скачать книгу бесплатно
– Тому що ти така прекрасна й мила.
Дiвчинка усмiхнулася крiзь сльози, пiдiйшла до Доротi та вклала своi тендiтнi пальчики в ii мiцну руку.
– Хочеш бути моею подругою? – несмiливо запитала Полiхромiя.
– Звичайно.
– А як тебе звати?
– Доротi. А це мiй друг – Косматий чоловiчок, у нього е Магнiт Любовi. А ось Гудзик-Розумник, але тiльки ти не можеш побачити його справжнього обличчя, тому що Король-Лис необережно замiнив його голову на лисячу. У Гудзика-Розумника дуже приемна зовнiшнiсть, i, сподiваюся, з часом менi вдасться повернути йому колишнiй вигляд.
Маленька дочка Веселки весело кивала, iз задоволенням роздивляючись нових знайомих.
– А це хто? – запитала вона, вказуючи на Тото, що iз захопленням поглядав на гарненьку дiвчинку i вельми доброзичливо виляв хвостом. – Його теж зачарували?
– О нi, Поллi. Можна я буду тебе так називати? Твое повне iм’я дуже важко вимовити.
– Будь ласка, Доротi, якщо хочеш, зви мене Поллi.
– Так ось, Поллi, Тото – звичайний песик, але, мушу зiзнатися, вiн розумнiший за Гудзика-Розумника, i я його дуже люблю.
– Менi вiн теж подобаеться, – сказала Полiхромiя, витончено нахилившись, щоб погладити Тото по головi.
– Але як дочка Веселки потрапила на цю пустельну дорогу й заблукала? – запитав Косматий чоловiчок, котрий iз подивом прислухався до бесiди дiвчаток.
– Сьогоднi вранцi мама розкинула веселку над цiею дорогою, i один кiнець ii торкнувся землi, а я, як зазвичай, танцювала на нiй. Нiхто не помiтив, що я стою занадто далеко вiд вигину дуги. Раптом я почала ковзати вниз, швидше i швидше, поки не опинилася на землi. І тут якраз мама пiдняла веселку, не помiтивши, що я впала. Я спробувала схопитися за промiнь i утриматися, але веселка зникла, i я опинилася одна на холоднiй твердiй землi.
– По-моему, зараз не холодно, Поллi, – завважила Доротi. – Радше ти просто легко вдягнена.
– Я ж звикла жити близько до сонця, – сказала дочка Веселки. – Спочатку менi здавалося, що я тут перетворюся на крижинку. Але танець зiгрiв мене, i тепер я думаю, як повернутися додому.
– Напевно, твоя мама побачить, що ти загубилася, почне тебе шукати й опустить на землю iншу веселку?
– Може бути. Але зараз вона дуже зайнята: в багатьох частинах свiту в цьому сезонi йдуть сильнi дощi, тож iй доводиться опускати веселку в рiзних-рiзних мiсцях. Доротi, що б ти менi порадила?
– Пiдемо з нами, – вiдповiла Доротi. – Я хочу спробувати знайти дорогу в Смарагдове мiсто, яке знаходиться в чарiвнiй Краiнi Оз. Принцеса Озма, правителька Смарагдового мiста, – моя подруга. Якщо нам вдасться потрапити до чарiвноi краiни, я впевнена, що Озма зумiе вiдправити тебе додому до мами.
– Ти впевнена в цьому? – схвильовано запитала Полiхромiя.
– Так.
– Тодi я пiду з вами. До речi, прогулянка пiшки допоможе менi зiгрiтися, а мама знайде мене в будь-якiй частинi свiту, якщо, звичайно, в неi буде час шукати.
– От i добре, пiдемо далi, – весело сказав Косматий чоловiчок.
І вони вирушили в дорогу – вже вп’ятьох. Полiхромiя крокувала поруч з Доротi, мiцно тримаючи ii за руку, наче боялася, що та зникне. Їi характер виявився таким же легким, як ii повiтряна сукня, тому час вiд часу вона бiгла вперед i кружляла в танцi. Потiм поверталася, усмiхнена, з сяючими очима. Вона забула всi своi страхи, забула, що загубилася. До неi повернувся звичний гарний настрiй.
Друзi радiли, що Полiхромiя приедналася до них. Їi танець i смiх – а треба сказати, що ii смiх нагадував дзвiн срiбного дзвiночка, додавали подорожi привабливостi i пiдтримували гарний настрiй.
VI. Звiрине мiсто
Настав полудень, i друзi дiстали пакет iз iжею, яку iм дав Король-Лис. Там вони знайшли пiдсмажену iндичку з журавлинним соусом i хлiб з маслом. Зручно вмостившись на травi, Косматий чоловiчок розрiзав iндичку ножем, котрий носив у кишенi, та дав кожному по шматку.
– А у вас не знайдеться кiлька крапель роси, або печива з туману, або булочки з хмар? – запитала Полiхромiя.
– Ну що ти! Звiдки? – здивувалася Доротi. – Ми тут, на землi, iмо тверду iжу. Втiм, у нас е холодний чай. Хочеш спробувати?
Полiхромiя подивилася на Гудзика-Розумника, який з апетитом гриз iндичу нiжку.
– Смачно? – запитала вона.
Малюк кивнув.
– Ти думаеш, я зможу це з’iсти?
– Нi, це мое, – вiдповiв Гудзик-Розумник.
– Я маю на увазi iнший шматочок?
– Не знаю.
– Гаразд, спробую, я страшенно хочу iсти, – рiшуче сказала Полiхромiя, взявши в руки маленький шматочок бiлого м’яса, який Косматий чоловiчок вибрав спецiально для неi, i шматочок хлiба з маслом. Вона поiла й вирiшила, що iндичка дуже смачна, набагато смачнiша, нiж печиво з туману. Дiвчинцi знадобилося зовсiм небагато iжi, щоб насититися. Вона запила обiд маленьким ковтком холодного чаю.
– Ти iси, як муха, – сказала Доротi, яка щойно розправилася з досить великим шматком iндички. – Втiм, я знаю декого в Краiнi Оз, хто не iсть зовсiм.
– Хто ж це? – зацiкавився Косматий чоловiчок.
– Там кiлька таких. Перший – Опудало, солом’яне опудало, а другий – Залiзний Лiсоруб. У них зовсiм немае апетиту, тому вони нiколи нiчого не iдять.
– А вони живi? – запитав Гудзик-Розумник.
– Звичайно. До того ж вони дуже розумнi й симпатичнi. Якщо ми доберемося до Краiни Оз, я вас обов’язково познайомлю.
– Ти справдi сподiваешся потрапити в Краiну Оз? – запитав Косматий чоловiчок i сьорбнув холодного чаю.
