скачать книгу бесплатно
– Ну до чого ж розумна дитина! – вигукнув Король, з усмiшкою обертаючись до своiх радникiв. – Цей малюк справдi дуже милий. Вiн запитуе, що таке «си». Зрозумiло, «си» саме по собi нiчого не означае. Так, справдi, малюк надзвичайно розумний, майже, як лисеня.
– Усе питання в тому, що Ваша Величнiсть вкладае в поняття «лисеня», – глибокодумно промовив один iз радникiв короля, стара сiра лисиця.
– Зрозумiло, – погодився Король i, повернувшись до Гудзика-Розумника, запитав:
– А тепер, коли ти знаеш мое iм’я, як ти мене називатимеш?
– Король-Лис, – вiдповiв хлопчик.
– Чому?
– Тому що «си» нiчого не означае.
– Дуже добре! Чудово! В тебе блискучий розум. А ти знаеш, чому два на два буде чотири?
– Нi.
– Розумник! Який розумник, справдi. Звичайно, ти не знаеш. Нiхто цього не знае. Нам тiльки вiдомо, що два на два – чотири, а чому – нiхто вiдповiсти не може. Милий Гудзик-Розумник, твоi кучерi та блакитнi очi не поеднуються з такою мудрiстю. Через них ти виглядаеш занадто юним i твоя мудрiсть приховуеться. Я вирiшив надати тобi велику честь. Я дарую тобi лисячу голову, щоб ти i зовнi виглядав розумним i чарiвним.
Із цими словами Король змахнув лапою, i в одну мить чарiвнi кучерi й свiже кругле личко з величезними блакитними очима зникли, а на плечах Гудзика-Розумника з’явилася лисяча голова з гострим носом, загостреними вухами i пронизливими маленькими очима.
– О, будь ласка, не робiть цього! – закричала Доротi злякано, вiдскочивши вiд малюка, котрий змiнився невпiзнанно.
– Пiзно, моя мила, справу зроблено. Тобi теж не завадила б лисяча голова, якщо, звичайно, ти зумiеш довести, що так само розумна, як Гудзик-Розумник.
– Не хочу, вона така страшна! – вигукнула Доротi.
Почувши це, малюк розплакався.
– Як ти можеш називати цю чарiвну голову страшною? – запитав Король. – Гадаю, нове обличчя малюка набагато красивiше, нiж колишне, а моя дружина стверджуе, що в мене чудовий смак. Не плач, лисеня. Тобi надали високу честь – ти маеш пишатися нею i бути веселим. Ну, подобаеться тобi нова голова, Гудзик-Розумник?
– Н-не з-з-на-ю! – заiкаючись пробелькотiв малюк.
– Будь ласка, ну, будь ласка, Ваше Величносте, повернiть йому колишню голову! – благала Доротi.
Король-Лис похитав головою:
– Не можу. Навiть якщо захотiв би, в мене немае влади на зворотне перетворення. Гудзику-Розумнику доведеться залишитися з лисячою головою, i, впевнений, вiн полюбить нове обличчя, коли звикне до нього.
І Доротi, i Косматий чоловiчок дуже засмутилися, що в iхнiй маленькiй дружнiй компанii сталася така неприемнiсть. Тото навiть загавкав на хлопчика-лиса, не впiзнавши в ньому свого друга. Але Доротi ляснула Тото i змусила його замовкнути. Навпаки, всi лисицi вважали, що нова голова дуже пiдходить малюковi, а Король надав йому велику милiсть.
Напевно, комусь кумедно було спостерiгати, як малюк обмацував свiй гострий нiс i широкий рот. Вiн смiшно поводив вухами, а в його маленьких чорних оченятах блищали сльози.
У цей момент у кiмнату впурхнули три маленькi лисички-принцеси, дочки Короля. Коли вони побачили Гудзика-Розумника, одна з них вигукнула:
– Ой, який вiн чарiвний!
А друга в захватi додала:
– Який милий!
Третя принцеса радiсно заплескала в долонi й закричала:
– Який вiн гарний!
Гудзик-Розумник перестав плакати i невпевнено запитав:
– Це правда?
– Такого милого личка немае бiльше нi в кого на свiтi, – рiшуче заявила старша принцеса.
– Ти повинен стати нашим братом i залишитися жити в нас! – вигукнула ii сестра.
– Ми нiжно любитимемо тебе, – додала третя принцеса.
Пiсля цих визнань малюк повеселiшав i навiть спробував усмiхнутися. На жаль, у нього вийшла лише жалюгiдна подоба усмiшки, бо вiн ще не звик до нового обличчя. Доротi подумала, що усмiшка на лисячiй мордочцi виглядае жахливо.
– По-моему, нам треба йти далi, – несмiливо запропонував Косматий чоловiчок. Щиро кажучи, вiн злякався: невiдомо, що ще може спасти на думку Королю-Лису.
– О, благаю, не покидайте нас так швидко, – почав просити Король. – Я хочу влаштувати свято на вашу честь.
– Будь ласка, влаштуйте його пiсля того, як ми пiдемо, в нас немае часу, – ввiчливо попросила Доротi. Але побачивши, як насупився Король, додала:
– Якщо ви хочете отримати запрошення вiд Озми на день народження, я повинна потрапити до неi якомога швидше.
Хоч Лисеполь був дуже гарний, а його жителi чудово одягненi, й Доротi, i Косматий чоловiчок вiдчували себе тут беззахисними i мрiяли швидше забратися геть.
– Але вже пiзно, – нагадав Король. – В будь-якому разi вам доведеться почекати до ранку. Запрошую вас на вечерю, а пiсля вечерi – до театру, в королiвську ложу. А завтра, якщо не передумаете, можете продовжити подорож.
Друзi погодилися, i лисицi-слуги показали гостям розкiшнi покоi королiвського палацу.
Гудзик-Розумник боявся залишатися один, i Доротi довелося вiдвести його в свою кiмнату. Поки лисиця-служниця розчiсувала Доротi (а треба сказати, за час подорожi ii волосся сильно сплуталося) i вплiтала iй чистi яскравi стрiчки, iнша покоiвка розчесала волосся на обличчi та головi нещасного малюка, ретельно пригладила його зачiску, а потiм пов’язала на його гострi вушка рожевi банти. Покоiвки хотiли також вбрати дiтей у чарiвнi костюмчики з пiр’я, щоб вони були одягненi, як усi лисицi, але дiти вiдмовилися.
– Матроський костюм нiяк не пiдходить до лисячоi голови, – сказала покоiвка, – i я щось не пригадую, щоб хоч одна лисиця коли-небудь була матросом.
– Я не лисиця! – закричав Гудзик-Розумник.
– На жаль, ти маеш рацiю, – погодилася покоiвка. – Але на твоiх худих плечах сидить чарiвна лисяча голiвка, а це майже так само добре, аби ти був лисицею.
Малюк, згадавши про свое нещастя, знову заплакав. Доротi втiшала Гудзика-Розумника i пообiцяла придумати спосiб повернути його рiдну голову.
– Якщо нам вдасться потрапити до Принцеси Озми, вона вмить поверне тобi колишнiй вигляд, – пообiцяла дiвчинка. – Тому не засмучуйся, мiй милий, i постарайся пристосуватися до цiеi головi. Звичайно, вона не така красива, як твоя, що б там не говорили лисицi, але ж ти можеш потерпiти ще трохи, правда?
– Не знаю, – невпевнено сказав малюк, але плакати перестав.
По дорозi до парадноi зали дiти зайшли до свого кудлатого друга i побачили, що той майже не змiнився. Косматий чоловiчок вiдмовився перевдягатися в новий одяг, заявивши, що тодi вже не буде Косматим чоловiчком i йому доведеться заново звикати до себе.
Вiн сказав Доротi, що розчесав i пригладив волосся, бакенбарди i бороду, однак дiвчинка подумала, що радше вiн розчiсував iх у протилежному напрямку, оскiльки все волосся на головi та обличчi залишалося так само скуйовджене, як i ранiше.
Лисицi, якi зiбралися на королiвську вечерю, одяглися ще вишуканiше, нiж ранiше. На тлi iхнiх ошатних нарядiв проста сукня Доротi, матроський костюмчик Гудзика-Розумника i дрантя Косматого чоловiчка виглядали жалюгiдно. Але попри це гостей приймали з великою пошаною, i королiвська вечеря виявилася по-справжньому розкiшною.
Як вiдомо, лисицi люблять курятину й рiзноманiтну дичину. Тому на столi парував курячий суп, нiздрi лоскотали запахи, якi пiднiмалися вiд смаженоi iндички, тушкованоi качки, смажених курiпок i перепiлок, а ще радували око пирiжки з гусячою начинкою. А оскiльки всi страви були чудово приготованi, гостi iз задоволенням скуштували все.
Пiсля вечерi господарi й гостi вирушили до театру, де подивилися п’есу, розiграну лисицями, вбраними в гарнi костюми з яскравого пiр’я. У нiй йшлося про дiвчинку-лисицю, яку вкрали i притягли у свое лiгво злi вовки. У той момент, коли вовки збиралися убити i з’iсти ii, надоспiв загiн лисиць-солдатiв, врятував героiню i перебив усiх вовкiв.
– Чи сподобалась тобi вистава? – звернувся Король до Доротi.
– Дуже. П’еса нагадала менi одну з байок Езопа.
– Благаю, не згадуй при менi Езопа! – вигукнув Король. – Я ненавиджу його. Вiн написав багато iсторiй про лисиць, але завжди зображував iх жорстокими i злими. Але ти ж бачиш, якi ми насправдi ласкавi й добрi.
– Однак у байках Езопа лисицi завжди дуже розумнi, навiть мудрi, вони бiльш проникливi, нiж усi iншi тварини, – завважив Косматий чоловiчок.
– Так, ми саме такi. І, зрозумiло, маемо знань набагато бiльше, нiж люди, – з гордiстю промовив Король. – Але використовуемо свою мудрiсть на добрi справи, а не на шкоду iншим. Тож цей противний Езоп просто не знав, про що пише.
Друзi не стали сперечатися з Королем, оскiльки розумiли, що вiн знае лисячу природу краще, нiж люди.
Пiсля вистави всi вирушили назад до палацу i лягли спати на м’якi, набитi пiр’ям лiжка. Оскiльки лисицi добували для прожитку багато дичини, то пiр’я вони використовували для одягу й матрацiв.
Доротi здивувалася, чому iншi тварини, що населяють Лисеполь, не носять одяг, на вiдмiну вiд лисиць. Коли вона запитала про це в Короля, той вiдповiв, що лисицi надзвичайно цивiлiзованi й культурнi.
– Але ви народжуетеся без одягу i, гадаю, вам вiн не дуже-то й потрiбен, – завважила дiвчина.
– А хiба люди народжуються одягненими? – заперечив Король. – Поки людина не досягла певного рiвня цивiлiзацii, вона ходила голою. Але з розвитком цивiлiзацii люди стали одягатися дедалi ретельнiше й вигадливiше. Кожен намагався одягнутися якомога красивiше, щоб сусiди заздрили йому. Тому цивiлiзованi лисицi, так само як цивiлiзованi люди, витрачають багато часу на свiй гардероб.
– Мене це не стосуеться, – завважив Косматий чоловiчок.
– Не сперечатимуся, – уважно глянувши на гостя, вiдповiв Король. – Але, може, ви не належите до цивiлiзованого свiту.
Пiсля мiцного сну, який надав мандрiвникам бадьоростi, вони поснiдали разом iз Королем, а потiм розпрощалися з ним.
– Ви були надзвичайно добрi, – звернулася до Короля Доротi, – лише бiдному Гудзику-Розумнику не пощастило. Нам дуже сподобалося в Лисеполi.
– Сподiваюся, ти спробуеш отримати для мене, запрошення на день народження Принцеси Озми, – нагадав Король.
– Якщо побачу Озму, обов’язково попрошу, – пообiцяла Доротi.
– День народження Принцеси двадцять першого, i якщо тобi вдасться дiстати запрошення, я знайду спосiб перетнути Згубну Пустелю й потрапити до Краiни Оз. Я завжди мрiяв побачити Смарагдове Мiсто. Яке щастя, що подруга Принцеси Озми вiдвiдала мою краiну i тепер допоможе менi побувати в гостях у Принцеси.
– Якщо побачу Принцесу, неодмiнно попрошу ii про це, – ще раз пообiцяла Доротi.
Король-Лис дав гостям в дорогу смачноi iжi, й Косматий чоловiчок сховав ii в кишеню. Капiтан супроводжував подорожнiх до арки i попрощався з ними там, де вони вперше зустрiлися. Тут друзi побачили безлiч лисиць, якi охороняли дорогу.
– Ви побоюетеся ворогiв? – запитала Доротi.
– Нi, – вiдповiв Капiтан. – Ми дуже пильнi й готовi вiдбити будь-який напад. Але ця дорога веде до краiни, де живуть великi дурнi звiрi. Вони можуть заподiяти нам серйознi неприемностi, якщо подумають, що ми iх боiмося.
– А що це за звiрi? – зацiкавився Косматий чоловiчок.
Капiтан вiдповiв не вiдразу. Якийсь час вiн вагався, а потiм сказав:
– Якщо ви потрапите туди, то дiзнаетеся про них усе. Але в жодному разi не бiйтеся. Упевнений, що Гудзик-Розумник зумiе захистити вас: вiн такий розумний i в нього тепер по-справжньому мудрий вираз обличчя.
Слова Капiтана не заспокоiли Доротi й Косматого чоловiчка, а, навпаки, налякали, бо в них було дещо iнше уявлення про розумовi здiбностi малюка. Попрощавшись iз лисячим капiтаном, друзi продовжили подорож.
V. Дочка Веселки
Тото був цiлковито щасливий. Вiн бiг стежкою, гавкав, коли хотiв, на птахiв i ганявся за метеликами. Навколо буяли польовi квiти, луки змiнювали гаi. Але нi будинкiв, нi людей не було видно. По небу стрiмко проносилися птахи, а у високiй травi й серед зелених кущiв бiгали бiлi зайцi. Доротi розгледiла навiть мурашок, що дiловито снували уздовж дороги, навантаженi насiнням конюшини.
Кiлька годин друзi йшли досить бадьоро. Навiть малюк Гудзик-Розумник виявився хорошим мандрiвником i не втомлювався вiд швидкоi ходьби. Нарештi дорога повернула, i за поворотом подорожнiх чекало дивовижне видовище.
Маленька дiвчинка, струнка, як фея, грацiозно танцювала посеред пустельноi дороги. Вона то повiльно кружляла, то швидко перебирала витонченими нiжками. На нiй була сукня з на диво нiжноi та легкоi тканини, схожоi на павутинку, яка переливалася вiдтiнками фiолетового, рожевого, жовтого, зеленого, блакитного та бiлого кольорiв. Вони створювали чарiвну гаму, плавно переходячи один в один. Волосся дiвчинки було схоже на золотi нитки i хмаркою вилося навколо ii голiвки. Жодне пасмо не трималося шпилькою, прикрасою чи стрiчкою, а вiльно розлiталося в повiтрi.
Нашi друзi, здивованi й захопленi цим видовищем, наблизилися до дiвчинки й застигли, стежачи за ii танцем. Вона здавалася не вище Доротi, але мiнiатюрнiшою, рокiв iй на вигляд було приблизно стiльки ж, скiльки нашiй маленькiй героiнi.
Побачивши людей, дiвчинка перестала танцювати, зупинившись на однiй нозi, нiби збираючись наступноi ж митi полетiти. Доротi страшенно здивувалася, помiтивши, що з фiалкових очей дiвчинки котилися сльози по чарiвних рожевих щiчках. Було дивно, що можна одночасно танцювати i плакати.
Доротi ввiчливо i спiвчутливо звернулася до незнайомки:
– У тебе щось трапилося, крихiтко?
– Так! – вигукнула дiвчинка. – Я загубилася!
– Це ж треба, ми теж, – з усмiшкою вiдповiла Доротi. – Але ми не плачемо.
– Не плачете? А чому?
– Бо я вже губилася багато разiв, але мене завжди знаходили.
– А я нiколи не губилася, – прошепотiла дiвчинка. – Тому менi страшно.
– Але ж ти танцювала, – завважила спантеличена Доротi.
– О, я танцювала тiльки для того, щоб не замерзнути, – швидко вiдповiла дiвчинка. – Запевняю тебе, менi зовсiм не весело.
Доротi уважно розглядала незнайомку. Їi тонка повiтряна сукня справдi не грiла. Втiм, мандрiвники не вiдчували холоду, повiтря було м’яким i ласкавим.
– Хто ти, люба? – ласкаво запитала Доротi.
– Я Полiхромiя, – вiдповiла дiвчинка.
– Поллi… що?
– Полiхромiя, тобто «багатокольорова». Я дочка Веселки.
– О! – здивовано протягнула Доротi. – А я й не знала, що у Веселки е дiти. Втiм, менi слiд було здогадатися: ти не можеш бути нiким iншим.
– А чому? – з цiкавiстю запитала Полiхромiя.
