скачать книгу бесплатно
Доротi та Чарiвник у Краiнi Оз
Лiман Френк Баум
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Героi багатьох казок Лiмана Френка Баума – Доротi та Чарiвник – знову зустрiлися на сторiнках цiеi книжки. Однак цього разу на них чекають, мабуть, найкарколомнiшi пригоди. Разом з хлопчиком Зебом, кошеням Еврикою, Конем-Ридваном та дев’ятьма крихiтними поросятами вони потрапляють у гiгантську трiщину, яку спричинив потужний землетрус. І опиняються в пiдземнiй чарiвнiй краiнi, мешканцi якоi готовi на все, аби позбутися непроханих гостей. Пошуки шляху додому приводять вимушених мандрiвникiв в багато iнших небезпечних мiсць, але iхня кмiтливiсть зводить нанiвець пiдступнi плани недругiв.
Лiман Френк Баум
Доротi та Чарiвник у Краiнi Оз
Перекладено за виданням:
L. Frank Baum. Dorothy and Wizard in Oz.
Reilly & Lee, 1940
© Б. Е. Носенок, переклад украiнською, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
* * *
Чарiвник Краiни Оз
Чудесна Краiна Оз
Озма з Краiни Оз
Доротi та Чарiвник у Краiнi Оз
Дорога до Краiни Оз
Смарагдове мiсто Краiни Оз
Латочка з Краiни Оз
Тiк-Ток з Краiни Оз
Опудало з Краiни Оз
Ринкитинк у Краiнi Оз
Пропала принцеса Краiни Оз
Залiзний Лiсоруб з Краiни Оз
Чари Краiни Оз
Глiнда з Краiни Оз
До моiх читачiв
Це марно. Марно i все. Дiти не дозволять менi перестати розповiдати казки про краiну Оз. Я знаю безлiч iнших iсторiй i сподiваюся розповiсти iх через деякий час, але зараз моi люблячi тирани не дозволять менi цього зробити. Вони кричать: «Оз, Оз! Бiльше про Оз, пане Баум!». І що я можу зробити, окрiм як пiдкоритися iхнiм тиранiчним командам?
Це наша книжка – моя i цих дiтей. Бо вони закидали мене тисячами пропозицiй, а я чесно намагався прийняти стiльки цих пропозицiй, скiльки можна було б вписати в одну iсторiю.
Успiх «Озми iз краiни Оз» засвiдчив, що Доротi мiцно вросла в iсторii про Оз. Усi дiти люблять Доротi. Як влучно сказала одна з моiх маленьких подружок: «Без неi iсторiя про Оз не справжня». Тож знову перед нами мила, нiжна й невинна – як нiколи ранiше – героiня черговоi i, я сподiваюся, дивноi пригоди.
Моi маленькi кореспонденти, проте, просили мене, щоб у моiх iсторiях «було бiльше Чарiвника». Схоже, цей веселий стариган здобув багато друзiв у першiй книжцi про Оз, незважаючи навiть на те, що вiн вiдкрито визнав себе «шарлатаном» i «хитрунем». Дiти знали, що вiн пiднявся в небо на повiтрянiй кулi i чекали, коли повернеться знову. Тож що я можу зробити? Передовсiм повинен розповiсти, «що сталося з Чарiвником згодом». Ви знайдете всi вiдповiдi на цих сторiнках, так само, як це було ранiше.
Проте дiти вимагали й неможливого для цiеi книжки: вони просили мене розповiсти про Тото, маленького чорного песика Доротi, який мае багато друзiв серед моiх читачiв. Але з розповiдi стае зрозумiло, що Тото перебувае в Канзасi, а Доротi – в Калiфорнii. Тому iй довелося розпочати свою пригоду без нього. У цiй книжцi Доротi взяла iз собою кошеня замiсть собаки, але в наступнiй оповiдi про Оз, якщо менi дозволять ii написати, я маю намiр розповiсти багато чого про життя Тото.
Принцеса Озма, яку я люблю так само сильно, як i моi читачi, знову з’явиться в цiй iсторii. Також ви зустрiнете тут ще кiлькох наших старих друзiв iз Оза. І познайомитесь iз Джимом – Конем-Ридваном, дев’ятьма крихiтними поросятами та кошеням на ймення Еврика. Менi шкода, що кошеня поводилося не так добре, як мало б. Але, можливо, його просто не виховували належним чином. Доротi знайшла його, але про батькiв Еврики ми нiчого, на жаль, не знаемо.
Я почуваюся, моi любi, найгоноровiшим оповiдачем, який коли-небудь жив. Багато разiв сльози гордостi та радостi нагорталися менi на очi, коли я читав нiжнi, люблячi, теплi листи, що приходили до мене майже з кожною поштою. Це були листи вiд моiх маленьких читачiв. Порадувати вас, зацiкавити вас, завоювати вашу дружбу, i, можливо, вашу любов через моi iсторii, гадаю, то велике досягнення. Це все одно, що стати президентом США. Однак, аби менi дали вибiр, я став би вашим оповiдачем, як зараз, анiж президентом. Так, ви допомогли менi здiйснити мрiю мого життя, тож моя вдячнiсть безмежна, моi дорогi, ii складно висловити словами.
Я намагаюся вiдповiсти на кожен лист моiх юних кореспондентiв, але iнодi iх приходить так багато, що мае пройти певний час, перш нiж вам надiйде послання вiд мене. Тож наберiться терпiння, друзi моi.
Запевняю: вашi листи значать для мене бiльше, нiж проста винагорода за приемне завдання пiдготовки цих книжок. Крiм того, тiшуся з того, що цi книжки – частково вашi, бо саме вашi пропозицii часто скеровують мене у написаннi цих iсторiй, тож, гадаю, що вони не були б i наполовину такими цiкавими без вашоi розумноi та турботливоi допомоги.
Л. ФРЕНК БАУМ
Коронадо[1 - Коронадо – мiсто в Калiфорнii, США. Загалом для Баума це мiсто мало особливе значення. Можливо, це пов’язано з iсторiею Коронадо. Зачарований острiв (The Enchanted Island) – так жителi Сан-Дiего називали Коронадо (Coronado). У 1602 роцi священник Себастьян Вiскаiно назвав острiв Los Cuatro Coronados (буквально – «Чотири кoрони») на честь чотирьох мученикiв. Головною визначною пам’яткою острова став готель «Дель Коронадо» (Hotel Del Coronado). Готель, розташований на березi Тихого океану, виходить прямо на пляж, а його червонi дахи видно здалеку. Тут зупинялися знаменитi гостi, серед яких були американськi президенти, герцог i герцогиня Вiндзорськi та iншi королiвськi особи. Тут прийшло натхнення й до Френка Баума i вiн написав книгу The Wizard of Oz («Чарiвник краiни Оз»). У 1920 роцi в готелi зупинявся Едуард, принц Уельський (в майбутньому король Едуард VIII). Висловлювалися припущення, що саме там вiн мiг уперше зустрiтися зi своею майбутньою дружиною, Уоллiс Сiмпсон, через намiр одружитися з якою вiн потiм вiдмовився вiд престолу.], 1908 рiк
І. Землетрус
Потяг iз Фрiско сильно запiзнювався. Вiн мав прибути в Гагсонський парк опiвночi, однак цього разу повiльно наближався до платформи лише о п’ятiй ранку, коли небо на сходi почало свiтлiшати. Заскрипiли гальма. Кондуктор голосно вигукнув:
– Гагсонський парк!
Юна пасажирка пiднялася з мiсця i поспiшила до виходу. В однiй руцi вона тримала плетений саквояж, у другiй – прикриту газетою пташину клiтку, пiд пахвою – парасольку. Кондуктор допомiг iй вийти на перон, машинiст взявся за прилади керування, вагони застогнали, колеса заскрипiли й повiльно рушили по рейках.
Потяг запiзнився, бо всю нiч земля ходила ходуном. Машинiст побоювався, що ще трохи i рейками розiйдуться, тодi не минути лиха. Тому вiн вiв паровоз повiльно й обережно.
Дiвчинка постояла, проводжаючи очима потяг, поки вiн не зник за поворотом, а потiм з цiкавiстю роззирнулась.
Платформа «Гагсонський парк», що служила мiсцевим вокзалом, виглядала голо й порожньо. Крiм староi дерев’яноi лави тут нiчого не було, тож слово «гостиннiсть» аж нiяк не пасувало цiй станцii. Дiвчинка подивилася крiзь м’яке сiре свiтло на мiсто, але не розгледiла там нi будiвель, нi людей. Власне, так i мало бути: туман ховав усе навкруги.
Та через деякий час дiвчинка помiтила неподалiк прив’язаного до дерева коня, запряженого в коляску, який понуро звiсив голову до самоi землi. Вона завважила, що вiн був грузний, високий та кiстлявий, з довгими ногами i великими копитами. Шкiра так обтягувала його ребра, що iх можна було легко перерахувати. Довга голова була явно завеликою для тулуба, а хвiст, навпаки, закоротким.
Упряж у багатьох мiсцях порвана, але дбайливо полагоджена за допомогою мотузок i шматкiв дроту. Зате коляска була майже нова, з лакованим верхом i завiсами по боках. Пiдiйшовши ближче, дiвчинка побачила в нiй хлопчину, який мiцно спав, вiдкинувшись на спинку сидiння.
Вона поставила клiтку на землю i тицьнула у хлопчину парасолькою. Той одразу схопився i почав гарячкувато терти очi.
– Привiт! – сказав вiн нарештi. – Ти Доротi Гейл?
– Так, – вiдповiла дiвчинка, уважно розглядаючи скуйовджену шевелюру й сiрi заспанi очi вiзника. – Ти, мабуть, чекав на мене, щоб вiдвезти на Гагсонську ферму?
– Звiсно, – кивнув той. – А потяг уже прийшов?
– Якщо не прийшов, як би я тут опинилася? – усмiхнулася Доротi.
Їi спiврозмовник розсмiявся весело й доброзичливо. Вистрибнувши з коляски, вiн закинув саквояж Доротi на сидiння, а клiтку прилаштував на пiдлозi.
– Канарка? – поцiкавився вiн.
– Нi, це мое кошеня Еврика. У такий спосiб з ним найкраще подорожувати.
Хлопчик похитав головою.
– Кумедне iм’я для кота – Еврика, – завважив вiн.
– Я так назвала його через те, що вiн – знайда, – пояснила Доротi. – Дядько Генрi каже, що «еврика» означае «я знайшов».
– Ясно. Ну, залазь.
Дiвчинка вилiзла на сидiння, хлопчина – слiдом за нею. Вiн розiбрав вiжки, трусонув ними i прицмокнув:
– Ньо!
Кiнь не ворухнувся, лише ледь повiв обвислим вухом.
– Ньо! – знову гримнув хлопчик.
Кiнь стояв нерухомо.
– Може, треба вiдв’язати його вiд дерева, – припустила дiвчинка.
Хлопчина знову засмiявся i скочив на землю.
– Схоже, я ще сплю, – сказав вiн, одв’язуючи коня. – Зате Джим добре знае свою справу. Правда, Джим? – i вiн поплескав коня по довгiй мордi.
Хлопчик знову сiв у коляску i взявся за вiжки. Кiнь позадкував з-пiд дерев, неквапом розвернувся i почвалав пiщаною дорогою, ледь помiтною в передсвiтанковому туманi.
– Гадав, потяг вже не прийде, – завважив хлопчик. – П’ять годин прочекав на станцii.
– Нас постiйно трясло, – пояснила Доротi. – А ти хiба не вiдчував пiдземних поштовхiв?
– Ну… ми в Калiфорнii до них звикли, – вiдповiв ii спiврозмовник. – Уже й боятися перестали.
– А кондуктор сказав, що на його пам’ятi це був найсильнiший землетрус.
– Правда? Тодi, напевно, я його проспав, – спантеличено мовив хлопчина.
Дiвчинка трохи помовчала. У тишi чулося тiльки цокання копит. Потiм пасажирка поцiкавилася:
– А як поживае дядько Генрi?
– Непогано. Вони подружилися з дядьком Гагсоном.
– Пан Гагсон – твiй дядько? – запитала Доротi.
– Так. Дядько Бiлл Гагсон одружений на сестрi твого дядька Генрi. Виходить, ми з тобою – троюрiднi брат i сестра, – здогадався хлопчик i дуже зрадiв власному вiдкриттю. – Я працюю в дядька на ранчо за десять доларiв на мiсяць i харчi.
– Ти впевнений, що це вигiдна угода? – промовила дiвчинка з деяким сумнiвом.
– Для дядька Гагсона – так, дуже вигiдна, а для мене – нi. Я ж блискучий працiвник: працюю не гiрше, нiж сплю, – додав хлопчина i знову розсмiявся.
– Як тебе звати? – запитала Доротi, подумки зазначивши, що iй до душi цей веселун.
– У мене не надто милозвучне iм’я, – чомусь знiяковiв вiн. – Повне – Зебедi, для своiх просто Зеб. Ти, значить, була в Австралii?
– Так, разом iз дядьком Генрi, – вiдповiла Доротi. – Ми прибули в Сан-Франциско тиждень тому, тiльки дядько Генрi одразу попрямував на Гагсонську ферму, а я на кiлька днiв затрималася у знайомих.
– А як довго пробудеш у нас? – запитав Зеб.
– Тiльки один день. Завтра ми з дядьком Генрi вирушаемо назад до Канзасу. Адже так довго не були вдома, тож дуже скучили за домiвкою.
Хлопчик ляснув батiжком свого великого кiстлявого коня й задумався. Вiн хотiв ще щось сказати своiй супутницi, але навiть не встиг вiдкрити рота, бо коляска раптом почала швидко розгойдуватися з боку в бiк, а земля перед нею вмить здибилася. Наступноi секунди пролунав оглушливий гуркiт, i Доротi побачила, як поруч iз дорогою розверзлася земля, а потiм глибока трiщина зiмкнулася знову.
– О Боже! – закричала вона, вчепившись у залiзнi поручнi. – Що це таке?
– Землетрус, це просто жахливий, великий землетрус… – обличчя хлопчини вмить побiлiло. – Ми з тобою дивом врятувалися, Доротi.
Тим часом кiнь став як укопаний. Даремно Зеб тряс вiжками, пiдганяв його – нiщо не допомагало. Тодi хлопчик почав щосили бити тварину по спинi батогом. Джим невдоволено заiржав i повiльно потрусив по дорозi.
Кiлька хвилин Доротi й Зеб сидiли мовчки. У повiтрi пахло якоюсь великою бiдою. Кожнi кiлька хвилин земля здригалася, двиготiла. Вуха Джима стали сторчма, тiло напружилося, наче струна. Час вiд часу вiн починав тремтiти як осиковий лист, i хоч бiг не дуже швидко, але все одно на боках проступили плями поту.
Небо знову потемнiло, над долиною зi зловiсним плачем-завиванням пронiсся вiтер.
Раптом пролунав сильний трiск, i прямо пiд конем у землi утворилася величезна трiщина. Дико заiржавши вiд жаху, тварина звалилася в ущелину, тягнучи за собою коляску разом з пасажирами.
Доротi мiцно вчепилася за сидiння, хлопчик зробив те саме. Обидва були настiльки враженi, що не вiдразу зрозумiли, що вiдбуваеться.
З усiх бокiв iх оточував морок, i в цiй жахливiй темрявi вони стрiмко летiли вниз, щомитi чекаючи, що впадуть i розiб’ються об гострi скелi, або земля зiйдеться над iхнiми головами й поховае навiки у своiх надрах.
Моторошне вiдчуття падiння в безодню, морок, моторошнi звуки… Це було бiльше, нiж Доротi могла стерпiти, тож на кiлька миттевостей дiвча зомлiло. Зеб, щоправда, не знепритомнiв, але теж був страшенно наляканий i, втиснувшись у сидiннi коляски, щомитi очiкував на страшну розв’язку.
ІI. Скляне мiсто
Коли Доротi отямилася, iхнiй полiт тривав, але швидкiсть зменшилась. Щiльний верх коляски правив за парашут, i тепер вони опускалися плавно, нiби парили в повiтрi, що було б навiть приемно, якби пасажири не думали про смерть, котра загрожувала iм щохвилини, i про те, що чекае iх на днi цiеi величезноi ущелини. Над iхнiми головами лунали розкати грому – це земля сходилася на мiсцi недавньоi трiщини.
Повз коляску раз по раз пролiтало камiння та грудки глини. Дiти не бачили iх, тiльки чули, як вони барабанили по даху, а ще як верещить майже по-людськи Джим, коли його наздоганяе черговий камiнь. Хоч насправдi тваринi було радше страшно, нiж боляче.
Довго чи недовго тривало падiння, Доротi не знала. Вiд подиву й переляку вона випала з плину часу. Поступово, поборовши страх, дiвчинка зважилася подивитися вниз, у чорну безодню. Зовсiм поруч маячили ледь помiтнi обриси коня: задерта догори голова, вуха, що стояли сторчма, довгi ноги, розчепiренi в рiзнi боки. Потiм Доротi пересвiдчилася, що хлопчик, котрий вiд страху онiмiв, як i вона сама, сидить поруч.
Дiвчинка зiтхнула з деяким полегшенням. Гiршого, здаеться, вдалося уникнути. Навпаки, починалася нова пригода, яка обiцяла бути не менш дивною й чудесною, нiж тi, що iй вже довелося пережити.
Ця думка пiдбадьорила Доротi, i вона ще раз виглянула з коляски, щоб дiзнатися, звiдки виходить дивне свiтiння, котре дедалi потужнiше розганяло каламутну iмлу мороку. Далеко внизу вона помiтила шiсть величезних сяючих куль, що нiби висiли в повiтрi.
Середня, найбiльша, була бiлого кольору й походила на сонце. Навколо неi розташувалися ще п’ять: рожева, фiолетова, жовта, блакитна й помаранчева. Вiд цього розкiшного сiмейства рiзнокольорових свiтил розходилися на всi боки райдужнi променi. Вони переливалися нiжними вiдтiнками, заповнюючи весь навколишнiй простiр слiпучою, чарiвною, барвистою грою свiтла.
