнню, а тiнь живою iстотою.
– Я невинна, тату.
Шапка пiднеслася раптово з лавки.
– Простiть менi, тату!
Кашкет закрив глибоко чоло, дiйшов майже до очей.
Ляпав дощ.
Старий Шут луснув гостро дверми й вийшов з кiмнати.
* * *
[Убивство]
Начальник станцii нудьгував.
– Собача погода.
Курив сьогоднi вже десяту папiроску. На снiданок проковтнув для пiдбадьорення двi чарочки, але все це нiчого не помогло на безнадiйний настрiй. Ворушився, наче дерев'яний манекен.
Голомозий, пiдтоптаний добродiй у чорному пiджаку з малими, жвавими очками. Облив дешевим одеколоном залишки волосся по обидвох сторонах круглоi голови й причепурив чорнi тендiтнi вусики. Пiдсмикав iх з помiтним удоволенням i дивився довго в кишенькове свiчадо. Дотикався з приемнiстю до гладко обголеного обличчя, оглядав з усмiшкою вставленi блискучi золотi зуби. Вийняв з нагрудноi кишеньки парфумовану шовкову яскравобарвну хустинку, витер злегка iмлаве дзеркало, ще раз переглянув дбайливо виплеканi виски, чи бритва не залишила де якоiсь самiтноi волосинки. Потер мокру шкiру гладеньким галуном i сикнув, наче вжалений бджолою. З невтримною, невтаемною розкiшшю обтягнув гарячу скронь тонкою верствою рожевоi пудри. Обтрушував пахуче борошно поволi, ледачо, насолоджуючись кожним жестом. Ще раз повiв долонею по чубi, що видатно вилисiв, i позiхнув широко, щиро, сердешно. Була в цьому лiнивому вiдруховi глибока нудьга й явне любування.
Саме покiнчив десяту папiроску, жбурнув недокурок до плювачки й сягнув машинально по нову. Заклав ногу на ногу, плечi подав сонливо взад, голову перехилив на поруччя й затягався глибоко запашним димом. Чув неозначену, безiменну, незрозумiлу порожнечу й дивну насолоду. Може, власне, любувався цiею порожнечею. Так солодко, так любо не думати нiчого, зовсiм нiчого. Хай осоружну працю думання заступить лоскотливе, приемне, пахуче куриво. Хай обвiе всi закутки уст, горла й грудей, хай перейде до кровi й мiзку. Хай розтане, хай розплинеться жилами. Як розкiшно чути сонний запах диму в кожнiй клiтинi тiла! Хай там кажуть собi: зневiра, знеохота, розпука, нудьга, безпросвiтна темрява, безрадiсна сiрина. Все ж таки варто жити, хоч би для цього запашного курива.
Бо справдi, який е глузд життя. Жiнки? Е-е-е-ех… Тiльки клопiт. Ще двi, три ночi – хай собi. Можна видержати. Але пiзнiше – здригнувся ввесь вiд стiп до голови – бррррр… Сльози, стогони, плачi, хлипання, млостi, претензii, тiтки, бабусi, дядьки, батьки, чоловiки, нареченi, гоноровi справи, судовi скарги тощо… ну, й грошi. Уже на саму згадку вiдчуваеться запах амонiяку та етеру й мерзенну вогкiсть слiз. Навчений досвiдом, тримае тепер у шухлядi двi пляшечки цих плюгавих рiдин i сливе тузiнь хустинок. На всякий випадок. Ану, котра прийде й стане млiти. Обережнiсть нiколи не зашкодить. Двi, три ночi, а пiзнiше ще бiльша нудьга. Таки правду сказав фiлософ, що найкраща самота. Що за фiлософ? Що мене турбуе якийсь фiлософ? Чи я зсунувся з глузду, щоб цiкавитися фiлософами? Агiй на них! А проте що правда, то правда. Чи не краще ось так сидiти собi й курити папiроску? Менша витрата, менший кошт, менший наклад, менше зусилля, зате бiльша вигода, спокiй, тиша та вдоволення. Немае жалiв, голосiнь, нарiкань, погроз. Не треба нiкого рятувати, не треба нiкому давати до нюхання етер. Лишаеться единий правдивий, вiрний, щирий, сердешний, незрадливий, незамiнний, незаступний, незабутнiй, непохитний, беззакидний, безхибний, безцiнний приятель – дим.
Подивився в вiкно.
Дощ саме ущух. Сиве, важке рядно неба висiло над розмоклим, розхляпаним подвiр'ям. Сiяла ще дрiбна, рiдка мжичка.
– Хай собi, але погода таки погана.
Люди базiкають про мене, верзуть нi те, нi це. Хай собi… Проте з мене хiба порядна людина.
Захлиснувся новою струею нудьги. Знову позiхнув протяжно.
– Все ж таки хiба…
Хтось застукав до дверей.
– Прошу.
Вiдчинилися широко, й замаяла в них висока тiнь Шута.
– Чого вам треба? Я сьогоднi не урядую.
Тiнь мигнула вздовж бiлоi стiни.
– Знаю. Я не в урядовiй справi.
Друга, нижча тiнь пiднеслася вiд вiкна, ворухнулася на пiдлозi й наблизилася до стола.
– Ми з собою тепер не маемо вже приватних справ.
Згiрдливий вимах рукою.
– Я не за жiнку, я…
Вiдповiв глумливий регiт на крiслi бiля стола.
Тiнь на стiнi з правоi пригорбилася ще бiльше, вигнулася в каблук.
– Я за…
Тiнь на долiвцi здригнула.
– Чого вам треба?
Тiнь на стiнi посунулася кiлька крокiв наперед.
– Ви знаете, чого менi треба.
– Нiколи.
– Ви напевно знаете.
Голос дзвенiв сильно, виразно, гостро.
– Але ж нi.
Мовчання.
Гнiвний жест рукою на крiслi.
– Не марудьте, старий!
Знiчев'я в повiтрi щось перервалося, трiснула якась струна.
– Соня… Моя едина Соня… Моя едина потiха, надiя, пiдпора, едина товаришка на старiсть… Мое едине щастя, осолода, радiсть… Моя едина помiч… Моя мрiя…
– Теретеретере, старий! Ще раз питаюся, чого вам треба?
Тiнь на стiнi метнулася, наче зранений в саме серце звiр.
– Ви падлюка… Ви-и-и… Ви не знаете, чого менi тре… Що ви з неi зробили?
Тiнь на пiдлозi перехилилася набiк.
– Я з неi нiчого не зробив. Я з неi не хочу нiчого робити. Справдi не маю охоти. Я вашоi доньки не знав, не знаю й не бажаю собi ii пiзнати. Мене ваша донька анi не грiе, анi не холодить! Хай собi! Менi до неi байдуже. Розумiете мене, старий, байдуже. Бай-ду-же. Це моi останнi слова. Прощайте.
На пiдлозi майнула тiнь простягненоi руки.
– Бiльше не маю приемностi з вами говорити. Прощайте.
Тiнь на стiнi випрямилася на ввесь рiст.
– Брехня…
Нетерпеливий порух тiнi на долiвцi.
– Будьте здоровi.
Тiнь на стiнi захиталася, мов пiдрiзаний дуб.
– Брешеш, падлюко.
Тiнь на пiдлозi пiднеслася з крiсла.
– Заспокiйся, старий. Сiдай собi. Вiдпiчни трохи, вiдiтхни. Захлистуешся криком. Спокiйно, спо-кiй-но. Ну добре. Так, так… Розумiете мене: спо-кiй-но.
Висока тiнь перенеслася iз стiни на долiвку, а, навпаки, низька з пiдлоги – на стiну. Перша пiдiйшла до крiсла, затрималася на долiвцi бiля його нiг, причикнула й скоротилася. Друга мерехтiла неспокiйно з одного краю стiни на другий.
Голос став набряклий розпукою, благальний, покiрливий, протяжний, майже м'який та нiжний.
– Моя Соня… Моя бiдна Соня…
Раптово бризнув болем.
