скачать книгу бесплатно
Вiд подиву Доротi заклякла, мовчки спостерiгаючи, як одне вухо Джима стае фiолетовим, друге – рожевим, хвiст забарвлюеться в жовтий колiр, а тулуб – у блакитнi й помаранчевi смужки, подiбно до зебрових. Вона озирнулася на Зеба, чие обличчя стало блакитним, а волосся рожевим, й розгублено захихотiла:
– Ну й кумедно!..
Хлопчик теж дивився на неi, широко розкривши очi. Через обличчя Доротi пролягла зелена смуга, потiм одна його половина стала блакитною, а друга – жовтою. Тут, мабуть, i злякатися можна було б.
– Я н-не б-бачу н-нiчо-го к-ку-медно-го! – заiкаючись, пробурмотiв Зеб.
У цей момент коляска хитнулася i разом з конем плавно лягла на бiк. Вони, однак, продовжували падати, тож дiти не вiдчули бiльшого страху, оскiльки залишились сидiти в колясцi на своiх мiсцях. Потiм коляска перевернулася догори дном i продовжувала повiльно крутитися, аж поки нарештi не повернулася в нормальне положення. Пiд час цих карколомних перевертань Джим вiдчайдушно дригав i молотив у повiтрi ногами, а коли вирiвнялися, з полегшенням видихнув i сказав:
– Ну, так-то краще!
Доротi й Зеб здивовано переглянулися.
– Твiй кiнь умiе розмовляти? – запитала Доротi.
– Ранiше я за ним такого не помiчав, – вiдгукнувся хлопчик.
– Це першi слова в моему життi, – промовив кiнь. – Звiдки вони в мене взялися – не можу пояснити, i не просiть. В гарненьку халепу ви мене втягнули, нiчого й казати.
– Ми й самi в неi потрапили, – примирливо сказала Доротi. – Не хвилюйся, дуже скоро це чим-небудь мае закiнчитися.
– Ще б пак, – пробурчав кiнь, – боюся тiльки, кiнець буде не дуже веселим.
Зеб весь тремтiв. Все, що вiдбувалося, було жахливим, фантастичним i рiшуче не вкладалося в головi – хлопчина був на межi вiдчаю!
Незабаром вони майже впритул наблизилися до незвичайних кольорових свiтил i пропливли повз них. Свiтло стало таким яскравим i так рiзало очi, що дiти закрили обличчя руками, щоб не ослiпнути.
Спеки, однак, зовсiм не вiдчувалося, i, коли верх коляски закрив вiд них пронизливi променi, дiти знову змогли вiдкрити очi.
– Коли вже дiстанемося дна? – запитав Зеб, глибоко зiтхаючи. – Не можна ж падати вiчно.
– Звичайно, нi, – погодилася Доротi. – Гадаю, ми тепер приблизно посерединi Землi й не iнакше, як ось-ось випадемо з протилежного боку. Нiчого собi дiра, га?
– Жах просто, яка глибока, – погодився хлопчик.
– Там внизу щось виднiеться, – оголосив раптом кiнь.
За цими словами обидва пасажири виглянули з коляски i подивилися вниз. І точно, пiд ними, вже не особливо далеко, лежала земля. Але падали вони тепер дуже повiльно – так повiльно, що це навряд чи можна було назвати падiнням. Тому в них було достатньо часу, щоб заспокоiтися i роззирнутися довкруж.
Пiд ними лежали рiвнини i гори, озера й рiчки, дуже схожi на тi, що зустрiчаються на поверхнi Землi, проте вся панорама була дивно забарвлена строкатими променями шести свiтил. Тут i там виднiлися групи будинкiв, споруджених, схоже, з чистого скла – аж надто яскраво вони блищали.
– Я впевнена, що боятися нам поки нiчого, – бадьоро сказала Доротi. – Ми спускаемося так повiльно, що не можемо розбитися при приземленнi, а мiсцевiсть тут, гадаю, дуже мила.
– Але ми ж нiколи не повернемося додому, – простогнав Зеб.
– А ти не пророкуй, – заперечила дiвчинка. – Та й чи варто про це турбуватися тепер, Зеб? Зробити ми все одно поки нiчого не можемо, а немае нiчого гiршого, нiж даремно сумувати.
Хлопчик замовк, цiлком переконаний цими вельми розумними словами. Незабаром дiти, забувши про все, розглядали дивнi картини, якi враз розгорнулися перед ними.
Вони падали прямо в центр великого мiста, де було багато високих будiвель зi скляними вежами i гострими шпилями. Шпилi нагадували наконечники величезних пiк, i впасти на один iз них було б ой як неприемно.
Джим теж тривожно поглядав униз, настовбурчуючи вiд страху вуха. Доротi й Зеб затамували подих в очiкуваннi неминучоi розв’язки. Але нiчого страшного не сталося: вони плавно опустилися на широкий плаский дах.
На цьому полiт завершився.
Коли Джим, нарештi, ступив на тверду поверхню, ноги в бiдолахи ледь не пiдкосилися. Але Зеб негайно вистрибнув iз коляски, щоправда, так поспiшно i незграбно, що зачепив ногою клiтку Доротi. Клiтка випала й покотилася по даху. Дно в неi вiдвалилося, i з перевернутоi схованки вилiзло рожеве кошеня. Воно сiло на скляний дах, солодко позiхнуло й заклiпало круглими очима.
– А ось i Еврика, – зрадiла Доротi.
– Вперше в життi бачу рожеве кошеня, – заявив Зеб.
– Еврика не рожева, а бiла. Вона тiльки здаеться рожевою в цьому дивовижному свiтi.
– Де мое молоко? – поцiкавився котик, заглядаючи знизу в обличчя Доротi. – Я вмираю з голоду.
– О, Еврико, невже й ти вмiеш розмовляти?
– Розмовляти? А я хiба розмовляю? Боже милостивий, i справдi! Ну чи не смiшно?
– Усе тут якесь несправжне, – статечно розсудив Зеб. – Тварини не мають розмовляти. А ось диви, старина Джим, i той раптом заговорив.
– Не бачу тут нiчого несправжнього, – грубувато вiдгукнувся Джим. – У всякому разi, це не менш реально, нiж все, що нас тут оточуе. Але що з нами буде?
– Й гадки не маю, – вiдповiв хлопчик, з цiкавiстю роззираючись навколо.
Всi будинки в мiстi були побудованi зi скла, такого чистого й прозорого, що стiни наче продовжували вiкна. Пiд дахом, на який вони приземлилися, Доротi бачила кiмнати, де по кутках були купою зваленi якiсь дивнi предмети.
Неподалiк вiд мiсця iхнього приземлення зiяла величезна дiрка, навколо неi валялися гори уламкiв. А найближчий до них шпиль позбувся свого наконечника. Стiни iнших будiвель були розсiченi трiщинами, подекуди повiдбивалися кути у стiнах, але навiть цi ушкодження не позбавили будiвлi iхньоi колишньоi розкiшностi. Райдужнi променi шести сонць м’яко освiтлювали скляне мiсто, фарбуючи його в нiжнi та м’якi вiдтiнки, в кольори, що радували око.
Вiд моменту висадки мандрiвникiв жоден звук не порушив тишi, крiм iхнiх власних голосiв. Вони вже почали роздумувати, куди подiлися мешканцi прекрасного пiдземного мiста, аж раптом через дiрку в сусiдньому даху вилiз чоловiк. Вiн був невисокий на зрiст, мав добру статуру, спокiйне i безтурботне, нiби намальоване, обличчя. Костюм з красивоi яскраво-зеленоi тканини, яка переливалася всiма кольорами веселки, – чи то на сонцi, чи то сам по собi, сидiв на ньому, як влитий.
Чоловiк зробив кiлька крокiв по скляному даху, але, помiтивши чужинцiв, рiзко зупинився. На його спокiйному обличчi не вiдбилося нi страху, нi подиву, хоч вiн був, напевно, i вражений, i наляканий. Коли ж його погляд упав на коня, вiн розвернувся i квапливо попрямував до дальнього краю даху, не вiдриваючи, проте, очей вiд тварини.
– Стережись! – гукнула Доротi, помiтивши, що красень зовсiм не дивиться собi пiд ноги. – Обережнiше, впадеш вниз!
Але той не звернув на ii крик жодноi уваги. Дiйшовши до краю високого даху, вiн ступив з нього i пiшов далi.
Вражена дiвчинка пiдбiгла до краю й побачила, що чоловiк швидко спускаеться вниз по повiтрю, як по сходах. Незабаром вiн був уже на брукiвцi та зник за дверима однiеi зi скляних будiвель.
– Як дивно! – вигукнула Доротi, насилу переводячи подих.
– Може, й дивно, зате страшенно кумедно, – пропищав тоненький голосок кошеняти, й Доротi, озирнувшись, виявила, що ii улюблениця теж гуляе по повiтрю поблизу даху.
– Назад, Еврико! – закричала вона з жахом. – Ти ж вб’ешся!
– У мене ж дев’ять життiв, – промуркотiло кошеня, роблячи коло по повiтрю i повертаючись на дах. – Але я жодне з них не ставлю пiд загрозу, бо не зможу впасти, навiть якщо захочу.
– Тебе тримае повiтря? – здивувалася дiвчинка.
– Ти хiба сама не бачиш? – кошеня знову перетнуло межi даху.
– Чудеса! – зрадiла Доротi.
– Нехай Еврика спуститься на вулицю й покличе кого-небудь на допомогу, – запропонував Зеб, який був не менше за неi вражений цим дивним явищем.
– А раптом ми теж можемо ходити по повiтрю? – припустила дiвчинка.
Зеб здригнувся i вiдсахнувся.
– Я б не наважився, – сказав вiн.
– Може, Джим спробуе? – запропонувала Доротi, озирнувшись на коня.
– Може, так, а може, й нi, – вiдповiдав Джим. – Я достатньо наперекидався в повiтрi, менi й на даху добре.
– Ми ж не впали на дах, – мiркувала дiвчинка. – Ми парили в повiтрi. Та я майже впевнена, що могли б опуститися плавно до самоi брукiвки без будь-якоi небезпеки. Он Еврика, дивiться, прекрасно ходить по повiтрю.
– Еврика важить пiв фунта, – презирливо пирхнув Джим. – А я – не менше пiв тонни.
– Ти важиш не так багато, як хотiлося б, Джим, – похитала головою дiвчинка, окинувши коня поглядом. – Ти жахливо худий.
– Що робити, я старий, – зiтхнув кiнь, похнюпившись. – Я мало хорошого бачив у життi, до того ж у минулому менi довелося потягати коляску вулицями Чикаго, а це не та робота, де можна розтовстiти.
– Зате тепер вiн iсть за трьох, нiби надолужуе втрачене, – вставив хлопчик.
– Я iм? Щось не пригадую, щоб я сьогоднi снiдав, – пробурчав Джим, якого слова Зеба зачепили за живе.
– Нiхто з нас не снiдав, – сказав хлопчик. – Та й чи варто базiкати про iжу, коли нам загрожуе небезпека.
– Немае небезпеки страшнiшоi за голод, – знову пирхнув кiнь, пропустивши повз вуха докiр свого юного господаря. – Хотiв би я знати, чи росте в цьому дивному мiсцi овес, а якщо росте, то скляний вiн чи нi?
– Звичайно, нi! – вигукнула Доротi. – Я бачу околицi мiста, сади й поля – нам би тiльки дiстатися до землi!
– Тож чому вам не зiйти вниз? – здивувалася Еврика. – Я голодна, як кiнь, i дуже хочу молока.
– Нумо, Зебе, спробуй, – запропонувала дiвчинка, повернувшись до товариша.
Зеб вагався. Надзвичайна пригода зовсiм вибила його з колii. Однак вiн не хотiв, щоб Доротi визнала його за боягуза, i повiльно рушив до краю даху.
Тримаючись за руку Доротi, Зеб вiдiрвав вiд даху ногу i ступив у порожнечу. Як не дивно, вiн вiдчув пiд ногою тверде опертя. Набравшись мужностi, вiн зробив крок i другою ногою. Не випускаючи його руки, Доротi пiшла за ним, i незабаром обидва вже гуляли по повiтрю поруч iз грайливим кошеням.
– Джим, – покликав хлопчик. – Боятися нiчого!
Джим обережно наблизився до краю даху. Як розсудливий i принциповий кiнь, вiн не мiг не визнати, що нiщо не заважае йому пiти за iншими. З пирханням та iржанням, помахуючи коротким хвостом, вiн потрусив iз даху вниз до вулицi. До того ж через свою велику вагу спускався швидше, нiж дiти, обiгнавши iх на пiвдорозi. Його приземлення на скляну брукiвку було таким м’яким, що страх не встиг ним оволодiти.
– Ну й ну! – сказала Доротi, переводячи подих. – Що за дивне мiсце!
Зi скляних дверей почали виходити люди, щоб подивитися на прибульцiв. Незабаром на вулицi зiбрався натовп чоловiкiв i жiнок. Вони були стрункi та добре вбранi, мали правильнi та приемнi риси обличчя. Власне, в натовпi не було жодноi потворноi людини, але й красивими Доротi iх не назвала б: занадто байдужими були цi ляльковi фiзiономii.
Їхнi обличчя не вiдображали нi радостi, нi переляку, нi подиву, нi цiкавостi, нi приязнi. Вони просто дивилися на чужинцiв, найбiльше роздивляючись Джима та Еврику – очевидно ранiше нiколи не бачили нi коней, нi котiв. Дiтей у натовпi не було, тож вони не вiдрiзняли iх вiд дорослих.
Незабаром до присутнiх пiдiйшов незнайомець, у темному волоссi якого прямо над чолом виблискувала зiрка. Схоже, це була шанована тут людина, бо iншi розступилися, щоб дати йому дорогу. Обвiвши безтурботним поглядом спочатку тварин, потiм дiтей, вiн звернувся до Зеба, який зростом був трохи вище за Доротi.
– Скажiть менi, зловмисники, це ви викликали дощ iз каменiв?
Хлопчик на якийсь час розгубився, бо не розумiв, що маеться на увазi пiд цим запитанням. Тодi, згадавши камiння, що впало разом iз ними та, мабуть, досягло землi ранiше, нiж вони, вiдповiв:
– Нi, сер. Ми нiчого не викликали. Це був землетрус.
Чоловiк iз зiркою якийсь час постояв, тихо роздумуючи над цiею заявою. Потiм запитав:
– А що таке землетрус?
– Не знаю, – сказав Зеб, який все ще був дуже розгублений.
Але Доротi, побачивши подив чоловiка iз зiркою, вiдповiла:
– Це тремтiння землi. Пiд час цього землетрусу утворилася велика трiщина, i ми провалилися в неi – кiнь i коляска, i все разом… камiння розсипалося й впало разом iз нами.
Чоловiк iз зiркою розглядав ii своiми спокiйними, невиразними очима.
– Дощ iз каменiв завдав великоi шкоди нашому мiсту, – сказав вiн. – І ми притягнемо вас до вiдповiдальностi за це, якщо ви не зможете довести свою невиннiсть.
– Як ми можемо це зробити? – запитала дiвчинка.
– Я не готовий вiдповiсти на це запитання. Це ваша справа, а не моя. Ви повиннi зайти до Будинку Чаклуна, який незабаром вiдкрие нам всю правду.
– Де цей Будинок Чаклуна? – запитала Доротi.
– Я поведу тебе до нього. Ходiмо!
Вiн рушив вулицею. Через мить, трохи вагаючись, Доротi, впiймавши Еврику, полiзла в коляску. Хлопчик сiв бiля неi й сказав:
– Ньо, Джим!
Жителi Скляного мiста розступилися перед коляскою, а потiм усiм натовпом покрокували слiдом. Вони повiльно йшли вулицями, поки не опинилися на широкiй площi, в центрi якоi височiв скляний палац iз вежою посерединi та чотирма високими шпилями по кутах.
III. Прибуття Чарiвника
Вхiд до скляного палацу був досить широкий, коляска заiхала всередину досить легко, i дiти опинилися в чудовому залi з дуже високою стелею. Натовп ввалився слiдом за ними й розташувався вздовж стiн, залишивши в серединi кола тiльки коня, коляску й чоловiка iз зiркою.
– Покажись нам, о Гвiг! – голосно покликав той.
Раптом все навколо заволокло димом. Хмара заклубочилася бiля пiдлоги, потiм пiднялася до стелi, вiдкривши присутнiм дивну фiгуру на скляному тронi, яка виникла невiдомо звiдки прямо пiд носом у Джима. Людина, котра сидiла на ньому, нiчим не вiдрiзнялася вiд iнших мешканцiв цiеi краiни, якщо не брати до уваги одяг яскраво-жовтого кольору. Волосся в чоловiка зовсiм не було, зате на головi, обличчi та тильному боцi долонь росли гострi шипи, на зразок тих, що стирчать на стеблах троянд. Навiть на кiнчику носа в нього примостилася колючка, i це було так смiшно, що Доротi не витримала i розреготалася.
Почувши смiх, Чарiвник змiряв дiвчинку холодним поглядом, який миттево протверезив ii.
– Як ви посмiли непроханими вторгнутися до заповiдноi Землi листелюдей? – суворо запитав вiн.
