скачать книгу бесплатно
Чудесна краiна Оз
Лiман Френк Баум
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Лiман Френк Баум (1856–1919) – популярний американський письменник, всесвiтньо вiдомий класик дитячоi лiтератури, який створив чарiвну краiну Оз. Його книжки були неодноразово екранiзованi, на казках Баума виросло не одне поколiння дiтей в усьому свiтi.
У видавництвi «Фолiо» вийшли друком твори письменника «Чарiвник краiни Оз», «Чари краiни Оз» та «Озма з краiни Оз».
Повiсть-казка «Чудесна краiна Оз» (1904) – друга книжка серii про героiв цiеi чарiвноi краiни. В нiй маленькi читачi дiзнаються про те, як хлопчина на iм’я Тiп змайстрував дерев’яну людину з гарбузом замiсть голови – Джека Гарбузову Голову i як вони вирушили до Смарагдового мiста, в якому владу захопила генералка Джинджур, скинувши з трона Опудала; про те, як вони протистояли чарам староi вiдьми Момбай i як добра Чародiйка Глiнда нарештi знайшла зниклу принцесу Озму, справжню правительку Смарагдового мiста.
Лiман Френк Баум
Чудесна краiна Оз
АВТОР iз вдячнiстю присвячуе цю книжку чудовим хлопцям i незрiвнянним комiкам Девiду Монтгомерi та Френку Стоуну, чия талановита гра на театральнiй сценi в ролях Залiзного Лiсоруба та Опудала полонила тисячi дитячих сердець по всiй Америцi.
Переклад з англiйськоiІгорь Ільiн та Олександр Кальниченко
© І. В. Ільiн, О. А. Кальниченко, переклад украiнською, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
* * *
Чарiвник краiни Оз
Чудесна краiна Оз
Озма з краiни Оз
Доротi та чарiвник в краiнi Оз
Мандрiвка до краiни Оз
Смарагдове мiсто краiни Оз
Латочка з краiни Оз
Тiк-Так з краiни Оз
Опудало з краiни Оз
Рiнкiтинк в краiнi Оз
Пропала принцеса краiни Оз
Залiзний Лiсоруб з краiни Оз
Чари краiни Оз
Глiнда з краiни Оз
Вiд автора
Пiсля виходу в свiт книжки «Чарiвник краiни Оз» я почав отримувати листи вiд дiтей, якi дiлилися захопленими враженнями вiд повiстi й просили «написати щось iще» про Опудала та Залiзного Лiсоруба. Спершу я сприймав цi невеличкi послання, попри iхню щирiсть та серйознiсть, лише як милу серцю похвалу. Та листи продовжували надходити протягом не те що багатьох мiсяцiв, а й навiть рокiв.
А одна маленька дiвчинка – до речi, теж на iм’я Доротi – здiйснила далеку подорож лише заради того, щоб зустрiтися зi мною та особисто попрохати написати продовження цiеi книжки, i я iй пообiцяв, що лишень отримаю вiд тисячi дiвчаток тисячу листiв, у яких вони проситимуть продовжити iсторiю про пригоди Опудала та Залiзного Лiсоруба, то таку книжку напишу. Не знаю, чи то маленька Доротi була перевдягнутою феею i змахнула чарiвною паличкою, чи то причиною став успiх театральноi постановки «Чарiвника краiни Оз», та хоч як би там було, а у цiеi iсторii з’явилося багато нових друзiв, адже давно вже на мою адресу надiйшла та тисяча листiв, а за ними ще й ще, й ще.
І ось тепер, перепрошуючи за тривалу затримку, я все ж виконую свою обiцянку й знайомлю з цiею книжкою.
Л. Френк Баум
Чикаго, квiтень 1904
Тiп майструе Гарбузову Голову
Украiнi Левконii, що лежить на пiвнiч вiд краiни Оз, жив такий собi хлопець на iм’я просто Тiп. Узагалi-то це далеко не повне iм’я, бо, як стверджувала стара Момбай, повне його iм’я було Тiппетарiус; та навiщо пам’ятати повне, коли вiн вiдгукуеться й на Тiпа.
Батькiв своiх хлопець не пам’ятав, ще малим дитям його вiддали на виховання старiй Момбай, слава про яку, треба чесно визнати, була далеко не найкращою. Це тому, що левконцi мали всi пiдстави пiдозрювати ii у справах чаклунських i тому сторонилися ii.
Утiм, чаклункою у повному сенсi вона не була, бо Добра Чаклунка, що правила цiею частиною Чарiвноi краiни, суворо-пресуворо заборонила будь-яким чаклункам навiть перебувати в ii володiннях. Ось чому Тiпова опiкунка, як би iй не кортiло займатися справжнiм чаклунством, добре розумiла, що чаклунство тут поза законом i про бiльше, нiж мати славу звичайноi ворожки чи хоча б знахарки, годi було й мрiяти.
У домашнi обов’язки Тiпа входило носити з лiсу хмиз, на якому стара розводила вогонь, щоб варити свое зiлля. А ще вiн, звичайно, працював у полi: сапав кукурудзу та ламав качани, а ще – годував поросят; а ще – доiв чотирирогу корову, якою неабияк пишалася стара Момбай.
Та не подумайте, нiби вiн тiльки й знав, що працював не покладаючи рук, бо радше ставився до роботи так: що занадто, те не добре. Отож, коли його посилали до лiсу, то вiн завжди знаходив хвильку-другу залiзти на дерево та набрати пташиних яець, чи поганяти виводок диких кроликiв, чи посидiти iз саморобною вудкою з саморобним гачком на березi рiчки. Потiм похапки вiн набирав оберемок хмизу й волiк його додому. Коли ж вiн мав працювати в полi, а високi стебла кукурудзи ховали його вiд пильного ока Момбай, Тiп частенько забавляв себе тим, що розворушував ховрашинi нори або, якщо був такий настрiй, лягав горiлиць мiж рядками кукурудзи та й куняв собi там. Ось так, докладаючи певних зусиль не робити зайве, вiн i рiс собi i дужим, i здоровим, яким i мае рости сiльський хлопець.
Незвичнi здiбностi Момбай частенько лякали ii сусiдiв, i через те вони ставилися до неi з пересторогою, змiшаною з повагою, а щодо Тiпа, то той терпiти ii не мiг i цього навiть не приховував. Насправдi вiн мiг би й краще ставитись до староi, враховуючи хоча б те, що вона була, що там не кажи, його опiкункою.
У Момбай на кукурудзяних полях деiнде мiж рядками росли гарбузи; золотисто-червонi, вони так i кидалися в очi серед зелених кукурудзяних стеблин. З року в рiк iх садили i ретельно доглядали, аби пiдгодовувати чотирирогу корову взимку. Та одного дня, коли всю кукурудзу вже порубали на силос i Тiп тягав гарбузи до хлiва, вiн раптом вирiшив, що непогано було б вирiзати з гарбуза щось схоже на людську голову, якою потiм добряче налякати стару.
Тож вiн вибрав пiдхожого великого гарбуза з яскравими помаранчево-червоними боками i взявся за роботу. Кiнчиком ножа вiн старанно виколупав двi круглi дiрки, що мали слугувати за очi, потiм трикутником вирiзав нiс, а наостанок – рота, що вигином нагадував мiсяць-молодик. Обличчя, коли воно було завершено, навряд чи можна було назвати вродливим, та посмiшка вийшла така велика й широка i така щира, що навiть Тiп не втримався i розсмiявся, дивлячись на свое творiння.
Хлопець рiс сам i товаришiв не мав, тож не знав, що хлопцi часто бавляться тим, що видовбують iз гарбуза м’якоть i так само вирiзають очi, носа й рота, а всередину вставляють запалену свiчку, аби такою головою когось налякати. Якби вiн це знав, то, може, тим усе це й скiнчилося б, та вiн пiшов далi й вирiшив змайструвати щось таке, що було б схоже на людину, тiльки з гарбузовою головою, i таким страхопудом добряче налякати стару Момбай, коли та зiткнеться з ним носом до носа.
«І тодi, – мовив Тiп сам собi з усмiшкою, – вона заверещить голоснiше, нiж ота бура льоха, коли ii смикнути за хвоста, а тiпати вiд жаху ii буде сильнiше, нiж ото тiпало мене торiк, як злiг вiд лихоманки!»
Часу, аби виконати задум, у нього було бiльш нiж достатньо, бо Момбай пiшла до села, як сама сказала, чогось накупити про запас, а дорога займала добрих два днi.
Із цими думками вiн узяв сокиру, пiшов до лiсу, вибрав два-три мiцних та струнких деревця, зрубав iх та обтесав вiд гiлок i листя. І з тих жердин вирiшив змайструвати руки й ноги свого страхопуда, а для тулуба надер товстоi кори з кремезного старого дерева; не без зусиль вiн скрутив кору в такий собi сувiй пiдхожого розмiру i скрiпив краi дерев’яними кiлочками.
Весело насвистуючи, вiн старанно припасував до тулуба руки й ноги, ретельно виструганi. Робота доходила кiнця, як почало смеркати, i Тiп згадав, що йому ще доiти корову та годувати поросят. Майструвати дерев’яного чоловiчка в сутiнках було неможливо, тож вiн звалив його собi на горба й притягнув додому.
Увечерi при свiтлi вогнища на кухнi Тiп старанно закруглив усi гострi кути i застругав усi сучки та задирки. Потому вiн прихилив чоловiчка до стiни та полюбувався на нього. Чоловiчок вийшов на славу: стрункий та високий, навiть як на дорослого чоловiка – в очах хлопчика це було великою чеснотою, бо вiн i сам хотiв би вирости такого ж зросту.
А вранцi, вивчаючи свiй витвiр, вiн виявив, що зовсiм забув про шию, на якiй стирчала би гарбузова голова. Тож вiн знову пiшов до лiсу – добре, що туди було рукою сягнути, i вирубав пару цурок, щоб завершити свое створiння. Удома вiн зробив iз цурок хрестовину, а в перехрестi вивертiв дiрку – встромити шию, щоб голова сидiла на плечах. Цурку, яка мала слугувати за шию, вiн зверху загострив i насадив на неi гарбуза i результатом залишився задоволений: голову можна були повертати як в один бiк, так i в iнший, як забажаеш, а руки й ноги згиналися так, що можна було поставити чи посадити страхопуда у будь-яку поставу за бажанням…
– А ось тепер, – проголосив Тiп iз гордiстю, – вiн вийшов хоч куди i здатен вичавити не один зойк iз староi Момбай! Єдине, що залишаеться, – це добре його вдягнути.
А от iз цим вийшла заминка. Тiпу довелося перетрусити всю велику скриню, в якiй Момбай тримала скарби та дорогий для неi мотлох, i на самому сподi вiдкопав якiсь дивнi пурпуровi штани, червону сорочку та рожеву безрукавку в бiлий горошок. Усе це вiн згрiб докупи й давай виряджати свое створiння, i хоч манаття на того виявилося замале, та дженджик iз страхопуда вийшов хоч куди. Аби вбрання було повним, Тiп начепив на страхопуда в’язанi старi панчохи Момбай та своi власнi, вельми пiдтоптанi черевики i так захопився плодами своеi працi, що аж в танок пустився i залився щасливим хлоп’ячим смiхом.
– Треба дати йому iм’я! – у захватi вигукнув вiн. – Такий славний страхопуд, як цей, безперечно, мусить мати iм’я. А наречу-но я його, – додав вiн, задумавшись на якусь мить, – Джек Гарбузова Голова!
Життедайний порошок
Ретельно все зваживши, Тiп вирiшив, що найкраще поставити Джека на поворотi дороги, що неподалiк вiд дому. Отож узявши страхопуда на плече, Тiп потяг його туди, та нести було тяжко й вельми незручно. Проволiк його по дорозi й зрозумiв, що далеко так не пройдеш, тож вiн поставив його на ноги i, по черзi згинаючи iх у колiнах i пiдштовхуючи в спину, примудрився довести Джека до повороту. Авжеж, не обiйшлося й без падiнь, та Тiп цього разу докладав бiльше зусиль, нiж коли-небудь до роботи у лiсi чи полi, та й шалапутна вдача надавала йому сил, i дуже вже кортiло подивитися на справу рук своiх…
«От так Джек, от так молодець!» – примовляв Тiп сам до себе, тяжко вiдсапуючись вiд незвичноi натуги. Аж тут побачив, що лiва рука Джека, поки вони йшли, десь вiдвалилася. Отож довелося повертати назад i шукати руку, а потiм, ножем вирiзавши новий товстiший чопик, вiн заново прикрiпив руку до плеча, причому мiцнiше, анiж було. А ще вiн помiтив, що гарбузова голова на плечах у Джека перекрутилася i дивиться обличчям назад, та впоратись iз цим було ще легше. Нарештi Джека вдалося встановити просто на поворотi стежини, де мала з’явитися стара Момбай: той виглядав досить природно, аби зiйти за левконiйського фермера, i досить неприродно, аби налякати будь-кого, хто з ним зiткнеться нiс до носа.
Позаяк чекати на повернення староi було ще зарано, Тiп спустився в долинку за господою, де росла лiщина, i почав збирати горiхи.
Проте цього разу стара Момбай повернулася ранiше, нiж зазвичай. Вона зустрiчалася з лукавим i кульгавим вiдьмаком, що мешкав в одинокiй печерi в горах, i обмiняла деякий харч на кiлька маловiдомих чаклунських таемниць.
Отримавши таким чином три нових рецепти, чотири чудодiйних порошки та збiр чар-зiлля на рiзнi випадки життя, вона поспiхом пошкандибала додому, аби якомога скорiше випробувати iхню дiю.
Коли на поворотi дороги Момбай краем ока помiтила чоловiчу постать, то, вся в думках про своi дорогоцiннi набутки, лише кивнула i мовила:
– Добривечiр, добродiю!
Проте за якусь мить, не почувши вiдповiдi, вона кинула допитливий погляд i вiдразу ж збагнула, що перед нею – гарбузова голова, над якою складеним ножиком Тiпа була виконана складна робота: дбайливо вирiзане лице.
– Ти диви, – гмикнула Момбай, – що витворяе цей бешкетник! Ну, добре! Ду-у-же добре! Ох, я йому всиплю перцю, от дiстанеться йому на горiхи – побачить у мене, як стару бабу лякати!
Вона згарячу вже замахнулася костуром, аби одразу розтрощити вщент вишкiрену гарбузову фiзiономiю, аж раптом у неi промайнула думка, вiд якоi костур так i застиг у повiтрi.
– А чи не спробувати менi мiй життедайний порошок просто зараз! – вихопилося у неi. – І я напевно знатиму: чи не надурив мене часом лукавий вiдьмак так само, як я надурила його.
Вона поставила кошика на землю i заходилася в ньому копирсатися у пошуках клунка з дорогоцiнним порошком.
А поки Момбай так вовтузилася, назад повернувся й Тiп iз кишенями, набитими горiхами, i угледiв стару, що копирсалася у своему кошику бiля його страхопуда: вiд переляку вона аж нiяк не верещала i навiть зовсiм не лякалася.
На таке розчарування вiн не очiкував, тож спершу засмутився, та наступноi митi його охопила цiкавiсть, що ж там надумала стара Момбай. Вiн сховався за живоплотом i непомiтно почав спостерiгати за старою.
Попорпавшись у кошику, карга витягла з нього стару перечницю з линялою налiпкою, на якiй рукою вiдьмака олiвцем було виведено: «Життедайний порошок».
– Ага! Ось де вiн! – радiсно вигукнула вона. – Зараз побачимо, чи такий вiн уже чудодiйний, як стверджував старий скнара. Неспроста цей скупердяй дав менi його раз чхнути, та гадаю, що вистачить i на три.
Тiп був дуже здивований, коли пiдслухав цi слова. А ще бiльше здивувався, коли побачив, як стара Момбай пiдняла руку i посипае гарбузову голову його Джека з перечницi, так само як посипають перцем печену картоплю. Порошок сипався просто Джековi на гарбуза, струшувався на червону сорочку, малинову безрукавку та буряковi штани i трохи навiть потрапило на латанi й пiдтоптанi черевики.
Сховавши перечницю у кошик, Момбай пiдняла лiву руку, виставила мiзинець i мовила:
– Тик!
Потiм пiдняла праву руку й виставила догори великий палець i мовила:
– Мик!
Потiм вона пiдняла обидвi руки, розчепiрила всi пальцi й вигукнула:
– Пшик!
На останньому словi Джек Гарбузова Голова вiдсахнувся вiд неi на крок назад та з докором у голосi мовив:
– Чого це ви, бабусю, репетуете! Я ж не глухий!
А стара Момбай у захватi пустилася в скоки та в боки навколо нього, примовляючи:
– Живий! Живий! Ти диви – живий…
На радощах вона пiдкинула до неба свого костура, зловила його у повiтрi, потiм обхопила себе обома руками i навiть спробувала станцювати джигу, при цьому не втомлюючись примовляти:
– Живий! Живий! Ти диви – живий!
Можна й не казати, що Тiп спостерiгав за всiм цим розкривши рота.
Спочатку вiн так перелякався, що ладен був накивати п’ятами, та ноги в нього тремтiли й дрижали з такою силою, що про втечу годi було й думати. Аж раптом вiн глянув на подiю iншими очима, i вона видалася йому навiть потiшною; особливо ж кумедним йому здався вираз обличчя на гарбузовiй головi – такий комiчний, що й втриматися вiд смiху було неможливо. Отож, ледве очунявши вiд страху, Тiп не витримав i хiба що не покотився вiд реготу; i переливи його дзвiнкого смiху долинули до вух староi Момбай; та стрепенулася й швиденько пошкутильгала до живоплоту i, схопивши Тiпа за барки, потягла його назад, туди, де залишила кошик та Гарбузову Голову.
– Ах ти поганець, ах негiдник, та ще й нишпорка! – злостиво лементувала вона. – Я покажу тобi, як пiдглядати за мною! Я навчу тебе, як робити з мене посмiховисько!
– Нiякого посмiховиська я з вас не робив, – заперечив Тiп. – То я смiявся не з вас, а з мого приятеля, Гарбузовоi Голови! Ви тiльки гляньте на нього! Ну хiба не гороб’яче одоробло!
– Сподiваюся, ви викладаете своi погляди не з приводу мого вигляду, – зауважив Джек, i було так кумедно чути його поважний голос тодi, коли з його обличчя не сходила усмiшка по самi вуха, i Тiп знову так i заллявся смiхом.
Навiть Момбай виявила певну цiкавiсть до страхопуда, якого ii чари оживили, бо, уп’явшись у нього пильним поглядом, вона раптом запитала:
– А що ти взагалi знаеш?
– Ну, поки складно сказати, – вiдповiв Джек. – Бо хоч менi й здаеться, що я знаю багато, та я ще не знаю, скiльки я ще не знаю. А от щоб це з’ясувати, потрiбен якийсь час.
– Оце точно, – заглиблена у своi думки, пiдтвердила Момбай.
– І що ж ви тепер робитимете з ним, коли вiн живий та ще й, здаеться, сповна розуму? – поцiкавився Тiп.
– Я ще подумаю, – вiдповiла Момбай, – та спершу всiм час додому, бо вже смеркае. Допоможи Гарбузовiй Головi йти.
– Не треба менi допомагати, – вiдповiв Джек. – Я сам. Я можу ходити так само, як ви. Адже у мене е руки й ноги i вони згинаються.
– Це так? – запитала стара, звертаючись до Тiпа.
– Авжеж. Моя робота, – вiдповiв iз гордiстю хлопець.
Отож вони попрямували додому, а коли зайшли на подвiр’я, стара Момбай завела Гарбузову Голову до хлiва i запхала його у вiльне стiйло, а вхiднi дверi надiйно замкнула знадвору.
– З ним я розберуся пiзнiше, а спершу займуся тобою, – кивнула вона головою у бiк Тiпа.
Вiд ii слiв хлопцевi стало якось зле, бо вiн добре знав недобрий мстивий норов староi, здатноi на будь-яке зло, i сумнiвiв вона при тому не мала.
Вони увiйшли до господи. Уже в хатинi, круглiй будiвлi з макiвкою-дахом, як майже всi фермерськi оселi в краiнi Оз, Момбай наказала хлопцю запалити свiчку, поки сама ховала кошика в шафу та чiпляла свiй плащ на кiлочок на вiшалцi.
Тiп поспiшив виконати наказ, бо боявся староi. Коли в господi стало свiтло, Момбай велiла йому розпалити вогнище, а сама тим часом сiла до вечерi. Коли вогонь розгорiвся i весело затрiщали дрова, Тiп пiдiйшов до староi й попросив i собi трохи хлiба iз сиром, але Момбай пропустила його слова повз вуха.
– Я ж голодний! – мовив Тiп ображено.
