скачать книгу бесплатно
– Нi! – заперечила Доротi. – Не iмо!
– Їсте, iсте, – наполягала Бiлiна. – Ви iсте ягнят, овечок, корiв, свиней i навiть курей.
– Так ми ж iх варимо! – переможно вигукнула Доротi.
– Яка рiзниця?
– Дуже велика, – сказала Доротi вже поважнiше. – Я не можу пояснити, яка саме, але рiзниця е. І нiколи в свiтi ми не iмо такоi гидоти, як кузьки.
– Зате ви iсте курей, а тi iдять кузьок, – вiдказала Руда Курка, якось чудно кудкудакнувши. – Отож ви нiчим не кращi за нас, курей.
Над цими словами Доротi замислилась. Те, що казала Бiлiна, було, звiсно, правдою, i це майже вiдбило iй охоту снiдати. Ну а Руда Курка й далi щось старанно видзьобувала з пiску й була наче цiлком задоволена своею долею.
Врештi бiля самоi води Бiлiна встромила дзьоб глибоко в пiсок, та враз висмикнула його й здригнулась.
– Ой! – зойкнула вона. – Цього разу я дзьобнула метал i трохи не поламала дзьоба.
– А може, то камiнь? – недбало спитала Доротi.
– Дурниця. Хiба я не знаю, де камiнь, а де метал? – вiдказала Курка. – Вони ж зовсiм рiзнi на дотик.
– Але ж на цьому дикому безлюдному березi не може бути металу! – наполягала дiвчинка. – Де ти дзьобнула? Зараз я розрию там, i ти сама побачиш, що правда моя.
Бiлiна показала iй те мiсце, де вона «цюкнула дзьобом», як вона висловилась, i Доротi розгрiбала пiсок, поки вiдчула щось тверде. Тодi, застромивши туди руку, витягла той предмет i побачила, що то великий золотий ключ – досить старий, але ще блискучий i цiлiсiнький.
– А що я казала? – вигукнула Курка, переможно кудкудакнувши. – Можу я впiзнати метал, коли стукнусь об нього, чи це справдi камiнь?
– Метал, авжеж метал, – вiдповiла дiвчинка, замислено дивлячись на ту дивну рiч, що вона знайшла. – По-моему, це щире золото, i лежить воно тут, у пiску, дуже давно. Як ти гадаеш, Бiлiно, звiдки вiн тут узявся? І що, по-твоему, вiдмикае цей таемничий ключ?
– Не знаю, – вiдказала Курка. – Ти ж, мабуть, бiльше за мене знаеш про ключi та замки.
Доротi оглянулась круг себе. Нiде в тiй мiсцевостi не було й знаку оселi, а вона думала, що кожен ключ повинен пасувати до якогось замка, а кожен замок мае щось замикати. Мабуть, ключа загубив тут хтось такий, хто живе далеко, але чомусь побував на цьому березi.
Мiркуючи про цi речi, дiвчинка поклала ключ у кишеню, а потiм неквапливо надiла панчохи й узула черевики, бо сонце вже висушило iх.
– Мабуть, i я, Бiлiно, – сказала вона, – пройдуся тут поблизу, може, знайду щось на снiданок.
Лiтери на пiску
Вiдiйшовши трохи вiд води до невеликого гайка, Доротi натрапила на рiвну латку бiлого пiску, на якiй виднiли дивнi знаки, неначе хтось писав по пiску палицею.
– Що тут написано? – спитала вона в Рудоi Курки, що виступала поруч неi з досить-таки гордим виглядом.
– Звiдки я знаю? – вiдказала Курка. – Я не вмiю читати.
– Невже?
– Звичайно, не вмiю, я ж не ходила до школи.
– Ну, а я ходила, – зiзналася Доротi. – Але тут лiтери дуже великi й рiдко розкиданi, i з них важко скласти слова.
Та вона уважно роздивилась кожну лiтеру i врештi розiбрала, що на пiску написано такi слова:
СТЕРЕЖІТЬСЯ КОЛЕСУНІВ!
– Це щось дивне, – заявила Курка, коли Доротi прочитала цi слова вголос. – А хто такi Колесуни, як ти гадаеш?
– Мабуть, люди, що iздять на колесах. Вони возять тачки, дитячi коляски або ручнi вiзки, – сказала Доротi.
– А може, це автомобiлi, – висловила здогад Руда Курка. – Чого стерегтися тачки чи дитячоi коляски? А от автомобiлi – то небезпечна рiч. Декого з моiх приятельок вони задавили.
– Це не можуть бути автомобiлi, – заперечила дiвчинка. – Адже тут нова, дика краiна, тут нема нi канатних дорiг, нi телефонiв. Люди iх iще не вiдкрили, я певна, – якщо взагалi тут е люди. Тому навряд чи тут можуть бути автомобiлi, Бiлiно.
– Може, й так, – погодилася Курка. – А куди ти йдеш?
– Он до отих дерев, може, знайду там якiсь плоди або горiхи, – вiдповiла Доротi. Вона ступала по пiску повз один iз тих кам’янистих пагоркiв, що височiли поблизу, i скоро дiйшла до гайка.
Спочатку вона була розчарована: в гайку росли самi гранатовi дерева, тополi та евкалiпти, нiяких плодiв чи горiхiв там не було. Та врештi, коли вона вже майже була у розпачi, iй трапилося трое дерев, що мали вдосталь забезпечити ii харчами.
Одне дерево було геть усе обвiшане картонними коробочками, що росли гронами на всiх гiлках; на найбiльших, найспiлiших коробках виднiли акуратнi опуклi лiтери: «Снiданок». Це дерево, як видно, родило цiлий рiк, бо на деяких гiлках ще тiльки розпукувались квiтки, а на iнших зеленiли маленькi коробочки, очевидно, неiстiвнi, поки не виростуть та не достигнуть.
Замiсть листя на цьому деревi були паперовi серветки, i все воно виглядало дуже втiшно для голодноi дiвчинки.
Але друге дерево, що росло поряд, було ще дивовижнiше, бо на ньому росло безлiч бляшаночок з обiдом, таких повних i важких, що товстi гiлки аж вгиналися пiд iхньою вагою. Однi були маленькi й темно-брунатнi, бiльшi мали колiр потьмянiлоi бляхи; а зовсiм стиглi – з ясноi новоi бляхи, що блищала в сонячному промiннi, яке падало на неi. Доротi була в захватi, i навiть Руда Курка зiзналась, що вона здивована.
Дiвчинка зiп’ялась навшпиньки й зiрвала одну з найкращих i найбiльших коробок зi снiданком, а потiм сiла на землю й нетерпляче розкрила ii. В коробцi вона знайшла акуратно загорненi в бiлi папiрцi бутерброд iз шинкою, скибку пухкого кексу, маринований огiрочок, скибочку сиру i яблуко. У кожноi речi був окремий хвостик, за який ii можна було витягти з коробки. Доротi те здалося таким чудовим, що вона все гарненько поiла.
– Дома я звикла не до такого снiданку, – сказала вона Бiлiнi, що сидiла поряд i з цiкавiстю дивилась на неi. – Але як зголоднiеш, то можна й вечерю з’iсти вранцi, не нарiкаючи.
– Сподiваюся, що твоя коробка була зовсiм достигла, – стурбовано зауважила Руда Курка. – А то вiд зеленого часто живiт болить.
– Та нi, я певна, що все було спiле, – вiдказала Доротi, – окрiм хiба огiрочка, але ж огiрки, Бiлiно, i iдять зеленими. А смачнюще все було – наче на пiкнiку. Тепер треба зiрвати бляшанку з обiдом, щоб було що iсти, коли знов зголоднiю, а потiм ми пiдемо далi й роздивимось тут усе – може, побачимо, де ми.
– А ти хоч здогадуешся, що це за краiна? – спитала Курка.
– Де там! Та послухай: я певна, що це краiна чарiвна, бо де iще на деревах ростуть такi речi, як коробки зi снiданком та бляшанки з обiдом? Крiм того, Бiлiно, у цивiлiзованiй краiнi, як-от Канзас, де немае чарiв i чародiiв, кури не вмiють говорити.
Курка подумала й сказала:
– А може, ми в краiнi Оз?
– Нi, цього не може бути, – заперечила дiвчинка, – бо в краiнi Оз я була, i вона оточена жахливою пустелею, через яку нiхто не може перейти.
– А як же тодi ти вернулася звiдти додому? – спитала Бiлiна.
– У мене були срiбнi черевички, що перенесли мене повiтрям, – вiдповiла Доротi, – але я iх загубила.
– Ти ба, – тiльки й мовила Курка недовiрливо.
– А крiм того, в краiнi Оз нiде нема морського берега, – докiнчила дiвчинка, – отже, ми в якiйсь iншiй чарiвнiй краiнi.
Говорячи все це, вона вибрала блискучу гарну бляшанку з обiдом, яка, наче вiдерце, мала мiцну дужку, й зiрвала ii з гiлки. А потiм вийшла iз затiнку дерев i попростувала до моря. Курка дрiботiла за нею.
Вони вже пройшли по пiску чимало, коли Бiлiна раптом перелякано вигукнула:
– Ой, що це?
Доротi швидко озирнулась i побачила, що на стежцi, яка вибiгае з-помiж дерев, з’явилось таке химерне створiння, якого вона ще зроду не бачила.
Воно мало подобу людини, тiльки рухалось – а власне, котилося – на всiх чотирьох. Руки й ноги в нього були однаковоi довжини, i тому воно скидалося на звiра з чотирма лапами. Але Доротi побачила, що то зовсiм не звiр, бо створiння було дуже пишно вбране у барвистi гаптованi шати, а на головi мало солом’яного бриля, хвацько збитого набакир. Та вiд людей воно вiдрiзнялося тим, що на руках i ногах замiсть пальцiв i ступнiв мало круглi колiщата i за допомогою тих колiщат котилося по рiвнiй землi дуже швидко. Згодом Доротi дiзналася, що цi химернi колiщата були з тiеi самоi твердоi речовини, з якоi складаються нашi нiгтi, i що цi химернi створiння такими й народжуються. Та коли наша дiвчинка вперше побачила iстоту, якiй судилося завдати iй багато клопоту, вона подумала, що цей пишно вбраний чоловiк iде на роликових ковзанах, прикрiплених йому до рук i до нiг.
– Тiкаймо! – вереснула Руда Курка, перелякано залопотiвши крильми й злетiвши в повiтря. – Це ж Колесун!
– Колесун? – вигукнула Доротi. – Який Колесун?
– А ти забула, що на пiску прочитала: «Стережiться Колесунiв?» Тiкай, чуеш? Тiкай!
Доротi кинулась тiкати, а Колесун пронизливо, люто закричав i щодуху погнався за нею.
Оглядаючись через плече, дiвчинка побачила, що з лiсу викочуеться цiла вервечка Колесунiв – кiлька десяткiв, i всi в розкiшних, туго обтягнених убраннях, i всi з лютим, дивним криком швидко котяться за нею.
– Вони нас упiймають! – засапано гукнула дiвчинка, що не пускала з рук важкого вiдерця з обiдом. – Я вже не можу бiгти, Бiлiно!
– Дерись на гору – швидше! – сказала Курка, i Доротi побачила бiля себе велику купу гострого вугластого камiння, яку вони минули, коли йшли до лiсу. Руда Курка саме злетiла на тi каменюки, i Доротi з останнiх сил полiзла за нею, спотикаючись на крутому нерiвному схилi.
І саме вчасно, бо переднiй Колесун уже наздоганяв ii; та коли дiвчинка полiзла на камiння, вiн зупинився пiд пагорком, аж виючи з лютi й розчарування.
Доротi почула, як Руда Курка по-своему, по-курячому смiеться кудкудакаючи.
– Не поспiшай так, люба! – гукала Бiлiна. – Сюди, на це камiння, вони за нами не покотяться, тут ми в безпецi!
Доротi зразу спинилась i сiла на широкий камiнь, бо вже геть засапалась.
А до пiднiжжя пагорба вже докотилися всi Колесуни, проте було видно, що iхнi колiщата не покотяться по нерiвному й гострому камiнню i вони нiяк не зможуть дiстати Доротi й Курку там, куди тi втекли. Але вони весь час кружляли довкола пагорка, так що дiвчинка й Бiлiна були майже бранцями й не могли спуститися вниз, щоб не попастися iм у руки.
Потiм цi створiння заходилися погрожувати Доротi переднiми колесами, виявилося, що вони вмiють i говорити, а не тiльки розлючено кричати, бо деякi з них вигукнули:
– Ми вас iще спопадемо, так i знайте! А коли спопадемо, то роздеремо на маленькi шматочки!
– Чого ви такi лихi на мене? – спитала Доротi. – Я чужинка у вашому краю i нiчого поганого вам не зробила.
– Не зробила?! – обурився один – як видно, iхнiй ватажок. – А хто зривав нашi коробки зi снiданком та вiдерця з обiдом? Он же в тебе й досi в руках краще вiдерце!
– Я зiрвала тiльки один снiданок i один обiд, – вiдказала Доротi. – Я була голодна й не знала, що тi дерева вашi.
– Це тебе не виправдовуе, – заперечив ватажок, убраний найпишнiше. – Закон такий: хто зiрве вiдерце з обiдом без нашого дозволу, той повинен негайно вмерти.
– Не вiр йому, – сказала Бiлiна. – Я певна, що тi дерева не належать цим жахливим створiнням. Вони взагалi лихi й жорстокi, i я гадаю, що вони постарались би вбити тебе, навiть якби ти не зiрвала вiдерця з обiдом.
– І я так гадаю, – погодилась Доротi. – Але що нам робити зараз?
– Сидiти тут, – вiдказала Курка. – Ми в безпецi вiд Колесунiв – принаймнi поки не повмираемо з голоду; а доти може статися ще багато чого.
Тiк-так – Механiчний Чоловiк
Через якусь годину бiльша частина ватаги Колесунiв покотилась назад до лiсу, залишивши тiльки трьох стерегти пагорок. Тi трое поскручувалися калачиком, як великi собаки, i вдавали, нiби сплять на пiску; але цим вони не одурили нi Доротi, нi Бiлiни, i тi сидiли в безпецi серед камiння, не звертаючи уваги на своiх хитрих ворогiв.
Нарештi Курка, пiдлетiвши над пагорком угору, вигукнула:
– Ой, тут е стежка!
Тодi Доротi вмить видерлась туди, де сидiла Бiлiна, i справдi побачила там гладеньку стежку, вирубану мiж камiнням. Стежка обвивала схил вiд низу й до вершини, подекуди звиваючись мiж великими каменями, але весь час лишалась похилою i гладенькою.
Спершу Доротi здивувалась, чому Колесуни не покотилися цiею стежкою на пагорб, але, спустившись нею до пiднiжжя, побачила, що там ii початок завалений кiлькома великими брилами, якi перешкоджали сторонньому побачити ii i, таким чином, не давали Колесунам скористатися нею й пiднятись на пагорби.
Доротi пiшла стежкою вгору i дiйшла на самий вершечок пагорка, де стояла велика кругла брила, бiльша вiд усiх довкола. Стежка кiнчалась якраз перед цiею брилою, i дiвчинка на мить розгубилася: коли так, нащо ii взагалi прокладали, ту стежку? Але Курка, яка поважно дибала за нею всюди й тепер сидiла на гострому вершечку каменя за спиною в Доротi, раптом зауважила:
– Це трохи схоже на дверi, правда?
– Що схоже на дверi? – перепитала дiвчинка.
– Та оця трiщина в скелi, прямо перед тобою, – вiдказала Бiлiна, чиi круглi очицi були дуже зiркi й неначе бачили все. – Вона проходить з одного боку вгорi, а з другого – внизу, i по верху, i по споду.
– Що проходить?
– Та трiщина ж. Тому я й гадаю, що це дверi до скелi, хоча й не бачу завiс.
– Так, справдi, – сказала Доротi, тепер нарештi теж помiтивши трiщину в скелi. – А оце хiба не дiрка для ключа, Бiлiно? – i вона показала на глибокий круглий отвiр з одного боку дверей.
– Звичайно. Якби тiльки ми мали ключ, то могли б вiдiмкнути iх i подивитися, що там усерединi, – вiдповiла Руда Курка. – Може, там скарбниця, повна дiамантiв та рубiнiв, або купи блискучого золота, або…
– Це менi нагадало про той золотий ключ, що я пiдняла на березi, – сказала Доротi. – Як ти гадаеш, Бiлiно, пiдiйде вiн до цiеi дiрки?
– Спробуй, то й побачиш, – вiдказала Курка.
Доротi пошукала в кишенi на своему платтячку й знайшла золотий ключ. А коли вставила його в дiрку й повернула, щось рiзко клацнуло, а потiм iз суворим рипiнням, вiд якого в дiвчинки по спинi пробiг мороз, кам’яна плита вiдхилилась уперед, нiби дверi на завiсах, i вiдкрила маленьку темну комiрчину в скелi.
– Ненечко! – скрикнула Доротi, сахнувшись назад, скiльки давала змогу вузька стежка. Бо в тiснiй кам’янiй комiрчинi стояла людська постать – чи принаймнi щось таке, що в сутiнi скидалося на людську постать. Заввишки воно було таке, як сама Доротi, i тулуб у нього був круглий, нiби м’яч, зроблений iз начищеноi мiдi. Голова, руки й ноги теж були мiднi й причепленi чи пiдвiшенi до тiла досить своерiдно: суглоби захищали металевi накривки, нiби в обладунках стародавнiх рицарiв. Воно стояло нерухомо i тiльки блищало, мов щире золото, там, де на нього падало свiтло.
– Не бiйся, – сказала Бiлiна зi свого сiдала, – воно неживе.
– Я бачу, – вiдказала дiвчинка, перевiвши дух.
– Воно зроблене з мiдi, як старий казанок у оборi в нас удома, – провадила Курка, повертаючи голову то в один, то в другий бiк, щоб той предмет могли роздивитись обое ii круглих очей.
– Колись, – сказала Доротi, – я знала чоловiка, зробленого з бляхи, дроворуба на ймення Дiк Рубач. Але вiн був живiсiнький, як i ми, бо народився справжньою людиною й дiстав свое бляшане тiло потроху – зразу ногу, тодi палець, потiм вухо – бо в нього часто траплялись прикрi випадки з сокирою i вiн рубав сам себе дуже необережно.
– Гм, – чмихнула Курка, нiби не вiрила в те, що почула.
