скачать книгу бесплатно
– Але цей мiдний чоловiк, – провадила Доротi, дивлячись на нього зачудовано, – взагалi неживий, i менi цiкаво, нащо його зроблено i чому його замкнули в такому чудному мiсцi.
– Це загадка, – зауважила Курка, повернувши голову, щоб поправити дзьобом пiр’я на крилах.
Доротi ввiйшла до комiрчини, щоб обдивитися мiдного чоловiка з усiх бокiв, i раптом побачила картку, що висiла в нього мiж лопатками на мiдному гачку. Вона зняла ту картку з гачка, вернулася на стежку, де було виднiше, й сiла на кам’яну брилу прочитати, що там написано.
– Ну, що там? – зацiкавлено спитала Курка.
Доротi прочитала картку вголос, вимовляючи довгi слова не без натуги. І ось що вона вичитала:
«Коваль, Бляхар i К°
Механiчна людина патентованоi подвiйноi дii, з надшвидкою реакцiею, здатна думати й бездоганно говорити.
Споряджена нашим спецiальним годинниковим механiзмом.
Думае, говорить, дiе, робить усе, тiльки нежива.
Виготовляеться виключно на наших заводах у Евнi, краiна Ев.
Будь-якi пошкодження переслiдуються законом».
– Ото диво! – сказала Руда Курка. – І ти гадаеш, що все це правда, люба моя?
– Не знаю, – вiдказала Доротi; вона ще не дочитала. – Слухай далi, Бiлiно.
«Вказiвки для користування:
Для думання: накрутiть годинниковий механiзм крiзь отвiр пiд лiвою пахвою (позначено «№ 1»).
Для говорiння: накрутiть годинниковий механiзм крiзь отвiр пiд правою пахвою (позначено «№ 2»).
Для ходiння й дiй: накрутiть годинниковий механiзм крiзь отвiр посеред спини (позначено «№ 3»).
Примiтка: гарантiя бездоганноi роботи протягом тисячi рокiв».
– Ну, чудово! – вигукнула Руда Курка в подивi. – Якщо мiдний чоловiк умiе робити хоч половину цього, то вiн таки дивовижна машина. Але я гадаю, це все шахрайство, як усi патентованi вироби.
– Можна накрутити його, – запропонувала Доротi, – та й побачимо.
– А де ж ключ вiд механiзму? – спитала Бiлiна.
– Висить на гачку, де була картка.
– Ну, тодi випробуемо його, – запропонувала Курка, – та й побачимо, що вiн умiе. Гарантiя, кажеш, на тисячу рокiв? Але ж ми не знаемо, скiльки рокiв вiн простояв у цiй скелi.
Доротi вже зняла ключ iз гачка.
– Що накрутити спочатку? – спитала вона, знову прочитавши вказiвки на картцi.
– Та, мабуть, номер один, – порадила Курка. – Тодi вiн почне думати, адже так?
– Атож, – погодилась Доротi й накрутила механiзм номер один, що пiд його лiвою пахвою.
– Щось нiчого не видно, – критично зауважила Курка.
– Певне що нi: вiн же тiльки думае, – сказала Доротi.
– Цiкаво, про що ж вiн думае.
– Зараз накручу його мову, тодi вiн, може, розповiсть нам, – сказала дiвчинка i накрутила механiзм номер два.
Механiчний Чоловiк, ворухнувши тiльки губами, промовив:
– Доб-ро-го ран-ку, дiв-чин-ко. Доб-ро-го ранку, па-нi Кур-ко.
Голос був трохи хрипкий i рипучий, слова вимовлялись химерно, без змiни виразу; але й Доротi, й Бiлiна чудово зрозумiли iх.
– Доброго ранку, пане, – вiдповiли вони чемно.
– Дя-кую вам за по-ря-ту-нок, – провадив Механiчний Чоловiк тим самим монотонним голосом, шо звучав так, наче в грудях у нього працював ковальський мiх. Отак iграшковi ягнята й коти пищать, коли iх надавити.
– Нема за що дякувати, – сказала Доротi. А потiм спитала про те, що ii найдужче цiкавило: – А чого це вас замкнули у такому мiсцi?
– Це дов-га iс-то-рiя, – вiдповiв Мiдний Чоловiк. – Але я роз-по-вiм ii ко-рот-ко. Мене ку-пив у фiр-ми «Ко-валь, Бля-хар i Ком-па-нiя», що ви-го-то-вила мене, жор-сто-кий Ко-роль краi-ни Ев Е-воль-до, який мав звич-ку за-би-вати сво-iх слуг до смер-тi. Та мене вiн не змiг уби-ти, бо я не-жи-вий, а щоб умер-ти, треба спершу жи-ти. То-му все йо-го бит-тя ме-нi не шко-ди-ло, а тiль-ки на-чи-щало мое мiд-не тi-ло.
Цей жор-сто-кий Ко-роль мав гар-ну дру-жину i де-ся-тьох пре-гар-них дi-то-чок: п’я-тьох хлоп-чи-кiв i п’ять дiв-ча-ток, – але в на-падi лютi вiн про-дав iх у-сiх Ко-ро-лю Но-мiв, а той сво-iми ча-рами о-бер-нув iх у iн-шi по-до-би й по-ста-вив у сво-ему пiд-зем-но-му па-ла-цi як при-кра-су по-коiв.
По-тiм Ев-ський Ко-роль по-шко-дував за цим жор-сто-ким у-чин-ком i на-ма-гав-ся вер-ну-ти дру-жи-ну й дi-тей вiд Ном-сько-го Ко-ро-ля, а-ле мар-но. То-дi вiн з роз-па-чу за-мкнув ме-не в цiй ске-лi, за-ки-нув клю-ча в оке-ан, сам стриб-нув у-слiд i вто-пив-ся.
– Яке страхiття! – вигукнула Доротi.
– Атож, – погодився Механiчний Чоловiк. – Ко-ли я по-ба-чив, що ме-не ув’яз-не-но, я кри-чав «ря-туй-те», по-ки не скiн-чив-ся го-лос; а по-тiм хо-див по цiй ко-мiр-чи-нi, по-ки не скiн-чи-лась дiя; а по-тiм сто-яв i ду-мав, по-ки не скiн-чи-лось ду-ман-ня. Да-лi я вже не па-м’я-тав нi-чо-го, аж по-ки ви на-кру-ти-ли ме-не знов.
– Дивовижна iсторiя, – сказала Доротi, – i вона показуе, що краiна Ев справдi чарiвна, як я й гадала.
– Зви-чай-но, – вiдповiв Мiдний Чоловiк. – Нав-ряд чи та-ку до-ско-на-лу ма-ши-ну змог-ли б зро-би-ти десь не в ча-рiв-нiй кра-i-нi.
– У Канзасi я не бачила жодноi такоi, – сказала Доротi.
– А де ж ви взя-ли клю-ча, щоб вi-дi-мкну-ти цi две-рi? – спитав механiчний голос.
– Знайшли на березi: мабуть, його винесло туди хвилями, – вiдповiла вона. – А зараз, добродiю, коли не заперечуете, я накручу вашу дiю.
– Ме-нi бу-де ду-же при-ем-но, – вiдказав Механiчний Чоловiк.
Доротi накрутила пружину в отворi номер три, i зразу Мiдний Чоловiк трохи незграбно, смикаючись, вийшов iз кам’яноi печери, скинув свого мiдного капелюха й чемно вклонився, а тодi став перед Доротi навколiшки. І промовив:
– Вiд-те-пер я ваш по-кiр-ний слу-га. Хоч ви що на-ка-жiть, я все о-хо-че зроб-лю – а-би тiль-ки ви ме-не на-кру-чу-ва-ли.
– А як тебе звати? – спитала Доротi.
– Тiк-Так, – вiдповiв вiн. – Так ме-не наз-вав мiй пер-ший ха-зяiн, бо го-дин-нико-вий ме-ха-нiзм у ме-нi весь час цо-ка-е.
– Я й зараз його чую, – озвалась Руда Курка.
– Я теж, – сказала Доротi. – Але годин ти не вибиваеш? – спитала вона трохи занепокоено.
– Нi, – вiдповiв Тiк-Так. – І бу-диль-ни-ка в ме-нi не-мае. Прав-да, я мо-жу го-ло-сом ска-за-ти, кот-ра го-ди-на, а що я нi-ко-ли не сплю, то мо-жу роз-бу-ди-ти вас у-ран-цi о будь-я-кiй го-ди-нi, ко-ли тiль-ки на-ка-же-те.
– Дуже мило, – сказала дiвчинка, – але я нiколи не хочу вставати вранцi.
– Ти можеш спати, поки я не знесу яйця, – озвалась Руда Курка. – А тодi, коли я закудкудакаю, Тiк-Так знатиме, що час будити тебе.
– А ти несешся дуже рано? – спитала Доротi.
– О восьмiй годинi, – вiдповiла Бiлiна. – І, по-моему, на цей час уже всiм годиться вставати.
Доротi вiдкривае вiдерце з обiдом
– А тепер, Тiк-Так, – сказала Доротi, – перше, що нам треба зробити, – це знайти спосiб утекти з цих скель. Бо внизу чатують Колесуни й погрожують убити нас.
– Ко-ле-су-нiв боя-тись не-ма чо-го, – сказав Тiк-Так, вимовляючи слова повiльнiше, нiж звичайно.
– А чому? – спитала вона.
– Бо вони грi… грi… гр-р-р-р…
Вiн загарчав, чи заклекотiв, i враз замовк, махаючи руками, а потiм застиг нерухомо, одну руку пiднявши вгору, а другу простягши вперед i розчепiривши вiялом мiднi пальцi.
– Ой! – злякано зойкнула Доротi. – Що з ним сталося?
– Мабуть, розкрутилася пружина, – спокiйно вiдказала Курка. – Ти, мабуть, накрутила ii не до кiнця.
– Я ж не знала, скiльки треба накручувати, – виправдовувалась дiвчинка. – Другого разу накручу краще.
Вона зайшла за спину Мiдному Чоловiковi, щоб зняти ключ iз гачка, але ключа там не було.
– Нема! – в розпачi скрикнула Доротi.
– Чого нема? – спитала Бiлiна.
– Ключа.
– Мабуть, упав, коли вiн кланявся тобi так низько, – здогадалася Курка. – Подивись:, може, знайдеш.
Доротi стала дивитись, Курка теж допомагала, i врештi дiвчинка вiдшукала ключ, що впав у розколину мiж камiнням.
Вона зразу накрутила Тiк-Такiв голос до кiнця. Це було нелегко, як ви самi можете уявити, коли хоч раз накручували годинника, але першi слова Механiчного Чоловiка запевнили Доротi, що тепер його вистачить принаймнi на двадцять чотири години.
– Ви на-кру-ти-ли ме-не ду-же ма-ло, – спокiйно пояснив вiн, – а я ще роз-по-вiв вам дов-гу опо-вiд-ку про Ко-ро-ля Е-воль-до; тож i не ди-вно, що я зу-пи-нив-ся.
Потiм Доротi накрутила ще механiзм дii, i тодi Бiлiна порадила iй носити ключ вiд Тiк-Такових механiзмiв у кишеньцi, щоб не загубити його знову.
– А тепер, – сказала Доротi, докiнчивши всю цю роботу, – скажи, що ти хотiв розказати про Колесунiв.
– Та iх не-ма чо-го боя-тись, – вiдповiв Механiчний Чоловiк. – Во-ни тiль-ки при-ки-да-ють-ся пе-ред людь-ми, бу-цiм такi страш-нi, а на-справ-дi тi Ко-ле-суни зо-всiм без-печ-нi для будь-ко-го, хто на-смi-е би-ти-ся з ни-ми. Во-ни мо-жуть про-бу-ва-ти скрив-ди-ти та-ку ма-лу дiв-чин-ку, як ви, бо вда-чу ма-ють беш-кет-ли-ву. Але як-би я мав дрю-ка, во-ни б ки-ну-лись тi-ка-ти, лед-ве по-ба-чив-ши ме-не.
– А в тебе нема дрюка? – спитала Доротi.
– Нема, – вiдповiв Тiк-Так.
– І тут, серед камiння, ти нiчого такого не знайдеш, – зауважила Руда Курка.
– То що ж нам робити? – спитала дiвчинка.
– На-кру-тiть мо-ю ду-маль-ну пру-жи-ну ту-гi-ше, i я спро-бу-ю при-ду-ма-ти щось iн-ше, – сказав Тiк-Так.
Доротi пiдкрутила його думальний механiзм i, поки вiн думав, вирiшила пообiдати. Бiлiна вже видзьобувала щось iз щiлинок мiж камiнням, а Доротi сiла й вiдкрила вiдерце з обiдом.
Там вона знайшла невеличку баночку з дуже смачним лимонадом. Баночка була закрита чашкою: знiми ii, налий у неi лимонаду й пий. Іще у вiдерцi були три шматки iндичатини, два – холодного язика, трохи салату з омарiв, чотири скибки хлiба з маслом, невелика бабка, помаранча, дев’ять великих полуниць i трохи горiхiв та родзинок. Дивне дiло: горiхи в цьому вiдерцi були вже розлущенi, отож Дорогi не довелось виколупувати зерня.
Вона розiклала всю iжу перед собою на каменi й почала iсти, спершу запропонувавши Тiк-Таковi подiлитися з ним обiдом, але той вiдмовився: мовляв, вiн же тiльки машина. Потiм вона запросила до обiду й Бiлiну, але та тiльки промимрила щось про «мертву iжу» й сказала, що волiе кузьок та мурашок.
– А снiданковi й обiднi дерева справдi належать Колесунам? – спитала дiвчинка у Тiк-Така, пережовуючи iжу.
– Зви-чай-но, нi, – вiдповiв той. – Во-ни на-ле-жать ко-ро-лiв-сько-му ро-до-вi Еву, тiль-ки, зви-чайно, те-пер у Евi не-ма ко-ро-лiв-сько-го ро-ду, бо Ко-роль Ево-льдо стриб-нув у мо-ре, а йо-го дру-жи-ну й дi-тей Ном-ський Ко-роль пе-ре-тво-рив у якiсь при-кра-си. То-му, на-скiль-ки я знаю, те-пер краi-но-ю Ев нiх-то не пра-вить. Мо-же, че-рез це Ко-ле-су-ни й твер-дять, нi-би тi де-ре-ва iх-нi, й зри-ва-ють снi-дан-ки та обi-ди, щоб поi-да-ти iх са-мим, але во-ни на-ле-жать Ко-ро-лю, i ви знай-де-те ко-ро-лiв-ське «Е», ви-тис-не-не на днi кож-но-го вi-дер-ця.
Доротi перевернула вiдерце й одразу побачила на денцi королiвську позначку, як i сказав Тiк-Так.
– А крiм Колесунiв у краiнi Ев живуть ще якiсь люди? – спитала вона.
– Атож. Ко-ле-су-ни засе-ли-ли тiль-ки не-ве-ли-кий клап-тик по цей бiк лi-су, – вiдповiв Механiчний Чоловiк. – Але во-ни зав-жди бу-ли беш-кет-ли-вi й на-хаб-нi, i мiй ко-лиш-нiй ха-зя-iн, Ко-роль Еволь-до, мав звич-ку, вихо-дя-чи з па-ла-цу, бра-ти з со-бою на-гая, щоб у-га-мо-ву-ва-ти iх. Ко-ли ме-не тiль-ки зро-би-ли, Ко-ле-су-ни про-бу-ва-ли на-па-да-ти на ме-не й бу-ца-ти го-ло-ва-ми, але ско-ро зро-зу-мi-ли, що я зроб-ле-ний з над-то твер-до-го ма-те-рi-алу i во-ни не мо-жуть дош-ку-ли-ти ме-нi.
– Так, ти, видно, дуже тривкий, – сказала Доротi. – А хто тебе зробив?
– Фiр-ма «Ко-валь, Бля-хар i Ком-па-нiя» у мiс-тi Ев-нi, де сто-iть ко-ро-лiв-сь-кий па-лац, – вiдповiв Тiк-Так.
– І багато таких, як ти, вони зробили?
– Нi, я еди-на ав-то-ма-тич-на ме-ха-нiчна лю-ди-на, яку во-ни зро-би-ли, – вiдказав Тiк-Так. – То бу-ли диво-виж-нi ви-на-хiд-ни-ки – тi, хто зро-бив ме-не, i всi iх-нi ви-тво-ри до-ско-налi.
– Не сумнiваюся, – сказала Доротi. – Вони й тепер мешкають у мiстi Евнi?
– О-бид-ва за-ги-ну-ли, – вiдказав Механiчний Чоловiк. – Пан Ко-валь був не тiль-ки ви-на-хiд-ник, а й ху-дож-ник i на-ма-лю-вав на кар-ти-нi рiч-ку так при-род-но, що ко-ли тяг-ся з пенз-лем че-рез неi, щоб на-ма-лю-ва-ти якiсь квiт-ки на дру-го-му бе-ре-зi, то впав у во-ду й по-то-нув.
– Ох, як шкода! – вигукнула дiвчинка.
– А пан Бля-хар, – провадив Тiк-Так, – зро-бив дра-би-ну та-ку ви-со-ку, що змiг зi-пер-ти верх-нiй кi-нець на Мi-сяцi, а сам за-лiз на верх-нiй ща-бель i по-чав зри-ва-ти з не-ба ма-лень-кi зiр-ки, щоб ни-ми при-кра-си-ти рiж-ки ко-ро-лiв-ськоi ко-ро-ни. Та ко-ли пан Бля-хар пот-ра-пив на Мi-сяць, йо-му там так спо-до-ба-ло-ся, що вiн ви-рi-шив жи-ти там весь час, пiд-тяг за со-бою дра-би-ну, i бiль-ше ми йо-го не ба-чи-ли.
