скачать книгу бесплатно
– Не знаю.
Доротi втратила терпiння:
– Ти жахливо дурний, Гудзик-Розумник!
– Я дурний? – запитав хлопчик.
– Так.
– Чому? – пiдняв вiн на Доротi великi яснi очi.
Дiвчинка хотiла вiдповiсти: «Не знаю», але вчасно схаменулася.
– На це запитання ти маеш вiдповiсти сам.
Косматий супутник Доротi знову вiдкусив яблуко i втрутився:
– Немае сенсу ставити йому запитання. Гадаю, хтось повинен подбати про бiдного малюка. Мабуть, краще б йому вирушити в дорогу разом iз нами.
Тим часом Тото з неприхованою цiкавiстю заглядав у ямку, викопану малюком, та з кожною хвилиною проявляв дедалi бiльше занепокоення i хвилювання. Вiн, ймовiрно, вирiшив, що хлопчик полюе на якусь тварину. Песик голосно загавкав, стрибнув у яму й почав енергiйно працювати лапами, розкидаючи грунт на всi боки. Грудки землi полетiли в малюка. Доротi пiдняла хлопчика й обтрусила його одяг.
– Припини, Тото! – закричала вона. – Тут немае нi мишей, нi бабакiв. Не будь таким дурним.
Тото зупинився, пiдозрiло принюхався i вистрибнув з ями, виляючи хвостом, нiби зробив щось важливе й корисне.
– Гаразд, пiшли, – запропонував Косматий чоловiчок. – А то нiч застане нас у дорозi.
– Куди ти збираешся йти? – запитала Доротi.
– Мабуть, буду схожим на Гудзика-Розумника, коли скажу: я не знаю, – засмiявся Косматий чоловiчок. – Але життевий досвiд пiдказуе менi, що будь-яка дорога кудись веде. Впевнений, мила Доротi, якщо пiдемо вперед, то рано чи пiзно прийдемо куди-небудь. Що це буде за мiсце, ми не можемо зараз навiть припустити, але коли прийдемо туди, то дiзнаемося.
– Маеш рацiю, – погодилася Доротi, – це розумно, Косматий чоловiчку.
III. Дивакувате селище
Гудзик-Розумник з радiстю вхопився за руку Косматого чоловiчка, адже той мав у кишенi Магнiт Любовi, тож малюк вiдразу полюбив дивну кудлату людину. Доротi стала праворуч вiд Косматого чоловiчка, Тото – з другого боку.
Маленька компанiя вирушила в дорогу в бiльш веселому та бадьорому настроi, нiж можна було припустити. Дiвчинка звикла до незвичайних пригод i дуже любила iх. А куди б не пiшла Доротi, Тото майже завжди слiдував за нею, наче ягнятко святоi Марii.
Гудзик-Розумник не виявляв жодних ознак занепокоення або страху, адже вiн все одно заблукав, а в Косматого чоловiчка, швидше за все, взагалi не було рiдного вогнища, й вiн почувався однаково щасливим всюди.
Так вони йшли досить довго. Раптом попереду над дорогою з’явилася велика арка. Коли мандрiвники пiдiйшли ближче, то побачили, що споруда покрита дуже красивим рiзьбленням i розкiшними малюнками. На ii верхнiй частинi розташувалося безлiч павичiв з розгорнутими хвостами, iхне пiр’я було вимальовано з дивовижною майстернiстю.
У центрi арки подорожнi побачили велику лисячу голову, що дивилася на свiт крiзь окуляри з вельми розумним виглядом. Голову лисицi прикрашала маленька золота корона, оздоблена гострими зубами.
Поки мандрiвники з цiкавiстю розглядали арку, з того боку несподiвано з’явилися лисицi, одягненi в солдатську форму. На них були зеленi сорочки й жовтi штани, а маленькi круглi шапочки й високi черевики манили погляд яскраво-червоним кольором. Крiм того, iхнi довгi пухнастi хвости прикрашали великi червонi банти. Кожен солдат нiс дерев’яну шпагу, на гострому кiнцi якоi страхiтливо поблискував ряд вiдточених зубiв. Коли Доротi побачила цi зуби, вона здригнулася.
На чолi колони марширував капiтан. Його форму прикрашали золотi позументи, i вiн виглядав бiльш парадно, нiж простi солдати.
Подорожнi не встигли ще нiчого збагнути, як опинилися в колi лисиць, i iхнiй капiтан закричав:
– Ми оточили вас! Ви – нашi полоненi!
– А що таке полоненi? – запитав Гудзик-Розумник.
– Полоненi, отже, невiльники, – вiдповiв Капiтан-лис, походжаючи з величним видом.
– А що таке невiльники? – знову запитав малюк.
– Це такi, як ти! – вiдповiв капiтан.
Косматий чоловiчок розсмiявся.
– Добрий день, капiтане, – сказав вiн, ввiчливо кланяючись лисячiй командi й особливо – командиру. – Сподiваюся, ви й вашi рiднi в порядку.
Капiтан-лис глянув на Косматого чоловiчка, й рiзкi обриси його обличчя прояснилися й враз стали цiлком приемними.
– Дякую, в нас все добре, – вiдповiв вiн, i Доротi зрозумiла, що Магнiт Любовi подiяв, тож лисицi полюбили Косматого чоловiчка. На жаль, Тото не знав цього: вiн досить сердито загавкав i спробував вкусити Капiтана за ногу у вiдкрите мiсце мiж червоними черевиками i жовтими штанцями.
– Назад, Тото! – закричала Доротi й пiдхопила собаку на руки. – Це нашi друзi.
– Так, ми друзi! – пiдтвердив капiтан дещо здивованим тоном. – Спочатку я вирiшив, що ви вороги, але, здаеться, ви справдi нашi друзi. Вам доведеться вiдправитися разом зi мною до Короля-Лиса.
– А вiн хто? – дуже серйозно запитав Гудзик-Розумник.
– Король Лисеполя, лисячого королiвства, великий i мудрий монарх, який очолюе нашу спiльноту.
– А що таке монарх i що таке спiльнота? – поцiкавився Гудзик-Розумник.
– Малюк, будь ласка, не став стiльки запитань.
– Чому?
– Справдi, чому не ставити запитань? – вигукнув Капiтан, iз захопленням дивлячись на малюка. – Якщо не запитувати, нiчого не дiзнаешся. Це iстина. Менi шкода. Ти дуже розумний, малюк, якщо вдуматися, дуже розумний. А тепер, друзi, пiдемо, мiй обов’язок – супроводжувати вас до королiвського палацу.
Солдати стройовим кроком промарширували пiд арку, i разом з ними рушили Косматий чоловiчок, Доротi, Тото й Гудзик-Розумник. Перед ними постало красиве велике мiсто. Будинки з рiзнобарвного мармуру радували око. В iхньому оздобленнi переважали зображення птахiв i домашнiх пернатих – павичiв, фазанiв, iндикiв, качок i гусей. Над входом до кожного будинку красувалася рiзьблена голова лисицi – зображення мешканця цього будинку. Що ж, вiд побаченого нашi мандрiвники мали дивне, але приемне враження.
Коли вони прямували вулицею, багато лисиць вийшли на веранди й балкони своiх будинкiв, щоб подивитися на незнайомцiв. Всi лисицi були красиво одягненi. Особи жiночоi статi носили сукнi з переплетеного пiр’я, ефектно розфарбованого в найхимернiшi вiдтiнки.
Гудзик-Розумник так пильно розглядав нове мiсце, що очi його стали ще бiльшими й круглiшими. Вiн щораз спотикався i впав би, якби Косматий чоловiчок не стиснув мiцнiше його ручку.
Всi четверо не переставали дивуватися, а Тото був такий схвильований, що йому весь час хотiлося гавкати, гнатися за кожною лисицею, яку вiн бачив, i боротися з нею. Але Доротi не випускала з обiймiв його маленьке тiльце, що постiйно намагалося вирватися, i вмовляла заспокоiтися. Зрештою Тото втихомирився, вирiшивши, що в Лисеполi занадто багато лисиць i з усiма ними неможливо битися.
Незабаром вони дiсталися великоi площi, в центрi якоi височiв палац. Доротi вiдразу зрозумiла, що це палац короля, бо над монументальними вхiдними дверима побачила голову лисицi, точнiсiнько таку, як над аркою. Ця лисиця, едина з усiх, була в золотiй коронi.
Бiля входу стояло багато охоронцiв, але лисицi-вартовi вклонилися капiтану й пропустили його, не ставлячи жодних запитань. Капiтан провiв мандрiвникiв через безлiч кiмнат, де вирядженi лисицi сидiли в красивих золочених крiслах i пили чай, який розносили лисицi-слуги в бiлих фартухах. Нарештi, друзi пiдiйшли до широких дверей, запнутих важкою портьерою з золотоi тканини.
Бiля дверного отвору стояв величезний барабан. Капiтан пiдiйшов до барабана i вдарив по ньому спочатку одним колiном, потiм – другим. Барабан вiдповiв: «Бум-бум».
– Ви всi повиннi постукати по барабану так само, як я, – звелiв Капiтан.
Косматий чоловiчок пiдiйшов до барабана й постукав по ньому спочатку одним колiном, потiм – другим. Доротi й Гудзик-Розумник зробили так само. Хлопчику так сподобався звук, котрий видавав барабан, що вiн спробував вдарити по ньому ще кiлька разiв своiми маленькими пухкими колiнами. Але капiтан зупинив його.
Тото не мiг постукати по барабану колiнами, й у нього не вийшло так загнути хвiст, щоб той дiстав до барабана. Доротi вдарила по барабану замiсть Тото, й пес у вiдповiдь загавкав. Капiтан, почувши його гавкiт, насупився.
Золота портьера розсунулась, щоб пропустити гостей, i Капiтан разом зi своiми супутниками увiйшов всередину.
Широка довга кiмната, куди вони потрапили, виблискувала золотом i сяяла барвистими вiтражами. У центрi, на розкiшному позолоченому тронi, сидiв Король-Лис, оточений лисицями-придворними. У всiх придворних на очах блищали окуляри, що надавало iм серйозного й важливого вигляду.
Доротi одразу впiзнала Короля, бо бачила його зображення на арцi i над входом до палацу. Оскiльки в минулих подорожах дiвчинка вже кiлька разiв зустрiчалася з особами королiвськоi кровi, вона знала, як слiд поводитися. Ледь побачивши Короля, вона привiтала його, низько вклонившись. Косматий чоловiчок теж вклонився, а Гудзик-Розумник кивнув i сказав: «Привiт».
– Наймудрiший i найблагороднiший володар Лисеполя, – урочистим тоном звернувся Капiтан до Короля, – наважуюсь смиренно доповiсти Вашiй Величностi, що цих незнайомцiв я перестрiв на дорозi до ваших володiнь, i, слiдуючи своему обов’язку, привiв iх сюди.
– Так-так, – сказав Король, пронизливо дивлячись на подорожнiх. – Що привело вас у мою краiну, незнайомцi?
– Ваша Величносте, нас привели сюди ноги, – вiдповiв Косматий чоловiчок.
– А що ви збираетеся тут робити? – поставив ще одне запитання Король.
– Йти далi, й чим швидше, тим краще, – знову вiдповiв Косматий чоловiчок.
Король, природно, не мав нi найменшого поняття про Магнiт Любовi, але його чарiвна сила змусила його миттево полюбити кудлатого подорожнього.
– Ви можете залишити мою краiну в будь-яку хвилину, – ввiчливо промовив Король. – Але менi хотiлося б показати вам мою столицю й бути гостинним до вас, поки ви тут. Ми також щасливi приймати в себе Доротi та вдячнi iй за те, що вона вiдвiдала нас. Адже яку б краiну Доротi не вiдвiдала, про це всi дiзнаються.
Слова Короля надзвичайно здивували Доротi.
– Ваша Величносте, звiдки ви знаете, як мене звуть?
– Ну що ти, люба крихiтко, всi знають тебе, – вiдповiв Король. – Хiба ти не здогадувалася про це? Ти стала дуже вiдомою, особливо вiдтодi, як подружилася з Озмою з Краiни Оз.
– Ви знайомi з Озмою? – здивувалася Доротi.
– Із жалем мушу зiзнатися, що не знайомий, – сумно вiдповiв Король, – але сподiваюся незабаром познайомитися. Принцеса вiдзначае день свого народження двадцять першого числа цього мiсяця.
– Невже? – здивувалася Доротi. – А я й не знала.
– О так! І це буде найблискучiша церемонiя з усiх, що вiдбувалися коли-небудь у Чарiвнiй Краiнi. Сподiваюся, ти попросиш Принцесу Озму, щоб вона мене теж запросила?
Доротi задумалася.
– Впевнена, Озма надiшле вам запрошення, якщо я попрошу, але як ви доберетеся до Краiни Оз i до Смарагдового мiста? Адже це так далеко вiд Канзасу.
– Вiд Канзасу! – здивовано вигукнув король.
– Так… а хiба ми зараз не в Канзасi?
– Яка дивна точка зору! – засмiявся Король. – Чому ти думаеш, що це Канзас?
– Ну, бо я пiшла з ферми дядечка Генрi приблизно двi години тому, – вiдповiла Доротi, злегка спантеличена цим запитанням.
– Скажи вiдверто, дорога, чи бачила ти коли-небудь в Канзасi таке прекрасне королiвство, як Лисеполь?
– Нi, Ваша Величносте.
– А хiба ти не добиралася з Краiни Оз у Канзас за одну мить завдяки срiбним черевичкам i Чарiвному Поясу?
– Добиралася, Ваша Величносте.
– Тодi чому ж ти дивуешся, що за годину або двi дiйшла до Лисеполя, розташованого ближче до Краiни Оз, анiж до Канзасу?
– Господи! – вигукнула Доротi. – Невже це знову чарiвна краiна?
– Гадаю, так, – усмiхнувся Король-Лис.
Доротi повернулася до Косматого чоловiчка з серйозним i докiрливим виразом обличчя.
– Ти чарiвник або переодягнений фокусник? Ти зачарував мене, коли питав дорогу до Олiйних полiв?
Косматий чоловiчок похитав головою.
– Хiба ти коли-небудь бачила такого обiрваного чарiвника? Нi, дорога Доротi, повiр, моеi провини в цiй iсторii немае. В менi немае нiчого незвичайного, крiм Магнiту Любовi. А про все iнше я знаю не бiльше, нiж ти. І я зовсiм не хотiв заводити тебе так далеко вiд дому. Якщо хочеш пошукати дорогу на ферму, я iз задоволенням пiду з тобою i постараюся допомогти, чим можу.
– Не варто, – задумливо промовила Доротi. – В Канзасi я нiколи не побачу стiльки цiкавого, як тут, i сподiваюся, тiтка Ем не занадто хвилюватиметься. Адже я не збираюся подорожувати дуже довго.
– Прекрасно, – схвально кивнув Король-Лис. – Мудра людина задоволена своею долею, що б не трапилося. Однак я бачу, в тебе новий друг – вiн виглядае дуже розумним, i подивiться, яка в нього свiтла усмiшка. Вiн сяе, як блискучий гудзик.
– Ви маете рацiю, – погодилася Доротi, а Косматий чоловiчок додав:
– Його iм’я, Ваша Величносте, – Гудзик-Розумник.
IV. Король-Лис
Досить дивно було спостерiгати за виразом обличчя Короля-Лиса, коли вiн розглядав малюка, починаючи вiд солом’яного бриля i закiнчуючи маленькими черевиками. Не менш привабливим був i сам Гудзик-Розумник, котрий, своею чергою, здивовано поглядав на Короля.
Лисячий Король нiколи ще не бачив чистого прекрасного дитячого обличчя, а малюк не чув, щоб лисицi розмовляли. Та й загалом нiколи не зустрiчав лисиць настiльки ошатно вдягнених та ще й лисиць-володарiв великого королiвства. Схоже, що нiхто не розповiдав малюковi й про рiзнi чарiвнi iсторii, якi iнодi трапляються з живими iстотами. Тож неважко зрозумiти, як здивувала i навiть налякала Гудзика-Розумника ця дивна пригода.
– Що ти думаеш про нас? – запитав Король.
– Не знаю.
– Зрозумiло, ми ще занадто мало знайомi. А ти знаеш, як мене звуть?
– Не знаю.
– Невже? Гаразд, я скажу тобi. Мене звуть Лис, але короля не можна називати по iменi. До короля можна звертатися тiльки офiцiйно. Отже, мое офiцiйне iм’я Його Королiвська Величнiсть Лисиця, Четвертий Король-Лис. Лисиця – з наголосом на другому складi «си».
– А що таке «си»? – запитав Гудзик-Розумник.