скачать книгу бесплатно
– Звичайно! – була вiдповiдь. – Їм, щоправда, потрiбно багато рокiв, щоб пiднятися на повний зрiст. Ось чому ми так засмутилися, коли Дощ iз каменiв побив деякi вежi й поколов дахи.
– Хiба iх не можна полагодити? – запитала Доротi.
– Нi, але з часом вони зростуться самi. Нам залишаеться тiльки чекати.
На околицях мiста траплялося чимало розкiшних квiтникiв, але Доротi нiяк не вдавалося визначити, якi квiти там росли, бо iхне забарвлення постiйно змiнювалося завдяки грi променiв, що виходили з шести свiтил. Квiти були то рожевими, то бiлими, часом блакитними, а iнколи – жовтими. Низькорослим широколистим рослинам теж добре рослося на цiй землi, iх також не обiйшла невпинна змiна кольору.
Коли процесiя дiсталася лугу, Джим поспiшно нахилився до трави i став ii пощипувати.
– Нiчого собi краiна! – бурчав вiн, нi до кого особливо не звертаючись. – Поважний кiнь змушений харчуватися рожевою травою!
– Вона радше фiолетова, – поправив його Чарiвник, висунувшись iз коляски.
– А тепер блакитна, – поскаржився кiнь. – Все одно що веселку жуеш.
– І як вона на смак? – поцiкавився Чарiвник.
– До речi, непогана, – зiзнався Джим. – Було б ii в достатку – я б на колiр не дивився.
Тим часом компанiя досягла краю свiжозораного поля, i Принц, озирнувшись до Доротi, оголосив:
– Ось тут ми висаджуемо рослини.
Кiлька листелюдей зi скляними лопатами вийшли наперед i почали рити яму. В неi вони опустили обидвi половинки Чаклуна i закидали зверху землею. Іншi тим часом принесли води зi струмка i полили грядку.
– Вiн скоро повинен зiйти, – сказав Принц. – А з часом перетвориться на пишний кущ, з якого можна буде зiбрати кiлька добiрних чаклунiв.
– Невже ви всi виростаете на кущах? – запитав вражений хлопчик.
– Звiсно, – вiдповiли йому. – А у вас на поверхнi Землi хiба не всi люди виростають на кущах?
– Ми про таке й не чули.
– Подумати тiльки! Якщо ви пiдете за мною в один iз наших громадських садiв, я розповiм i покажу вам, як ми ростемо в Землi листелюдей.
Виявилося, що мiсцевi жителi, хоч i могли гуляти по повiтрю, вважали за краще все-таки пересуватися по землi. У iхнiх помешканнях не було сходинок, вони iх не потребували, але по пласкiй поверхнi ходили, як звичайнi люди.
Маленька група мандрiвникiв слiдувала за Принцом по дорiжках, часом переходячи через струмки по скляних мостах, поки нарештi не пiдiйшла до саду, оточеного високою огорожею. Джим вiдмовився покинути луг, насолоджуючись травою, тому Чарiвник вийшов з коляски i приеднався до Доротi й Зеба, а кошеня бадьоро почимчикувало за ними.
За огорожею рiвними рядами росли дивного вигляду рослини. Їхне широке листя, витончено вигинаючись, майже торкалося землi. В серцевинi кожного красувалася красиво вбрана листелюдина. Одяг, схоже, рiс прямо на нiй.
Листелюди, котрi зростали на кущах, були рiзного вiку: вiд крихiтного немовляти до цiлком дорослих чоловiкiв i жiнок. На кущi можна було побачити бутони, квiтки, немовлят, пiдлiткiв або юнакiв, але всi вони, навiть цiлком зрiлi, залишалися нерухомими й мовчазними, наче позбавленi життя. Тiльки тепер Доротi стало зрозумiло, чому серед листелюдей вона не бачила дiтей, – обставина, котра досi залишалося для неi загадкою.
– Справжне життя для нас починаеться лише пiсля того, як нас зiрвуть iз куща, – пояснив Принц. – Звернiть увагу на те, що всi листелюди з’еднанi зi своiми рослинами стопами нiг. Досягнувши повноi зрiлостi, вони легко вiддiляються вiд стебла й одразу починають рухатися й розмовляти. Поки вони ростуть, про них не можна навiть сказати, що вони живi, але, будучи зiрваними, всi як один стають добрими громадянами.
– І скiльки ви живете пiсля того, як вас зiрвуть? – запитала Доротi.
– Це залежить вiд догляду, – вiдповiли iй. – За рясного поливу, уникаючи нещасних випадкiв, ми можемо прожити рокiв зо п’ять. Особисто я був зiрваний шiсть рокiв тому, але наша сiм’я славиться довгожительством.
– А чим ви харчуетеся? – поцiкавився хлопчик.
– Харчуемося? Ми взагалi не iмо! Наше тiло досить тверде, тож нам потрiбно не бiльше iжi, нiж картоплi.
– Але картопля iнодi дае ростки, – завважив Зеб.
– На жаль, i з нами бувае таке, – вiдповiдав Принц. – Це страшне нещастя, тодi нас доводиться негайно висаджувати.
– А де ви виросли? – поцiкавився Чарiвник.
– Я покажу вам, – почули вони у вiдповiдь. – Будь ласка, йдiть за мною.
Вони зайшли за невисоку огорожу, де рiс всього один кущ, красивий i пишний.
– Ось, – оголосив Принц, – це королiвський кущ листелюдей. Всi принци й правителi з незапам’ятних часiв виростали на цьому кущi.
Подорожнi в подивi зупинилися перед величною рослиною. На основному стеблi росла струнка дiвчина з такою бездоганною фiгурою й таким милим личком, що Доротi подумала: прекраснiшого створiння вона не бачила ще нiколи в життi. Вбрання красунi спадало м’якими складками, рукава тонули в легкiй мереживний пiнi. Шкiра ii була гладкою, наче полiрована слонова кiстка, а поза виражала гiднiсть i грацiю.
– Хто це? – з цiкавiстю запитав Чарiвник.
Зореносний Принц пильно оглянув дiвчину на кущi. Коли вiн вiдповiдав, у його завжди рiвному й холодному голосi прозвучало деяке здивування:
– Це моя наступниця i, отже, майбутня правителька краiни. Це Королiвська Принцеса. Коли вона цiлком дозрiе, я змушений буду вiдмовитися вiд верховноi влади на ii користь.
– А хiба вона ще не дозрiла? – здивувалася Доротi.
Принц, проте, не поспiшав з вiдповiддю.
– Не зовсiм, – мовив вiн нарештi. – Гадаю, ii треба буде зiрвати через кiлька днiв. Я не дуже поспiшаю пiти у вiдставку на насiння.
– Я вас розумiю, – кивнув Чарiвник.
– Це, мабуть, найнеприемнiше, що е в нашому рослинному життi, – продовжував Принц, зiтхнувши. – Перебуваючи в повному розквiтi сил, ми змушенi поступатися дорогою iншим, нас ховають у землю, щоб ми дали паростки нового життя.
– Я впевнена, що Принцесу вже пора зривати, – заявила Доротi, уважно розглядаючи чарiвну дiвчину на кущi. – Бiльшоi краси й уявити собi не можна.
– Не вигадуйте, – поспiшно вiдгукнувся Принц. – Вона може потерпiти ще кiлька днiв, а я згоден правити доти, доки не врятую краiну вiд вас, непроханих гостей.
– Що ви збираетеся з нами робити? – занепокоiвся Зеб.
– Ще не вирiшив остаточно, бо не дозрiв новий чаклун. Чарiвника, мабуть, залишу при собi. Схоже, вiн вправний у своему ремеслi й може бути корисний нам. Всiх iнших належить знищити – в той чи той спосiб, причому висаджувати вас я не збираюся: нам тут не потрiбнi нi конi, нi кiшки, нi люди iз плотi та кровi!
– Даремно турбуетеся, – сказала Доротi. – Я впевнена, що з-пiд землi ми не зможемо прорости.
– Навiщо ж вам губити моiх друзiв? – запитав маленький Чарiвник. – Чим вони вам заважають?
– Їм тут не мiсце, – вiдрiзав Принц. – Їм взагалi не варто було б перебувати в земних надрах.
– Ми не прагнули сюди потрапити, ми впали випадково, – сказала Доротi.
– Це не виправдання, – холодно заявив Принц.
Дiти подивилися один на одного – з тривогою та розгубленiстю, Чарiвник зiтхнув, а Еврика умила мордочку лапкою i промуркотiла собi пiд нiс:
– Схоже, що мене не доведеться знищувати спецiально: якщо найближчим часом менi не дадуть поiсти, я й сама помру з голоду i таким чином полегшу iм завдання.
– Якщо вiн тебе висадить, то проросте, мабуть, букет iз котячих хвостiв, – гiрко пожартував Чарiвник.
– Не сумуй, Еврико! Може, в райських кущах е рослини, в яких тече молочний сiк, – припустив хлопчик.
– Фi, – пирхнула кiшечка, – я й не доторкнулася б до такоi гидоти.
– Не все ж тобi хлебтати молоко, Еврико, – завважила Доротi. – Насититися можна будь-якою iжею.
– Хто ж менi ii дасть? – пробурчало кошеня.
– Я й сам голодний, – сказав Зеб. – До речi, бiльше нiхто не помiтив в одному з садiв полуницю, а в iншому – кiлька динь? Мiсцевi жителi нiчого не iдять, тож, може, на зворотному шляху вони дозволять нам зiрвати iх?
– Ви даремно турбуетеся про iжу, – перервав його Принц. – Через кiлька хвилин вас знищать, тож вам не доведеться порушувати нашi чудовi полуничнi кущi. Будьте люб’язнi, йдiть за мною. Зараз ви зустрiнете свiй кiнець.
V. Прибульцi зривають Принцесу
Слова рослинного Принца, вiд яких так i повiяло могильним холодом, зовсiм не додали бадьоростi нашим мандрiвникам. Проте, виконуючи його наказ, вони рушили за ним i незабаром вийшли за межi огорожi. Дiти почувались пригнiчено, тож всю дорогу похмуро мовчали. Раптом Чарiвник торкнувся плеча Доротi:
– Стривай-но!
– Що таке? – запитала дiвчинка.
– А чи не зiрвати нам Королiвську Принцесу? – прошепотiв Чарiвник. – Я впевнений, що вона цiлком дозрiла, а щойно оживе i стане правителькою, поставиться до нас куди прихильнiше, нiж безсердечний Принц.
– Блискуча думка! – з полегшенням вигукнула Доротi. – Зiрвiмо ii зараз же, поки не помiтив зоряний правитель.
Вони побiгли назад до Королiвського Куща i взяли чарiвну Принцесу за обидвi руки.
– Три-чотири, тягни! – скомандувала Доротi, й вони потягнули на себе царську красуню. Стебло хруснуло й вiдокремилося вiд ii нiг. Принцеса виявилася такою легкою, що Чарiвник i Доротi змогли м’яко опустити ii на землю.
Чарiвне створiння негайно потерло кулачком очi, причепурило локон, що було вибився iз зачiски, окинуло поглядом сад i, вельми грацiозно кивнувши, сказало мелодiйним, сповненим гiдностi голосом:
– Дякую вам.
– Вiтаемо ваша королiвська високiсть! – Чарiвник став на колiна i поцiлував iй руку.
У цю хвилину почувся голос Принца, який закликав iх поквапитися, а за мить i сам з’явився поблизу в супроводi кiлькох слуг.
Принцеса повернулася до нього, а Принц, побачивши ii, завмер на мiсцi й весь затремтiв.
– Пане, – вимовила царственна дiвчина з великою гiднiстю. – Ви заподiяли менi багато зла i нашкодили б ще бiльше, якби не цi чужинцi. Мене можна й потрiбно було зiрвати ще минулого тижня, i тiльки ваш егоiзм i владолюбство виною тому, що я продовжувала рости нiмою на моему кущi.
– Я не пiдозрював про те, що ви вже дозрiли, – пробелькотiв Принц слабким голосом.
– Подайте менi сюди Королiвську Зiрку! – зажадала вона.
Принц знехотя зняв сяючу зiрку i поклав ii на чоло Принцеси. Всi присутнi негайно ж низько вклонилися красунi, а Принц повернувся i, нiкому вже не потрiбний, поплентався геть. Про те, що з ним сталося, нашi друзi так нiколи й не дiзналися.
Тепер жителi Землi листелюдей вишикувалися в колону й рушили до Скляного мiста, супроводжуючи нову правительку до ii палацу, де повиннi були вiдбутися належнi урочистостi. Бiльшiсть листелюдей крокувала по землi, але Принцеса простувала повiтрям над головами своiх пiдданих – на доказ своеi обраностi й особливоi пiднесеностi.
Тепер нiхто, здавалося, не звертав уваги на мандрiвникiв, тому Доротi, Зеб i Чарiвник вiдстали вiд процесii та пiшли гуляти серед садiв i городiв. Вони не стали переходити струмки по мiстках, а, пiдiйшовши до потiчкiв, легко перестрибували на другий бiк.
