скачать книгу бесплатно
Джулiан узяв пса за нашийник. Тiмотi гарчав, коли Едгар виходив у садок, а тепер стояв спокiйно, тiльки нiс його ворушився, нiби намагаючись розпiзнати якийсь запах.
Раптом з кухонних дверей вибiг шолудивий песик. Шерсть на ньому була брудно-бiлого кольору, у багатьох мiсцях нiби побита мiллю, хвiст пiдiбганий.
– Гаааав! – грайливо привiтався Тiммi й рвонув до собаки. Вiн вирвався вiд Джулiана, бо був дужим псом, i хлопець не втримав нашийник. Тiммi iз захватом накинувся на песика, який з переляку заскавулiв i спробував утекти назад на кухню.
– Тiммi! До мене! – волав Джулiан. Але той не чув. Вiн щосили намагався вiдкусити песиковi вуха, принаймнi так усiм здалося. Песик вищав, благаючи про допомогу, i на порозi кухнi з’явилася панi Стик з пательнею в руцi.
– Забери собаку!!! – несамовито заверещала вона й замахнулася пательнею на Тiммi, але той ухилився, i вона поцiлила власного песика, який завищав iще дужче.
– Не бийте iх! – закричав Джулiан. – Ви можете iх скалiчити. До мене, Тiммi!
Цiеi митi з’явився Едгар, вигляд у нього був переляканий. Вiн пiдняв з землi камiнь i вичiкував нагоди, щоб пожбурити його в Тiммi.
– Не смiй кидати камiнь в нашого собаку, не смiй! – закричала Енн. – Ти поганий i злий хлопець!
Посеред усього цього гамору з’явився дядько Квентiн, злий i роздратований.
– Боже праведний! Що тут коiться? В життi не чув нiчого подiбного!
З дому прилетiла Джорджа рятувати свого улюбленця. Вона кинулася до собак i спробувала вiдтягти Тiммi. Батько загримав:
– Вiдiйди зараз же, дурепко! Хто ж голiруч розбороняе собак! Де садковий шланг?
Шланг був приеднаний до водогiнного крана. Джулiан пiдбiг i вiдкрив кран. Тодi пiдняв шланг i скерував його на собак. Струмiнь води вдарив по них, i вони з подивом розбiглися. Джулiан помiтив Едгара неподалiк i не змiг утриматися вiд спокуси: трохи вiдхилив шланг убiк i облив його з нiг до голови. Той закричав i чкурнув у будинок.
– Нащо ти це зробив? – з докором спитав дядько Квентiн. – Джорджо, негайно прив’яжи Тiмотi. Панi Стик, хiба я не казав вам виводити собачку з кухнi лише на повiдку. Менi ця веремiя не потрiбна. Снiданок готовий? Знову спiзнюетеся?
Панi Стик, нарiкаючи й буркочучи, сховалася на кухнi, забравши з собою i мокрого песика. Похмура Джорджа прив’язала Тiмотi. Вiн улiгся в будцi, благально дивлячись на свою хазяйку.
– Я ж казала тобi не чiпати цього шолудивого песика! – суворо мовила Джорджа. – Бачиш, що вийшло? У батька вже на цiлий день зiпсований настрiй, а панi Стик лютуватиме й не напече до чаю печива!
Тiммi заскавчав, потiм поклав голову на лапи. Узявся злизувати застряглi в куточках пащi шерстинки. Сумно сидiти на прив’язi, та однак йому все ж вдалося цапнути за вухо цю жахливу злючку!
Усi пiшли снiдати.
– Вибач, що я не вдержав Тiммi, – сказав Джулiан Джорджi. – Але вiн мало не вiдiрвав менi руку. Менi не вдалось його втримати! Вiн вирiс i перетворився на неймовiрно сильного пса!
– Атож, – запишалася Джорджа. – Тiм справдi вирiс. Вiн цього песика панi Стик ураз проковтнув би, якби йому дозволили. Й Едгара також.
– І панi Стик, – пiдхопила Енн. – Усiх iх! Менi теж усi вони не подобаються.
Снiданок проходив у тишi, бо тiтки Феннi за столом не було, а дядько Квентiн у кепському настроi був не вельми балакучий. Вiн покрикував на доньку й похмуро зиркав на iнших. Енн ледь не пошкодувала, що вони приiхали до Кирiн-котеджу! Але iй вiдлягло, коли вона подумала, що в них попереду цiлий день; можливо, вони вiзьмуть обiд з собою на пляж чи навiть попливуть на острiв Кирiн. Дядька Квентiна з ними не буде, i вiн iм не докучатиме.
Прийшла панi Стик, щоб забрати тарiлки з-пiд вiвсянки й подати бекон. Вона заторохтiла посудом на столi.
– Нащо стiльки шуму? – роздратувався дядько Квентiн. Панi Стик промовчала. Дядька Квентiна вона боялася, i не дивно. Наступний стос тарiлок вона поставила на стiл дуже акуратно.
– Що ви маете намiр робити сьогоднi? – запитав перед кiнцем снiданку дядько Квентiн. Його трохи попустило, i йому стало неприемно бачити навколо такi нуднi фiзiономii дiтей.
– Ми б хотiли влаштувати пiкнiк, – з надiею вiдповiла за всiх Джорджа. – Я запитала дозволу в мами. Вона сказала, що можна, якщо панi Стик приготуе нам канапки.
– Гадаю, захвату в неi це не викличе, – сказав дядько Квентiн, намагаючись пожартувати. Дiти ввiчливо всмiхнулися. – Але можете ii попросити.
Запала тиша. Нiкому не хотiлося просити панi Стик про канапки.
– Дарма вона притягла сюди Смердюка! – похмуро мовила Джорджа. – Без нього нам було б набагато легше.
– Це так звуть ii сина? – здивувався дядько Квентiн.
– Та нi, – всмiхнулася Джорджа. – Хоча таке iм’я йому б пасувало, бо вiн у ваннi не миеться i вiд нього шалено смердить. Нi, я маю на увазi ii песика. Вона називае його Пухнастиком, а я – Смердюком, бо вiд нього й справдi тхне.
– Прiзвисько, здаеться, не дуже приемне, – сказав батько пiд гигикання дiтей.
– Звичайно, – погодилася Джорджа, – але й песик не дуже приемний.
Скiнчилося тим, що тiтка Феннi сама попросила панi Стик приготувати бутерброди. Панi Стик пiднялася до неi, щоб подати iй снiданок у лiжко, й погодилася поробити канапки, хоча й неохоче.
– Я з вами не домовлялася готувати ще на трьох дiтей, якi байдикують тут, – буркотiла вона.
– Я вас про це попередила, панi Стик, – терпляче сказала тiтка Феннi. – Я ж не знала, що занедужаю, коли вони приiдуть. Якби я добре почувалася, то сама приготувала б iм i канапки, i ще багато чого. Але зараз я можу тiльки просити вас допомогти, поки одужаю. Може, вже завтра я встану. Нехай дiти побавляться якийсь тиждень, а потiм, якщо й далi буду нездужати, я упевнена, що вони допоможуть вам. Але спершу нехай погуляють.
Дiти взяли пакунки з канапками й вибiгли з дому. Дорогою вони зустрiли Едгара – вираз обличчя у нього був, як завжди, дурнячий i пiдступний.
– Чому ви не хочете взяти мене з собою? – спитав вiн. – Ми б разом попливли на острiв. Я про нього чимало знаю, еге ж.
– Нi, ти з нами не попливеш, – вiдрубала Джорджа. – Ти нiчого про острiв не знаеш. І я тебе нiколи з собою туди не вiзьму. Це мiй острiв, зрозумiло? Точнiше – наш. Вiн належить усiм нам чотирьом i ще Тiммi. Тебе ми туди не пустимо!
– Це не твiй острiв! – закричав Едгар у вiдповiдь. – Брешеш ти, ось що!
– Ти сам не знаеш, що мелеш! – зневажливо сказала Джорджа. – Ходiмо, друзi! Не варто витрачати час на балачки з цим дурником.
Вони пiшли, а Едгар стояв дуже похмурий i сердитий. Коли дiти вiдiйшли на безпечну вiдстань, вiн узявся голосно приспiвувати:
Джорджа-манюня, ковбаска i нюня, пирiг!
Так нiхто бiльш брехати б не змiг!
Джорджа-манюня, ковбаска i нюня, пирiг!
Джулiан поривався нам’яти чуба нахабi, але Джорджа його стримала:
– Вiн тодi побiжить й набреше своiй матерi, i вона пiде вiд нас, а матусi нiкому буде допомагати, – сказала вона. – Менi доводиться iз цим миритися. Але ще не вечiр, i ми придумаемо, як утерти йому носа. Мерзенне створiння! Ненавиджу його прищуватий нiс i закоченi очi!
– Гав! – поспiвчував Тiммi.
– Тiммi каже, що ненавидить паскудний хвiст i дурнячi вушка Смердюка, – пояснила Джорджа, i всi розреготалися. Жарт iх пiдбадьорив. Незабаром вони вiдiйшли досить далеко вiд дому, й дражнилки Едгара вже не було чути, то вони й забули про хлопця.
– Ходiмо подивимося, може, твiй човен вже готовий, – запропонував Джулiан. – Тодi ми зможемо поплисти до нашого любого острова.
Роздiл 3
Пiдступний удар
Човен Джорджi був майже готовий. Залишалося нанести останнiй шар фарби. Виглядав вiн дуже гарно: для човна Джорджа вибрала яскраво-червону фарбу, навiть весла були червонi.
– А пiсля обiду ще не буде готово? – з надiею запитала Джорджа човняра Джима.
Джим заперечно похитав головою.
– Нi, панно Джорджо, – сказав вiн, – ви ж не хочете вимаститися червоною фарбою. Фарба висохне до завтра, не ранiше.
Коли човнярi й рибалки називали Джорджину «панна Джорджа», це в усiх викликало усмiшку. Мiсцевi знали, як iй хочеться бути хлопцем, знали також, яка вона вiдважна й щира. Тому вони, пiдсмiюючись, казали мiж собою:
«Ну, поводиться вона як хлопець, i, якщо iй подобаеться, щоб ii називали панною Джорджею, а не Джорджиною, то най буде!»
Отож, Джорджина була «панною Джорджею» i з задоволенням розгулювала в джинсах i светрi берегом, веслувала не згiрше за хлопця-рибалку й плавала швидше за всiх.
– Тодi попливемо на острiв завтра, – сказав Джулiан. – А сьогоднi влаштуемо пiкнiк на пляжi. А потiм погуляемо.
Умостившись на пiщаному пляжi, дiти влаштували пiкнiк, причому Тiмотi дiсталася чи не половина iжi. Канапки були не дуже смачнi. Хлiб черствий, масла замало, а куснi хлiба надто грубi. Але Тiмотi було байдуже. Вiн iзжер стiльки канапок, скiльки в нього влiзло, а хвостом вихляв так сильно, що усiх пообсипав пiском.
– Тiмотi, нумо кинь бешкетувати! У мене вже скрипить на зубах i голова вся у пiску! – бурчав Джулiан, укотре струшуючи з себе пiсок. Пес натомiсть iще дужче завихляв хвостом i знову обсипав хлопця пiском. Дiти розреготалися.
– Тепер ходiмо на прохiдку, – сказав Дiк, схоплюючись на рiвнi. – Менi треба ноги розiм’яти. Куди пiдемо?
– Ходiмо понад кручами – звiдти добре видно острiв, еге ж? – запропонувала Енн. – Джорджо, а корабель ще там?
Джорджа ствердно кивнула. У дiтей з кораблем, що зазнав трощi й лежав на днi, була пов’язана дивовижна пригода. Потужний шторм пiдняв його на поверхню моря, i вiн застряг на рифах. Тодi дiтям вдалося обнишпорити усi закути на ньому, й вони знайшли старовинну мапу з позначками, де сховано скарб.
– Пригадуете, як ми знайшли на кораблi стару мапу, як шукали й знайшли золотi зливки? – спитав Джулiан, i очi йому блищали при спогадi про пригоду. – Невже потрощене судно досi не розвалилося?
– Нi, – сказала Джорджа. – Гадаю, що нi. Корабель – на рифах на протилежному боцi острова, тож звiдси не видно. Але завтра вирушимо на острiв i все побачимо на власнi очi.
– Авжеж побачимо! – впевнено мовила Енн. – Бiдний потрощений кораблик! Боюся, вiн iще кiлька зим не витримае!
Вони пiшли по кручах, а Тiмотi бiг вистрибом попереду. Звiдси добре було видно острiв i руiни замку, що височiли посерединi.
– Онде галяча вежа, – вказала рукою Енн. – А iнша вежа обвалилася? Джорджо, поглянь, як галич кружляе навколо вежi!
– Вони щороку там гнiздуються, – пояснила Джорджа. – Хiба не пригадуеш, скiльки галузок понакидала галич навколо вежi? Ми ще хмиз збирали й розпалили багаття.
– О, я хочу знову посидiти бiля багаття! – мрiйливо мовила Енн. – Їй-iй! Якщо залишимося там на тиждень, щовечора будемо розпалювати багаття. Джорджо, а ти в мами питала про це?
– Звичайно! – вiдповiла Джорджа. – Вона загалом не заперечуе, але сказала, що ще подумае.
– Не люблю, коли дорослi кажуть, що вони «ще подумають», – наморщила чоло Енн. – Найчастiше це означае, що вони не дозволять, але просто не хочуть це висловити одразу.
– Облиш. Гадаю, менi вона напевне дозволить, – сказала Джорджа. – Кiнець кiнцем ми тепер старшi на цiлий рiк. Джулiан уже пiдлiток, менi й Дiку теж невдовзi виповниться тринадцять. Тiльки Енн у нас ще маленька.
– Я не маленька! – обурилася Енн. – Я нiчим незгiрша за вас. А те, що я молодша за вас, на те нема ради!
– Заспокойся, крихiтко, – сказав Джулiан, поплескавши сестричку по спинi й зi смiхом дивлячись на ii обурене обличчя. – Гей… дивiться! Що там на островi коiться?
Вiн пiддражнював Енн i раптом щось помiтив на островi. Усi враз обернулися i втупили очi в острiв Кирiн. Джорджа скрикнула:
– Лишенько! Там в’еться дим! Звичайно, це дим! Хтось завiтав на мiй острiв!
– На наш острiв, – виправив ii Дiк. – Неймовiрно! Може, це дим якогось пароплава з того боку острова. Просто пароплава нам не видно. Але я закладаюсь, що це димить пароплав. Бо, чесно кажучи, кому потрiбен цей острiв, окрiм нас? Про нього вже нiхто й не пам’ятае.
– Якщо тiльки хтось е на моему островi, – почала Джорджа дуже сердито й грiзно, – якщо хтось там е, я… я…
– Зараз ти вибухнеш i вiдлетиш з димом! – засмiявся Дiк. – Заспокойся… його вже нема. Я впевнений, це просто пароплав випускав дим або пару – щось такого.
Дiти ще якийсь час спостерiгали за островом Кирiн, але диму бiльше не було.
– Якби мiй човен був готовий! – нетерпляче зауважила Джорджа. – Я попливла б туди сьогоднi ж пiсля обiду! Я ладна пiти забрати човен, навiть якщо фарба ще не висохла.
– Не кажи дурниць, – сказав Джулiан. – Ти ж знаеш, яку нам влаштують прочуханку, якщо ми повернемося додому, забрудненi яскраво-червоною фарбою. Ну, Джорджо, будь хоч трiшки розважливою.
Джорджа полишила свiй задум. Вона стежила, чи не з’явиться пароплав з того або iншого боку острова, чи зайде в бухту, та ба.
– Мабуть, кинув кiтву там, – сказав Джулiан, дивлячись на свiй наручний годинник. – Час на пiдвечiрок. Сподiваюся, Джорджо, твоя мама вже встала. Набагато приемнiше, коли вона сидить за столом.
– Я теж на це сподiваюся, – мовила Джорджа. – Ходiмо, час повертатися!
Дiти рушили додому. Дорогою вони поглядали на острiв Кирiн, але бачили там тiльки галич та чайок, що мрiяли в небi. Нi слiду диму! Тож, напевно, то був пароплав!
– Однаково завтра я туди попливу й подивлюся, – заявила Джорджа. – Якщо на моему островi мандрiвники, я iх звiдти вiдпроваджу.
– На нашому островi, – виправив кузину Дiк. – Сподiваюся, Джорджо, ти пам’ятаеш, що обiцяла роздiлити його мiж усiма нами?
– Атож… я його роздiлила на всiх, – пiдтвердила Джорджа, – а проте я не можу позбутися вiдчуття, що це досi мiй острiв. Ходiмо! Я зголоднiла.
Дiти повернулися до Кирiн-котеджу. Вони пройшли через передпокiй до вiтальнi й, на превеликий подив, побачили там Едгара, який читав одну з книжок Джулiана.
– Ти що тут робиш? – запитав Джулiан. – І хто дозволив тобi брати моi книжки?
– Я ж не роблю нiчого поганого, – лiнькувато вiдповiв Едгар. – Якщо менi схотiлося трохи почитати в тишi, що ж тут такого?
– Ось прийде батько i побачить, як ти тут розвалився, – сказала Джорджа. – Ще б надумав увiйти до його кабiнету, то начувався б!
– А я там був, – несподiвано мовив Едгар. – Бачив дивогляднi iнструменти, з якими вiн працюе.
– Як ти насмiлився! – побiлiвши вiд гнiву, вигукнула Джорджа. – Навiть нам не дозволяють заходити до татового кабiнету! А вже чiпати його речi – й поготiв!
Джулiан iз цiкавiстю роздивлявся Едгара. Вiн не мiг зрозумiти, з чого б цей куховарчин син раптом став таким зухвалим.
– Джорджо, де твiй батько? – запитав вiн. – Гадаю, краще нехай вiн дае раду iз цим хлопчиною.
