скачать книгу бесплатно
П’ятеро тiкають разом
Інiд Блайтон
Славетна п’ятiрка #3Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Тiкаючи вiд ненависного сiмейства Стикiв, що окупувало будинок Джорджi, скориставшись вiдсутнiстю ii батькiв, славетна п’ятiрка знову вирушае на острiв Кирiн, де минулого року вони знайшли скарб – золотi зливки. Однак цього разу Джулiан, Дiк, Енн та Джорджа раптом виявили на островi чужинцiв. Знайшовши на старому затонулому кораблi, викинутому штормом на рифи, новеньку валiзу, вони вирiшили, що це оборудки контрабандистiв. Аж тут якось уночi дiтлахи почули дитячий крик…
Інiд Блайтон
Славетна п’ятiрка
П’ятеро тiкають разом
Enid Blyton
FIVE RUN AWAY TOGETHER
First published in Great Britain in 1944 by Hodder & Stoughton Limited
This edition first published in Ukraine in 2020 by Folio Publishers Ltd
Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi
Переклад з англiйськоi Леся Герасимчука
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
Text copyright © Hodder & Stoughton Limited, from 1997 edition
Cover illustration by Laura Ellen Anderson copyright © Hodder & Stoughton Limited
© Л. А. Герасимчук, переклад украiнською, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
* * *
Роздiл 1
Лiтнi канiкули
– Джорджо люба, заспокойся й займися чимось, – попросила мати. – Я намагаюся вiдпочити, а ти увесь час тиняешся з Тiмотi туди-сюди.
– Вибач, мамо, – сказала Джорджина, беручи пса за нашийник. – Але менi без друзiв самiтно. Скорiше б настало завтра! Я iх уже цiлих три тижнi не бачила.
Джорджина вчилася у школi-iнтернатi зi своею кузиною Енн, а на канiкулах вона, Енн та ще двiйко братiв Енн – Джулiан i Дiк – збиралися разом i весело бавили час. Тепер були лiтнi канiкули, й три тижнi з них уже минули. Енн, Дiк i Джулiан кудись поiхали з батьками, а батьки Джорджини побажали, щоб iхня дiвчинка побула з ними, й тому вона залишилася вдома.
І ось, нарештi, завтра ii друзi мають приiхати, щоб провести залишок лiтнiх канiкул з нею в Кирiн-котеджi, старiй родиннiй садибi.
– Гарно буде, коли вони приiдуть сюди! – сказала Джорджа (так ii зазвичай називали) своему собацi Тiмотi. – Дуже гарно. Ти згоден, Тiммi?
– Гав, – вiдповiв Тiммi й лизнув руку Джорджi.
Джорджа, як завжди, була одягнена по-хлоп’ячому: у джинси й светр. Вона завжди хотiла бути хлопцем i не вiдгукувалася, коли ii називали Джорджиною. Тому всi ii звали Джорджею. Першi тижнi лiтнiх канiкул вона постiйно журилася, що поряд немае друзiв.
– Ранiше я вважала, що люблю бути сама, – сказала вона Тiмотi, який, здавалося, завжди розумiв кожне ii слово. – Але тепер я знаю, що це глупство. Набагато приемнiше бути з друзями, дiлитися з ними й товаришувати.
Тiмотi схвально постукав хвостом по землi. Вiн теж полюбляв товариство iнших дiтей. І також скучив за Джулiаном, Енн i Дiком.
Джорджа повела Тiмотi на пляж. Вона прикрила рукою очi вiд сонця й подивилася на вхiд у затоку. Посеред затоки, нiби на сторожi, виднiвся скелястий острiвець, на якому височiли руiни старого замку.
– Скоро ми знову вiдвiдаемо тебе, острове Кирiн, – з нiжнiстю сказала Джорджа. – Цього лiта я ще не плавала до тебе, бо човен мiй ремонтують, але незабаром його полагодять, i я попливу до тебе. І знов обнишпорю уздовж i впоперек старий замок. Тiме, ти пам’ятаеш нашi пригоди на островi Кирiн минулого лiта?
Авжеж вiн чудово пам’ятав, бо й сам брав участь у бентежних пригодах. Вiн з усiма спускався до пiдземелля замку, допомагав знайти скарб i задоволення отримав не менше за чотирьох любих друзiв. Тiмотi тихенько гавкнув.
– Пам’ятаеш, Тiме? – сказала Джорджа й поплескала його по спинi. – Правда ж, гарно було б знову туди попливти? Знову потрапити у пiдземелля. А пригадуеш, як Дiк спустився в глибокий колодязь, щоб урятувати нас?
Приемно було згадувати торiшнi приключки. І тим сильнiше бажала Джорджа, щоб настало завтра, коли приiдуть трое ii друзiв.
«Як би я хотiла, щоб мама дозволила нам пожити на островi хоч тиждень, – думала Джорджа. – Ми отримали б величезне задоволення! Пожити на моему власному островi!»
Це був власний острiв Джорджi. Тобто вiн належав ii матерi, але два чи три роки тому мати сказала, що могла б вiддати його Джорджi, й Джорджа тепер вважала його своею власнiстю. Й усi тамтешнi кролики належали iй, усi дикi птахи та iншi створiння.
«Коли друзi приiдуть, я запропоную вирушити туди на тиждень, – схвильовано думала дiвчинка. – Вiзьмемо з собою iжу та потрiбну всячину й поживемо там самi. Почуватимемося, як Робiнзон Крузо».
Наступного дня Джорджа сама вирушила бiдаркою, запряженою понi, зустрiчати друзiв. Мати теж хотiла iхати, але потiм сказала, що трохи нездужае. Джорджа навiть за неi стривожилася. Надто часто останнiм часом мама посилалася на нездужання. Можливо, це через лiтню спеку. І справдi спека була нестерпна. День у день – блакитне небо й слiпуче сонце. Джорджа сильно засмагла, стала темно-брунатною, i на смаглявому обличчi яскраво видiлялися блакитнi очi. Волосся вона обстригла ще коротше, нiж зазвичай, i тепер справдi було важко впiзнати, хлопець це чи дiвчинка.
На станцiю прибув потяг. З вiкна вагона радiсно махали три руки, i Джорджа в захватi закричала:
– Джулiане! Дiку! Енн! Нарештi ви приiхали!
Трое дiтей вискочили з вагона. Джулiан гукнув носильника.
– Нашi речi у багажному вагонi. Привiт, Джорджо! Як ся маеш? Йой, як ти виросла!
Усi дiтлахи пiдросли. Тепер вони були на рiк старшi й вищi, нiж тодi, коли вiдбувалися захопливi подii на островi Кирiн. Навiть Енн, наймолодша з дiтей, не виглядала таким уже малятком. Вона кинулася на шию Джорджi, мало не збивши ii з нiг, а потiм вклякла бiля Тiмотi, який ошалiв вiд радостi зустрiчi з трьома друзями.
Здiйнявся неймовiрний галас. Усi навперебiй викрикували кожен своi новини, а Тiмотi без угаву гавкав.
– Нам здавалося, що потяг нiколи не доiде!
– Тiмотi, любий, ти зовсiм не змiнився!
– Гав, гав, гав!
– Матуся дуже жалкуе, що не змогла зустрiти вас.
– Джорджо, як ти засмагла! Тепер ми повеселимося!
– Гав, гав!
– Цить, Тiмотi, милий, заспокойся – ти вже розiрвав менi краватку навпiл. Любий друзяко, як приемно знову тебе бачити!
– Гав!
Носильник пiдвiз iхнiй багаж, i його швидко переклали в бiдарку. Джорджа вйокнула, й понi, який терпляче чекав веселу компанiю, рушив чвалом. П’ятеро друзiв у бiдарцi перекрикували одне одного. Але горував над усiма потужний гавкiт Тiма.
– Сподiваюся, твоя матiнка не захворiла? – спитав Джулiан, якому подобалася тiтка Феннi. Вона була привiтна й добра i любила, коли дiти збиралися в ii будинку.
– Гадаю, вона трохи заслабла через спеку, – враз посерйознiшала Джорджа.
– А як ся мае дядько Квентiн? – поцiкавилася Енн. – З ним усе гаразд?
Батька Джорджi трое ii друзiв недолюблювали через його вибухову вдачу, i хоча вiн завжди вiтав у себе трьох кузенiв, дiти його не обходили. Тому вони нiяковiли в його присутностi й радiли, коли його не бувало вдома.
– З татом усе гаразд, – бадьоро вiдповiла Джорджа. – Вiн тiльки через маму тривожиться. Коли вона здорова i весела, вiн наче ii не помiчае, але коли iй зле, вiн страшенно хвилюеться. Тож будьте з ним обережнi. Ви знаете, який вiн, коли щось його турбуе.
Авжеж, дiти це знали. Якщо щось не так, дядьковi Квентiну краще не потрапляти на очi. Але навiть думка про запального дядька не могла затьмарити iхню радiсть. У них канiкули, вони iдуть до Кирiн-котеджу, вони бiля моря, з ними любий друзяка Тiмотi, на них чекае сила-силенна розваг.
– Джорджо, а ми попливемо на острiв Кирiн? – запитала Енн. – Давай попливемо! Ми ж там не були з минулого лiта. Пiд час зимових i великоднiх канiкул була кепська погода. А тепер вона пречудова.
– Звичайно, попливемо! – жваво вiдповiла Джорджа, ii блакитнi очi сяяли. – А знаете, що я придумала? Що буде чудово попливти на острiв i пожити там цiлий тиждень самим! Ми стали старшими, i я впевнена, що мама дозволить.
– Попливти на твiй острiв i пробути там цiлий тиждень! – вигукнула Енн. – О! Аж вiри не йметься, що це можливо.
– Це наш острiв, – швидко виправила ii Джорджа. – Хiба ви не пам’ятаете? Я ж обiцяла роздiлити його мiж нами чотирма! Я ж говорила серйозно. Вiн – наш, а не мiй.
– А Тiммi? – запитала Енн. – Хiба вiн не заслужив на власну частку? Можна подiлити острiв на п’ять частин, щоб одна була для нього?
– Вiн може бути спiввласником моеi частки, – зауважила Джорджа. Вона зупинила понi, й четверо друзiв та пес задивились удалину на прозору блакить затоки. – Онде острiв Кирiн, – махнула рукою Джорджа. – Наш любий острiвець. Я згоряю вiд бажання попливти туди. Я досi не могла цього зробити, бо мiй човен лагодили.
– Тепер ми можемо рушати туди всi разом, – сказав Дiк. – Цiкаво, кролики там ще такi ж ручнi?
– Гав! – одразу вiдгукнувся Тiмотi. Варто було йому почути слово «кролики», як вiн збудився.
– Тiме, марно ти розмрiявся про кроликiв на Кирiнi, – зауважила Джорджа. – Я не дозволяю тобi за ними ганятися.
Хвiст Тiма враз опустився, i вiн журно поглянув на Джорджу. Це було едине питання, в якому у нього з Джорджею не було згоди. Тiм був переконаний, що кролики iснують для того, щоб вiн iх полював, а Джорджа так само була переконана у протилежному.
– Вйо! – сказала Джорджа понi й смикнула вiжки. Конячка пiшла чвалом до Кирiн-котеджу, i невдовзi вони пiд’iхали до головноi брами.
З дверей чорного ходу вийшла кислолиця жiнка i взялася допомагати вивантажувати речi. Дiти ii ранiше не бачили.
– Хто це? – пошепки запитали вони у Джорджi.
– Нова куховарка, – вiдповiла та. – Джоанi довелося пiти, щоб доглядати свою матiр, яка зламала ногу. Тодi мама найняла цю куховарку – ii звуть панi Стик.
– Їй пасуе таке iм’я, – посмiхнувся Джулiан. – Вона й справдi схожа на стару жердину! Але сподiваюся, вона тут надовго не затримаеться! І Джоана незабаром повернеться. Менi подобалася барилькувата Джоана, й до Тiммi вона добре ставилася.
– Панi Стик теж мае пса, – сказала Джорджа. – Жахлива тваринка, менша за Тiма i вся шолудива. Тiм це створiння терпiти не може.
– Де ж ii песик? – озираючись, поцiкавилася Енн.
– На кухнi, i Тiму не дозволяеться до нього наближатися, – зауважила Джорджа. – І це слушно, бо вiн би з’iв того пса. Вiн нiяк не може зрозумiти, що там таке на кухнi: ходить навкруги, обнюхуе замкнутi дверi й доводить панi Стик до шалу.
Дiти розреготалися. Вони вже злiзли з бiдарки й рушили до будинку. Джулiан допомiг панi Стик нести речi. Джорджа поiхала ставити вiзок на мiсце, а iншi трое пiшли привiтатися з дядьком i тiткою.
– Ну, любi моi! – з усмiшкою сказала тiтка Феннi, лежачи на канапi. – Як ви ся маете? Менi дуже шкода, що я не могла вас зустрiти. Дядько Квентiн пiшов на прохiдку. А ви йдiть нагору, вмийтеся й перевдягнiться. А тодi спускайтеся на пiдвечiрок.
Дiтлахи пiднялися на другий поверх у свою давню вiдпочивальню з похилою стелею i вiкном з видом на затоку. Енн пiшла до кiмнати Джорджi – вони там будуть мешкати разом. Як гарно знову опинитися в садибi Кирiн! І якi у них будуть канiкули з Джорджею й любим Тiммi!
Роздiл 2
Сiмейство стикiв
Як приемно було прокинутися вранцi у Кирiн-котеджi, побачити яскраве сонце у вiкнi й почути далекий морський прибiй! Як чудово схопитися з лiжка й бiгти милуватися синiм морем i чарiвним островом Кирiн бiля входу в затоку!
– Пiду-но викупаюсь перед снiданком, – сказав Джулiан i схопив плавки. – Йдеш, Дiку?
– Звичайно! – вiдповiв той. – Зараз гукну дiвчат. Пiдемо разом.
Усе четверо рушили до моря, а мiж ними галопував Тiм, несамовито вихляючи хвостом i висолопивши з пащi довгого рожевого язика. Вiн разом з усiма увiйшов у воду i почав плавати навколо дiтлахiв. Дiти добре плавали, але краще за всiх – Джулiан i Джорджа.
Потiм вони вибралися на берег, витерлися насухо, одяглися й пiшли додому. Вiдтак – снiдати, бо вже живiт до спини тягло. Енн помiтила на задньому дворi якогось хлопчину i зi здивуванням видивлялася на нього.
– Хто це? – нарештi запитала вона.
– Це Едгар, син панi Стик, – вiдповiла Джорджа. – Менi вiн не подобаеться. Повсякчас робить якiсь дурницi – висовуе язика й обзиваеться.
Коли дiти входили у браму, саме цим i займався Едгар, щось наспiвуючи. Енн зупинилася послухати.
– Джорджа-манюня, ковбаска i нюня, пирiг! – наспiвував Едгар з дурнячим виразом обличчя. На вигляд йому було рокiв тринадцять-чотирнадцять, але поводився вiн, як мале дитя!
Джорджа почервонiла вiд злостi.
– Вiн завжди це виспiвуе! – сказала вона. – Напевно, йому не подобаеться, що мене звуть Джорджа. Вiн думае, це дуже дотепно. Вiн нестерпний!
– Гей ти, заткни пельку! – крикнув Едгаровi Джулiан. – Бо отримаеш за це!
– Джорджа-манюня… – почав свое Едгар з дурнячою усмiшкою на широкiй червонiй пицi. Джулiан зробив крок до нього, i той ураз чкурнув до будинку.
– Я його не терпiтиму! – рiшучо сказав Джулiан. – Дивно, Джорджо, як ти терпиш! Досi не дала йому по пицi, не наступила на ногу, не вiдкусила вуха абощо! Ти ж чудово вмiеш битися!
– Ну… я, звiсно, можу! – сказала Джорджа. – В менi все перевертаеться, коли я чую Едгаровi дурнi приспiвки, на зразок цiеi, ще й дражниться, але, бачиш, мама нездужае, i я дуже добре розумiю: якщо вiзьмуся за Едгара, то панi Стик пiде вiд нас i бiднiй матусi доведеться самiй усе робити, а iй це не до снаги. Тому я стримуюся й, сподiваюся, Тiммi теж.
– Ти молодчина, подруго! – iз захватом вигукнув Джулiан, знаючи, як важко Джорджi тримати себе в руках.
– Мабуть, пiду зараз нагору до мами й дiзнаюся, як вона почуваеться: може, принести iй снiданок у лiжко, – сказала Джорджа. – Притримаеш Тiмотi? Якщо з’явиться Едгар, Тiммi може кинутися на нього.
