скачать книгу бесплатно
Дорога до Краiни Оз
Лiман Френк Баум
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Одна з найулюбленiших героiнь казкаря Лiмана Френка Баума – Доротi знову вирушила в мандрiвку. Причому несподiвано для себе. Дiвчинка й гадки не мала, що, здавалося б, випадкова зустрiч з Косматим чоловiчком поблизу своеi домiвки стане передвiсником неймовiрноi пригоди. Адже вона мала тiльки показати незнайомцю шлях до Олiйних полiв, який знала як своi п’ять пальцiв. Однак заплуталася у кiлькох стежках, i навiть вiрний песик Тото не змiг допомогти iй повернутися до рiдноi ферми. Але, зрештою, кожна дорога кудись та доведе, а також подаруе знайомства з новими друзями, якi зробили цю iсторiю ще веселiшою.
Лiман Френк Баум
Дорога до Краiни Оз
Перекладено за виданням:
L. Frank Baum. The Road to Oz.
Reilly & Lee, 1940
© Б. Е. Носенок, переклад украiнською, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
* * *
Чарiвник Краiни Оз
Чудесна Краiна Оз
Озма з Краiни Оз
Доротi та Чарiвник у Краiнi Оз
Дорога до Краiни Оз
Смарагдове мiсто Краiни Оз
Латочка з Краiни Оз
Тiк-Ток з Краiни Оз
Опудало з Краiни Оз
Ринкитинк у Краiнi Оз
Пропала принцеса Краiни Оз
Залiзний Лiсоруб з Краiни Оз
Чари Краiни Оз
Глiнда з Краiни Оз
До моiх читачiв
Що ж, моi любi, ось те, що ви попросили: ще одна книжка Краiни Оз про дивнi пригоди Доротi. В цiй iсторii е також i Тото, бо ви просили повернути його. Є тут i багато iнших персонажiв, яких ви впiзнаете. Справдi, я намагався якомога ретельнiше розглянути побажання моiх маленьких кореспондентiв. Якщо ця розповiдь не е тим, про що ви мрiяли, то варто помiркувати ось над чим: iсторiя народжуеться перш, нiж ii можна записати, i письменник не може сильно змiнювати ii, не зiпсувавши.
У передмовi до книжки «Доротi та Чарiвник у Краiнi Оз» я сказав, що хотiв би написати кiлька оповiдань, якi не були б iсторiями про Оз. Рiч у тiм, що я писав iсторii про Оз надто довго – принаймнi так менi здавалося. Але з моменту опублiкування цiеi частини мене просто завалили листами вiд моiх маленьких кореспондентiв, якi просили мене «писати бiльше про Доротi» та «бiльше про Оз». А оскiльки я пишу лише для того, щоб порадувати дiтей, то намагаюся поважати iхнi бажання.
У цiй книжцi е кiлька нових персонажiв, якi цiлком заслуговують на життя. Менi дуже подобаеться Косматий чоловiчок, тож сподiваюся, що вiн сподобаеться i вам. Щодо Полiхромii – дочки Веселки та дурного маленького Гудзика-Розумника, то вони, гадаю, зробили цi iсторii про Оз ще веселiшими, тож тiшуся з того, що цi героi опинилися в цiй книжцi. Водночас дуже хочу дiзнатися, чи сподобалися вони вам.
Коли я взявся писати цю книжку, то отримав цiкавi новини з «Краiни Оз». Вiрю, що вони приемно здивують вас, моi любi. Але це така довга й захоплива iсторiя, що ii потрiбно зберегти для ще однiеi книжки, яка, можливо, стане останньою iсторiею, яка розповiдатиме про Краiну Оз.
ЛІМАН ФРЕНК БАУМ
Коронадо, 1909 рiк
І. Шлях до олiйних полiв
– Будь ласка, маленька панно, – мовив Косматий чоловiчок, – чи не могла б ти показати менi дорогу до Олiйних полiв?
Доротi придивилася до нього. Вiн виглядав обшарпано, але в очах було щось таке, що робило його напрочуд приемним.
– Звичайно, – вiдповiла дiвчинка. – Я можу вказати тобi шлях. Але це зовсiм iнша дорога.
– Інша дорога?
– Так. Тобi доведеться перетнути велику ферму, потiм йти стежкою до головноi дороги, потiм повернути на пiвнiч i йти до розвилки, де п’ять стежечок розбiгаються в рiзнi боки, а далi… ой, краще менi самiй подивитися…
– Будь ласка, мила панно. Якщо хочеш перевiрити дорогу до самiсiньких Олiйних полiв, – вiдгукнувся халамидник.
– Зверни на стежку за пеньком в’яза або на дорiжку за нiркою ховраха, або…
– І будь-яка пiдходить?
– Звичайно, нi, Косматий чоловiчку. Щоб дiстатися до Олiйних полiв, треба вибрати один-единий правильний шлях.
– А ця дорога, яка веде вiд пенька ховраха, едина або…
– Господи! – вигукнула Доротi. – Доведеться самiй показати тобi, куди йти, ти страшенно дурний. Почекай трохи, я збiгаю додому й одягну капелюшка.
Халамидник залишився один. Вiн повiльно жував вiвсяну стеблинку, наче не мiг знайти нiчого смачнiшого. Потiм звернув увагу на яблуню, що росла бiля будинку, i побачив на землi багато яблук.
Косматий чоловiчок вирiшив, що яблука смакуватимуть набагато краще за вiвсяну стеблинку, тож попрямував до дерева, щоб пiдiбрати iх. Аж раптом з будинку вихором вилетiла маленька чорна собачка з коричневими оченятами й помчала до незнайомця, який встиг пiдiбрати три яблука й засунути iх до однiеi з глибоких кишень, якими повнилося його лахмiття.
Песик з гавкотом кинувся до голодранця, але вiн швидко схопив ii за загривок i запхав в ту саму кишеню, де вже лежали яблука. На землi залишалося ще багато яблук, халамидник пiдбирав iх i опускав у кишеню – кожне яблуко било песика по головi або по спинi, вiд чого той гарчав. Песика звали Тото. Вiн страшенно засмутився, потрапивши в кишеню незнайомця.
Доротi не забарилася. Вона з’явилася на порозi з капелюшком в руках i покликала:
– Ходiмо, Косматий чоловiчку, якщо хочеш, щоб я показала тобi дорогу до Олiйних полiв.
Дiвчинка перелiзла через огорожу. Незнайомець зробив так само. Вiн рухався повiльно, заглиблений у своi думки, раз по раз спотикаючись на невеликих купинах, нiби не помiчаючи iх.
– До чого ж ти розсiяний! – вигукнула Доротi. – В тебе втомилися ноги?
– Нi, маленька панно, справа не в ногах, всьому виною рослиннiсть на моему обличчi: це волосся так заважае в теплу погоду. Хоч би пiшов снiг. А ти зрадiла б снiгопаду?
– Звичайно, нi, – вiдповiла Доротi, суворо глянувши на обшарпанця. – Якщо в серпнi пiде снiг, вiн погубить i кукурудзу, й овес, i пшеницю, дядько Генрi не збере врожай, збiднiе й тодi…
– Нi! – вигукнув халамидник. – Гадаю, снiгу не буде. Це наша стежина?
– Так, – вiдповiла Доротi, долаючи ще через одну огорожу. – Я проведу тебе до головноi дороги.
– Спасибi, мила дiвчинко. Ти хоч i юна, але дуже добра.
– Не кожен знае дорогу до Олiйних полiв, – завважила Доротi, пiдстрибом рушивши по стежцi. – Але я часто бувала там з дядьком Генрi й зумiю знайти ii навiть iз зав’язаними очима.
– Будь ласка, не зав’язуй очi, – з серйозним виглядом попрохав незнайомець. – Ти можеш помилитися.
– Це неможливо, – засмiялася дiвчинка. – Ось головна дорога. А нам потрiбен другий поворот налiво. Нi, третiй. Хоч, нi, мабуть, четвертий… Ану дивiмося… Перша стежка – бiля пенька, друга – бiля нiрки ховрашка, а потiм…
– Що ж потiм? – запитав халамидник, опускаючи руку в кишеню. Тото одразу вкусив його за палець. Незнайомець сказав «Ой!» i миттю витягнув руку з кишенi.
Доротi нiчого не помiтила. Вона стурбовано дивилася на дорогу, затуляючи долонькою очi вiд сонячних променiв.
– Пiшли, – рiшуче мовила вона. – Залишилося вже небагато, i я тобi покажу, як iти далi.
Незабаром вони пiдiйшли до розвилки, звiдки в рiзних напрямках розходилися п’ять стежечок. Доротi вказала пальцем на одну з них i сказала:
– Ось ця, Косматий чоловiчку.
– Дуже вдячний, мила панно, – сказав незнайомець i попрямував по iншiй дорозi.
– Куди ж ти? – закричала дiвчинка. – Ти пiшов зовсiм не туди.
Вiн зупинився.
– Ти сказала, що ось ця дорога веде до Олiйних полiв, – сказав вiн, нервово сiпаючи пальцями бороду.
– Все правильно.
– А я не хочу потрапити до Олiйних полiв.
– Не хочеш?
– В жодному разi. Я просив тебе показати менi дорогу до Олiйних полiв, щоб не потрапити туди випадково.
– А! Так куди ж ти прямуеш?
– Менi все одно, панно…
Вiдповiдь дивного незнайомця не тiльки здивувала дiвчинку, але й розсердила: виявляеться, всi ii старання намарне.
– Тут багато чудових дорiг, – завважив халамидник, уважно озираючись i нагадуючи повiльними поворотами свого тулуба вiтряк. – Гадаю, звiдси можна потрапити куди завгодно, в будь-яку точку свiту.
Доротi теж озирнулася i з подивом роздивлятися околицi. Звiдси справдi стелилося багато дорiг. Їх виявилося набагато бiльше, нiж ранiше. Дiвчинка спробувала порахувати стежки, знаючи, що iх мае бути п’ять. Але коли вийшло сiмнадцять, то здивувалася так сильно, що перестала рахувати: стежок було стiльки, скiльки спиць у колесi, й вони розбiгалися в рiзнi боки вiд розвилки, де зупинилися дiвчинка та ii дивний супутник. Аби Доротi продовжувала лiк, то, ймовiрно, додавала б деякi стежки по кiлька разiв.
– Боже мiй! – вигукнула дiвчинка. – Тут завжди було тiльки п’ять дорiг – головна та всi iншi. А тепер… де ж головна дорога, Косматий чоловiчку?
– Не можу сказати, мила панно, – вiдповiв незнайомець, сiдаючи на землю, ймовiрно, стомлений довгим стоянням. – Хiба ii тут не було хвилину тому?
– Здаеться, була, – промовила зовсiм збита з пантелику Доротi. – І я бачила нiрку ховраха i пеньок, але тепер iх тут немае. Всi цi стежки дуже дивнi, i iх так багато! Як гадаеш, куди вони ведуть?
– Дороги, – зауважив халамидник, – не ведуть нiкуди. Вони лежать нерухомо на своему мiсцi, й тому люди можуть йти по них.
Вiн засунув руку в кишеню i так швидко витягнув яблуко, що Тото не встиг цього разу вкусити його.
Песик висунув з кишенi мордочку i загавкав так голосно, що Доротi з переляку вiдскочила назад.
– Тото! – вигукнула вона. – Звiдки ти взявся?
– Це я прихопив його, – пояснив Косматий незнайомець.
– Навiщо?
– Щоб вiн стерiг яблука в моiй кишенi, а то раптом iх вкрадуть.
Тут космач однiею рукою взяв яблуко i почав його жувати, а другою витягнув з кишенi Тото й опустив на землю. Зрозумiло, Тото стрiмголов кинувся до Доротi, заливаючись радiсним гавкотом вiд повернутоi свободи. Опинитися на волi було особливо приемно пiсля неволi в темнiй кишенi обшарпанця.
Дiвчинка ласкаво погладила Тото по головi, а вiн сiв перед нею, звiсивши набiк червоного язика й уважно дивлячись iй в обличчя коричневими оченятами, нiби запитуючи: «Що ж ми тепер робитимемо?».
Доротi не могла вiдповiсти на це запитання. Вона тривожно озиралася, намагаючись знайти в навколишньому ландшафтi знайомi прикмети. Але все навколо здавалося iй незвичайним i дивним. Мiж стежками ряснiли зеленi галявини, шелестiли листям дерева й кущi, але куди подiлася ферма, звiдки вона зовсiм недавно вийшла? Та й загалом не було нiчого знайомого – за винятком Тото й Косматого чоловiчка.
На додаток до цих неприемностей Доротi стiльки разiв крутилася на всi боки, намагаючись зрозумiти, куди ж вона потрапила, що тепер уже не могла визначити, в якому напрямку треба шукати ферму. Дiвчинка не на жарт стривожилася.
– Боюся, Косматий чоловiчку, що ми заблукали – глибоко зiтхнувши, сказала вона, дивлячись на незнайомця.
– Тут нiчого боятися, – вiдповiв халамидник, викидаючи недогризок i беручись жувати наступне яблуко. – Кожна зi стежок кудись веде, iнакше iх просто не було б тут. Яка рiзниця, куди вони йдуть?
– Я хочу додому, – сказала Доротi.
– Будь ласка. Чому ж ти не йдеш?
– Тому що не знаю, якою дорогою менi повертатися.
– Це погано, – в замiшаннi похитав головою халамидник. – Дуже хотiв би допомогти тобi, але, на жаль, не можу. Я зовсiм не знаю тутешнiх мiсць.
– Гадаю, що я iх теж не знаю, – сказала дiвчинка i сiла на землю поруч iз ним. – Дивно. Ще п’ять хвилин тому я була вдома i вийшла показати тобi дорогу до Олiйних полiв…
– Щоб я помилково не пiшов по цiй дорозi…
– А тепер я заблукала й сама не знаю, як потрапити додому!
– З’iж яблуко, – запропонував Косматий чоловiчок, простягаючи Доротi рум’яне яблучко.
