скачать книгу бесплатно
Незабаром внизу почулося гримання дядька Квентiна, який пiдiймався сходами i сварився, перекрикуючи бурю:
– Гей, хто-небудь, зачинiть дверi! У такому шумi неможливо працювати!
Усi четверо вмить схопилися з лiжок. Тiммi зiстрибнув з лiжка Джорджi, i всi дiти, що стрiмголов кинулися до ванноi кiмнати, попадали на нього. Почулися смiшки й вовтузiння. Аж тут на сходах залунали кроки дядька Квентiна, i всi чкурнули по своiх кiмнатах.
Буря продовжувала ревти. Коли дядько Квентiн i тiтка Феннi пiшли вкладатися, ручка дверей до вiдпочивальнi вирвалася йому з руки, й дверi так сильно грюкнули, що з найближчоi полички впала ваза.
Вражений, дядько Квентiн сахнувся.
– Проклятуща буря! – з люттю сказав вiн. – За весь час, що ми тут живемо, я не бачив нiчого подiбного. Якщо вона ще трохи посилиться, то розiб’е всi рибальськi човни, хоча iх i витягли на берег якнайвище.
– Вона незабаром послабне, любий, – заспокiйливо сказала тiтка Феннi. – Може, до ранку негода мине.
Але вона помилилася. Буря не вгамувалася тiеi ночi. Навпаки, вона розбурхалася навколо будинку з iще бiльшою люттю, завиваючи й пронизливо кричучи, як жива iстота. Нiхто не змiг заснути. Тiммi весь час тихенько гарчав, бо йому не подобалася уся ця тряска, завивання й деренчання.
Удосвiта буровiй ошалiв. Енн подумала, що у нападi жахливого гнiву вiтер вирiшив завдати якнайбiльше збиткiв. Вона лежала й тремтiла вiд страху.
Раптом почувся дивний шум. Нiби гучний скорботний стогiн, наче хтось потерпав вiд страшного болю. Нажаханi дiвчата посiдали на лiжках. Щоб це могло бути?
Хлопцi теж це чули. Джулiан вихопився з лiжка й пiдiйшов до вiкна. Надворi в хиткому свiтлi мiсяця чорнiв старий ясен. Вiн почав поволi хилитися до землi.
– Це ясен! Вiн падае! – заволав Джулiан, нагнавши ляку Дiковi. – Кажу ж, вiн падае! І впаде на наш будинок! Мерщiй, попередь дiвчат!
Волаючи щодуху, Джулiан вискочив на сходовий майданчик.
– Дядьку! Тiтко! Джорджо й Енн! Швидше спускайтеся вниз! Ясен падае!
Джорджа вискочила з лiжка, вхопила халат i помчала до дверей, крикнувши Енн, щоб та ii наздоганяла. Дiвчинка тут же подалася слiдом. Тiммi бiг попереду.
У дверях власноi вiдпочивальнi з’явилася висока постать дядька Квентiна; вiн стояв уражений i зав’язував пасок на халатi.
– Що це за шум, Джулiане?
– Тiтко Феннi! Спускайтеся вниз! Ясен падае! Чуете, як вiн моторошно стогне i трiщить?! – нетерпляче волав Джулiан. – Вiн зруйнуе i дах, i вiдпочивальнi! Чуете, вже падае!
Усi майнули вниз, i цiеi ж митi корiння ясена вирвалося з землi, i величезне дерево обвалилося на Кирiн-котедж. Пролунав страшний гуркiт, а потiм почулося, як черепиця розлiтаеться по землi.
– О Боже! – прошепотiла тiтка Феннi, затуляючи очi руками. – Я так i знала, що цим скiнчиться! Квентiне, нам давно слiд було його спиляти. Я знала, що у таку велику бурю вiн впаде. Увесь дах зруйнований!
Пiсля гуркоту вiд падiння дерева по всьому домi чулося, як щось падало; речi гепались i розбивалися. Дiти не могли збагнути, що дiеться. Тiммi розлютився й голосно гавкав. Дядько Квентiн щосили ляснув рукою по столу, аж усi пiдскочили.
– Нехай цей пес замовкне! Бо зараз його вижену!
Але такоi ночi нiщо не могло змусити Тiммi не гавкати й не гарчати, i Джорджа, нарештi, заштовхала його до теплоi кухнi й зачинила там.
– Менi теж хочеться гавкати й гарчати, – сказала Енн, подiляючи почуття Тiммi. – Джулiане, ясен розвалив дах?
Дядько Квентiн узяв потужний лiхтар i обережно пiднявся сходами на сходовий майданчик, щоб подивитися, якоi заподiяно шкоди. Потiм спустився вниз дуже блiдий.
– Дерево пробило горище, провалило дах i зруйнувало вiдпочивальню дiвчат, – сказав вiн. – Величезна гiлка пошкодила й кiмнату хлопцiв, але не сильно. А от кiмната дiвчаток геть розтрощена! Якби вони залишалися у своiх лiжках, iх би вбило.
Усi замовкли. Лякала сама думка, що Джорджа й Енн ледь не загинули.
– Добре, що я так несамовитий волав, аби iх попередити, – бадьоро сказав Джулiан, помiтивши, як Енн зблiдла. – Не варто хнюпитися, Енн, краще подумай, яку карколомну iсторiю ти зможеш розповiсти наступноi чвертi у школi.
– Гадаю, трохи гарячого какао нам не завадить, – опановуючи себе, сказала тiтка Феннi, хоча й вiдчувала сильне потрясiння. – Квентiне, подивись, чи камiн у тебе не загас. Нам треба трохи вiдiгрiтися.
Вогонь у камiнi ще палав. Усi скупчилися ближче до нього i гуртом радо привiтали тiтку Феннi, коли вона принесла паруюче какао з молоком.
Енн попивала какао i з цiкавiстю розглядала кiмнату. Ось де ii дядько займався науковою працею. Тут вiн писав своi незрозумiлi книжки, якi Енн не могла втямити. Креслив заморочливi дiаграми i здiйснював багато дивних дослiдiв.
Але наразi дядько Квентiн виглядав розгубленим. Вiн мав радше присоромлений вигляд. І невдовзi Енн зрозумiла чому.
– Квентiне, це просто ласка Божа, що нiхто не загинув i не постраждав, – сказала тiтка Феннi, суворо дивлячись на нього. – Десятки разiв я тобi торочила, що ясена слiд спиляти. Я знала, що вiн надто великий i важкий, аби витримати потужну бурю, й тому завжди боялася, що вiн звалиться на наш будинок.
– Авжеж, знаю, люба, – вiдповiв дядько Квентiн, енергiйно помiшуючи какао. – Але я був дуже зайнятий останнi кiлька мiсяцiв.
– Це твоя вiчна вiдмовка, коли йдеться про невiдкладнi справи, – зiтхнула тiтка Феннi. – У майбутньому менi самiй доведеться все робити. Не можна ж так ризикувати нашими життями!
– Ну, таке може статися раз на безрiк! – крикнув дядько Квентiн, починаючи важким духом дихати. Але вiдразу погамувався, побачивши, що тiтка Феннi шокована й засмучена та ось-ось заплаче. Вiн поставив чашку на стiл й обiйняв ii. – Ти пережила страшенний шок, – сказав вiн. – Може, вранцi виявиться, що все не так погано.
– Ох, Квентiне, все буде набагато гiрше, – запевнила його дружина. – Де ми всi тепер спатимемо i що нам робити, доки не полагодять дах i кiмнати на другому поверсi? Дiти щойно приiхали. А в будинку кiлька тижнiв порядкуватимуть робiтники! Просто не уявляю, як я з усiм цим впораюся!
– Залиш усi клопоти менi! – сказав дядько Квентiн. – Я все влаштую. Не турбуйся. Я дуже шкодую, що через мене так вийшло, це моя провина. Я швидко все залагоджу, ось побачиш!
Тiтка Феннi не дуже йому повiрила, але була вдячна за розраду. Дiти слухали iхню розмову й пили гаряче какао. Дядько Квентiн був таким розумним i так багато знав, що своiм звичаем забував невiдкладнi справи на зразок спилювання старого ясена. Часом здавалося, що вiн узагалi не вiд свiту цього!
Не було жодного сенсу йти нагору спати. Там кiмнати були або повнiстю зруйнованi, або настiльки заваленi уламками, труском i запорошенi, що годi й думати про спання. Тiтка Феннi почала носити пледи на канапи. Одна канапа була в кабiнетi, велика – у вiтальнi й менша – в iдальнi. За допомогою Джулiана вона витягла з шафи i розклала розкладайку.
– Влаштуемося як зможемо, – сказала вона. – Хоча нiч уже добiгае кiнця, але ми ще встигнемо трохи поспати! Буря вже ослабла.
– Нi, просто вона завдала чимало шкоди й тепер цiлком задоволена, – похмуро зауважив дядько Квентiн. – Що ж, обговоримо все вранцi.
Хлопцi хоч i втомилися, але були дуже збудженi й заснули не одразу. Енн переживала: як же iм тепер залишатися всiм разом у Кирiн-котеджi? Це несправедливо щодо тiтки Феннi… Але й додому повернутися нiяк, бо батьки у вiд’iздi i будинок на цiлий мiсяць замкнуто.
«Сподiваюся, до школи нас не вiдiшлють, – думала Енн, намагаючись зручнiше вмоститися на канапцi. – Було б дуже прикро, бо ми з такою радiстю iхали сюди на канiкули».
Джорджа теж цього побоювалася. Вона була переконана, що наступного ранку iх усiх вирядять назад до школи. А це означатиме, що вони з Енн пiд час цих канiкул уже не побачать Джулiана i Дiка, оскiльки хлопцi, зрозумiло, ходили до iншоi школи.
Єдиним, хто не хвилювався нi про що, був Тiммi. Вiн лежав у ногах Джорджi, трохи хропучи, цiлком щасливий. Доки вiн iз Джорджею, йому цiлком байдужiсiнько, куди iх вирядять!
Роздiл 3
Ідея дядька Квентiна
Зранку ще вiяв навальний вiтер, але буря пiшла на спад. Рибалкам вiдлягло, коли вони побачили, що iхнi човни на березi майже не постраждали. Але невдовзi пiшла чутка про лихо у Кирiн-котеджi, й кiлька ловигав приблукало, щоб подивитися, як величезне, вивернуте з корiнням дерево звалилося на будиночок.
Дiти радше тiшилися увагою до iхнiх розповiдей про те, як вони дивом врятувалися. При денному свiтлi шкода вiд падiння дерева виглядала вкрай жахливо. Дах розбило, наче яечну шкаралупу, а всi кiмнати другого поверху зяяли руiною.
Жiнка, яка приходила iз села допомагати тiтцi Феннi по господарству, вигукнула, побачивши бiду:
– Ну, це ж скiльки тижнiв пiде на направу! Ви вже звертались до будiвельникiв? Я б уже iх привела й показала, що робити.
– Тепер я займаюся всiма питаннями, панi Дейлi, – вiдповiв дядько Квентiн. – У дружини сильний шок. Вона зараз не може всiм перейматися. Найперше нам слiд вирiшити, як бути з дiтьми. Вони не можуть тут залишатися, доки кiмнати зруйнованi.
– Бiдолахам краще повернутися до школи, – сказала тiтка Феннi.
– Нi, в мене е краща iдея, – зауважив дядько Квентiн, витягуючи з кишенi листа. – Набагато краща. Уранцi я отримав листа вiд Ленуара. Це той, який цiкавиться тими ж дослiдами, що i я. Вiн пише… Стривай-но, зараз я знайду це мiсце. Осьде воно.
І дядько Квентiн прочитав уголос: «Було дуже люб’язно з Вашого боку запросити мене разом з сином П’ером приiхати до вас. Дозвольте й менi запросити вас iз дiтьми до себе. Я не знаю, скiльки iх у Вас, але ми всiм iм будемо радi в нашому великому домi. І П’еру, i його сестрi Мерiбел буде веселiше».
Дядько Квентiн з торжеством подивився на дружину.
– Отак-от! Я вважаю це запрошення надзвичайно великодушним! І вельми вчасним. Ми вiдправимо дiтей до мого колеги.
– Квентiне, як це? Адже ми не знаемо нi його самого, нi його сiм’i! – зауважила тiтка Феннi.
– Його син вчиться в однiй школi з Дiком i Джулiаном, а Ленуара я знаю як людину непересiчну i тямущу. – Дядько Квентiн мовив це таким тоном, нiби самi цi риси вичерпували всi проблеми. – Зараз йому потелефоную. Який у нього номер?
Тiтка Феннi почувалася безпорадною перед раптовою рiшучiстю чоловiка все вирiшувати самому. Йому було нiяково через те, що причиною лиха стала його забудькуватiсть. Наразi вiн хотiв довести, що здатний всьому дати раду, якщо береться до роботи. Почувши, що вiн набирае номер, тiтка Феннi насупилася. Як можна виряджати дiтей казна-куди?
Дядько Квентiн поклав слухавку й вийшов до дружини з урочистим виглядом, дуже задоволений собою.
– Усе залагоджено, – сказав вiн. – Ленуар радий, страшенно радий! Каже, йому i його дружинi подобаеться, коли в будинку дiти, а його власнi дiти будуть у захватi вiд такого товариства. Зараз знайдемо машину, i дiти можуть негайно рушати.
– Але, Квентiне, ми не можемо ось так вирядити iх до незнайомих людей! Дiтям це не сподобаеться! Не здивуюся, якщо Джорджа вiдмовиться iхати, – заявила його дружина.
– О, я ж забув. Їй не можна взяти iз собою Тiммi, – повiдомив дядько Квентiн. – Здаеться, Ленуар не любить собак.
– Ти ж чудово розумiеш, що Джорджа у такому разi не поiде! – сказала тiтка Феннi. – Це нерозумно, Квентiне. Джорджа нiкуди не iздить без Тiммi.
– Цього разу iй, однак, доведеться, – рiшуче вiдрубав дядько Квентiн, ладний не допустити, щоб Джорджа зруйнувала його чудовi плани. – А ось i дiти. Я поцiкавлюсь iхньою думкою i послухаю, що вони скажуть!
Вiн покликав дiтей до кабiнету. Вони зайшли, впевненi, що зараз почують поганi новини: либонь, усiх повертають до своiх шкiл!
– Пам’ятаете того хлопця, про якого я казав учора ввечерi? – розпочав дядько Квентiн. – П’ер Ленуар. Ви ще його називали якимось дурним прiзвиськом.
– Смоляний! – хором вiдповiли Дiк i Джулiан.
– Атож, Смоляний. Так от, його батько дуже люб’язно запрошуе вас усiх приiхати i погостювати у iхнiй Вершинi контрабандистiв, – сказав дядько Квентiн.
Дiти були враженi.
– Вершина контрабандистiв! – уяву Дiка полонила ця дивна назва. – Що означае «Вершина контрабандистiв»?
– Так називаеться iхнiй будинок, – пояснив дядько Квентiн. – Вiн дуже старий, збудований на вершинi незвичайного пагорба, оточеного болотами, якi залишилися вiд стародавнього моря. Пагорб був тодi островом, а зараз височiе як гора серед болiт. За давнiх часiв там процвiтала контрабанда. Наскiльки я чув, це незвичайна мiсцина.
Усе це захопило дiтей. До того ж Джулiановi й Дiку завжди подобався Смоляний Ленуар. Вiн хлопець моторний i веселун. Це супер, i вони чудово бавитимуть час.
– Ну що, хочете туди поiхати? Чи радше повернетесь до школи до кiнця канiкул? – нетерпляче поцiкавився дядько Квентiн.
– О нi, тiльки не до школи! – хором вiдповiли всi.
– Менi страшенно хотiлося б поiхати до Вершини контрабандистiв, – сказав Дiк. – Звучить достоту приголомшливо. І менi завжди подобався друзяка Смоляний, особливо вiдколи вiн пiдпиляв одну нiжку стiльця нашого класного керiвника. Щойно пан Томс сiв, вона уломилася!
– Гм. Не розумiю, як подiбнi витiвки можуть викликати симпатiю до кого б то не було, – зауважив дядько Квентiн, починаючи злегка сумнiватися, чи варто вiдпускати дiтей на запрошення пана Ленуара. – Може, до школи все-таки краще?
– Ой нi, нi! – закричали дiти. – Їдьмо до Вершини контрабандистiв! Ну будь ласочка!
– Гаразд, – вiдповiв дядько Квентiн, задоволений тим, що вони охоче пристали на його план. – Правду кажучи, я вже домовився. Потелефонував пановi Ленуару кiлька хвилин тому. І вiн поставився до всього з розумiнням.
– Можна менi взяти з собою Тiммi? – раптом спитала Джорджа.
– Нi, – вiдповiв батько. – Боюся, що нi. Пан Ленуар не любить собак.
– Тодi вiн менi не подобаеться, – похнюпилася Джорджа. – Без Тiммi я нiкуди не поiду.
– Тодi ти повернешся до школи, – рiзко вiдповiв батько. – І припини супитися, Джорджо. Ти знаеш, що менi це не подобаеться.
Але Джорджа не послухалася. Вона вiдвернулася. Іншi з прикрiстю дивилися на неi. Невже вона зараз затнеться i все зiпсуе? Невже змарнуеться така чудова нагода? Звичайно, без Тiммi буде не так весело. Але ж не можна всiм повертатися до школи лише тому, що Джорджа нiкуди не хоче iхати без собаки.
Дiти зайшли до вiтальнi. Енн взяла Джорджу пiдруч, але та вiдкинула ii руку.
– Джорджо! Ти неодмiнно повинна iхати з нами, – сказала Енн. – Я так не можу: непереносно буде дивитись, як ти сама повертаешся до школи..
– Я буду не сама, – зауважила Джорджа. – Зi мною буде Тiммi.
Друзi умовляли ii, але вона iх не слухала.
– Дайте менi спокiй, – нарештi сказала Джорджа. – Я хочу подумати. Чим ми поiдемо до Вершини контрабандистiв i де це? Якою дорогою поiдемо?
– Поiдемо автiвкою, Вершина контрабандистiв – трохи далi узбережжям на пiвнiч, тож, напевно, нас повезуть прибережною дорогою, – вiдповiв Джулiан. – А що, Джорджо?
– Не став зайвих питань, – вiдповiла Джорджа.
З кiмнати вона вийшла разом з Тiммi. За нею нiхто не пiшов. Коли Джорджа в лихому настроi, краще ii не чiпати.
Тiтка Феннi почала складати дитячi речi, хоча добути щось iз кiмнати дiвчат було неможливо. Невдовзi Джорджа повернулася, але Тiммi з нею не було. Вона повеселiшала.
– Де Тим? – одразу поцiкавилася Енн.
– Десь гуляе, – вiдповiла Джорджа.
– Ти iдеш з нами, Джорджо? – запитав Джулiан, дивлячись на неi.
– Так. Я вирiшила iхати, – сказала Джорджа, чомусь уникаючи дивитися Джулiановi в очi.
А вiн собi подумав: «Чого б то пак?»
