скачать книгу бесплатно
– Незабаром свое отримаеш, – вiдповiла стара з кам’яним обличчям.
Їi слова Тiпу не сподобалися, бо в них чулася погроза, та вiн вчасно згадав, що кишенi в нього набитi горiхами, отож наколов трохи й поiв, а стара тим часом встала з-за столу, струсила з фартуха крихти й поставила на вогонь чорний казанок. Потiм вона вiдмiряла рiвнi долi молока та оцту й плеснула iх у казанок. Потому дiстала кiлька торбинок чар-зiлля та порошкiв i один за одним вiдмiряла та пiдсипала у свое вариво. Час вiд часу вона брала свiчку в руку й пiдносила ii до жовтого папiрця, звiряючись iз рецептом зiлля, яке варила.
Чим довше Тiп за нею спостерiгав, тим бiльше непокоiвся.
– І для чого ж це? – запитав вiн.
– Не для чого, а для кого, – сказала як вiдрiзала Момбай.
Тiп неспокiйно засовався на лавцi й утопив погляд у казанок, що саме почав булькати. Далi вiн перевiв погляд на суворе зморшкувате обличчя чаклунки, i йому страх як закортiло опинитися деiнде, тiльки не в цiй напiвтемнiй закiптявленiй кухнi, де навiть тiнi вiд свiчки на стiнах наганяли жах. Так у гнiтючiй тишi, яку порушували лише булькання казанка та потрiскування дров у вогнi, минула майже година.
Аж ось Тiп набрався смiливостi й перервав мовчанку.
– То що, ви це готуете для мене? – запитав вiн, кивнувши в бiк казанка.
– Атож, – коротко вiдповiла Момбай.
– А воно менi не зашкодить? – запiдозрив Тiп неладне.
– Та як сказати… Якщо я нiчого не наплутала, – вiдповiла Момбай, – то ти обернешся на мармурову статую.
Тiп рукавом витер раптом спiтнiле чоло.
– Але я не хочу обертатися на мармурову статую! – заквилив вiн.
– А тебе нiхто не питае! – вiдказала стара, недобре стрельнувши оком у бiк хлопця. – Головне, що цього хочу я.
– А яка тодi буде з мене користь? – заходився вiдмовляти Тiп. – Тодi ж н?кому буде на вас робити.
– А Гарбузова Голова навiщо? – вiдрубала Момбай.
Тiп знову заквилив.
– А чом вам не обернути мене на цапа чи хоча б на курча? – запитав вiн занепокоено. – Який вам зi статуi пожиток?
– А ось який, – вiдповiла Момбай. – Наступноi весни я розiб’ю квiтник, а посеред клумби поставлю мармурову статую для краси. Сама дивуюся, що це якось не спало менi на думку ранiше. Як же ти менi остогид за всi цi роки!
Вiд ii слiв Тiп вiдчув, що обливаеться холодним потом, але й далi боявся поворухнутися i лише з дрижаками в колiнцях стривожено поглядав на казанок.
– А може, воно не подiе, – пробубонiв вiн ледь чутно безутiшним голосом.
– Ще й як подiе! – вiдповiла Момбай бадьоро. – Я рiдко коли помиляюся.
І знову запанувала тиша, така довга й гнiтюча, що коли Момбай нарештi зняла свого казанка з вогнища, була вже майже пiвнiч.
– Вживати мiй чудесний напiй треба охолодженим, – оголосила стара вiдьма, яка, попри всi закони, не кинула свого заняття чаклунством. – Отож лягаймо спати, а на свiтанку, коли прийде час перекидатися на статую, я тебе покличу.
І з тими словами вона пошкандибала до своеi кiмнати, виносячи з собою паруючий казанок. Тiп почув, як зачиняються дверi i гримить засув.
Та спати, попри наказ, хлопець не мiг. Вiн усе сидiв i дивився, як загасаючи жеврiють у вогнищi вуглинки.
Втеча
Тiп надовго замислився.
«Ох i тяжко бути мармуровою статуею, – з’явилися у нього бунтiвнi думки. – Але я стояти статуею не буду! За всi цi роки я iй остогид, каже вона, отже, збираеться спекатися мене. Невже легшого засобу не знайшлося, як обернути мене на статую? Який хлопець погодиться статуею стовбичити посеред клумби все свое життя? Залишаеться одне: дати дьору! І зробити це краще до того, як вона почне напувати мене своiм бридким зiллям».
Вiн почекав, допоки хропiння староi вiдьми не сповiстило про те, що та мiцно спить, тихенько встав i прокрався до буфета, аби взяти з собою чого-небудь у дорогу.
«Як же вирушати в дорогу без запасiв?» – вирiшив вiн, нишпорячи на вузьких полицях.
У буфетi вiн знайшов лише кiлька засохлих скоринок хлiба, тому заглянув до кошика Момбай i намацав там сир, що стара принесла iз села. Порпаючись у кошику, вiн натрапив i на перечницю, де замiсть перцю був «Життедайний порошок». «А прихоплю-но я i його, – змiркував вiн, – а то Момбай ще наробить лиха».
З цiею думкою вiн засунув перечницю в кишеню разом iз сухарями та сиром.
Тiп обережно вийшов iз хати i замкнув на клямку дверi. Надворi яскраво свiтив мiсяць i переливалися зорi. Пiсля затхлоi та сморiдноi кухнi нiч здавалася напрочуд свiжою та лагiдною i кликала в дорогу.
«Не гадав я, що тiкати з дому – така насолода, – мовив сам до себе Тiп. – Бо вже кого-кого, а Момбай я нiколи не шанував. Сам дивуюся, як це я умудрився потрапити до ii лап».
Вiн плентав непоквапом до дороги, аж коли у нього промайнула думка, яка примусила зупинитися.
«От не можу я залишити мого Джека на поталу старiй Момбай, та й край! – пробурмотiв вiн сам собi. – І чий же вiн, як не того, хто його створив, а посипати когось перцем – великого розуму не треба».
Вiн хутко повернувся до хлiва i вiдчинив дверi стiйла, де Момбай замкнула Гарбузову Голову.
Джек тихо стояв собi посеред стiйла, i в мiсячному сяйвi Тiп побачив, що той життерадiсно усмiхаеться, як i завжди.
– Ходiмо! – кивнув надвiр Тiп.
– Куди? – запитав Джек.
– А це ми дiзнаемося разом, – вiдповiв Тiп, мимоволi усмiхаючись у вiдповiдь, – бо пiдемо свiт за очi.
– Добре, – просто вiдповiв Джек i перевальцем почалапав iз хлiва пiд зоряне небо.
Вийшовши з двору, Тiп повернув до дороги, а Джек подибав слiдом. Вiн шкандибав накульгуючи, бiльше того, час вiд часу то одне колiно, то iнше у нього пiдгорталося назад, i вiн ледве не валився з нiг. Утiм, Гарбузова Голова швидко помiтив цей свiй гандж i став докладати зусиль ходити доладно i не оступатися на рiвному мiсцi. Тiп простував стежиною, не зупиняючись анi на мить. Йти швидко вони не могли, але йшли без упину, i коли зайшов мiсяць i з-за пагорбкiв визирнуло сонце, вони вже подолали чималу путь, так що хлопець погонi вже не боявся. Бiльше того, про всяк випадок заплутуючи слiди, вiн звертав то на одну стежку, то на iншу, так що й сам би себе не знайшов, якби пустився навздогiн.
Переводячи дух вiд того, що уник хоча б на якийсь час перетворення на мармурову статую, хлопець нарештi зупинив свого супутника, а сам утомлено бухнувся на валун край дороги.
– Ну що ж, сiдай поснiдаемо, – мовив Тiп.
Джек Гарбузова Голова з цiкавiстю огледiв Тiпа з сухариком, та приеднатися до трапези вiдмовився.
– Здаеться, у мене трохи iнша будова, – мовив вiн.
– Звiсно, iнша, – вiдповiв Тiп. – Кому, як не менi, це знати, я ж сам тебе змайстрував.
– Невже? – запитав Джек.
– Авжеж. Своiми руками зiбрав. А ще зробив тобi очi, i нiс, i вуха, й рота, – сказав Тiп iз гордiстю. – Та ще й одягнув як мiг.
Джек вимогливо оглянув себе.
– Мене просто потрясае витонченiсть вашоi роботи, – зауважив вiн.
– Та так собi, – скромно вiдмахнувся Тiп, який i сам уже став помiчати певнi хиби в будовi свого страхопуда, вiд яких того трясло всю дорогу. – Якби я тiльки знав, що на нас чекають мандри, я, мабуть, ретельнiше пiдiйшов би до справи.
– Це ж що виходить? – вигукнув Гарбузова Голова. В його голосi чулося щире здивування. – Якщо ти мене створив, то ти мiй творець i я мушу називати тебе батьком!
– Ну, це голосно сказано. Я б сказав – майстром! – розсмiявся хлопець. – Авжеж, синку, я й справдi тебе склепав.
– Тодi я мушу тебе у всьому слухатися, а ти маеш мене… пiдтримувати.
– Саме так, – оголосив Тiп i скочив на ноги. – Що ж, ходiмо.
– А куди ми йдемо? – запитав Джек уже дорогою.
– Ну, я напевно не знаю, – мовив хлопець, – але гадаю, що на пiвдень, i якщо так, то рано чи пiзно ми прийдемо до Смарагдового мiста.
– А що це за мiсто? – поцiкавився Гарбузова Голова.
– О, це – столиця краiни Оз, найбiльше мiсто в усiй краiнi. Сам я там нiколи не бував, але чув про нього немало. Збудував його могутнiй та незвичайний чародiй на iм’я Оз, i геть усе там зелене, так само як у Левконii – усе лiлове.
– Тут що… усе лiлове? – запитав Джек.
– Звiсно. Невже сам не бачиш? – вiдповiв хлопець.
– Здаеться, я не розрiзняю кольорiв, – вiдповiв Гарбузова Голова, коли подивився навкруги.
– Це ж очевидно: трава – лiлова; лiловi дерева та й паркани з будиночками – теж, – пояснив Тiп. – Навiть грязюка на дорозi – i та лiлова. А от у Смарагдовому мiстi все зелене, так само як тут – лiлове. А якщо потрапити до жвакунiв, то в iхньому краi, що на сходi, – кругом блакить, а в краiнi пiвденцiв – усе яскраво-червоне, а в краiнi моргунiв, на Заходi, де править Залiзний Лiсоруб, усе – жовте.
– Ти ба! – здивувався Джек i, трохи подумавши, запитав: – Так кажеш, Залiзний Лiсоруб править моргунами?
– Саме так, вiн-бо був серед тих, хто з Доротi позбавив моргунiв Лихоi Вiдьми Заходу, i вдячнi моргуни покликали його за свого правителя. А мешканцi Смарагдового мiста так само запросили до себе Опудала.
– Отакоi! – вигукнув Джек. – Ох i заплутана ця iсторiя! А Опудало – це хто?
– Ще один iз друзiв Доротi, – вiдповiв Тiп.
– А хто така Доротi?
– Доротi – це дiвчинка з Канзасу, далекого краю десь у великому потойбiчному Свiтi. А занесло ii до краiни Оз ураганом. І доки вона була тут, Опудало та Залiзний Лiсоруб були поруч iз нею у мандрах.
– А де вона тепер? – запитав Гарбузова Голова.
– Глiнда Добра, яка править пiвденцями, повернула ii додому, – пояснив хлопець.
– Ага. А що сталося з Опудалом?
– Я ж тобi вже казав. Вiн править Смарагдовим мiстом, – вiдповiв Тiп.
– Менi здалося, ти перед цим казав, що мiстом править якийсь дивовижний чарiвник, – заперечив Джек, який, судячи з усього, дедалi бiльше плутався.
– Авжеж, казав, та не так. Слухай уважно, i я все тобi розтовкмачу, – мовив Тiп, карбуючи кожне слово i заглядаючи просто в очi Джеку, який широко усмiхався, утiм, як i завжди. – Доротi йшла до Смарагдового мiста з надiею, що Чарiвник поверне ii додому, до Канзасу, а Опудало й Залiзний Лiсоруб пiшли разом iз нею. Але Чарiвник не зумiв повернути ii додому, бо виявився не таким уже й чарiвником, за якого себе видавав. Тодi вони розсердилися на того Чарiвника i пригрозили зiрвати з нього машкару. Отож Чарiвник зробив велику повiтряну кулю – i тiльки його й бачили. І справдi вiдтодi його нiхто нiколи не бачив.
– Напрочуд цiкава iсторiя, – мовив Джек, широко усмiхаючись. – Я зрозумiв майже все, окрiм пояснень.
– Ось i добре, – вiдповiв Тiп. – Пiсля того як Чарiвника i слiд загув, жителi Смарагдового мiста визнали Його Величнiсть Опудала своiм правителем. І я чув, що кращого правителя годi й шукати.
– А ми зустрiнемося з цим дивним правителем? – зацiкавився Джек.
– А чом би й нi, – вiдповiв хлопець. – Якщо не буде чогось важливiшого.
– Авжеж, любий тату, – мовив Гарбузова Голова, – я охоче пiду за тобою, куди б ти не пiшов.
Як Тiп випробовував чародiйство
Невисокий i досить-таки тендiтний на вигляд хлопчина, здаеться, дещо знiчувався, коли кремезний та вайлуватий чолов’яга з гарбузовою головою називав його «татком», та заперечувати, що вони рiдня, означало б довгi та нудотнi пояснення, тому, аби змiнити тему, вiн раптово запитав:
– Що, стомився?
– Анiскiльки, – вiдповiв Джек. – Але, – трохи помовчавши, поновив розмову, – ясна рiч, якщо я так чимчикуватиму i далi, моi дерев’янi суглоби зiтруться.
Дорогою Тiп мiркував, що страхопуд таки мае рацiю, i пошкодував, що зробив йому руки-ноги, як то кажуть, абияк. Але ж звiдки йому було знати, що це чуперадло, яке вiн змайстрував, аби тiльки налякати стару Момбай, вiзьме та й оживе за допомогою чародiйного порошку iз староi перечницi? Тож вiн перестав картати себе i заходився гадати, як же усунути слабкiсть у колiнах Джека.
Тим часом дорога вивела iх до лiсу; просто на узлiссi Тiп побачив стару козлу, яку колись, мабуть, залишили лiсоруби, i сiв на неi перевести дух.
– А ти чого не сiдаеш? – спитав вiн у Джека.
– А це моiм колiнам не зашкодить? – замiсть вiдповiдi спитав той.
– Звiсно, нi. Це iх лише розслабить, – оголосив хлопець.
Слухняний Джек спробував було сiсти, та щойно його колiна зiгнулися бiльше, нiж до цього при ходьбi, як ноги теж зiгнулися, i вiн просто рухнув на землю, та ще й з таким трiском, що Тiп аж перелякався: чи не зламався той бува зовсiм? Вiн одразу ж кинувся до Джека, пiдвiв його на ноги, поставив «стовпчиком» i давай обмацувати голову – чи все гаразд. Та, здаеться, нiчого страшного не трапилося, та й Джек усмiхався, як i завжди.
– Знаеш, а тобi все ж краще стояти, – похитав головою Тiп. – І тобi безпечнiше, i менi спокiйнiше.
– Добре, любий татку, як скажеш, – вiдповiв усмiхнений Джек, анiтрохи не засмучений своiм падiнням.
Тiп, зiтхнувши з полегшею, знову сiв. І тут Джек зненацька запитав:
– А що то за штука на чотирьох ногах, на якiй ти сидиш?
– Та це козла, – безтурботно вiдмахнувся хлопець.
– А що таке козла? – не вгамовувався Джек.
– Козла? Ну, дивись, е козли i е козли?, – трохи знiтився Тiп, не знаючи, що й сказати. – Козли? – вони живi. Мають чотири ноги, голову та хвiст. А от користi вiд них небагато.
