скачать книгу бесплатно
– Ми це зробили не по своiй волi, – вiдповiдала Доротi.
– Як ви посмiли зловмисно обрушити на нашi оселi руйнiвний дощ з камiння? – продовжував той.
– Ми не робили цього, – заперечила дiвчинка.
– Доведiть! – скрикнув Чаклун.
– Нiчого ми не збираемося доводити! – обурено вигукнула Доротi. – Якщо у вас е хоч крапелька здорового глузду, то повиннi зрозумiти, що трапився землетрус.
– Ми знаемо тiльки, що вчора на нас зiйшов дощ з камiння, який заподiяв великоi шкоди будiвлям i людям. Сьогоднi пройшов ще один такий дощ, а вiдразу за ним з’явилися й ви.
– До речi, – сказав чоловiк iз зiркою, суворо дивлячись на Чаклуна. – Ще вчора ти запевняв, що другого дощу з камiнням не очiкуеться. А вiн все-таки падав i був навiть сильнiшим за перший. Яка користь вiд твого чаклунства, якщо воно раз у раз не справджуеться?
– Мое чаклунство не знае помилок, – заявила поросла колючками людина. – Я передбачив, що випаде один дощ iз каменiв, так i було. Вдруге з неба падали люди, кiнь з коляскою i деякi каменi заодно.
– Чи слiд очiкувати ще дощiв? – запитав чоловiк iз зiркою.
– В жодному разi, мiй Принце.
– Нi з каменiв, нi з коней?
– Жодних, мiй Принце.
– Ти впевнений?
– Цiлком впевнений, мiй Принце. Свiдченням цього е мое чаклунство.
У цей момент до зали вбiг якийсь чоловiк i з низьким поклоном звернувся до Принца:
– У небi знову творяться чудеса, мiлорде, – схвильовано доповiв вiн.
Принц i його свита кинулися на вулицю, щоб на власнi очi побачити, що вiдбуваеться. Доротi й Зеб вистрибнули з коляски i побiгли слiдом за всiма, i тiльки Чаклун спокiйно залишився сидiти на своему тронi.
Над головою вони побачили кулю. Вона висiла в повiтрi нижче, нiж палаюче сузiр’я шести свiтил, i продовжувала опускатися, але так повiльно, що, на перший погляд, здавалася майже нерухомою.
Натовп затих в очiкуваннi. Бiльше iм нiчого не залишалося робити, бо вiдiрвати очей вiд дивного видовища було неможливо, але й прискорити приземлення кулi вони теж не могли. Земнi дiти нiчим не видiлялися в натовпi, бо на зрiст були такими самими, як пересiчний мешканець Землi листелюдей, а кiнь залишився в палацi Чаклуна разом iз Еврикою, що мирно заснула на сидiннi коляски.
Повiтряна куля поступово збiльшувалася в розмiрах, що означало: вона точно опускаеться. Доротi вразила холоднокровнiсть листелюдей, бо ж ii серце мало не вистрибувало з грудей вiд хвилювання! Куля несла з собою нового гостя з поверхнi Землi, а з ним – надiю на допомогу, таку потрiбну iй i Зебу.
Через годину куля опустилася настiльки низько, що можна було розгледiти пiдвiшений пiд нею кошик. Через двi години люди внизу вже бачили голову прибульця над краем кошика, а через три години величезна куля повiльно приземлилася на заповнену натовпом площу.
З кошика вистрибнув невеликого зросту чоловiчок, зняв з голови цилiндр i ввiчливо з усiма розкланявся. Коротун був немолодий, з витягнутою, довгою i зовсiм лисою головою.
– Що? – здивовано вигукнула Доротi. – Та це ж Оз!
Чоловiчок озирнувся на неi, здивувавшись, схоже, не менше за дiвчинку, але одразу усмiхнувся i з поклоном вiдповiв:
– Так, люба, Оз, Великий i Жахливий, власною персоною. Ну а ти, звичайно, Доротi з Канзасу. Я добре тебе пам’ятаю.
– Хто це? Як ти його назвала? – прошепотiв Зеб дiвчинцi на вухо.
– Це Чарiвник Оз. Хiба ти про нього не чув?
Тут до Чарiвника пiдiйшов чоловiк iз зiркою.
– Пане, – звернувся вiн до незнайомця. – Що привело вас до Землi листелюдей?
– Я й не знав, що це за мiсце, синку, – вiдповiдав той iз люб’язною усмiшкою. – Чесно кажучи, вирушаючи в дорогу, зовсiм не збирався сюди прибувати. Я живу на поверхнi Землi, де, з вашого дозволу, не так гарно, як усерединi. Вчора пiднявся на повiтрянiй кулi, а коли став спускатися, провалився у величезну трiщину, що утворилася пiд час землетрусу. З моеi кулi витекло так багато газу, що я не мiг пiднятися знову, а потiм земля над моею головою зiмкнулася. Тож я втрачав висоту доти, поки не потрапив сюди. Якщо ви менi вкажете спосiб звiдси вибратися, я iз задоволенням пiду геть. Прошу пробачити за заподiянi хвилювання, але я не навмисне, чесне слово.
Принц вислухав його дуже уважно. Потiм заговорив знову:
– Ця дiвчина, яка прибула, як i ти, з поверхнi Землi, назвала тебе чарiвником. Чарiвник це щось на кшталт чаклуна?
– Навiть i порiвнювати не можна, – швидко вiдгукнувся Оз. – Один чарiвник вартуе трьох чаклунiв.
– Ну, це тобi ще належить довести, – сказав Принц. – Серед листелюдей зараз живе один iз наймогутнiших чаклунiв, що коли-небудь виростали на кущi, але навiть вiн iнодi помиляеться. Ти коли-небудь помиляешся?
– Нiколи! – самовпевнено заявив Чарiвник.
– Ох, Озе, – засумнiвалася Доротi. – Пам’ятаеться, в чарiвнiй Краiнi Оз тобi траплялося робити помилки, й чимало.
– Нiсенiтниця! – сказав Чарiвник, червонiючи, бо якраз цiеi митi на його обличчя впав червоний сонячний промiнь.
– Йди за мною, – наказав йому Принц. – Я хочу представити тебе нашому Чаклуновi.
Чарiвниковi це запрошення не дуже сподобалося, але не прийняти його вiн не наважився. Тож пройшов разом iз Принцом у величезний вежовий зал, а Доротi, Зеб i весь натовп поспiшили слiдом за ними.
Порослий колючками Чаклун сидiв на тронi. Побачивши його, Чарiвник зi смiшком сказав:
– Що за безглузде створiння!
– На вигляд вiн, може, й безглуздий, – неголосно промовив Принц, – але це один iз найсильнiших чаклунiв. Його единий недолiк полягае в тому, що вiн занадто часто помиляеться.
– Я нiколи не помиляюся, – заперечив Чаклун.
– Зовсiм недавно ти стверджував у моiй присутностi, що з неба бiльше не падатиме камiння або люди, – нагадав Принц.
– Правильно, ну то й що?
– Ось ще одна людина, що впала з неба. Виходить, ти помилився.
– Так це одна, а не багато людей, – заявив Чаклун. – Якби з небес спустилися хоча б двое, ви мали б рацiю, стверджуючи, що я помилився. Але з’явився один чоловiк, тому нiхто не може закидати менi неправду.
– Непогано, – сказав Чарiвник, схвально киваючи головою. – Щасливий засвiдчити, що пiдземнi шахраi нiчим не вiдрiзняються вiд наземних. Ти виступав коли-небудь у цирку, брате?
– Та якось не довелося, – обережно вiдповiв Чаклун.
– А варто було б спробувати, – серйозно порадив маленький чоловiчок. – Я представляю тут Об’еднаний Всесвiтнiй Цирк Байлума i Барнi – три арени в одному наметi та ще зi звiринцем збоку. Запевняю тебе, це дивовижна компанiя.
– А чим, власне, ви займаетеся? – поцiкавився Чаклун.
– Пiднiмаюся на повiтрянiй кулi й кличу публiку в цирк. Щоправда, цього разу менi не пощастило: пролетiв крiзь землю i опустився значно нижче, нiж хотiв. Але можете не хвилюватися, навряд чи хтось ще зможе проникнути до вашоi Землi ластолюдей.
– Листелюдей, – поправив його Чаклун. – Якщо ти справдi чарiвник, мiг би не помилятися в назвах.
– О, я точно чарiвник, можеш не перейматися! Такий же чарiвник, як ти – чаклун.
– Це ми ще подивимося, – вiдрiзав той.
– Якщо ти зможеш довести, що вправнiший за нього, – сказав Принц Озу, – я зроблю тебе в моiй краiнi Головним Чаклуном. А якщо нi…
– Що буде, якщо нi? – квапливо запитав Чарiвник.
– Я перерву твое життя й забороню тебе висаджувати, – вiдповiв Принц.
– Прогноз малоприемний, – завважив Чарiвник, заклопотано роздивляючись зореносну свiтлiсть. – Хоч… не бiда. Будьте певнi, я заткну за пояс цю стару колючку.
– Мое iм’я Гвiг, – повiдомив Чаклун, звертаючи на суперника холодний безсердечний погляд. – Нумо, спробуй зрiвнятися зi мною в могутностi.
Вiн повiв колючою рукою в повiтрi, й почувся нiжний передзвiн дзвiночкiв, що зливалися в чудову мелодiю. З того мiсця, де стояла Доротi, в усьому величезному скляному залi не було видно, проте, жодного дзвiночка.
Листелюди вислухали музику без особливого iнтересу. Цю штуку Гвiг проробляв щоразу на доказ своiх чаклунських талантiв.
Тепер настала черга Чарiвника. Вiн усмiхнувся до присутнiх i запитав:
– Чи не буде хто такий люб’язний позичити менi капелюха?
Вiдповiдi не було з тiеi простоi причини, що листелюди не носили капелюхiв, а Зеб втратив свiй пiд час польоту.
– Гм! – сказав Чарiвник. – Чи не буде тодi хтось такий добрий позичити менi носовичок?
Носовоi хустки також нi в кого не виявилося.
– Ну що ж, – знизав плечима Чарiвник. – Тодi, якщо дозволите, я скористаюся власним капелюхом. Тепер, шановна публiко, стежте за мною уважно. Як бачите, в рукавах у мене нiчого немае i в кишенi теж нiчого не заховано. Ну i капелюх, зрозумiло, порожнiй. – Вiн зняв з голови капелюха, повернув його догори дригом i енергiйно потряс.
– Покажи-но менi, – зажадав Чаклун.
Вiн взяв капелюха, ретельно оглянув його й повернув Чарiвниковi.
– А зараз, – продовжував дiдок, – я з нiчого зроблю щось.
Вiн поставив капелюха на скляну пiдлогу, виконав над ним кiлька ритмiчних па, потiм пiдняв, i – пiд капелюхом з’явилося маленьке бiле порося, розмiром не бiльше за мишу, яке почало бiгати, стрибати i тонесенько верещати.
Публiка стежила за всiм цим, затамувавши подих, бо нiхто з них нiколи не бачив свиней, нi великих, нi маленьких. Чарiвник нагнувся, посадив крихiтне створiння на долоню, вхопив його за голову великим i вказiвним пальцями однiеi руки, а за хвiст – пальцями другоi й роздiлив навпiл, причому кожна половинка одразу перетворилася на порося, цiле й неушкоджене. Потiм Чарiвник пустив одного з них гратися на пiдлозi, а другого знову роздiлив навпiл. Це дивовижне заняття вiн продовжував доти, поки в нього пiд ногами не назбиралося цiлих дев’ять крихiтних поросят, якi то верещали, то кумедно хрюкали.
– Тепер, – сказав Чарiвник, – створивши з нiчого щось, я маю намiр знову повернути його в нiщо.
Із цими словами вiн зловив двох поросят i стиснув iх разом так, що вийшло одне порося. Потiм пiймав ще одне, притиснув його до першого, й воно зникло. Поступово всi дев’ять поросят злiпилися в одне. Чарiвник накрив його капелюхом, зробив над ним таемничий жест, i, коли пiдняв, там нiчого не було.
Дiдок розкланявся перед натовпом, котрий мовчки спостерiгав за цими манiпуляцiями, а Принц промовив своiм незмiнно байдужим голосом:
– Ти й справдi великий чарiвник, навiть могутнiший за мого Чаклуна.
– Недовго йому бути великим чарiвником, – пробурчав Гвiг.
– Чому це? – здивувався Оз.
– Тому що я зупиню твое дихання, – була вiдповiдь. – А ти, як я зрозумiв, настiльки безглуздо влаштований, що не зможеш жити, не дихаючи.
Оз не на жарт стривожився.
– Скiльки часу тобi на це знадобиться? – запитав вiн.
– Близько п’яти хвилин. Отже, я починаю. Дивись на мене уважно.
Вiн почав виробляти дивнi рухи тiла перед носом Чарiвника, але маленький чоловiчок i не подумав на нього дивитися. Замiсть цього вiн розкрив свою шкiряну валiзку, дiстав з неi кiлька гострих ножiв i з’еднав iх один з одним, так що вийшла довга шабля. Залишилося прилаштувати держака, однак Оз вiдчув, що чари Чаклуна почали дiяти й дихати йому стае дедалi важче.
Тодi Чарiвник кинувся вперед зi своею шаблюкою, розмахнувся, крутнув ii разiв зо два над головою i завдав потужного удару, яким розсiк Чаклуна навпiл.
Доротi заверещала вiд жаху й закрила очi, а коли вiдкрила, то побачила двi половинки Чаклуна, що лежали окремо одна вiд одноi на пiдлозi. Всерединi в нього не було нi кiсток, нi кровi. У розрiзаному виглядi його тiло нагадувало скибочки рiпи або картоплi.
– Що за..? Та вiн же овоч! – скрикнув вражений Чарiвник.
– Природно, – погодився Принц. – Ми всi в цiй краiнi – овочi, а ви хiба нi?
– Ми – нi, – вiдповiдав Чарiвник. – Люди з поверхнi Землi складаються iз плотi та кровi. Ваш Чаклун помре?
– Звичайно. Загалом вiн уже мертвий i дуже скоро зiв’яне. Його слiд негайно висадити, щоб проросли новi Чаклуни, – пояснив Принц.
– Як же це так виходить? – запитав здивований Чарiвник.
– Якщо ви пройдете зi мною в громадськi сади, – вiдповiдав Принц, – то я вам вiдкрию i продемонструю таемницi нашого Рослинного Королiвства.
IV. Рослинне королiвство
Пiсля того, як Чарiвник витер iз шаблi картопляний сiк, розiбрав ii та склав у валiзку, чоловiк iз зiркою велiв своiм людям доправити обидвi половинки Чаклуна в громадськi сади.
Джим, почувши, що вони направляються в сади, нагострив вуха i виявив готовнiсть приеднатися до процесii, сподiваючись знайти там щось iстiвне. Зеб опустив верх коляски i запросив Чарiвника приеднатися до iхньоi компанii. Сидiння було широке, на ньому могли вiльно помiститися двое дiтей i доросла людина, а кошеня, коли Джим рушив iз зали, стрибнуло йому на спину i зручно там влаштувалося.
Процесiя повiльно рухалася вулицями мiста. Їi очолив носiй останкiв Чаклуна, за ним слiдував Принц, потiм – Джим, який тягнув коляску з мандрiвниками. Цю урочисту ходу замикав натовп рослинолюдей з байдужими обличчями: не маючи сердець, вони не вмiли нi усмiхатися, нi хмуритися.
Скляне Мiсто складалося з кiлькох красивих густонаселених вулиць. Вiдразу за мiстом розкинулася широка рiвнина, засаджена садами, яким давали життя безлiч балакучих струмкiв. Через сади пролягали дорiжки, а воднi перешкоди долалися завдяки скляним мiсткам надзвичайноi краси. Тож Доротi й Зеб вийшли з коляски i покрокували пiшки поруч iз Принцом, щоб краще розгледiти рослини i квiти.
– Хто побудував цi прекраснi мости? – запитала дiвчинка.
– Їх нiхто не будував, – вiдповiв чоловiк iз зiркою. – Вони самi виросли.
– Як дивно, – сказала Доротi. – А склянi будинки у вашому мiстi теж виростають самi?
