скачать книгу бесплатно
Джек Гарбузова Голова iде до Смарагдового мiста
На свiтанку Тiпа розбудив не хто iнший, як Джек. Хлопець продер заспанi очi, поплюскався в ручаi, а потiм поснiдав хлiбом та сиром. Можна було рушати в путь.
– Вирушаймо негайно, – вирiшив вiн, – дев’ять миль – це ого-го яка вiдстань, та подолати ii, якщо, звiсно, нiчого не скоiться, маемо до полудня.
Отож Джек знову всiвся верхи на Козлу, i подорож продовжилася.
Тiп помiтив, що багрянець трав та листя побляк i змiнився на сизий, як лаванда, а невдовзi й той поступився зеленавому, який з кожним кроком до великого мiста, де правив Опудало, все яскравiшав i яскравiшав.
Та не пройшли мандрiвники й двох миль, як дорогу з жовтоi цегли перетяла широка стрiмка рiчка. Тiп почухав потилицю, як же його бути. Аж тут вiн помiтив якогось чолов’ягу, котрий на човнi плив до iхнього берега.
Коли човен уткнувся в берег, Тiп запитав:
– А чи не переправите ви нас на той бiк?
– Звiсно, коли маете грошi, – непривiтно буркнув перевiзник.
– У мене немае грошей, – вiдповiв Тiп.
– Як? – запитав той. – Узагалi?
– Узагалi, – зiтхнув хлопець.
– Тодi навiщо ж менi у такому разi гнути спину? – рiшуче вiдмовив перевiзник.
– Яка люб’язна людина! – зауважив Джек iз своею незмiнною усмiшкою.
Перевiзник витрiщився на нього, але нiчого не сказав. Тiп нахмурив чоло, намагаючись щось вигадати, бо то була б велика прикрiсть – зупинитися, коли до мети всього-на-всього декiлька миль.
– Менi конче треба потрапити до Смарагдового мiста, – спробував вiн умовити перевiзника. – Але ж як менi дiстатися до того берега, якщо ви не перевезете?
Перевiзник лише розсмiявся у вiдповiдь, та смiх його був недобрий.
– Он та дерев’яна колода, – кинув вiн на Козлу, – та точно попливе. То чом би тобi ii не осiдлати? А той неотесаний блазень iз гарбузовою головою, може, випливе, а може, й нi, у будь-якому разi – втрата невелика.
– Про мене не хвилюйтеся, – Джек обдарував ласкавою усмiшкою неласкавого перевiзника. – Будьте певнi, хвилi мене винесуть.
«Коли так, – подумав Тiп, – то варто спробувати». А Козла, яка взагалi не знала, що таке страх, жодних заперечень не висувала. Отож хлопець завiв ii у воду i всiвся на неi верхи. Джек теж забрiв у воду по колiна i вхопився за хвiст Козли, щоб тримати гарбузову голову над водою.
– Ну ж бо, – сказав Тiп, настановляючи Козлу, – якщо ти перебиратимеш ногами, то, либонь, попливеш; а якщо попливеш, то ми скорiше за все опинимося на тому боцi.
Козла одразу ж заходилася перебирати всiма чотирма ногами, поволi набираючи швидкiсть, i незабаром мокрi мандрiвники вже дерлися зеленою травою, що нею порiс крутий протилежний берег.
Холошi штанiв у Тiпа вимокли хоч викручуй, а черевики хлюпали, проте Козла пливла так вправно, що вище колiн хлопця майже не забризкала, а от пишнi шати Джека просякли до останнього рубчика.
– Нiчого, – махнув рукою Тiп. – На сонцi все швидко висохне. Головне, що ми вже на цьому боцi, цiлi та здоровi i без усякого перевiзника. І тепер можемо продовжити путь.
– А менi плавати навiть сподобалося, – мовила обтрушуючись Козла.
– Та й менi до вподоби, – додав Джек.
Невдовзi вони опинилися на дорозi з жовтоi цегли, що обiрвалася на тому боцi, i Тiп знову пiдсадив Гарбузову Голову на Козлу.
– Якщо мчати з вiтерцем, – сказав вiн, – то одежа вмить обсохне. А я схоплюся за хвоста Козли i побiжу слiдом. Тодi ми швидко всi обсохнемо.
– То нехай Козла швидше переставляе ноги, – сказав Джек.
– Бiгтиму так, як ноги несуть! – радiсно заiржала Козла.
Тiп ухопився за галузину, що правила Козлi за хвоста, i на повний голос гукнув: «Но-о-оо!» Козла рвонула з мiсця навскач, а Тiп припустив слiдом за нею. Та Тiпу здалося, що вони могли б i додати, i вiн скомандував: «Вйо-о-о!». Тут, пригадавши, що це слово е командою бiгти щомога, Козла полетiла дорогою, як стрiла. І тут Тiпу вже було непереливки: бiгти швидше, нiж будь-коли в життi, аби не вiдставати.
Годi й казати, що духу в нього вистачило ненадовго, та коли вiн вiдкрив рота, щоб скомандувати «Тпру!», то виявилося, що в нього й горло перехопило. А потiм трапилося ось що: кiнчик «хвоста», а вiн, як не крути, був сухим сучком, хруснув, i за мить Тiп уже качався у дорожньому пилу, тодi як Козла зi своiм гарбузоголовим наiзником неслася все далi й далi, зникаючи у курявi з-пiд копит.
Поки Тiп оговтався, пiдвiвся на ноги та вiдхекався, аби нарештi вигукнути «тпру!», у цьому вже не було потреби, бо конячки вже i слiд загув.
Уторопавши, що сталося, Тiп зробив едину розумну рiч, що йому залишалася: вiн сiв на узбiччi, вiдсапався i вже без поспiху почвалав слiдом.
«Рано чи пiзно, а я iх все одно дожену, – метикував вiн дорогою, – бо дорога так чи iнакше веде до Смарагдового мiста, от бiля брами ми й зустрiнемося».
Тим часом Джек, цупко чiпляючись за Козлу, хвацько мчав уперед, навiть не пiдозрюючи, що трапилося позаду, бо головою по боках не крутив, а Козла цього й не могла. А от що вiн помiтив, то це те, що трава та дерева навкруги зеленiли яскравiше, анiж перед цим, i про те, що до Смарагдового мiста, мабуть, рукою подати, здогадався ще до того, як у полi зору з’явилися високi мiськi шпилi та шатра.
Нарештi вдалинi забовванiли високi мiськi мури iз зеленого камiння, оздобленi смарагдами. Побоюючись, що Козла сама не здогадаеться спинитися i, чого доброго, лоба собi розiб’е об мiську браму, Джек наважився сам крикнути «тпру!».
Козла разом стала як укопана, i якби Джек не тримався як слiд, то покотився б шкереберть i, чого доброго, сам собi лоба розбив би.
– З вiтерцем домчали, еге ж, любий татку? – вигукнув вiн i, не почувши вiдповiдi, озирнувся. І тут вiн побачив, що «татка» з ними немае.
Його ще нiколи не кидали ось так посеред дороги, i вiн вiдчув деяку тривогу. Але поки вiн розмiрковував, що могло статися i що, виходячи з того, робити далi, мiська брама в зеленому мурi вiдчинилася i звiдти вийшов якийсь чоловiк. Вiн був коротенький i пухкенький, зi здобним обличчям. Одягнений у все зелене, i навiть гостроверхий ковпак на головi у нього зеленiв, навiть окуляри на очах також зеленiли. Вiн уклонився Джеку i сказав:
– Я – Страж мiськоi брами Смарагдового мiста. Дозвольте запитати, хто ви такi i що вас сюди привело?
– Я – Джек Гарбузова Голова, – вiдповiв той зi своею неодмiнною усмiшкою. – А привела нас сюди оця дорога, а навiщо – i сам не знаю.
Страж мiськоi брами немало здивувався такiй вiдповiдi й похитав головою, наче вухам своiм не повiрив.
– Перш за все давайте з’ясуемо: ви – людина чи гарбуз? – запитав вiн чемно.
– Це з якого боку подивитися, – визнав Джек. – Мабуть, i те, й iнше, коли ваша ласка.
– А ця дерев’яна коняка – вона iграшкова чи жива? – засумнiвався Страж.
Козла закотила лупате око i пiдморгнула Джеку, а потiм звелася дибки i приземлилася Стражу просто на ногу.
– Ой! – зойкнув той. – Вибачаюсь, що поставив дурне запитання. Вiдповiдь бiльш нiж переконлива. Дозвольте запитати, у яких справах ви завiтали до Смарагдового мiста?
– Справа, звiсно, завжди мае бути, – розважливо вiдповiв Джек, – а от яка – навiть i уявити не можу. Краще спитати у татка, та справа в тому, що його щось не видно.
– Це темна справа, дуже темна! – оголосив Страж. – Та судячи з вашоi усмiшки, нiчого лихого ви не замишляете. Бо той, хто у темних справах, той i всмiхаеться недобре.
– А от щодо усмiшки, – визнав Джек, – то з нею нiчого не вдiеш. Вона в мене така вiд народження, як тато зробив, така вона й е.
– Гаразд. Прошу за мною до вартiвнi, – пiдсумував Страж, – i ми вирiшимо, як iз вами бути.
Джек заiхав через ворота на Козлi просто у вартiвню. Страж посмикав за мотузку, задзеленчав дзвiночок, i до вартiвнi з iнших дверей увiйшов дуже високий Солдат. Вiн був убраний у зелений мундир, з плеча в нього звисала довжелезна зелена гвинтiвка, i майже колiн сягала доглянута зелена борода.
Страж негайно звернувся до нього:
– Тут до нас дивнуватий добродiй, який певноi мети вiзиту не мае i навiть чого хоче – не знае. І що ж нам iз ним робити?
Зеленобородий Солдат прискiпливо оглянув Джека. Нарештi вiн рiшуче похитав головою, та так, що бородою пiшли зеленi бурунцi.
– Мiй обов’язок – вiдвести його до Їхньоi Величностi Опудала.
– А що Їхнiй Величностi Опудаловi з ним робити? – поцiкавився Страж.
– А то вже Їхньоi Величностi клопiт, – вiдмахнувся Солдат. – У мене й свого клопоту повна голова. А все, що приходить звiдти, – махнув вiн рукою за мур, – то вже Їхньоi Величностi морока. Тож одягай на хлопця окуляри, i я вiдведу його до королiвського палацу.
Страж вiдкрив велику скриню з окулярами i заходився припасовувати iх до Джекових лупатих баньок.
– Щось у мене в наявностi немае таких окулярiв, аби закривали вам очi, – зiтхнувши, схопився за голову Страж. – Та й голова у вас якась завбiльшки з гарбуз, доведеться ще й мотузкою пiдв’язувати.
– Та навiщо менi взагалi окуляри? – не зрозумiв Джек.
– У нас так заведено, – пояснив Солдат. – Без них тебе може ослiпити блиск та сяйво нашого прекрасного мiста.
– Он воно як! – вигукнув Джек. – Тодi чiпляйте, та найщiльнiше. Чого-чого, а ослiпнути я не хочу.
– І я не хочу! – нагадала про себе Козла. Отож пару зелених окулярiв знайшли й для тих банькуватих сучкiв, що були iй за очi.
Потому Зеленобородий Солдат крiзь внутрiшню браму вивiв iх до мiста, i вони одразу ж опинилися на головнiй вулицi величного Смарагдового мiста. Іскристi зеленi самоцвiти прикрашали фасади чепурних будинкiв, мiських веж та башточок, i навiть зелена мармурова брукiвка виблискувала коштовними камiнцями. Усе це й справдi мало справити незабутне враження на того, хто бачив уперше таку величну красу.
А втiм, анi Джек, анi Козла зовсiм не розумiлися на розкошах та красi й тому звертали мало уваги на дива, що поставали крiзь зеленi окуляри. Вони йшли собi слiдом за Зеленобородим Солдатом i майже не помiчали юрму зеленого люду, який вражено iх розглядав. А коли вискочив зелений собака i задзявкав на них, Козла, не довго думаючи, хвицонула його дерев’яною ногою, i той зi скавучанням забився десь у пiдворiття. Нiчого iншого, що заслуговувало б на увагу, дорогою не трапилося.
Джек хотiв було в’iхати мармуровими сходами просто до приймальнi, та Солдат цього не дозволив. Тому Джек спiшився, хоч i з трудом, а слуга вiдвiв Козлу на заднiй двiр. Самого ж Джека Зеленобородий Солдат припровадив до вiтальнi.
Залишивши подорожнього у вишукано вмебльованiй вiтальнi, Солдат пiшов про нього доповiсти. І вийшло так, що жодних невiдкладних справ у Їхньоi Величностi не було, i бiльше того, – Їхня Величнiсть на той час нудьгували i тому одразу ж повелiли негайно провести вiдвiдувача до тронноi зали.
Джек не вiдчував анi страху, анi трепету перед зустрiччю з правителем цього величного мiста, адже вiн не мав жодного уявлення про якiсь там свiтськi манери. Та коли вiн увiйшов до зали i вперше побачив Їхню Величнiсть Опудала, що сидiв на сяючому тронi, то вiд здивування так i завмер.
Їхня Величнiсть Опудало
Гадаю, всiм читачам цiеi книжки добре вiдомо, що являе собою опудало. А от Джек Гарбузова Голова за свое коротке життя нiколи не зустрiчав iстоту дивовижнiшу за правителя Смарагдового мiста.
Їхня Величнiсть Опудало були вдягненi в линялi блiдо-блакитнi шати, а iхня голова була звичайнiсiньким мiшечком, напханим соломою, на якому широкими мазками були намальованi очi, вуха, нiс та рот, що мали зображати лице. Шати також були напханi соломою, та ще й абияк, так що руки-ноги Їхньоi Величностi були в якихось бугорках. На руках у нього були рукавицi з довгими пальцями, туго набитi ватою. З монаршоi камiзельки, так само як iз шиi та халяв, стирчали жмутки соломи. На головi у нього покоiлася важка золота корона, рясно всипана iскристими самоцвiтами, пiд вагою якоi на чолi збиралися глибокi зморшки, що надавали намальованому обличчю вельми задумливого погляду.
Власне, лише корона була единою ознакою королiвськоi величностi, в усьому iншому Їхня Величнiсть Опудало залишалися просто опудалом: вайлуватим, мiшкуватим та хлипким.
Та якщо дивний вигляд Їхньоi Величностi Опудала справив таке враження на Джека, то не менше враження справив i сам Джек Гарбузова Голова на Їхню Величнiсть. Буряковi штанцi, малинова безрукавка та червона сорочка охляп звисали з дерев’яних палок, з яких Тiп збив Джека, а вирiзьблена в гарбузi усмiшка, що не сходила з обличчя, нiби сповiщала про те, що ii, так би мовити, «носiй» вважае життя найкумеднiшою штукою, яку лише можна уявити.
Спершу, щоправда, Їхня Величнiсть вирiшили було, нiби дивний вiдвiдувач таким чином з нього кепкуе, i навiть збиралися припинити подiбнi вольностi, та недаремно вони зажили слави наймудрiшоi особи в краiнi Оз. Опудало уважнiше придивився до спiврозмовника i незабаром вiдкрив для себе, що усмiшка у того природна: така, як ii вирiзали в гарбузi, i тому журитися Джек просто не в змозi, навiть коли б i схотiв.
Першим мали заговорити Їхня Величнiсть. Огледiвши Джека достатньо, на що пiшла не одна хвилина, вони поставили питання, в якому вiдчувався подив:
– З яких краiв ви такий будете: з одного боку, буцiмто дерев’яний, але ж з iншого – живий?
– Перепрошую у Вашоi Величностi, – вiдповiв Джек, – як це «буду», коли я вже е. Щось я вас, Ваша Величносте, не розумiю.
– Чого саме не розумiеш? – запитав Опудало.
– Мабуть, не розумiю вашоi мови. Я, бачте, прийшов з краiни Левконii, отже, я iноземець, тож i мова у мене iноземна.
– Ой, i справдi! – ляснув себе по лобi Опудало. – Сам я розмовляю мовою жвакунiв, тобто жвакунською, яка також е мовою Смарагдового мiста. А ви, судячи з усього, розмовляете гарбузоголовою?
– Саме так, – з поклоном вiдповiв Джек. – Ось чому нам нiяк не порозумiтися.
– Ось тут нам не пощастило, – задумливо протягнув Опудало. – Без тлумача нам не обiйтися.
– А хто вiн, той тлумач?
– Особа, що розумiе двi мови, у цьому випадку – твою i мою. Коли я щось кажу, тлумач може тобi розтлумачити, що я маю на увазi; i навпаки: коли щось кажеш ти, вiн розтлумачить менi твоi слова. Адже тлумач не лише розмовляе на двох мовах, але ще й розумiе обидвi.
– З його боку це вельми розумно, – вiдповiв Джек, дуже вдоволений тим, що так просто знайшовся вихiд iз майже безвихiдного становища.
На тому Опудало наказав Зеленобородому Солдатовi пошукати серед мiстян того, хто розумiе як мову левконцiв, так i мову власне городян, – i негайно доставити до палацу. Коли Солдат вiдбув, Опудало знову звернувся до Джека:
– А чому б вам не скористатися стiльцем, поки ми чекаемо?
– Ваша Величнiсть забули – я вас не розумiю, – мовив у вiдповiдь Гарбузова Голова. – Коли ви пропонуете менi сiсти, вам краще подати менi зрозумiлий знак.
Опудало спустився з трону, пiдкотив iззаду до нього крiсло i штовхнув його пiд колiна, та так, що Джек упав на подушку як пiдкошений i склався навпiл, наче кишеньковий ножик, i потiм ще йому довелося докласти немало зусиль, аби знову випростатися.
– Чи зрозумiли ви мiй знак? – запитали Їхня Величнiсть з усiею люб’язнiстю.
– Ще й надто, – оголосив Джек, схопившись руками за голову, щоб повернути ii назад, бо вiд штовхана голова його перекрутилася задом наперед.
– Здаеться, вас робили нашвидкуруч, – зауважив Опудало, спостерiгаючи за тим, як борсаеться Джек.
– Здаеться, й на вас багато часу не пiшло, – iз щирою усмiшкою вiдповiв Гарбузова Голова.
– А от рiзниця мiж нами полягае в тому, – зазначив Опудало, – що я гнуся, та не ламаюся, а iнший зламаеться, та не зiгнеться.
