скачать книгу бесплатно
П’ятеро рушають до Вершини контрабандистiв
Інiд Блайтон
Славетна п’ятiрка #4Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
На самому початку весняних канiкул Джулiан, Дiк, Енн та Джорджа iз псом Тiммi вирушають у Кирiн-котедж, щоб вiдпочити вiд занять. Аж раптом жахлива негода нищить iхнi плани, i дiтлахiв вiдправляють до знайомого дядька Квентiна, який мешкае у будинку пiд дивною назвою «Вершина контрабандистiв». Вiн стоiть на горi, на вершинi пагорба, оточений iз трьох бокiв болотами i схожий на старий замок iз силою-силенною таемних ходiв i секретних механiзмiв. Уночi на високiй баштi будинку то спалахуе, то гасне свiтло. Схоже на те, що хтось подае сигнали… Славетнiй п’ятiрцi доведеться докласти багато зусиль, щоб розкрити цю таемницю i вивести шахраiв на чисту воду…
Інiд Блайтон
Славетна п’ятiрка
П’ятеро рушають до Вершини контрабандистiв
Enid Blyton
FIVE GO ТO SMUGGLER’S TOP
First published in Great Britain in 1945 by Hodder & Stoughton Limited
This edition first published in Ukraine in 2020 by Folio Publishers Ltd
Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi
Переклад з англiйськоi Леся Герасимчука
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
Text copyright © Hodder & Stoughton Limited, from 1997 edition
Cover illustration by Laura Ellen Anderson copyright © Hodder & Stoughton Limited
© Л. А. Герасимчук, переклад украiнською, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
* * *
Роздiл 1
Повернення до Кирiн-котеджу
Одного чудового дня на початку великоднiх канiкул четверо дiтей i собака iхали в поiздi.
– Вже скоро, – сказав Джулiан, високий, сильний хлопець з рiшучим виразом обличчя.
– Гав! – запалився пес Тiмотi, намагаючись i собi подивитись у вiкно.
– Сидiти, Тiме! – наказав Джулiан. – Дай-но Енн подивитися.
Енн – молодша сестра Джулiана – висунула голову у вiкно.
– Ми пiд’iжджаемо до станцii Кирiн! – вигукнула вона. – Сподiваюся, що тiтка Феннi нас зустрiчае.
– Звичайно, зустрiчае! – запевнила Джорджина, ii кузина, схожа радше на хлопця, з короткою стрижкою i дрiбними кучериками. У неi, як i в Джулiана, обличчя теж було сповнене рiшучостi. Вона вiдсунула Енн i визирнула з вiкна. – Як гарно повертатися додому, – мовила вона. – Я люблю школу, але в Кирiн-котеджi на нас чекае стiльки цiкавого! Може, ми попливемо на острiв Кирiн i побуваемо в замку. Ми не були там з минулого лiта.
– Дiку, твоя черга дивитись у вiкно, – заявив Джулiан, звернувшись до молодшого брата, хлопця з приемним обличчям, який читав у кутку. – Ми пiд’iздимо до Кирiна. Ти можеш вiдiрватися вiд книжки хоч на секунду?
– Вона така цiкава, – iз жалем зауважив Дiк, згорнувши книжку. – Найзахопливiша з усiх пригодницьких iсторiй, якi я будь-коли читав!
– Отакоi! Закладаюся, що деякi нашi пригоди не менш захопливi! – заперечила Енн.
Щира правда: п’ятеро друзiв, включно, звiсно ж, iз собакою Тiммi, який в усьому брав участь, скуштували найнеймовiрнiших пригод. Але наразi, схоже, на них чекали гарнi й тихi канiкули, коли вони зможуть досхочу нагулятися по бескидах i, можливо, попливти човном Джорджi на острiв Кирiн.
– Остання чверть виявилася дуже важкою, – сказав Джулiан. – Тому канiкули менi дуже на часi!
– Ти схуднув, – зауважила Джорджина. Вони називали ii Джорджею, бо на iм’я Джорджина вона не вiдгукувалася. Джулiан усмiхнувся.
– Не хвилюйся, в Кирiн-котеджi я швидко вiд’iмся! Тiтка Феннi про це подбае. Вона як нiхто вмiе угодовувати! Приемно буде знову побачити твою матусю, Джорджо. Вона неповторна.
– Атож. Сподiваюся, тато в цi канiкули теж буде в доброму гуморi, – сказала Джорджа. – Мама менi писала, що вiн нещодавно успiшно завершив якiсь новi дослiди.
Батько Джорджi був ученим, який постiйно щось винаходив. Вiн любив тишу i часом втрачав терпець, коли в будинку щось було не до ладу чи виходило за встановленi ним межi. Хлопцям iнодi здавалося, що запальна Джорджа вельми схожа на свого батька. Вона спалахувала вiдразу, коли щось iй здавалося не так.
Тiтка Феннi зустрiчала дiтей. Вискочивши на платформу, всi кинулися ii обiймати. Джорджа добiгла перша. Вона дуже любила свою ласкаву матусю, яка завжди намагалася захистити ii вiд батькiвського гнiву. Тiммi стрибав навколо з радiсним гавкотом. Вiн обожнював маму Джорджi.
Вона погладила його, i вiн став дибки, намагаючись облизати iй обличчя.
– Тiммi наче теж бiльшим став! – розсмiялася вона. – Годi, друже! Я ж мало не впала.
Тiммi й справдi став дуже великим. Його всi дiти любили, бо вiн був вiрний, люблячий i вiдданий пес. Збуджений кароокий собацюра поглядав то на одного, то на iншого, подiляючи загальний настрiй.
Але понад усе в свiтi Тiммi любив свою господиню Джорджу. Вiн потрапив iй до рук ще цуценям. Джорджа кожну чверть брала його з собою, вирушаючи до школи-iнтернату, де дозволялося тримати домашнiх тварин. Інакше Джорджа до цiеi школи не пiшла б!
До Кирiну вони рушили бiдаркою, запряженою понi. Було дуже вiтряно й холодно, i дiти кулились i щiльнiше загорталися в своi пальтечка.
– Страшенний холод, – сказала Енн, цокочучи зубами. – Холоднiше, нiж узимку.
– Це через вiтер, – пояснила тiтка Феннi й пiдiткнула плед, що вкривав племiнницю. – За останнi пару днiв вiн лише дужчав. Рибалки повитягали човни подалi вiд води, бо бояться великого шторму.
Проiжджаючи повз пляж, де вони часто купалися, дiти побачили повитягуванi човни. Купатися зараз iм зовсiм не хотiлося. На саму думку про це дiтей пробирали дрижаки.
Вiтер завивав над морем. Величезнi хмари линули над головою. Хвилi з гуркотом билися об берег. Тiммi розхвилювався й почав гавкати.
– Заспокойся, Тiме, – гамувала його, погладжуючи, Джорджа. – Привчайся тепер поводитися тихiше, бо ми повернулися додому, i тато тобi не попустить. Мамо, тато дуже зайнятий?
– Дуже, – вiдповiла мама. – Але поки ви з нами, вiн працюватиме трохи менше. Вiн збираеться й на прогулянки з вами походити, i на човнi поплавати, щойно вiзьметься на погоду.
Дiти перезирнулися. Дядько Квентiн – для них не найкраща компанiя. Вiн був геть позбавлений почуття гумору i не мiг зрозумiти, чому дiти раз у раз лягають зо смiху, що траплялося з ними разiв по двадцять або й бiльше на день.
– Схоже, нашi канiкули можуть виявитися не вельми веселими, якщо дядько Квентiн буде постiйно перейматися нами, – сказав тихенько Дiк Джулiановi.
– Цить! – прошипiв у вiдповiдь Джулiан, боячись, що тiтка почуе i образиться. Джорджа насупилася.
– Ой, мамо! Татовi з нами буде нудно… та й ми позануджуемось.
Джорджа завжди говорила правду й не знала, коли треба промовчати. Їi мати зiтхнула:
– Не кажи так, люба. Гадаю, батько швидко втомиться вiд прогулянок з вами. Але спiлкування з дiтьми пiде йому на користь.
– Приiхали! – вигукнув Джулiан, коли бiдарка зупинилася перед старим будинком. – Кирiн-котедж! І як же той вiтер завивае навколо нього, тiтко Феннi!
– Авжеж. Минулоi ночi все гуло просто жахливо, – вiдповiла тiтка. – Вiдвезеш бiдарку на заднiй двiр, Джулiане, коли ми винесемо речi. А, ось i ваш дядько на пiдмогу!
З будинку вийшов дядько Квентiн, високий чоловiк з розумним видом i насупленими бровами. Вiн усмiхнувся дiтям i поцiлував Джорджу й Енн.
– Ласкаво просимо до Кирiн-котеджу! – сказав вiн. – Я дуже радий, що твоi батьки, Енн, поiхали i ви всi знову разом у нас!
Незабаром вони вже сидiли за столом й споживали пiдвечiрок, п’ючи чай з великих чашок. Тiтка Феннi завжди наготовувала багато смаколикiв до iхнього приiзду, знаючи, якi вони голоднi пiсля довгоi подорожi потягом.
Навiть Джорджа нарештi наiлася досхочу й вiдкинулася на спинку стiльця, розмiрковуючи, як подолати ще хоч одну свiжу й смачну мамину булочку.
Тiммi сидiв поруч. Його не належало годувати зi столу, але напрочуд багато ласих кусникiв потрапляло до нього пiд столом.
Вiтер завивав навколо дому. Вiкна деренчали, дверi трусилися, протяг ворушив килимки на пiдлозi.
– Неначе пiд ними звиваються змii, – зауважила Енн.
Тiммi подивився на килимки й загарчав. Вiн був розумним псом, але не мiг збагнути, чому килимки так дивно ворушаться.
– Сподiваюся, уночi вiтер вщухне, – сказала тiтка Феннi. – Минулоi ночi я через нього не спала. Джулiане, любий, ти щось змарнiв. Багато працював? Я мушу тебе пiдгодувати.
Дiти розреготалися.
– Ми так i знали, що ти це скажеш, мамо! – заявила Джорджа. – Боже, що це таке?
Усi застигли, враженi. На даху щось грюкнуло. Тiммi нашорошив вуха i люто загарчав.
– Черепиця зiрвалася з даху, – пояснив дядько Квентiн. – Знову морока! Коли вщухне вiтер, Феннi, треба буде подивитися, де розхиталася черепиця, бо дах почне протiкати.
Дiти сподiвалися, що пiсля пiдвечiрку дядько Квентiн, як завжди, пiде до свого кабiнету, та де там. Спробували зiграти з ним у карти, але з дядьком Квентiном якось не виходило. З нього не було пуття навiть у такiй простiй грi, як снеп[1 - Дитяча картярська гра (тут i далi примiтки перекладача).].
– Ви знаете хлопчика на iм’я П’ер Ленуар? – раптом спитав дядько Квентiн, виймаючи з кишенi листа. – Вiн нiбито ходить до твоеi з Дiком школи, Джулiане.
– П’ер Ленуар… Ви, либонь, маете на увазi Смоляного, – здогадався Джулiан. – Так, вiн у класi Дiка. Прицюцьок…
– Смоляний! А чому ви його так називаете? – запитав дядько Квентiн. – Дурне якесь прiзвисько для хлопця.
– Якби ви його побачили, то так не сказали б, – смiючись, вiдповiв Дiк. – Вiн смаглявий! Волосся чорне, як смола, очi, як смола, брови наче смолою намальованi. І його iм’я означае «чорний», еге ж? «Ленуар» французькою – «чорний».
– Слушно. Але однаково прiзвисько Смоляний – якась дурня! – вигукнув дядько Квентiн. – Ну, я досить часто листуюся з батьком цього хлопця. Нас iз ним пов’язують спiльнi науковi iнтереси. Власне, я якось поцiкавився, чи не схоче вiн завiтати сюди на кiлька днiв разом зi своiм сином П’ером.
– Чудово! – зрадiв Дiк. – Було б добре, дядьку, якби приiхав Смоляний. Хоча вiн i несповна розуму. Не робить того, що йому загадують, лазить скрiзь, як мавпочка, i бувае надто зухвалим. Не знаю, чи сподобаеться вiн вам.
Через цi слова дядько Квентiн пошкодував, що запросив Смоляного. Вiн не любив нi зухвалих, нi шалапутних хлопцiв.
– Гм-гм, – дядько Квентiн вiдклав листа. – Слiд було менi спочатку з вами поговорити, перш нiж запрошувати його з батьком. Але, може, я ще встигну скасувати iхнiй приiзд.
– Нi, тату, не треба, – попросила Джорджа, якiй дуже сподобався за описом Смоляний Ленуар. – Нехай приiздить. Може, роззнайомиться з нами, й буде в нас такий живчик!
– Гаразд, подивимося, – завершив розмову батько, але сам уже вирiшив, що й духу цього хлопчиська не буде у Кирiн-котеджi, раз вiн такий неслух, зухвалий i скрiзь лазить. Проблем вистачить i з Джорджею без цього живчика, який буде ii пiд’юджувати.
Близько восьмоi дядько Квентiн пiшов почитати, й дiтям вiдлягло. Тiтка Феннi подивилась на годинник.
– Енн час лягати спати, – сказала вона. – І тобi, Джорджо, теж.
– Мамуню, зiграймо лише разочок у снеп? Разом з тобою. Адже це наш перший день удома. Я ж однаково не засну, коли вiтер так шалiе! Ну, ненечко, один разочок зiграемо й пiдемо спати. Оно Джулiан вже розпозiхався!
Роздiл 2
Жахлива нiч
Так приемно було ввечерi пiднiматися крутими сходами до знайомих кiмнат. Дiти раз по раз позiхали. Довга подорож потягом притомила iх.
– Тiльки б цей жахливий вiтер ущух! – сказала Енн, вiдсунувши штору й поглянувши у вiкно. – Онде маленький мiсяць, Джорджо. Вiн то виринае, то потопае у хмарах…
– Нехай собi гойдаеться! – вiдповiла Джорджа, мостячись у лiжку. – Я замерзаю. Лягай мерщiй, Енн, бо застудишся бiля вiкна.
– А це не хвилi шумлять? – спитала Енн, далi стоячи бiля вiкна. – Буря у старому ясенi то свистить, то завивае, то хилить його майже до самоi землi.
– Тiммi, бiжи до мого лiжка, – наказала Джорджа, пiдтиснувши змерзлi ноги. – Ось що по-справжньому тiшить, коли я вдома, Енн. Тiммi може застрибнути на мое лiжко! А вiн – набагато кращий за грiлку.
– Тобi не дозволяють цього робити нi в школi, нi тут, – зауважила Енн, згорнувшись калачиком у лiжку. – Тiтка Феннi думае, що вiн спить у своему кошику.
– Але ж я не можу заборонити йому перебиратися вночi на мое лiжко, якщо вiн не хоче спати в кошику, – сказала Джорджа. – Ось так, Тiммi, любий. Зiгрiй менi ноги. Де твiй носик? Дай-но я його погладжу. Добранiч, Тiммi. Добранiч, Енн.
– Добранiч, – оспало вiдповiла Енн. – Сподiваюсь, що Смоляний приiде, як ти гадаеш? Схоже, з ним буде весело…
– Авжеж. І в кожному разi тато буде зайнятий з паном Ленуаром, а не з нами, – зауважила Джордж. – Тато несамохiть примудряеться все зiпсувати…
– Вiн веселитися не вмiе, – сказала Енн. – Надто серйозний.
Зненацька обидвi дiвчинки аж пiдскочили вiд гучного удару.
– Це дверi до ванноi кiмнати! – простогнала Джорджа. – Напевно, хтось iз хлопцiв забув iх зачинити! Вiд цього шуму батько шалiе! Ось iще раз!
– Ото нехай Джулiан або Дiк i зачиняють iх, – вiдповiла Енн, якiй тiльки-но стало тепло i затишно.
Але Джулiан i Дiк i собi подумали, що нехай iх зачиняють Джорджа або Енн. Тож так нiхто з них не вилiз iз лiжка, щоб закрити злощаснi дверi.
