скачать книгу бесплатно
Раптом вiдчинилося вiкно одного вагону, вихилилася голова, а вiтер донiс до мене тихi слова:
– Будь щасливий… з нею!
…………………………………………………………………………………
* * *
[Кiнець Ігора]
Я не мiг заснути.
Перекидався з правого боку на лiвий i, навпаки, пхав долонi пiд подушку, витягав iх звiдцiля й клав на ковдрi, знову переносив iх на подушку, але це нiчого не помагало. Заплющував насилу очi, старався зовсiм, зовсiм не думати, викинути з свiдомостi всi гадки, вимести iх, мов смiття, пробував рахувати: один, два, три, чотири… Але все дарма. М'яка долоня сну не лягла на моему чолi.
Годинник стукав на стiнi рiвно, розмiрно, ритмiчно.
Одначе мое серце не дало достроiтися до його спокiйного темпу.
Уява хвилювала, мов розбурхана вода. Думки, наче брижi, випливали, мерехтiли, вовтузилися, плуталися, проблискували, дрижали, яснiшали, темнiли й танули безслiдно. Розприскувалися, мов iскри, й гасли. Але в пiдсвiдомостi родилися новi й знову вистрибали на поверхню. І знову маяли, блимали, кружляли, доки не потухли й не розплилися. Це повторялося раз у раз, раз у раз безперестанку. Якiсь дивовижнi примари, розвiйнi тiнi, розпливчасте привиддя, постатi без обличчя й обличчя без обрисiв, знайомi й незнанi, близькi й байдужi, гостродiйснi й iмлистi, виразнi й туманнi, чiтко нарисованi й безформнi, мiнливi, метушливi, плавкi, ворушкi, рухливi й непорушнi, легкi й олив'янi, невпiйманнi, безбарвнi, безколiрнi, дивно сiрi, тьмянi, безмовнi, безшелеснi, безгомiннi, мов з цього свiту й мов не з нього. Вiдштовхував iх вiд себе руками та ногами, а вони падали на мене, мов листя з дерев, накривали собою, чавили, душили, пригнiчували. Холодний пiт бучавiв на висках.
(Враження цього вечора були занадто сильнi, щоб мiг я тепер мiцно, крiпко, безжурно спати. Це не було видиво, це справдi вона. А може, таки не вона, а лише привид. Настирлива, улiзлива, млосна, солодкава музика дослiвно млоiла мене. Хто Соню туди завiв?)
Днiло.
Темрява ночi сiрiла, половiла, линяла, мов старе хутро. З однобарвноi чорноi площини почали виступати зразу блiдi, замазанi, недокладнi зачерки поодиноких речей, мовби на таблицi рисував хто сивою брудною крейдою. Згодом нестiйкi обриси дебелiшали, хмарнi, сiрi плями набирали живоi кровi кольорiв. З одностайного паперу ночi вирiзували ножицi дня силуети постатей, а пензель свiтла клав на них теплi барви.
Довго й даремно кликаний сон не злинув на втомленi повiки й зарання. Годi. Хоч я цiеi ночi майже зовсiм не спав, зiрвався з лiжка скорше вiд усiх удома. Нiяк не мiг видержати в цiй недоцiльнiй шамотнi з безсонням. Якийсь пiдсвiдомий неспокiй, якiсь невпiйманнi, невиразнi передчуття поставили мене на рiвнi ноги.
Змив себе холодною водою, здригаючись вiд свiжоi лоскотливоi розкошi, обтер грубим, Їдким рушником i поволi надягнув плаття.
За вiкном клекотiла весна водограями пахощiв. Спраглий вiтер пив жадiбно краплини рясноi роси й обсушував стеблини трав та пелюстки квiток.
День пiдпалював понад далеким узгiр'ям ватру сонця.
Ранок був такий подiбний до вчорашнього, коли ти вiд'iхав. Твоi останнi слова бринiли в ушах, немов комахи.
Одначе я не радiв, не вiдчував нiякого вдоволення, навпаки, мав дивне враження, що якась дуже важка струна мого «я» раптово трiснула, перервалася й уже бiльше не грае. Струна едина, незабутня, доконечна, необхiдна, нiчим не замiнна. Пiдсвiдомiсть воркотiла глухо й грiзно. Що вона знала?
…………………………………………………………………………………
Не минула година, коли замаяла на ганку жовта шапка листаря.
«Марку!
Прости менi, що не маю смiливостi сказати тобi цього просто до вiч, що вживаю посередництва нiмого, холодного паперу, коли можу миттю побачити тебе самого, як лише тiльки цього забажаю. Ти живеш побiля, тiльки рiка дiлить нас, але я не можу зважитися перейти мостом. Не маю вiдваги стиснути, як давнiше бувало, твоеi долонi.
Знаю, що це буде для тебе гострий та несподiваний удар, але ти видержиш його спокiйно й непохитно. Адже ж ти молодий мужчина й тобi не личило б iнакше. Вiрю, що не засоромиш мого поняття справжнього мужчини, не зрадиш образу, що я його витворила собi про тебе.
Не буду завивати стрiли в бавовну, анi полину солодити цукром. Це для тебе зайве. Поставлю справу серйозно й руба. Пам'ятаю, ти ненавидiв тих, що б'ють п'ястуком у шовкових рукавичках.
Знаеш, що нашу зимову пригоду я вiдпокутувала довгою хворобою. Зрештою, ви оба до мене навiдувались не один раз. Тодi я багато передумала, чимало перебалакала сама з собою, переглянула й перевiрила всi своi думки та почування. Вiдома рiч. Вечори довгi, наче вiчнiсть, безсоннi ночi, сестра хворих – самота, кажуть, глибше подивитися в свое нутро. Тодi бачимо такi тiнi та сутiнки, що ми iх перше не завважали, тодi постерiгаемо такi признаки, що ми iх досi в звичайнiм життi не мали часу запримiтити. Тодi посилюеться наш внутрiшнiй зiр. Стае гострий i хватае речi давнiше невпiйманнi або й зовсiм закритi. Серед цих непроспаних ночей я глянула крiзь нове скло на наше кохання й дiйшла до висновку, що вразить тебе боляче. Пригадуеш собi, що наша любов почалася при фальшивих сигналах. І правдивою хiба вона нiколи не була. Не перечу, я думала досi iнакше. Був час, я щиро вiрила в дiйснiсть цього почуття. Я тодi була б глибоко здивувалася, коли б хто запевнював про що iнше, я була б ще як розсердилася, коли б хто хотiв захитати цю вiру. Одначе тепер я дивлюся на це iншими очима. Не вмiю вiдповiсти, чи перше я оббрiхувала себе, чи справдi вiдчувала те, про що була свято переконана, а щойно згодом пiзнiше змiнилася. Коли почування минуло так легко й без потрясiнь, хiба не було воно таке доглибне, хiба не вросло своiм корiнням у спiднi шари душi? Знаю, моi слова для тебе жорстокi, але рубаю ними без хитання, щоб мiж нами не стояла брехня хвилевого настрою. Навiщо нам цiеi огорожi, навiщо нам цього миру? Вiн на погляд нiжний, тонкий, тендiтний, але спрожогу може стати дiйсним кам'яним муром, справжнiм тягарем. Краще бути вiльними i не в'язати собi майбуття хоч шовковими, але зате поплутаними та складними вузлами. Краще спинити гру перед порогом, що за ним могла би ждати життева вiдповiдальнiсть. Не обманюймо себе дiтвацькими привидами, забаганками, примхами й вiдрухами. Це, що тiльки дiткнулося поверхнi, а не зумiло ввiйти вглиб, не може бути завдатком i засновком прийдешнього. Наше кохання не видержало спроби самоти, спроби з усiх найпевнiшоi й найдоцiльнiшоi. Виявилося нетривке навiть супроти такого буденного удару. Воно вже при своему народженнi носило в собi насiння нетривалостi. Час дозволив йому пустити кiльцi, зацвiсти й вiдцвiсти.
Не обвинувачуй свого друга. Ти сам знаеш, що вiн не згодився би на ролю цього третього. Я не знаю, де вiн. Вiн явно мене цурався. Так рiдко його бачила, а одначе я тепер, щойно тепер зрозумiла, що тiльки з ним могла стати щасливою. Одначе не пiдозрiвай мене, що це тiльки звичайна замiна предмету почувань. Був один, а коли став нудким, знайшла другого. Це було би несправедливе, кривдне спрощення складного по сутi явища. Ти не надокучив менi нiколи, й я не шукала iншого. Це не пересит i бажання нового. Ми не змогли досi нашого почуття заспокоiти, не те щоб ним пересититись. Ми не мали ще часу i спромоги нудьгувати з собою, й я не замiнила тебе Ігором. Хiба знаеш настiльки свого друга, що не можеш мати нiяких пiдозрiнь супроти нього. Мiж нами не було й немае жодного роману. Ми вiд цiеi звiсноi подii взимi досi не бачилися. Не говорили з собою, не обмiняли одного-однiсiнького слова, одного-однiсiнького погляду, не писали до себе нiчого, навiть не чули про себе нiяких вiсток. Я втратила слiд його iснування. Одначе власне тепер, коли життя вичеркнуло його з моеi дiйсностi, вiн виринув у моiх почуваннях. Але вiн про це не мiг i не може довiдатися. Бо не тiльки е несвiдомi думки, але й несвiдомi почуття. Я його любила в пiдсвiдомостi вiд самого початку, а тебе тiльки як його найближчого друга, як когось, що нерозривно, нероздiльно, нерозв'язно з ним сполучений, сливе як його тiнь.
Знаю, що це виявлення вколе iдко, доглибно, дошкульно твою мужеську гордiсть i самолюбство. Але ти не е чванливий нi перед другими, нi перед собою, й проковтнеш цю гiрку правду без зайвих слiв ремствування. Я цiлком певна, що ти не зненавидиш мене за неi й простиш мою сумну помилку. Жертвами цiеi помилки стали й я, й ти.
В цi безсоннi зимовi ночi я освiдомила собi свое справжне почування, накiнець долетiв до мене його дiйсний голос. Спонукою до цього була хiба довга самота, що роз'яснила менi темнi нетрi мого власного «я». Сьогоднi чую, що не знайду без Ігора щастя. Марку, вiрю в твою шляхетнiсть, лицарськiсть, накiнець, у твою приязнь для нього й любов до мене. Саме тому, що мене любиш, поможеш менi вiдшукати його й не станеш нам на перешкодi. Ти сам розкажеш йому про мою таемницю й завернеш його до мене. Це Соня тебе просить, це ii едина й остання просьба.
Може, забагато домагаюся вiд тебе, але дозволяю собi на це тiльки тому, що вважаю тебе справжнiм мужчиною й справжнiм другом. А передусiм тому, що вiрю в твое велике кохання до мене. Ти напевно сповниш це. Крiм своеi приязнi та вдячностi нiчого тобi за це не дам, але хоч раз у життi побачу чин дiйсноi посвяти й буду горда, що маю такого приятеля. Може, не маю права жадати вiд тебе самовiдречення, але почування не зважають на слушнiсть i справедливiсть, не признають послiдовностi. Можливо, що твiй розум осудить мене, але серце простить менi. Саме те серце, що я йому завдаю непробачну кривду. Перед сповiдальницею твого кохання стане легким мiй кожен непрощенний грiх.
Не буду тебе морочити марудними порадами цього роду, як: забудь, знайди собi другу, будь щасливий без мене. Не буду повторяти трюiзмiв про обов'язки, задуми, постанови, про все те, що маеш виповнити й що повинно дати глузд твому життю. Це цiлком непотрiбне, це зовсiм зайве. Найкращим дорадником кожноi людини е вона сама. Гiн життя кожного з нас е стократ мудрiший вiд усiх золотих думок i признаних правд. Вiн поведе тебе, як i досi бувало, уперед, i вкаже тобi единий правильний шлях. Вiн стане сторожем на порозi твоеi свiдомостi й не допустить до неi вужа розпуки, чи навiть оси знеохочення. Без спротиву й негодування приймеш свiй пай. Знайдеш спроможнiсть перенесення сили почуття на iншу дiлянку й використання ii на iншому полi. Наша духова напруга не йде нiколи внiвець, хоч утратить свою зовнiшню основу, свою рiчеву спонуку. Тiльки треба вмiти вiдповiдно нею покермувати й покласти в неi нову суть. Треба пересунути ii до iншоi дiйсностi.
І ось я мимохiть забрела в поради. Чую iхню трафаретнiсть, а навiть деякий вiдтiнок самолюбства. Щоб лише менi було гаразд, а ти поможи собi так i так. Чи, проте, не е вони правдивi?
Одначе я зовсiм тебе не покину, й ти не вiдштовхнеш мене гнiвною рукою. Залишишся моiм найкращим другом, моiм i його. Будеш нашим братом i порадником, товаришем щастя та горя, долi та недолi, успiхiв та невдач. Не поталанилося тобi знайти в менi кохану, зате знайшов найщирiшого приятеля. Знову вiдчуваю, що нехотя подаю тобi гiркий порошок у шоколадi. Але сам признай, чи цi слова не е справдi щирi, чи цi запевнення не походять iз серця.
Кiнчу цей довгий лист з мiцною вiрою, що мене не розчаруеш, що виявиш себе таким, за якого тебе завжди вважала й досi вважаю. Я тепер у важких обставинах. Коли зараз не стрiну Ігора й вiн не подасть менi помiчноi долонi, може скоiтися зi мною лихо.
Прощай!
Твiй друг
Соня».
…………………………………………………………………………………
Ходив по кiмнатi неспокiйною, уривчастою ходою, приголомшений, пiд враженням щойно прочитаного листа. Думки розблискували манливими, мiнливими вогниками. Щохвилини повертав настирливий, уiдливий рефрен.
…i це якраз тодi, коли саме ти постановив посвятитися для нас, коли власне вiд'iхав, щоб не стати нам на перешкодi.
Раптово вiдчинилися дверi й появилася в них мати. Була блiда, а в тремтячих долонях тримала газету. Не могла видобути слiв. Заiкувалася:
– Твiй тов… цей, що в нас жив… твiй при… твiй приятель…
– Що?
– Читай!
Щоденнi вiстi, 15 травня 1930
ст. 5
Новинки
Самоходова катастрофа. Учора в самому середмiстi на найрухливiшiй вулицi Центральнiй навпроти Народного Банку трапився знову нещасний випадок. Вантажний самохiд переiхав молодого асистента хiмii на нашому унiверситетi п. Ігора Забарського, що саме переходив бульваром. Покликаний лiкар Рятунковоi Станцii ствердив негайну смерть. Шофера арештовано, але по складеннi протокола випущено на волю. Як посвiдчили свiдки, давав вiн зовсiм правильно остережнi сигнали. Молодий учений, мабуть, iх не чув.
* * *
[По смертi Ігора]
Ігоре, чи ти згадуеш про мене там, на другому березi?
Прости менi, що смiю викликувати твою таку близьку й таку далеку тiнь. Прости менi, що не шаную твого великого спокою, що поважився колотити твою святу тишу.
Такi свiжi, такi недавнi спомини, й одночасно такi далекi. Не маю певностi, чи це не дiеться сьогоднi, а одночасно чи це взагалi коли-небудь бувало. Цi подii такi гострореальнi й такi недiйснi. Розвиваються саме тепер перед моiми очима, але дивлюся на них крiзь закурену кiптявою шибу. Хочу вимазати, витерти кiпоть, але це менi не вдаеться. Подii вiддалюються, утiчуть вiд мене, накри-ваються занавiсою iмли, розпливаються, тануть у небуттi. А так ще недавно стискав ти мою долоню.
Виймаю з шухляди пожовклий вирiзок з газети. Читаю, мовби вперше, мовби щойно принiс його листар, а одночасно, наче казку з дитячих лiт або вирвану сторiнку з сенсацiйноi повiстi.
Щоденнi вiстi, 16 травня 1930
ст. 2
Загадка вченого
Трагiчна смерть молодого вченого пiд колесами самоходу викликала чималий вiдгомiн у нашiй пресi. Ми негайно вислали нашого репортера, щоб призбирав подробицi про нещасливий випадок i про його жертву. На цьому мiсцi подаемо iнтерв'ю з вiдомим професором нашого унiверситету др. Емiлем Гавельським, що його асистентом та учнем був покiйний. Проф. Гавельський е нашою найвизначнiшою повагою в дiлянцi органiчноi хiмii.
Редакцiя
Стiл закинений книжками й числами грубих загра-ничних природничих журналiв. Шановний сивоволосий професор проходжуеться задумливо бiля великого вiкна. Приймае мене ввiчливо, з сумною усмiшкою. Коли довiдався про цiль моiх вiдвiдин, балачка переходить скоро на властиву тему.
– Забарський працював у мене вiд початку своiх вищих студiй i був справдi моiм найкращим учнем. Без огляду на свiй молодий вiк мав уже в своему науковому надбаннi сливе що й десяток менших та бiльших розвiдок i статей. Крiм цього, цiкавi лабораторнi дослiди, переведенi спiльно iз мною. Робив дiйсно надзвичайнi надii на будуче, не переборщимо, коли скажемо, що заповiдався небуденно. Наймаркантнiшою його прикметою було вмiння лучити педантичну точнiсть дослiдника з широкими овидами мислителя. Мав не тiльки основне знання в дiлянцi органiчноi хiмii, але також великий засiб вiдомостей з усiх природничих наук, а навiть i спекулятивноi фiлософii. Найкраще знаменуе його зацiкавлення, його методу й його можливостi розвiдка про iндетермiнiзм у природознавствi.
Тут добрячий професор переривае, порпае в кучугурi книжок, що лежать на столi, й добувае з неi товстеннi числа вiдомоi «Zeitschrift f?r Naturwissenschaft». З батькiвською чутливiстю гладить iх, усмiхаеться до них, перекладае, аж укiнцi находить бажаний номер. Розгортае дрижачими руками сторiнки зшитка.
– Ця розвiдка – це не була тiльки iнформацiйна стаття про моднi заграничнi напрямки. Вона вмiщуе в собi далеко багатший змiст. Це справжня оригiнальна студiя.
Накiнець дозволяю собi запитатися шановного розмовника, як задивляеться на причину катастрофи покiйного Забарського. Професор не вмiе вiдповiсти й безпорадно розкладае руки. Пригадую обставини трагiчноi подii. Як вiдомо з учорашнiх щоденникiв, шофер iхав цiлком правильно й остерiгав приписаними сигналами. Полiцай, що кермував тодi вуличним рухом, давав також вiдповiднi знаки. Молодий асистент iшов, наче слiпий та глухий. Чи це об'яв славнозвiсноi розгубленостi вчених?
Професор усмiхаеться, тепер здiймаючи своi великi окуляри.
– Нi. Покiйний не був нiколи розгублений, навпаки, був дуже вважливий, жвавий, проворний, уто-ропний, чулий на зовнiшнi спонуки. Умiв думати, ще як умiв думати, але задумливо не ходив помiж людьми. Не замикався нiколи в своему нутрi, умiв дивитися й слухати.
– Отже, самогубство?
На щире, простодушне обличчя достойного господаря лягла тiнь задуми й суму.
– Не знаю. Цього дня перед полуднем був у мене. Нiчим не зраджував самовбивчого намiру, нiчим не виявляв лихих думок. Був зовсiм спокiйний, навiть оживлений i бадьорий. Довго балакали ми про останнi новини в природознавчiй лiтературi, переглядали новiжурнали. Говорив, що на днях покiнчив нову розвiдку й вислав ii до берлiнськоi редакцii. Я зацiкавився дуже цiею студiею. Вiн обiцяв менi принести на другий день вiдпис рукопису. Уже його нiколи не принесе. Уже нiколи… Жартував, кидав легкою рукою дотепи, оповiдав якiсь анекдоти про нашого знайомого, одного математика, пссссс…
Тут приемний розмовник усмiхнувся хитро й добряче, але миттю споважнiв. Продовжував далi, витираючи хустиною окуляри.
– Нi, нi. Нiчим не об'являв понервування, внутрiшнього несупокою, знеохочення, розпуки. Зрештою, не мав до неi причини. Не згадував менi нiколи про жаднi невдачi або нещастя. Правда, останнiми часами я довго його не бачив. Мав застудитись зимою на якiйсь проiздцi саньми й мусив лишитися в батькiв на селi. Так писав до мене. Але це минуло безслiдно, без яких-небудь наслiдкiв. Власне, щойно вернув до столицi до своiх зайнять i обов'язкiв, вернув погiдний, веселий i вдоволений, як звичайно. Нi, такою не може бути людина, що мае за кiлька годин наложити на себе руку.
– У такому разi треба погодитися, що молодий учений узяв свою загадку iз собою назавжди.
– Так.
Цим словом покiнчив шановний професор нашу розмову й стиснув мою долоню на прощання. Я вийшов, дякуючи щиро за цiкавi iнформацii.
С M.
Читаю цi слова хiба вже сотий раз i за кожним разом вiдслонюють для мене новий змiст. Вертаю до них, наче до улюбленоi повiстi або до найкращих вiршiв. Для звичайного читача це байдужий некролог, пересiчна посмертна загадка з обов'язковими в такому випадку похвалами, переборщеними суперлятивами, робленими жалями з приводу втрати якогось там либонь багатонадiйного юнака, пiдбарвлена для цiкавостi формою розмови й дрiбкою буденноi сенсацii. Зрештою, рiч досить зручно написана. Для мене слова цi мають запах здавленого, погаслого щастя й незбагненноi таемницi, насовують безконечнi сполучення думок, ворушать нескiнченний ланцюг споминiв. Дослiвно хвилюють мене, наче новi враження. Вiдчитуванi сотий раз, нiчого не тратять на своiй силi, на своiй яскравостi.
Нi, я нiколи не погоджуся з жорстокiстю, безумством, безглуздям того, що називаемо долею. Що це е доля? Що значить це коротке, милозвучне, дзвiнке слово? Гарне, кругле, нiжне, витончене, тендiтне, пахуче. Ви знаете запах слiв? Говоримо: така наша доля, доля дала – доля взяла. Повторюемо тисячократ це слiвце й не розумiемо його. Може, власне тому, що його так часто повторяемо. Є слова, до тiеi мiри зрозумiлi, що аж перестаемо iх розумiти. Їх звук витончуеться, набирае гнучкостi, вигладжуеться, мов камiнчик у водi. Стають легкi, мов порошинки пiску. Їх змiст росте, переростае первiснi межi, аж накiнець не може помiститися в своiй малiй шкаралущi. Тодi наступае смерть слова. Звук лишаеться на землi, змiст вiдлiтае. Але мертвi слова кружляють далi мiж людьми.
Нi, Ігоре, я не розумiю того, що скоiлося мiж нами. Слово «доля» не вияснюе менi нiчого, зовсiм нiчого. У тiй довгiй розмовi з тобою, що вже наближаеться до кiнця, я перейшов майже все.
…………………………………………………………………………………
* * *
[Зустрiч]
Золота осiнь.
Мiдним листям заквiтчана, спiлими яблуками закосичена, червоним верховiттям вiнчана, сивим павутинням залентчена, отавою замаена, стернями обперезана, цвiркунами розсшвана.
Линуло листя з лип, кленiв, дубiв, осик, вiльх, ясенiв, букiв, яворiв, топiль, грабiв, осокорiв, берiз, в’язiв, вересiв, каштанiв, берестiв. Линуло жовте, солом’яне, помаранчове, рожеве, мосяжне, бронзове, червоне, руде, малинове, криваве, пурпурове, фiалкове, гниле, сине, чорне, сиве, срiбне. Водограi барв, струменi кольорiв, потоки яскравих плям i нiжних пiвтонiв, оргiя ядерних, гострих мазкiв i тонких начеркiв. Густий, ситий, теплий олiй i тендiтнi, легенькi пастелi. Простi, великi, суттевi лiнii й манiжнi, штудернi,[8 - Штудернi – вишуканi.] складнi закарлючки. Тисячобарвна пiсня осенi. Спiла пiсня життя. Повна, кругла, яра, соковита, наче стиглi яблука в садi. Пахуча медом у пасiках i житом у шпихлiрах. Щедра, розтратна, гучна, великодушна, пишна. Пiсня довершеноi, досконалоi повноти. Полудне. Сьомий день по працi.
Поля безлюднi, порожнi. Їхнiй плiд спочив у набряклi клунi, гумна, токи, гамазеi, а вони вiддихали по важкiй та томлячiй дii родження. Хоч цей короткий час могли ледачо дармувати. Прийшла солодка охолода спiтнiлим вiд жари лiта грудям землi. Прийшла лiнива розкiш бездiлля втомленим, чорним долоням. Сите ледарювання при накритiм столi. Вдоволення, виставнiсть, багатство, вiдпочинок, сонливiсть. Задума, яка появляеться завжди в тих, що мають багато вiльного часу.
Спрожогу майнула на стернi польова миша. Котилася швидко загонами, борознами, межами, пiдстрибала жваво вгору, смiялася бадьоро вушками, виверталася рухливо, обнюхувала цiкаво забутi колоски, гойдалася чудернацько на заднiх лапках, моргала дрiбними, наче порошинки, очками. Тiшилася з нiчого без пуття й без тямки. І, може, власне в цiй безглуздiй радостi малоi сiроi мишi був найбiльший глузд. Найбiльша мудрiсть життя. Знання, рiвне мудрощам пожовклих пергаментiв, запилених фолiантiв, накопичених книгозбiрень. Наче заблукана усмiшка минулоi весни, мерехтiла над скибами життерадiсна мордочка куцоi фiлософки природи. Була найяскравiшим протиставленням до непорушноi втоми оточення й до його важкого, багатого вбрання та одночасно найкращим його доповненням. Була незавважним знаком вiчноi перекiрливостi невсипущих, невтомних сил життя, заклятого в зовнiшнi постатi землi.
Жовте павутиння дорiг, навiяне кругойдучими вiтрами. Шляхи невiдомо звiдкiля й невiдомо докiль. Стежки таемнi, наче прийдешне. Хто пов'язав мотуззям шляхiв землю з небом?
Вiз плив туманами сивого курива. То виринав понад хвилi пилюки, то потопав у жовте плесо. Колеса краяли греблi пороху, немов швидкий човен бурхливi вали каламутноi води. Грузли в пiскове борошно, наче в хитке трясовиння.
Марко плющив очi вiд пилу й вiд соняшного блиску. Порошинки втискалися в уста, у нiс, у горло, застрягали мiж волоссям, налiтали за комiр. Виплював iх з пересер-дям, струшував з рукавiв i вiддихав з пiльгою, коли вiз добувався на коротку мить з кучерявих, густих хмар. Пiд повiками нестерпно пекло, й рука нехотя пiдносилася, щоб розтирати завiянi пiском очi. Свiдомiсть остерiгала його перед цiею необережнiстю. Отож моргав нетерпеливо й розширювалися зiницi, немов квiтки на свiтаннi. Тодi бачив широкий краевид, облитий медом осенi.
Перед ним лежали далекосяжнi пожовклi поля, наiженi колючими стернями, й далечiнь, заслонена високим обрiем. Перед ним лежало невiдоме майбуття, закрите стiною часу. Поза ним волiклися тяжкi бовдури куряви. Слiдком поза ним волiклися також i важке минуле, замкнене в чотири стiни тюрми, що ii саме недавно покинув. Колишне, наче тiнь за плечима, прийдешне, наче iмла перед очима. Мряка накривае тiнь, i розпливаються iхнi межi. Усе стае суцiльним сутiнком. Минуле тане в майбутнiм i затираються iхнi границi. Приходить безчасова, понадчасова й позачасова хвилина. Існування в четвертому вимiрi, у вимiрi думки.
Марко жив тепер поза межами вiдчування. А може, вiдчував так сильно, що його чуття не мало гранi. До речi кажучи, чи це не все одно? Інодi сприймаемо враження так iнтенсивно, що аж стають нам байдужi. Коли спонука перевищае нашу вiдбiрну спроможнiсть, свiдомiсть самозбереження заслонюеться перед нею, зачиняе своi дверi та вiкна. Розмiрно завелика сила удару викликуе таку саму протидiю. Тодi чуемо, але не вiдчуваемо. Ми е потрясенi якимсь явищем i не завважуемо його, проходимо повз нього зовсiм спокiйно, минаемо його, наче звичайний, буденний випадок. Свiдомiсть заздалегiдь остерiгае нервовi проводи, загодя приготовляе iх так, що вони не переносять вражень до неi, але, навпаки, зiштовхують iх униз. Свiдомiсть перетворюе враження в такий спосiб, як вгнуте дзеркало – образи предметiв.
Їхав з тюрми й не тiшився з нiчого. По кiлькох мiсяцях перший раз ловив очима розвiйний безкрай обрiiв i дивився перед себе зовсiм байдуже. Легенi, затхлi вiд гнилого, вогкого повiтря, перший раз перемив свiжим вiтром, переполоскав лагiдним подувом пiль, наче холодною водою. Одначе це не принесло йому жадноi полегшi. Бодай так йому здавалося. Привиклий до малого обсягу в'язничних кiмнат, до iхньоi вузини й стислоi обмеженостi, до кислоi задухи непродувних казниць, п'янiв вiд запаху просторiв, вiд далекоi синяви неба, вiд свободи невгамовного гону вiтрiв, упивався горiлкою безмежжя. Голова ходила ходором, наче на гойдалцi або коли вихилимося через стiну лiтака. Небо кружляло над чолом, мов рухома пересувна кльоша, мовби хто обертав колесо овиду. Свiт ставав кератом, а Марко його вiссю. Усе вихорилося, ворочалося повiльним, одноманiтним, одностайним крутежем. Обриси затиралися, замазувалися сивою iмлою, рябi, яскравi барви зливалися в одноколiрну жовтяву площину. Границя мiж небом а землею розвiялася, одне з одним перемiшалося. Небо пiд захiд сонця сплинуло золотим струменем, на поля лягла темно-синя, сливе фiалкова тiнь. Жовтi й червонi попруги, рудi цятки, блакитнi сутiнки, голубi, сизi померки вовтузилися, клубилися, плуталися, переливалися, заходили одне на одне, танули одне в одному. Годi було розрiзнити, де е небо, а де земля. А також важко пiзнати, де кiнчиться дiйснiсть, а де починаеться уява.
Краевид плив повз очi, ушi, уста, рамена стобарвною, бурхливою рiкою, розлитою повiнню. П'янкий подих безкрайого простору й химерна метушня водограiв барв дурманили свiдомiсть, наче опiй, пускали в чорторий думки й притуплювали вразливiсть. Вертав з тюрми до рiдного мiстечка, бачив iзнов знайомi лани, позолоченi бабиним лiтом, i не думав зовсiм нi про що, не цiкавився нiчим, був до всього байдужий. Замiсть радощiв, легкостi, здоров'я, свiжостi вiдчував дивну обважнiлiсть. Незрозумiла йому самому мертвота обгорнула голову, руки та ноги, недiйсне мотуззя прив'язало його до воза, причавило невидимою скелею в садженнi. Почував себе бездушною колодою, що ii везуть невiдомо куди й навiщо. А може, власне поверхня його свiдомостi була занадто схвильована й скаламучена, щоб думка й нерви могли вiльно й правильно дiяти. Найвища бурхливiсть i найвище отупiння, крайне зворушення й крайне безчуття межують дуже близько iз собою, лежать на однiй площинi побiля себе.
Бо коли б не обкутала iмла несвiдомостi вражень та думок, бачив би розкiшну рiзку жовтня, чув би лебедину пiсню природи. Сосновi пахощi вiтру, лоскотливий дотик гарячого пiску, звiряче тепло родючоi землi, ледачий вiдпочинок нагрiтоi лiтом життетворноi розпусницi.
Осiнь розкидала навкруги срiблястi вiнки павутиння, розпинала бiлi повiсма на червонiм листi каштанiв, обмотувала нiжним волокном гостру кiльчасту стерню, вишивала шовковою мережкою зелень трави, пряла довгi нитки на кужелi лип, заплiтала яснi коси на вербах i березах, висмикувала тонкi мотузки з кучерявоi пряжi, розвiшувала легкi сiтi над шляхами. Зоставляла тенета на людську тугу. Осiнь, розспiвана мiдним лускотом трiскучих каштанiв i шумливим шорохом падучого листя.
Але серце Марка не попало в сильце осенi. Серце, збайдужнiле на красу оточення. А може, власне п'яне шоломливим чадом природи. Куняв на возi, колиханий сонним гойданням.
Навпроти на шляху замайорiла тiнь. Навстрiч наближалася дрiбна постать, закутана сутiнками грядучого вечора. Ішла поволi, дуже поволi. Непевно, боязко.
Довго не завважив ii. Дивився кудись у порожнечу, кудись понад крайнебо, кудись у безвiсть. А може, загалом нiкуди не глядiв, хоч очi були розплющенi. Знiчев'я виринула з померкiв перед возом, наче з-пiд землi. Стала вiч-на-вiч, осяяна червоним блиском заходу.
Зударилися iз собою два тихi, пронизливi оклики.
– Соне!
