скачать книгу бесплатно
– Ходiмо, – тихо мовив Смоляний. – Тiльки не шумiть!
Зацiкавленi дiти увiйшли в прохiд. Смоляний, що зайшов останнiм, якось закрив прохiд i повернув панель на мiсце.
Дiти опинилися у цiлковитiй темрявi, i Смоляний ввiмкнув лiхтарик.
Виявилося, що це вузький кам’яний хiд, в якому двi людини, навiть худi, як трiски, не розминулись би. Смоляний передав лiхтарик Джулiановi, який стояв попереду.
– Ідiть прямо – до кам’яних сходинок, – сказав вiн. – Пiднiмайтеся ними, потiм нагорi повернiть праворуч i йдiть вперед, доки не дiйдете до глухоi стiни, там я скажу, що робити далi.
Джулiан рушив уперед, присвiчуючи лiхтариком шлях iншим. Вузький кам’яний хiд привiв до кам’яних схiдцiв. Сам хiд був такий вузький i низький, що тiльки Енн i Мерiбел не доводилося нагинати голову.
Енн усе це дуже не подобалося. Їй нiколи не подобався тiсний замкнутий простiр. Вона навiть iнодi бачила сни про те, як вона перебувае десь, звiдки немае виходу. Їй вiдлягло, коли Джулiан сказав:
– Ось приступцi. Пiдiймаймося нагору.
– Тiльки не шумiть! – нагадав Смоляний. – Ми зараз – бiля iдальнi, з якоi теж е вихiд у цей прохiд.
Усi замовкли й пiшли навшпиньки, що виявилося нелегкою справою, бо треба було ще i голову нагинати й плечi пригорблювати.
Вони пiднялися чотирнадцятьма високими сходинками, якi були ще й заокруглими. Нагорi Джулiан повернув праворуч. Далi довелося знову пiднiматися вгору таким самим вузьким проходом. Джулiан вважав, що товстун тут не пройшов би.
Вiн прямував собi, аж раптом наштовхнувся на глуху кам’яну стiну! Освiтив ii лiхтариком. Позаду пролунав тихий голос:
– Ти пiдiйшов до глухоi стiни, Джулiане. Посвiти лiхтариком туди, де склепiння проходу з’еднуеться зi стiною: там мае бути металева ручка. Натисни на неi щосили.
Джулiан посвiтив угору й побачив ручку. Переклавши лiхтар в лiву руку, вiн ухопився правою за товсту металеву ручку. Натиснув ii щосили униз.
Несподiвано великий камiнь у центрi стiни подався вперед i вбiк, вiдкриваючи зяючий отвiр.
Джулiан був вражений. Вiн вiдпустив металеву ручку i присвiтив лiхтариком в отвiр. Там – лише темрява!
– Усе гаразд. Прохiд веде до великоi стiнноi шафи в моiй вiдпочивальнi! – гукнув iззаду Смоляний. – Лiзь туди, Джулiане, а ми – за тобою. У кiмнатi нiкого немае.
Джулiан пролiз через отвiр до простороi шафки, де висiв одяг Смоляного. Навпомацки намацав дверцята. Вiдчинив iх, i вiдразу денне свiтло вдарило в очi, освiтлюючи дорогу iншим. По одному дiти пролiзли в отвiр, на мить зашпорталися в одязi й, нарештi, крiзь дверцята шафи ввiйшли до кiмнати.
Тiммi, мовчазний i спантеличений, тримався ближче до Джорджi. Йому не сподобався темний i тiсний хiд. Вiн зрадiв, знову побачивши денне свiтло!
Смоляний, що вибрався останнiм, обережно закрив вихiд з проходу, посунувши камiнь на мiсце. Це вiдбулося дуже легко, хоча Джулiан не мiг збагнути, як так сталось. «Напевно, там е якийсь шарнiр», – подумав вiн.
Смоляний усмiхнувся, опинившись у кiмнатi разом з усiма. Джорджа тримала Тiммi за нашийник.
– Усе гаразд, Джорджо, – сказав вiн. – Ми тут у цiлковитiй безпецi. Нашi з сестрою кiмнати знаходяться на вiдшибi. Це окреме крило, i щоб потрапити сюди, треба пройти довжелезним коридором!
Вiн вiдчинив дверi й показав усе наочно. Поруч була ще одна кiмната – вiдпочивальня Мерiбел. А далi йшов коридор з кам’яними стiнами й пiдлогою, застеленою килимками. Свiтло в нього проникало з великого вiкна, розташованого в кiнцi коридора. Там же знаходилися великi дубовi дверi, що були наразi зачиненi.
– Бачите? Тут ми у цiлковитiй безпецi й, окрiм нас, тут нема нiкого, – мовив Смоляний. – Тiммi може навiть гавкати, якщо йому заманеться, й нiхто не почуе.
– Але хiба нiхто нiколи сюди не заходить? – здивувалася Енн. – Хтось же тут прибирае.
– Щоранку цим займаеться Сера, – вiдповiв Смоляний. – Але бiльше нiхто не заходить. У кожному разi у мене е спосiб дiзнатися заздалегiдь, коли хтось вiдчиняе тi дверi!
І вiн вказав на дверi в кiнцi коридора. Дiти пильно дивились на нього.
– Що ж це за спосiб? – поцiкавився Дiк.
– Я примудрував одне пристосування, яке починае тихо дзижчати в моiй кiмнатi, щойно тi дверi вiдчиняються, – вiдповiв з гордiстю Смоляний. – Ось я пiду туди i вiдчиню iх, а ви тут послухайте.
Вiн побiг коридором i вiдчинив дверi. Десь у кiмнатi почулося тихе дзижчання. Усi аж пiдстрибнули з несподiванки. Тiммi теж здригнувся, нашорошив вуха i люто загарчав.
Смоляний зачинив дверi й бiгма повернувся назад.
– Чули, як дзижчить? Еге ж, гарна iдея? Я постiйно щось таке придумую.
Про себе дiти вирiшили, що потрапили вони до гарненькоi мiсцини. Вони з цiкавiстю оглянули умебльовану звичайними меблями кiмнату Смоляного, в якiй панував цiлковитий безлад. Енн пiдiйшла до великого ромбуватого вiкна форми й визирнула назовнi.
Й з острахом йойкнула. Вона нiяк не сподiвалась побачити таке урвисько! Будинок стояв на самiй вершинi гори, а крило з боку вiдпочивальнi Смоляного виходило на стрiмку кручу, що височiла над багнами.
– Ой, подивiться! – вигукнула Енн. – Яка круча! Менi навiть дивитися моторошно!
Дiти скупчилися бiля вiкна й дивилися мовчки, бо не звикли бачити таке урвище.
На вершинi гори ще сяяло сонце, але внизу, скiльки сягало око, на маршi й море удалинi лягав щiльний туман. Маршi виднiлися лише попiд самою горою.
– Коли туман розступаеться, вiдкриваеться маршева рiвнина – аж до самого моря, – сказав Смоляний. – Дуже мальовничо. Важко розрiзнити, де кiнчаються маршi й починаеться море, хiба що море стае виразно синiм у гарну погоду. Уявiть-но, що колись море обмивало гору i тут був острiв.
– Нам розповiдав про це власник готелю, – сказала Джорджа. – А чому море вiдступило?
– Не знаю, – вiдповiв Смоляний. – Кажуть, воно продовжуе вiдступати. Є проект осушення маршiв i перетворення iх на орнi землi, але невiдомо, чи його колись здiйснять.
– Не подобаються менi маршi, – сказала Енн з тремтiнням. – Вигляд у них зловiсний.
Тiммi заскавулiв. Джорджа схаменулася, що iм слiд його сховати й придумати, як далi з ним бути. Вона звернулася до Смоляного.
– Ти справдi можеш заховати Тiммi? – запитала вона. – Куди ми його подiнемо? Як будемо його годувати? А вигулювати? Розумiеш, це ж великий собака!
– Ми про все подбаемо, – вiдповiв Смоляний. – Не турбуйся. Я люблю собак, i чудово, що Тiммi буде з нами! Але маю вас попередити, що якщо вiтчим про це дiзнаеться, то нам всiм дiстанеться на горiхи, а вас негайно принизливо спровадять додому.
– Чому твiй вiтчим не любить собак? – спантеличено поцiкавилася Енн. – Вiн iх боiться?
– Гадаю, нi. Вiн просто не дозволяе тримати iх у будинку, – вiдповiв Смоляний. – Мабуть, у нього на це е якась причина, але яка саме, я не знаю. Вiн дуже дивна людина, мiй вiтчим!
– У якому сенсi дивна? – запитав Дiк.
– Ну… здаеться, у нього на кожному кроцi секрети, – вiдповiв Смоляний. – Сюди потай приiздять якiсь дивнi люди. Інодi вночi у вежi горить свiтло – не знаю, хто i навiщо там бувае. Я намагався з’ясувати, та де там…
– Гадаеш… гадаеш, вiн контрабандист? – раптом мовила Енн.
– Навряд, – вiдповiв Смоляний. – У нас тут е один контрабандист, i всi його знають. Бачите будинок он там, праворуч, нижче по схилу пагорба? Там вiн живе. У нього грошей до смутку! Його звуть Барлiнг. Уся полiцiя знае про його справи, але нiчого не може з ним вдiяти! Барлiнг дуже багатий i впливовий, тому робить усе, що йому заманеться, але нiкому не дозволить грати в тi ж iгри, в якi грае сам! Доки контрабандою на Окаяннiй горi займаеться Барлiнг, нiхто не наважиться перейти йому дорогу!
– У вас тут не засумуеш, – зауважив Джулiан. – Здаеться, на нас чекають тут пригоди!
– О нi, – заперечив Смоляний. – Насправдi нiчого не станеться. Просто враження таке: мiсце мае свою iсторiю, потаемнi ходи, ями, коридори. Уся гора нашпигована ходами в скелi, якими користувалися контрабандисти ще за давнiх часiв!
– Ну, – почав Джулiан i осiкся. Усi подивилися на Смоляного. Його дзижчалка раптово збудилася у сховку. Хтось вiдчинив дверi в кiнцi коридора!
Роздiл 6
Вiтчим i мати Смоляного
– Хтось iде! – запанiкувала Джорджа. – Що робити з Тiмом? Мерщiй!
Смоляний схопив Тiммi за нашийник i, заштовхавши його в стiнну шафу, замкнув за ним дверцята.
– Сиди тихо! – наказав вiн, i Тiммi слухняно зачаiвся у темрявi, шерсть у нього на загривку здибилася, а вуха нашорошилися.
– Ну, – бадьоро почав Смоляний, – тепер я вам покажу вашi вiдпочивальнi.
Дверi вiдчинилися, i до кiмнати увiйшов чоловiк у чорних штанях i бiлому полотняному пiджаку. У нього був незвичайний вираз обличчя. «Потайлива вiн людина, – подумала Енн. – Спритний чолов’яга, й тому обличчя потайливе».
– Привiт, Блоку! – недбало сказав Смоляний. І пояснив гостям: – Це Блок, слуга вiтчима. – Вiн глухий, тож можете при ньому говорити все що заманеться, але краще не треба, бо хоча вiн i не чуе, але усе нiби вiдчувае.
– Я думаю, було б просто огидно вести при ньому такi розмови, яких ми уникали б, якби вiн чув, – вiдповiла Джорджа, яка дуже поважно ставилася до правил поведiнки.
У Блока був напрочуд монотонний голос.
– Ваш вiтчим i мати цiкавляться, чому ви досi не привели до них своiх друзiв. І чому, замiсть того щоб розпочати саме з цього, ви повели iх сюди?
Блок говорив i озирався навколо, нiби знав, що тут е собака, тiльки не розумiв, де вiн, – стривожено подумала Джорджа. Вона сподiвалася, що водiй автiвки не проговорився про Тiммi.
– Ой, я так iм зрадiв, що повiв iх прямо до себе! – вiдповiв Смоляний. – Гаразд, Блоку. Ми за хвилину спустимося.
Слуга пiшов з кам’яним обличчям. Нi усмiшки, нi осуду!
– Менi вiн не подобаеться, – сказала Енн. – Вiн давно у вас працюе?
– Нi… десь до року, – вiдповiв Смоляний. – Вiн якось несподiвано з’явився. Навiть мати не знала, що вiн у нас працюватиме! Прийшов, не мовлячи нi слова, одягнув цей бiлий полотняний пiджак i подався щось робити в кiмнатi вiтчима. Гадаю, вiтчим чекав на нього, але дружину не попередив, я у цьому впевнений. У неi був здивований вигляд.
– А вона тобi справжня мати чи мачуха? – поцiкавилася Енн.
– Вiдразу i вiтчим, i мачуха – так не бувае! – насмiшкувато сказав Смоляний. – Або одне, або iнше… Мати в мене справжня, i Мерiбел – ii донька. Але ми з нею брат i сестра тiльки по матерi, бо в нас рiзнi батьки. Їi батько – мiй вiтчим.
– Усе це дуже заплутано, – зауважила Енн, намагаючись розкласти все по поличках.
– Ходiмо, нам тепер краще спуститися вниз, – нагадав Смоляний. – До речi, мiй вiтчим завжди виглядае дуже доброзичливим, завжди жартуе i посмiхаеться, але це не щиро. У будь-який момент вiн може розлютитися.
– Сподiваюся, ми не часто будемо з ним бачитися, – почуваючи себе незатишно, сказала Енн. – А яка у тебе мати, Смоляний?
– Вона схожа на перелякану мишку, – вiдповiв хлопець. – Мати вам сподобаеться. Вона мила! Але iй не подобаеться тут жити, не подобаеться цей будинок, i вiтчим до смертi ii залякав. Вона так не каже, але я знаю, що це так i е!
Мерiбел, занадто сором’язлива, щоб взяти участь у розмовi, кивнула.
– Менi теж тут не подобаеться, – тихо мовила вона. – Чекаю не дочекаюся, коли зможу повернутися до iнтернату, як П’ер. Шкода тiльки, що матуся тодi залишиться сама.
