скачать книгу бесплатно
– Зрозумiв, – усмiхнувся Джек. – Виходить, ти сидиш на козл?.
– А от i нi, – тут же заперечив Тiп.
– Як це нi? Ось дивись: чотири ноги, голова i хвiст. І користi небагато.
Тiп придивився уважнiше i впевнився, що Гарбузова Голова тут не помиляеться. Козлу зробили зi стовбура, залишивши з одного кiнця галузину, що стирчала, наче хвiст, а з iншого – в колодi виявилися два вiчка, що нагадували очi, та ще жартома хтось вирубав клин, залишивши виiмку, що нагадувала рота. Нiжки в козли були з чотирьох мiцних i прямих гiлок, широко розставлених, щоб козла не завалилася, коли на неi кладуть важку колоду, як рiжуть дрова.
– Ця козла нагадуе справжнього козла. Бiльше, нiж я уявляв, – сказав Тiп, усе ще пiдшукуючи слова для пояснення. – Але справжнiй живий козел бiгае, буцкаеться i брикаеться, полюбляе капусту, а ось це – просто козла, зроблена з дерева, а користь вiд неi та, що на нiй пиляють дрова.
– А от якби вона була жива, вона теж бiгала б, буцкалася та полюбляла капусту? – уперто допитувався Джек.
– Може, й бiгала б, може, й буцкалася б, а от щодо капусти – не певен, – вiдповiв хлопець, давлячись вiд смiху вiд однiеi думки про козлу i капусту. – І звiдки iй бути живою, як вона – дерев’яна?
– Так i я – дерев’яний, – знизав плечима Джек.
Тiп здивовано подивився на нього.
– А й справдi: дерев’яний, але – живий! – вигукнув вiн. – А живим тебе зробив чарiвний порошок. А де той порошок, як не в мене в кишенi!
З тими словами вiн витяг з кишенi перечницю i задумливо покрутив ii в руках.
– Цiкаво, – протягнув вiн, – а чи зможе цей порошок оживити й козлу?
– Якщо так, – стримано зауважив Джек, якого, видно, нiщо не могло здивувати, – то я мiг би iхати на нiй верхи, i тодi моiм колiнам нiчого б не загрожувало.
– Тодi спробуемо, – пiдскочив Тiп. – Згадати б тiльки чарiвнi слова, що iх казала стара Момбай, та не забути при цьому ii рухи.
Добру хвилину хлопець стояв мовчки, пригадуючи, як ховався за живоплотом, пильно спостерiгаючи за кожним рухом староi вiдьми та ловлячи кожне ii слово. Нарештi вiн вирiшив, що готовий.
Почав Тiп iз того, що витряс дрiбку порошку з перечницi на козлу. Потiм вiн пiдняв лiву руку, вип’яв мiзинець i гукнув:
– Тик!
– Що це значить, татку? – не проминув запитати Джек.
– Сам не знаю, – вiдмахнувся Тiп. Далi вiн пiдняв праву руку, виставив догори великий палець i мовив:
– Мик!
– А це до чого, тату? – не вгамовувався Джек.
– А до того, щоб ти хоч трохи помовчав! – пiдвищив голос хлопець вiд того, що його перебивають у таку важливу мить.
– Хто мовчить, той не перечить! – зауважив Джек зi своею одвiчною посмiшкою.
А Тiп пiдняв обидвi руки над головою, розчепiрив усi пальцi й вигукнув:
– Пшик!
Тiеi ж митi козла поворушилася, потупцяла ногами, позiхнула й ворухнулася, струсивши кiлька життедайних порошинок на землю. Але решта порошку просто на очах всоталася в ii тулуб.
– От i добре, – озвався Джек, поки хлопець у нiмому подивi клiпав очима. – З тебе здiбний чарiвник, татку!
Пробудження Козли
Щойно Козла второпала, що вона насправдi жива, то, здаеться, здивувалася ще бiльше за Тiпа. Вона покрутила очницями, роздивляючись дивовижний навколишнiй свiт, невiд’емною частиною якого вона тепер себе вiдчувала. Потiм зробила спробу роздивитися саму себе, та позаяк шия у неi не поверталася, то всi ii спроби призвели до безплiдного кружляння навколо себе. Ноги у неi були незграбнi, бо негнучкi, адже не мали колiнних суглобiв, так що невдовзi вона наскочила на Джека Гарбузову Голову та й звалила його на м’який, на щастя, мох край дороги. Ця подiя неабияк збентежила Тiпа, так само як i несподiвана схильнiсть Козли бездумно гасати колом, i вiн спробував ii угамувати: «Тпр-р-р, тпру-у-у!»
Та Козла на окрик i вухом не повела i вже наступноi митi наступила Тiпу на ногу з таким завзяттям, що той аж пiдскочив вiд болю i протанцював на безпечну вiдстань, а вже звiдти заволав ще дужче: «Тпру, тпру! Кому кажу!»
Тим часом Джеку вдалося пiдвестися, i тепер вiн вивчав Козлу з непересiчною допитливiстю.
– Судячи з усього, тварина просто нiчого не чуе, – зауважив вiн.
– Я ж досить-таки голосно кричав, хiба нi? – все ще спересердя огризнувся Тiп.
– Ще й як голосно, але ж у Козли вух немае, – вiдзначив усмiхнений Джек.
– Ти ба! І справдi! – вигукнув Тiп, зробивши важливе вiдкриття. – То як же до неi догукатися?
Та тут, нарештi збагнувши, що, гасаючи колами, себе не побачиш, Козла зупинилася й сама по собi. Однак вона побачила Тiпа, пiдiйшла ближче i витрiщилася на нього, як цап на новi ворота. Побачивши, як вона пересуваеться, важко було втриматися вiд смiху, бо вона водночас переставляла обидвi правi ноги, а потiм – лiвi, як той кiнь-iноходець, вiд чого ii гойдало з боку в бiк, наче колиску з немовлям.
Тiп доброзичливо поплескав ii по «холцi», примовляючи: «Добра конячка! Молодчага!», пiсля чого Козла погарцювала далi витрiщатися на Джека Гарбузову Голову.
– Перш за все Козлi потрiбна вуздечка, – дивлячись на ii вибрики, мовив Тiп i вивудив iз кишенi моток мiцноi мотузки. Розмотавши ii, вiн зробив петлю i накинув ii на Козлу, пiсля чого iнший кiнець мотузки прив’язав до великого дерева. Не розумiючи, що й до чого, Козла позадкувала, i мотузка лопнула; утiм, втiкати Козла не збиралася.
– Ти диви! Вона дужча, нiж менi здавалося, – мовив хлопець, – та ще й вперта.
– А чи не зробити iй краще вуха? – спитав Джек. – Тодi можна буде iй наказувати.
– Слушна думка! – вигукнув Тiп. – Як же ти до неi додумався?
– А тут i додумуватися не було чого, – вiдповiв Гарбузова Голова. – Це перше, що спадае на думку.
Отож Тiп дiстав свого ножика i з кори деревця вистругав такi-сякi вуха.
– Надто великi вуха iй не потрiбнi, – пояснив вiн за роботою. – Не можна ж iз Козли робити вiслюка.
– Як це? – поцiкавився Джек зi свого узбiччя.
– Ну, в кози вуха, звiсно, бiльшi, нiж у людини, а у вiслюка – бiльшi, нiж у кози, – пояснив Тiп.
– Виходить, якби менi бiльшi вуха, то я був би козел? – запитав Джек.
– Мiй друже, – зiтхнув Тiп, – нiколи тобi не бути нiким iншим, як Джеком Гарбузовою Головою, якими б великими в тебе вуха не були.
– Ага, – кивнув Джек. – Гадаю, тепер менi все ясно.
– Якщо тобi все ясно, – зауважив хлопець, – то ти якесь диво, хоча немае нiчого поганого в тому, аби гадати, що тобi все ясно. Як на мене, вуха вже готовi. От би ти потримав Козлу, поки я чiпляю вуха.
– Авжеж, якщо ти допоможеш менi зiп’ястися на ноги, – сказав Джек.
Тiп допомiг Джеку пiдвестися; той пiдiйшов до Козли i потримав ii за голову, поки хлопець кiнчиком ножика свердлив двi дiрочки, в якi й встромив вуха.
– З вухами iй набагато краще! – захоплено вигукнув Джек.
Це були першi слова, якi почула в своему життi Козла, та, сказанi просто у вухо, вони радше налякали тварину, нiж обрадували, i та з переляку вирвалася з рук, та так прудко, що вiджбурнула Тiпа в один бiк, а Джека – в iнший i пустилася вчвал, наче переполохана тупотом власних копит.
– Тпру! – щодуху загорлав Тiп, скочивши на ноги. – Стiй-но, скотиняко!
Та Козла, мабуть, i вухом не повела б, якби не втрапила ногою просто у ховрахову нiрку i не полетiла шкереберть, а наступноi митi вже лежала догори дригом, хвицаючи в повiтрi всiма чотирма ногами. Тiп стрiмголов кинувся на допомогу.
– Дивна з тебе коняка, Козло, мушу визнати! – вигукнув вiн. – Куди тебе понесло, коли тобi кричали «тпру!»?
– Хiба «тпру!» означае «стiй!»? – здивувалася Козла, закотивши очi, аби краще розгледiти хлопця.
– Авжеж, – кивнув Тiп.
– А дiрка в землi теж означае «стiй!», чи не так? – не вгамовувалася Козла.
– Ще й як! Якщо не перескочиш, – пояснив Тiп.
– Як дивно тут у вас! – вигукнула тварина, немов зачарована. – Та як би там не було, а що я тут роблю?
– Рiч у тому, що саме я тебе оживив, – вiдповiв хлопець, – та нiчого лихого з тобою не трапиться, якщо ти мене слухатимешся.
– Тодi я тебе в усьому слухатимуся, – сумирно погодилася Козла. – Але що трапилося зi мною якусь мить тому, коли я тебе ще не слухалася? Щось менi не по собi.
– Це тому, що ти – догори ногами, – пояснив Тiп. – І якщо ти перестанеш брикатися, то я знову поставлю тебе на ноги.
– А скiльки нiг треба, щоб стояти? – спитала Козла.
– Це кому як, – коротко вiдповiв Тiп. – А зараз, якщо не хочеш i далi лежати догори дригом, то не брикайся.
Козла нарештi втихомирилася i простягнула ноги, отож Тiпу пiсля кiлькох спроб таки вдалося перекотити ii на бiк, а потiм вже зiп’ясти на ноги.
– О, а зараз, здаеться, менi вже по собi, – з полегшенням зiтхнула курйозна тварина.
– Не зовсiм, – оголосив Тiп, уважно оглянувши Козлу. – Одного вуха як не було. Доведеться ладнати нове.
Хлопець повiв Козлу туди, де Джек марно силкувався зiп’ястися на ноги самотужки. Тiп прийшов Джеку на допомогу, а потiм узявся за нове вухо. І незабаром Козла була з вухами.
– Тепер, – мовив хлопець, звертаючись до свого скакуна, – слухай уважно, що я тобi скажу. «Тпру!» означае «стiй!», «но-о!» – означае «рушай!», а «вйо!» означае – з усiх нiг. Зрозумiло?
– Поки що нiчого складного, – вiдповiла Козла.
– От i гаразд. А тепер ми вирушаемо до Смарагдового мiста на зустрiч з Його Величнiстю Опудалом; а Джек Гарбузова Голова поiде на тобi верхи, бо довга дорога не для його колiн.
– Нехай iде на здоров’я, – погодилася Козла. – Коли я з вами, то все, що добре для вас, добре i для мене.
На тому й порiшили, i Тiп допомiг Джеку залiзти на Козлу.
– Тримайся мiцнiше, – застерiг вiн, – бо ненароком гепнешся – i лусне твоя гарбузова голова.
– Страшно й подумати! – аж здригнувся Джек. – А за що триматися?
– Тримайся-но, – пiсля деяких вагань вiдповiв Тiп, – за вуха.
– Тiльки не за вуха! – збрикнула Козла. – Бо як же я почую ваше «тпру!»?
Сперечатися з цим було важко, тому Тiп замислився.
– Я знаю, що робити! – нарештi мовив вiн.
Вибравши на узлiссi зелене мiцне дерево, хлопець вiдтяв коротеньку гiлочку, загострив один ii край i вставив у дiрочку, яку виколупав у карку Козли. А для вiрностi вiн ще й взяв iз дороги каменюку i помiцнiше забив палю в дiрку.
– Тпр-р-ру! – заволала Козла. – Менi вiд вашого стукоту аж трясця!
– Хiба боляче? – занепокоiвся хлопець.
– Не те щоб боляче, – вiдповiла Козла, – але у мене аж трясця, коли мене трясуть.
– Ну, все вже позаду, – заспокоiв ii Тiп. – Сiдай-но, Джеку, i мiцно тримайся за палю. От i не впадеш.
Отож Джек ухопився за палю, а Тiп скомандував: «Но-о-о!»
Слухняна Козла вiдразу пiдтюпцем побiгла вперед, погойдуючись iз боку в бiк на кожному кроцi.
Тiп бадьоро крокував поруч, радий, що товариства прибуло. Непомiтно для себе вiн навiть почав насвистувати.
– А яка команда стоiть за цим звуком? – запитала Козла, прядучи вухами.
– Не звертай уваги, – вiдповiв Тiп. – То я так – насвистую. А це означае лише те, що я в доброму гуморi.
– Я б i сам радо посвистiв, – зауважив Джек, – от лишень губи в мене в трубочку не складаються. І змушений визнати, любий татку, що це якийсь недогляд.
Тим часом вузька стежина, якою вони прямували, вивела iх на широку дорогу, бруковану жовтою цеглою. На узбiччi Тiп помiтив дорожнiй вказiвник:
СМАРАГДОВЕ МІСТО – 9 МИЛЬ
Та вже смеркалося, i подорожнi вирiшили стати на ночiвлю неподалiк вiд дороги i продовжити шлях iз першими променями сонця. Тiп вiдвiв Козлу на зелений пагорб iз чагарем i допомiг Джеку обережно злiзти на землю.
– Думаю на нiч покласти тебе на землю, – зауважив хлопець. – Так буде безпечнiше для тебе.
– А як бути зi мною? – занепокоiлася Козла.
– А ти можеш i постояти, – вiдповiв Тiп, – а позаяк ти все одно не спиш, то постоiш iще й на чатах: пильнуватимеш, щоб нас зненацька не захопили.
І хлопець простягнувся на травi бiля Джека i, втомлений пiсля довгого дня, вiдразу ж заснув.
