скачать книгу бесплатно
Озма з краiни Оз
Лiман Френк Баум
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Лiман Френк Баум (1856–1919) – популярний американський письменник, всесвiтньо вiдомий класик дитячоi лiтератури, який створив чарiвну краiну Оз. Його книжки були неодноразово екранiзованi, на казках Баума виросло не одне поколiння дiтей в усьому свiтi. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його твори «Чарiвник краiни Оз» та «Чари краiни Оз».
Повiсть-казка «Озма з краiни Оз» (1907) – третя книжка серii про героiв цiеi чарiвноi краiни. Цього разу Доротi i Принцеса Озма звiльняють Королеву краiни Ев та ii десятьох дiтей, якi перебувають в ув’язненнi у пiдступного Короля Номiв, котрий перетворив iх на прикраси у своему палацi. А розгадати нещирi намiри Короля i врятувати всiх допоможе кмiтлива Курка Бiлiна, яка вмiе говорити…
Лiман Френк Баум
Озма з краiни Оз
© Г. Г. Лозинська (правонаступниця Ю. Лiсняка), переклад украiнською, 2005
© А. О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
Передмова
Ця нова книжка про Оз, як i остання, що звалася «Краiна Оз», написана тому, що цього захотiли моi друзi – дiти. У своiх милих листах вони бажали дiзнатися «iще про Доротi», допитувались: «А що сталося з Лякливим Левом?» або «Що робила Озма потiм?» – звичайно, коли вона стала Правителькою Озу. А деякi навiть пiдказували менi сюжети, як, наприклад: «Будь ласка, пошлiть Доротi ще раз до краiни Оз», – або: «А чому ви не зведете Доротi й Озму докупи, щоб вони подружились?» Якби я мiг зробити все те, про що просять моi маленькi друзi, менi б довелось написати ще кiлькадесят книжок, щоб задовольнити iх. І я хотiв би це зробити, бо писання цих книжок тiшить мене, так само як дiтей, кажуть вони, тiшить читання iх.
Ну, то ось вам «iще про Доротi», i про наших давнiх друзiв Опудала та Залiзного Лiсоруба, i про Лякливого Лева, i про Озму, i про всiх iнших. Є тут також багато й про нових химерних, незвичайних героiв. Один мiй маленький друг, що прочитав цю iсторiю, коли вона була ще не надрукована, сказав менi: «Бiлiна – справдi «озминська», мiстере Баум, i Тiк-Так, i Голодний Тигр теж».
Якщо така думка слушна i всi дiти погодяться, що ця нова iсторiя справдi «озьминська», я буду щиро радий, що написав ii. І можливо, я ще одержу чимало приемних для мене листiв вiд своiх читачiв, у яких вони розкажуть менi, чи сподобалась iм «Озма з краiни Оз». Сподiваюся, що так.
Л. Френк Баум
Дiвчинка в курячiй клiтцi
Сильний вiтер шарпав поверхню океану, вкриваючи ii брижами. Потiм вiн розколихував вершечки тих брижiв, i вони ставали хвилями, а вiтер розбурхував iз тих хвиль буруни. Тi буруни котилися й котилися, страшенно високi, вищi навiть за дахи будинкiв. Декотрi пiдбивалися так високо, як вершечки високих дерев, i скидались на гори; а западини мiж великими бурунами були схожi на глибокi долини.
Усе це шалене бурхання й плескання вод у безкрайому океанi, яке зчиняв хтозна-нащо й про що бешкетник вiтер, скiнчилося жахливим штормом, а шторм в океанi любить витiвати багато химерних штук i завдавати багато шкоди.
Коли здiйнявся вiтер, у чистому морi далеко вiд суходолу плив корабель. Тiльки-но хвилi почали розгулюватись i здiйматися чимраз вище, корабель стало кидати вгору й униз, i гойдати то на один, то на другий бiк, i жбурляти ним так, що навiть моряки мусили триматися за линви та поруччя, щоб iх не змело з палуби вiтром або не змило в море водою.
А хмари на небi були такi щiльнi, що сонячне свiтло не могло пробитися крiзь них, вдень стало темно, як уночi, i шторм вiд того був iще жахливiший.
Капiтан корабля не боявся, бо це був не перший шторм у його життi, i вiн завжди виводив свiй корабель цiлим. Але вiн знав, що пасажири будуть у небезпецi, якщо спробують зостатись на палубi, тому вiн послав iх усiх до кают i наказав лишатися там, поки не скiнчиться шторм, поводитися мужньо, не лякатись, i тодi все буде добре.
А серед тих пасажирiв була одна маленька дiвчинка з Канзасу. Звали ii Доротi Гейл, i пливла вона зi своiм дядьком Генрi до Австралii, в гостi до родичiв, яких вона ще нiколи не бачила. Треба вам знати, що дядечко Генрi був не зовсiм здоровий: вiн так тяжко працював на своiй фермi в Канзасi, що пiдiрвав здоров’я, став нервовий i часто нездужав. Тому вiн лишив тiтку Ем удома наглядати за фермою, а сам вирушив до Австралii провiдати родичiв i вiдпочити як слiд.
Доротi дуже хотiла поiхати з ним, i дядько Генрi подумав, що це буде йому добре товариство в дорозi, удвох же веселiше, та й погодився узяти ii. А дiвчинка вже була досвiдченою мандрiвницею – адже колись смерч занiс ii так далеко вiд дому, що вона опинилась аж у чудеснiй краiнi Оз, де ii спiткало багато дуже дивних пригод, аж поки вона зумiла повернутися додому, до Канзасу. Тому вона не дуже лякалась негоди, i як почав завивати та свистiти вiтер, а хвилi – гойдати та жбурляти корабель, наша маленька пасажирка зовсiм не сполошилася.
– Звичайно, нам треба лишатися в каютi, – сказала вона дядечковi Генрi та iншим пасажирам, – i поводитись якомога спокiйнiше, поки минеться шторм. Бо капiтан каже: як ми будемо на палубi, нас позмивае в море.
Будьте певнi, що на таку небезпеку нiхто не хотiв наражатися; тому всi пасажири збились у темнiй каютi, прислухались, як реве буря та риплять щогли й рангоут, i намагались не штовхати одне одного, коли корабель хитало з боку на бiк.
Доротi вже майже заснула, коли враз прокинулася стрепенувшись i побачила, що дядечка Генрi поруч немае. Вона й уявити не могла, куди це вiн пiшов, а що вiн був не зовсiм здоровий, то Доротi почала тривожитись i боятися, чи не надумав вiн легковажно вийти на палубу. Якщо так, то вiн буде у великiй небезпецi, хiба тiльки зараз же не спуститься униз.
Насправдi дядько Генрi пiшов i лiг у свою вузеньку корабельну койку, але Доротi цього не знала. Вона тiльки пам’ятала, що тiтонька Ем дуже просила ii наглядати за дядечком як слiд, а тому одразу вирiшила вийти на палубу й розшукати його, дарма що буря саме розбуялася ще дужче i корабель жбурляло так, що просто страх. Дiвчинка над силу пiднялася трапом на палубу, а там вiтер так шарпонув ii, що мало не здер з неi спiдничку. Та Доротi було неначе аж весело боротися зi штормом, i вона, мiцно тримаючись за поруччя, пильно вдивлялась у темряву круг себе. І ось iй здалося, наче вона бачить невиразну постать чоловiка, що тримаеться за щоглу недалеко вiд неi. То мiг бути дядько, i вона як могла голосно покликала:
– Дядечку Генрi! Дядечку Генрi!
Але вiтер завивав i свистiв так шалено, що вона ледве чула свiй голос сама, а той чоловiк напевне не чув ii, бо й не ворухнувся.
Доротi вирiшила, що треба дiстатися до нього, тож, вичекавши, коли вiтер на мить трохи ослаб, вона кинулась туди, де стояла прикрiплена линвами до палуби велика клiтка для курей. До клiтки вона добiгла, але тiльки-но вхопилась мiцно за планки великого ящика, в якому тримали курей, як вiтер, нiби розлютувавшись, що така маленька дiвчинка посмiла кинути виклик його силi, враз подвоiв свiй шал. Заревiвши, нiби розлючений велетень, вiн перервав линви, що ними була закрiплена клiтка, й пiдкинув ii високо в повiтря разом iз Дорогi, що вчепилася в планки. Покрутивши клiтку в повiтрi навсiбiч, вiдтепер за мить пожбурив ii далеко в море, де великi хвилi пiдхопили ii й потягли вгору, на запiнений гребiнь, тодi кинув ii вниз, у глибоку вирву, нiби то була просто iграшка для iхньоi розваги.
Доротi, звичайно, геть промокла, але нi на мить не розгубилась. Вона мiцно трималась за грубi планки, а як тiльки змогла витерти воду з очей, зразу побачила, що вiтер зiрвав i вiко з клiтки. Бiдолашнi кури розлетiлися урiзнобiч, i вiтер шарпав iх, поки вони не стали схожi на пiр’янi мiтелки без держачкiв. Дно клiтки було зроблене з товстих дощок, i Доротi побачила, що вона чiпляеться за щось схоже на плiт iз боками з планок, який легко витримував ii вагу. Викашлявши воду й вiддихавшись, вона примудрилась перелiзти через планки й стати на мiцному дерев’яному днi клiтки.
«О, тепер я маю свiй власний корабель», – подумала вона, бiльше потiшена, нiж налякана такою перемiною в життi; а коли клiтку пiдняло на гребiнь великоi хвилi, вона почала жадiбно шукати очима навкруги той корабель, iз якого ii скинуло.
Корабель був уже далеко, дуже далеко. Мабуть, нiхто на ньому ще й не похопився за нею, не знав про ii дивну пригоду. Тим часом клiтка зсунулась у яму мiж хвилями, а коли ii знову пiдняло на гребiнь, корабель уже здавався iграшковим човником – так далеко вiн був. Швидко вiн зовсiм зник у темрявi, й Доротi зiтхнула з жалем, прощаючись iз дядечком Генрi, й задумалася: що ж тепер буде з нею?
Отож ii метляло водами великого океану, а на плаву пiдтримувала тiльки нiкчемна куряча клiтка з дощаним дном та боками з планок, крiзь якi весь час хлюпала вода, щоразу обливаючи Доротi! І iсти не буде чого, коли вона зголоднiе, – а це буде дуже скоро! – i води для пиття нема, й одежi, щоб перевдягтися…
– Ну, скажу я вам! – вигукнула дiвчинка зi смiхом. – У добру халепу ти вскочила, Доротi Гейл! Що правда, то правда! І як ти з неi виплутаешся – не знаю, не знаю!
Нiби додаючи iй клопоту, насувалася нiч, i сiрi хмари над головою робилися чорними, як чорнило. Але вiтер, нiби вдовольнившись нарештi своiми бешкетницькими витiвками, перестав хвилювати цей океан i полетiв збивати буруни кудись в iншу частину свiту, тому хвилi, яких бiльше нiщо не пiдхльоскувало, почали влягатись i поводитися скромнiше.
Гадаю, Доротi дуже пощастило, що шторм ущух, бо iнакше, хоч яка вона була вiдважна, боюся, що вона загинула б. На ii мiсцi багато дiтей розревлись би й впали у вiдчай; та оскiльки Доротi вже зазнала багато пригод i вийшла з них жива й цiла, iй i цього разу навiть на думку не спало дуже злякатися. Вона промокла, iй було дуже незручно, це правда; але пiсля того одного зiтхання, про яке я вже сказав, вона змусила себе заспокоiтись i вирiшила терпляче ждати своеi долi, хай хоч яка вона буде.
Мало-помалу чорнi хмари вiдлетiли, й над головою вiдкрилося сине небо, на якому сяяв срiбний мiсяць, а зiрочки весело пiдморгували Доротi, коли вона стежила за ними. Клiтку вже не захлюпувало, вона гойдалась на хвилях спокiйнiше – майже як колиска, тому дно, на якому стояла Доротi, вже не вихлюпувало воду помiж планками. Побачивши це, геть знесилена тривогами кiлькох останнiх годин дiвчинка вирiшила, що сон найкраще вiдновить ii сили i що це найлiпший спосiб перебути час. Дно було мокре, та й сама вона була мокра як хлющ, але, на щастя, сталося все це в теплих краях, i вона зовсiм не мерзла.
Отож Доротi сiла в куточку клiтки, зiперлася спиною на планки, покивала до привiтних зiрок, перше нiж заплющити очi, й менш як за пiвхвилини заснула.
Руда Курка
Доротi розбудив якийсь дивний звук, i вона, розплющивши очi, побачила, що вже бiлий день i на синьому небi ясно свiтить сонце. Їй снилося, нiби вона вдома, у Канзасi, й граеться в старiй оборi бiля стайнi, а кругом неi телята, свинi та кури. І спочатку, поки протирала очi зi сну, вона думала, що й справдi сидить там.
– Куд-куд-куд-ку-да! Куд-куд-куд-ку-дах!
О, знов цей дивний звук, що розбудив ii. Ну, звiсно, це ж курка кудкудакае! Але широко розплющенi очi насамперед побачили мiж планками клiтки блакитнi води океану, тепер спокiйного й тихого, i думки ii вернулись до минулоi, такоi сповненоi небезпек ночi. І вона почала пригадувати, що стала здобиччю шторму й пливе по зрадливому невiдомому морю.
– Куд-куд-куд-да, куд-куд-куд-дах!
– Що це таке? – вигукнула Доротi, схопившись на ноги.
– Це просто я знесла яйце, от i все, – вiдповiв тихий, але чiткий i виразний голосок, i, озирнувшись, дiвчинка побачила Руду Курку, що сидiла в iншому кутку клiтки.
– Ой-йой-йой! – зойкнула вона зчудовано. – Ти теж весь час була тут?
– Авжеж, – вiдповiла Курка, помахавши крильми й позiхнувши. – Коли клiтку зiрвало з корабля, я вчепилась за планку в цьому кутку пазурами й дзьобом, бо знала, що напевне потону, коли впаду в воду. Я й так мало не потонула в усiй отiй водi, що хлюпала тут на мене. Я ще зроду не бувала така мокра!
– Так, – погодилась Доротi, – я знаю, вночi тут усе заливало водою. Ну, а тепер тобi краще?
– Не дуже. Сонце висушило на менi пiр’я, а на тобi одяг, i я почуваюся краще, вiдколи знесла свое вранiшне яйце. Але я б хотiла знати, що буде з нами – чи ми й далi плаватимемо по цьому великому ставку?
– Я б теж хотiла це знати, – сказала Доротi. – Але поясни менi: як це так, що ти вмiеш говорити? Я думала, що кури вмiють тiльки кудкудакати, сокотiти та квоктати.
– Ну, щодо цього, – вiдповiла Руда Курка замислено, – то я кудкудакала й сокотiла все свое життя. До цього ранку, скiльки себе пам’ятаю, слова не вимовила. Та коли ти хвилину тому спитала: «Що це таке?» – менi здалося найприроднiшою у свiтi рiччю вiдповiсти тобi. Я й заговорила – i, здаеться, говорю далi, як ти i всi люди. Чудне дiло, правда?
– Дуже, – погодилась Доротi. – Якби ми були в краiнi Оз, менi б це не здалося таким чудним, бо в тiй чарiвнiй краiнi багато звiрiв умiють говорити. Але тут, в океанi, ми напевне дуже далеко вiд Озу.
– А як у мене з граматикою? – спитала Руда Курка трохи занепокоено. – Я говорю цiлком правильно, як ти гадаеш?
– Так, – вiдповiла Доротi. – Як для початку, ти говориш дуже добре.
– Рада це почути, – приязно провадила Руда Курка далi, – бо як уже починаеш говорити, то краще говорити правильно. Наш пiвень часто казав менi, що й кудкудакаю, й сокочу я бездоганно; а тепер менi дуже приемно чути, що я й говорю так само бездоганно.
– Щось менi вже iсти захотiлося, – зауважила Доротi. – Саме час снiдати, а снiданку нема.
– Можеш узяти мое яйце, – запропонувала Руда Курка. – Менi за нього байдуже.
– І ти не хочеш висидiти курча? – здивовано спитала дiвчинка.
– Не хочу. Я висиджую курчат тiльки тодi, коли маю гарне м’якеньке гнiздечко десь у спокiйному мiсцi й тринадцятеро яечок пiд собою. Бо тринадцять – це для курей щасливе число. Тому можеш це яйце з’iсти.
– Та нi, сирого яйця я нiзащо не з’iм, тiльки варене! – вигукнула Доротi. – Але однаково я тобi дуже вдячна.
– Нема за що дякувати, люба моя, – вiдповiла Курка спокiйно й заходилась чистити на собi пiр’я.
Якийсь час Доротi стояла, дивлячись у морську далечiнь. Але вона все думала про яйце i тому врештi спитала:
– А нащо ж ти несеш яйця, коли не хочеш висиджувати курчат?
– Така в мене звичка, – вiдповiла Руда Курка. – Я завжди пишалася тим, що маю свiженьке яечко щоранку, окрiм тоi пори, коли квокчу. Я ж не можу вранцi покудкудакати, поки не знесу як слiд яечка, а без кудкудакання я не була б щаслива.
– Дивно, – в задумi промовила дiвчинка, – але ж я не курка, й вiд мене не можна чекати, щоб я це зрозумiла.
– Безперечно, люба моя.
Доротi знов замовкла. Правда, з Рудоi Курки було сяке-таке товариство, з нею трохи веселiше, i все ж у океанi iй було страшенно самотньо.
Трохи згодом курка пiдлетiла вище й сiла на верхню рейку клiтки, тобто трохи вище вiд голови Доротi, коли та сидiла на днi, як було саме тодi.
– Ой, та ми ж недалечко вiд берега! – вигукнула Курка.
– Де ж вiн? Де? – схвильовано закричала Доротi, зiрвавшись на ноги.
– А он там, трохи далi, – вiдповiла Курка, кивнувши головою у певному напрямку. – Здаеться, нас несе туди, i ще до полудня ми будемо на сухiй землi.
– От добре буде! – сказала Доротi й тихенько зiтхнула, бо ii ноги ще й тепер час вiд часу заливала хвиля, що хлюпала мiж планками.
– Авжеж добре, – вiдповiла ii товаришка, – бо нема у свiтi нiкого нещаснiшого за мокру курку.
Земля, до якоi вони, як здавалося iм, швидко наближалися, бо виднiлася з кожною хвилиною виразнiше, була напрочуд гарна. Такою бачила ii дiвчинка у плавучiй курячiй клiтцi. Понад самою водою тяглася широка смуга бiлого пiску та рiнi, а далi височiло кiлька скелястих пагоркiв, за якими зеленiв рядок дерев – певне, там починався лiс. Але не видно було жодноi оселi й жодного знаку того, що на цiй невiдомiй землi живуть люди.
– Сподiваюся, ми знайдемо щось попоiсти, – сказала Доротi, нетерпляче дивлячись на берег, до якого iх несло. – Адже час снiданку давно минув.
– Я теж трошечки зголоднiла, – зауважила Руда Курка.
– А чого ти не з’iси свого яйця? – спитала дiвчинка. – Тобi ж не треба, як менi, щоб iжа була варена.
– Ти що, маеш мене за канiбалку? – обурено вигукнула Курка. – Я наче не сказала й не зробила нiчого такого, за що ти могла б мене ображати!
– Вибачте менi, панi… панi… до речi, дозвольте запитати: як вас звуть, добродiйко? – спитала дiвчинка.
– Мене звуть Бiл, – вiдказала Руда Курка трохи сердито.
– Бiл? Так це ж хлоп’яче iм’я!
– А яка рiзниця?
– Але ж ви… дама, хiба не правда?
– Звичайно. Та коли я тiльки вилупилася з яйця, нiхто не мiг би сказати, чи з мене виросте курочка, чи пiвник, i хлопчик, що жив на фермi, де я народилася, назвав мене Бiлом, i я стала його улюбленицею, бо в усьому виводку тiльки я одна була жовтенька. А коли я виросла й вiн побачив, що я не кукурiкаю й не б’юся, як пiвники, то вже не схотiв мiняти мое iм’я, i вся худоба в оборi, та й усi люди в оселi знали мене як Бiла. Тому мене завжди звали Бiлом, i Бiл – це мое iм’я.
– Однаково так не годиться, – поважно сказала Доротi, – i я, коли ти не заперечуеш, буду звати тебе Бiлiною. Розумiеш, як додати «iна», iм’я робиться жiноче.
– Ет, менi однаковiсiнько, – вiдказала Руда Курка. – Називай мене як хочеш, аби тiльки я знала, що це iм’я – мое.
– От i гаразд, Бiлiно. А мене звуть Доротi Гейл. Для друзiв я просто Доротi, а для чужих – мiс Гейл. Ти можеш називати мене Доротi, коли хочеш. Ми вже зовсiм близенько вiд берега. Як ти гадаеш, тут глибоко? Я вже можу дiйти вбрiд?
– Почекай iще кiлька хвилин. Сонечко пригрiвае, квапитись нам нiкуди.
– Але ж у мене такi мокрi ноги! – заперечила дiвчинка. – Платтячко на менi вже висохло, але я не зможу почуватися добре, поки в мене мокрi ноги.
Проте вона зачекала, як радила курка, i невдовзi велика дерев’яна клiтка м’яко пристала до пiщаного берега. Небезпечне плавання скiнчилося.
Обом, звiсно, неважко було дiстатися до берега. Руда Курка одразу перелетiла на пiсок, а Доротi треба було перелiзти через високу стiнку з планок. Але для сiльськоi дiвчинки це не складно, i Доротi, ледве опинившись на березi, стягла з нiг мокрi черевички та панчiшки й поклала сушитися на нагрiтому сонцем пiску.
Потiм вона сiла й стала дивитись на Бiлiну, що вже шпорталась гострим дзьобом у пiску, розгрiбаючи його мiцними пазурами.
– Що ти робиш? – спитала Доротi.
– Снiдаю, а що ж iще, – вiдказала Курка, не кидаючи дзьобати.
– А що ти там знаходиш?
– Трохи жирних рудих мурашок, трохи пiщаних кузьок, а часом невеличкого краба. Вони такi гарнi й такi смачнi, повiр!
– Яка гидота! – жахнулась Доротi.
– Що гидота? – перепитала Курка, пiдвiвши голову й дивлячись одним блискучим оком на свою товаришку.
– Ну, iсти живi створiння, та ще отих гидких кузьок i мурашок. Як тобi не соромно!
– О ненько! – спантеличено вiдказала Курка. – Яка ти чудна, Доротi! Усе живе куди смачнiше й кориснiше, нiж мертве, а ви, люди, iсте всiляких мертвих тварин.
