скачать книгу бесплатно
Тiтка Феннi роздала всiм пiдобiдок, а незабаром по них приiхала велика автiвка. Дiти посiдали в неi, дядько Квентiн звелiв передати чимало звiдомлень пановi Ленуару, а тiтка Феннi розцiлувала усiх на прощання.
– Сподiваюся, ви гарно вiдпочинете у Вершинi контрабандистiв, – сказала вона. – Будь ласка, як приiдете, одразу напишiть менi й про все розкажiть.
– А з Тiммi ми не попрощаемося? – запитала Енн, з подивом дивлячись на Джорджу, яка нiби зовсiм забула про пса. – Джорджо, ти поiдеш, не попрощавшись iз друзякою Тiммi?!
– Усе, годi! – мовив дядько Квентiн, боячись, що Джорджа щось раптом утне. – Рушайте, водiю! Заводьте. Тiльки, будь ласка, не iдьте надто швидко.
Махаючи руками i щось вигукуючи, дiти вiд’iхали вiд Кирiн-котеджу. Вони з сумом озирались на розвалений деревом дах. Та головне, що iх не повернули до школи. Вони повеселiшали, коли почали думати про Смоляного i його домiвку з дивною назвою Вершина контрабандистiв.
– Вершина контрабандистiв! Звучить невимовно хвилююче! – сказала Енн. – Я цiлком можу собi уявити старовинний будинок на вершинi пагорба. Подумати тiльки, що колись це був справжнiй острiв. Цiкаво, чому море вiдступило, залишивши по собi болота.
Джорджа деякий час мовчала, поки автiвка мчала по дорозi. Друзi пару разiв поглянули на неi, але вирiшили нарештi, що вона журиться за Тiммi. Однак вигляд у неi був не дуже сумний.
Автiвка заiхала на вершину пагорба, а тодi помчала в долину. В долинi Джорджа нахилилася вперед i торкнулася руки водiя.
– Будь ласка, зупинiться на хвильку. Нам тут треба декого пiдiбрати.
Джулiан, Дiк та Енн витрiщилися на неi з подивом. Водiй, теж дещо здивований, пригальмував. Джорджа вiдчинила дверцята й голосно свиснула.
Щось вирвалося з живоплоту й радiсно шаснуло в автiвку. Це був Тiммi! Вiн усiх облизував, тупцяв лапами усiм по ногах i тихенько гавкотiв, показуючи, який вiн схвильований i щасливий.
– Отакоi, – iз сумнiвом у голосi сказав водiй. – Не знаю, чи дозволили вам брати цього собаку. Ваш батько нiчого про нього не казав.
– Усе гаразд, – вiдповiла Джорджа, i лице iй рум’янiло вiд радощiв. – Усе добре. Вам нема чого турбуватися. Будь ласка, рушаймо.
– Ну ти й пустунка! – вигукнув Джулiан, не знаючи, злитися йому на Джорджу чи радiти, бо Тiммi знову з ними. – Ти ж знаеш, що пан Ленуар може вiдiслати його назад.
– Тодi йому доведеться вiдiслати назад i мене, – вперто сказала Джорджа. – У кожному разi найголовнiше – Тiммi нарештi з нами, а я – з вами!
– Так, це чудово, – сказала Енн й обняла по черзi Джорджу й Тiммi. – Менi теж так не хотiлося iхати без Тiммi.
– Уперед до Вершини контрабандистiв! – крикнув Дiк, коли машина рушила з мiсця. – Цiкаво, чи чекають там на нас якiсь пригоди?
Роздiл 4
Вершина контрабандистІв
Дорога здебiльш бiгла вздовж берега, хоча iнколи й вiддалялася вiд нього на кiлька миль. Але потiм знову поверталася до моря. Дiти тiшилися довгою поiздкою. А коли треба було спинитися на пiдобiдок, водiй сказав, що знае гарний заiжджий двiр.
О пiв на першу вiн пiд’iхав до старого готелю, всi вийшли з автiвки й подались до будiвлi. Джулiан узяв справу в своi руки й замовив ланч, який припав усiм до смаку, й Тiммi також. Власник готелю любив собак i дав таку гору iжi на тарiлцi Тiммi, що пес навiть засумнiвався, чи все це для нього.
Вiн зиркнув на Джорджу, й та ствердно кивнула йому.
– Це все твое, Тiммi. Їж!
І Тiммi все спожив з надiею, що цей готель – кiнцевий пункт iхнiх мандрiв. Не щодня голодному псовi подають стiльки iжi!
Пiсля ланчу дiти пiдвелися й пiшли шукати свого водiя, який iв на кухнi разом з власником готелю та його дружиною. Це були його давнi друзi.
– Я чув, ви прямуете до Окаянноi гори, – сказав, пiдводячись, власник готелю. – Будьте там обачними!
– Окаянна! – повторив Джулiан. – Це назва пагорба, на якому знаходиться Вершина контрабандистiв?
– Авжеж, так його називають, – вiдповiв власник готелю.
– А чому вiн так називаеться? – запитала Енн. – Яка кумедна назва! Невже, коли це мiсце ще було островом, туди висилали людей, яких вiдцурались?
– О нi. За давнiх часiв розповiдали, що гора колись височiла на березi, – вiдповiв власник готелю. – Але на нiй жили поганi люди, й один святий, розсердившись на них, пожбурив ii в море, й утворився острiв.
– І тому гору назвали Окаянною, – сказав Дiк. – Але, можливо, на островi справи покращились, бо море вiдтак вiдступило й до пагорба можна пройти по сушi, еге ж?
– Авжеж. Є одна гарна дорога, – вiдповiв власник готелю, – але нi в якому разi не ходiть убiк, як пiдете пiшки! Болото умить затягне, якщо ви зайдете на мочари!
– Схоже, це надзвичайно цiкава мiсцевiсть, – сказала Джорджа. – Вершина контрабандистiв на Окаяннiй горi! І до неi – одним одна дорога!
– Час iхати далi, – зауважив водiй, поглянувши на годинник. – Ваш дядько сказав, що вам слiд встигнути туди до пiдвечiрка.
Дiти знову посiдали до автiвки, i Тiммi по iхнiх ногах залiз i вмостився Джорджi на колiнах. Вiн був завеликий i заважкий, щоб лежати у неi на колiнах, але часом, коли дуже заманеться, вiн таки умощувався, а Джорджi не вистачало духу його прогнати.
Вони рушили. Енн заснула, iншi теж задрiмали. Монотонно буркотiв двигун. Замжичило, i журба огорнула краевид.
За деякий час водiй обернувся i звернувся до Джулiана:
– Ми пiд’iздимо до Окаянноi гори. Незабаром суходiл закiнчуеться, й дорога пiде по багнах.
Джулiан розбудив Енн. Усi прилинули до вiкон в очiкуваннi. Але побачене розчарувало iх! На болотах лежав туман! Вiн був непроникний, i видно було лише дорогу попереду, понад болотами. А крiзь рiдкiснi розриви туману обабiч дороги виднiлися лише похмурi багнища.
– Будь ласка, зупинiться на хвилинку, – попросив водiя Джулiан. – Менi хочеться трохи краще розглянути цi болота, якi у нас називають маршами.
– Добре, але тiльки не зiходьте з дороги, – застерiг водiй, зупиняючи машину. – І собаку не випускайте. Якщо пес побiжить з дороги на маршi, то бiльше його не побачите.
– Чому не побачимо? – запитала Енн, зробивши круглi очi.
– Маеться на увазi, що болото миттево його затягне, – пояснив Джулiан. – Закрий його в машинi, Джорджо.
Тому Тiммi, попри його обурення, закрили в автiвцi. Вiн шкрiбся лапами об дверцята й намагався визирнути у вiкно. Водiй повернувся до нього i спробував заспокоiти:
– Усе гаразд. Вони незабаром повернуться, друзяко.
Але Тiммi не припиняв скиглити до самого повернення дiтей. Вiн бачив, як вони пiдiйшли до узбiччя дороги. Бачив, як Джулiан зiстрибнув на пiв метра униз, до самого болота.
Уздовж болота було покладено великi каменi. Джулiан став на камiнь, щоб краще оглянути багнисту рiвнину.
– Це трясовина, – сказав вiн. – Густа, хлипка трясовина! Дивiться, коли я торкаюся ii ногою, вона зрушуеться! А якщо я наступлю сильнiше, вона мене затягне.
Енн це не сподобалося, i вона гукнула Джулiана.
– Повернись на дорогу! Я боюся, що ти туди звалишся.
Туман клубочився над маршами-солончаками. Це було дивне мiсце, холодне й вогке. Дiтям воно не сподобалося. Тiммi в автiвцi загавкав.
– Тiм своiми пазурами роздере дверi, якщо ми не повернемося, – зауважила Джорджа.
Дiти принишкли й мовчи повернулися до автiвки. Джулiан розмiрковував над тим, скiльки ж мандрiвникiв загинуло в цих маршах, що були колись морем.
– Тут чимало людей зникло безслiдно, – вiдповiв водiй, коли його про це спитали. – Кажуть, е тут одна-двi звивистi стежки, що ведуть вiд берега до Окаянноi гори, якими користувалися до того, як побудували дорогу. Але якщо ви не знаете кожен сантиметр цих стежок як своi п’ять пальцiв, то можете не так ступити, й не встигнете спам’ятатися, як вас затягне трясовина.
– Про це навiть подумати страшно, – сказала Енн. – Облишмо цю розмову. А Окаянноi гори ще не видко?
– Видко. Он вона бовванiе у туманi, – вiдповiв водiй. – Вершина виступае з туману, бачите? Дивна мiсцина, еге ж?
Дiти дивилися мовчки. Понад рухомим туманом височiв пагорб зi скелястими схилами й кручами. Здавалося, вiн пливе в туманi над землею. На пагорбi виднiлися будинки, якi навiть на такiй вiдстанi виглядали старовинними замками. Де-не-де височiли вежi.
– Отам на самiй горi мае бути Вершина контрабандистiв, – сказав Джулiан. – Їй, либонь, багато сторiч… схоже на це! Звернiть увагу на ii вежу. З неi напевно вiдкриваеться чудовий краевид.
Дiти дивилися, як на чудасiю, на те мiсце, куди вони iдуть. Звичайно, виглядало воно мальовничо i привабливо… але i якось трохи загрозливо.
– У ньому е щось… щось таемниче, – сказала Енн, висловивши вголос те, що в iнших було на думцi. – Тобто так виглядае, нiби за довгi столiття накопичилося багато таемниць, якi це мiсце береже. Напевно, ми могли б почути чимало розповiдей.
Автiвка знизила швидкiсть, бо туман дедалi густiшав. На покриттi дороги, уздовж розмежувальноi лiнii, було вмонтовано круглi свiтловiдбивачi, i, коли водiй вмикнув протитуманну фару, вони яскраво свiтилися й показували, куди iхати. А коли пiд’iхали до Окаянноi гори, дорога пiшла вгору.
– Незабаром проiдемо попiд великою аркою, – сказав водiй. – Колись тут була мiська брама. Мiстечко й досi, як i за давнини, оточене муром. Згори на ньому е широкий надстiнний прохiд; якщо йти ним в один бiк, то можна по колу обiйти все мiсто.
Дiти вирiшили, що обов’язково здiйснять таку прогулянку. Якщо буде гарна погода, то можна буде помилуватися всiма краевидами довкола пагорба.
Узвiз ставав дедалi крутiшим, i водiй перемикнув передачу на нижчу. Автiвка стогнала, забираючись нагору. Вона пiд’iхала до проiзду пiд аркою, з якоi вiдчиняли й зачиняли ворiтницi. Нинi мiська брама стояла вiдкрита. Автiвка проiхала пiд аркою, i дiти опинилися на вершинi Окаянноi гори.
– Так нiби ми здiйснили подорож у часi й перенеслися на кiлька сторiч назад! – вигукнув Джулiан, видивляючись на брукованi вулички, старовиннi будинки й крамнички з ромбуватими вiкнами i масивними мiцними дверима.
Далi автiвка поiхала звивистою центральною вулицею i зупинилась аж перед кутою металевою брамою. Водiй посигналив, i брама вiдчинилася. Автiвка поiхала крутою пiд’iзною дорогою до входу й зупинилася перед будинком. Вершина контрабандистiв!
Дiти вийшли з автiвки трохи невпевнено. Великий старий будинок дивився на них нiби спохмура. Вiн був збудований iз цегли й дерева, а його вхiднi дверi були такими масивними, як у замку.
Над деякими ромбуватими вiкнами видно було вигадливi навiси. Єдина мiцно посаджена вежа з круглими вiкнами височiла над схiдною стiною. Вона була не квадратна у планi, а заокруглена i завершувалася конусоподiбним дахом.
– Вершина контрабандистiв! – сказав Джулiан. – Назва, схоже, якнайкраще пасуе цьому будинку. Гадаю, за давнини тут пройшло чимало контрабанди.
Дiк подзвонив у дверi, натиснувши на металевий важiль. Всерединi одразу пролунав дзвiн. Потiм почувся швидкий тупiт нiг, i дверi вiдчинилися. Поволi, бо були вони дуже важкими.
За дверима стояло двое дiтей: дiвчинка приблизно вiку Енн i хлопчик у вiцi Дiка.
– Ось i ви нарештi! – вигукнув хлопець, блимаючи неспокiйними темними очима. – Я вже думав, що ви нiколи не доiдете!
– Це Смоляний, – повiдомив дiвчатам Дiк, бо вони з ним не були знайомi.
Енн i Джорджа видивлялися на хлопця.
Вiн справдi був неймовiрно смаглявим. Чорне волосся, чорнi очi, чорнi брови, смагляве обличчя. На вiдмiну вiд нього, його сестра виглядала блiдою i тендiтною, iз золотавим волоссям, блакитними очима й ледь помiтними бровами.
– Це Мерiбел, моя сестра, – сказав Смоляний. – Я завжди кажу, що поряд ми виглядаемо, як Красуня i Чудовисько.
Смоляний був милим й одразу всiм сподобався. Джорджа з подивом зловила себе на тому, що глипае на нього якось по-iншому; зазвичай вона була нерiшучою з незнайомцями i iй був потрiбний час, щоб подружитися з ними. Але хто ж мiг не вподобати Смоляного з його неспокiйними чорними очима й бешкетною усмiшкою?
– Заходьте, – запросив Смоляний. – Водiю, пiд’iдьте, будь ласка, до наступних дверей, аби Блок вивантажив речi з автiвки й пригостив вас чаем.
Раптово Смоляний посерйознiшав, усмiшка згасла на його обличчi – вiн побачив Тiммi!
– Отакоi! Сподiваюсь, це ж не ваш собака?
– Це мiй пес, – заявила Джорджа i поклала руку на голову Тiммi на знак заступництва. – Я мала взяти його з собою. Я без нього не можу.
– Так, але… у нашому домi собак тримати не можна, – сказав стурбовано Смоляний i озирнувся, немов побоюючись, що хтось вийде зараз i побачить Тiммi. – Мiй вiтчим не дозволяе. Якось я привiв двiрняка, i вiн вiдшмагав мене так, що я не мiг сидiти; вiтчим, звичайно, вiдшмагав мене, а не пса…
Енн силувано всмiхнулася на цей невдалий жарт. А Джорджа насупилася й затялася.
– Я думала… думала, що, може, ми зумiемо його сховати на той час, що ми тут. Але якщо ти так налаштований, я зараз же сяду в автiвку й повернуся додому! До побачення!
Вона розвернулася й подалася до автiвки, яка здавала назад. Тiммi рушив за нею. Смоляний подивився iй услiд i закричав щосили:
– Повернися, дурненька! Ми щось придумаемо!
Роздiл 5
Смоляний Ленуар
Смоляний збiг сходами до парадних дверей навздогiн за Джорджею. Решта побiгли за ним. Мерiбел теж гайнула, обережно зачинивши за собою великi вхiднi дверi.
Джорджа зупинилася бiля якихось дверцят у стiнi. Смоляний схопив ii i рiзко заштовхнув ii туди, одночасно притримуючи дверi вiдкритими для iнших.
– Не штовхай мене так! – розсердилася Джорджа. – Тiммi тебе вкусить, якщо ти будеш штовхатися.
– Не вкусить, – весело усмiхаючись, вiдповiв Смоляний. – Собаки мене люблять. Навiть якщо я тобi вуха надеру, твiй пес передi мною тiльки хвостиком повихляе!
Дiти опинилися у темному коридорi. В кiнцi коридора виднiлися дверi.
– Постривайте тут хвилинку, я подивлюся, чи все спокiйно, – сказав Смоляний. – Я знаю, що вiтчим удома i, кажу вам, якщо вiн побачить собаку, то вiдразу посадить вас в автiвку й вiдправить додому! А менi цього зовсiм не хочеться, бо я не мiг дочекатися, коли ви приiдете!
Вiн посмiхнувся, й усi знову подумали, який милий цей хлопчина, навiть Джорджа, хоча вона досi злостилася на нього за штовханину. Вона тримала Тiммi бiля себе.
Однак дiти почали побоюватися пана Ленуара. Схоже, вiн людина жорстокосердна!
Смоляний навшпиньках пiдiйшов до дверей в кiнцi коридора i вiдчинив iх. Зазирнув до кiмнати, а тодi повернувся до дiтей.
– Шлях вiльний, – сказав вiн. – Ми зараз пiдемо до моеi вiдпочивальнi таемним ходом. Так нас нiхто не побачить, i там придумаемо, як заховати пса. Готовi?
Таемний хiд… – звучало захоплююче. Вiдчуваючи себе учасниками пригодницькоi повiстi, дiти тихенько попрямували до дверей i зайшли до кiмнати. Темна кiмната, оздоблена дубовими панелями, скидалась на кабiнет, бо в нiй стояв великий письмовий стiл i уздовж стiн на полицях – книжки. У кiмнатi не було нiкого.
Смоляний пiдiйшов до однiеi дерев’яноi панелi, щось намацав i натиснув. Панель м’яко вiдсунулась убiк. Смоляний засунув руку в отвiр i за щось потягнув. Набагато бiльша панель вдалинi подалась у глиб стiни, вiдкривши широкий прохiд, до якого могли увiйти дiти.
