скачать книгу бесплатно
Рожевi сиропи
Артем Чех
«Рожевi сиропи» – нова книжка Артема Чеха. Передусiм, це однойменна повiсть, у якiй автор познайомить своiх читачiв iз надзвичайними персонажами та iхнiми феноменальними здiбностями. На вас чекатимуть фантастичнi пригоди, в якi потрапляють героi книжки, подорожi в часi i просторi, чудернацькi винаходи та вiчнi питання честi, добра i справедливостi. Також у цiй книжцi представлено кiлька оповiдань.
Артем Чех
Рожевi сиропи
Присвячую Хiро
Частина перша
Скарб
Роздiл 1
На дачу його вiдправили батьки. Пiсля невдалого закiнчення дев'ятого класу, коли у табелi стояли однi трiйки i бездоганною була лише поведiнка, батьки – працiвники цукрового заводу – одностайно вирiшили покарати Ваню за всi його шкiльнi грiхи й вiдправити термiном у два мiсяцi на дачу: «В серпнi – ну добре, добре, вмовив – погуляеш у дворi зi своiми пацанами».
З пацанами Ваня не гуляв, з ними спiльна мова не знаходилась, тому вiн iх уникав, i вони, тi пацани, були далеко не його. Але щоб батьки вважали Ванине покарання достатньо вичерпним, довелося зiграти на публiку. Публiка повiрила. Овацii не вщухали довго.
Дача була оптимальним варiантом проведення часу канiкул. Два мiсяцi на дослiди навколишнього свiту, шiстдесят днiв сонця, кропиви, п'явок та красноперок, якi так полюбляють пiдживитися тими ж п'явками на шлюзi. Ще у Ванi був щоденник. У школi вести його було нецiкаво. Спостерiгати не було за ким, а свiй внутрiшнiй свiт вiн паперу не довiряв. Що можна було писати у той щоденник? Цiлий жовтень вiн був закоханий у Алiну Куницьку, в листопадi iздив на екскурсiю до Канева, грудень, сiчень, лютий пройшли непомiченими – навiть снiгу порядного не було. У березнi вiн закохався у Настю Печерську. А квiтень i травень вiн якось оминув стороною, немов калюжу, що розстелилася посеред дороги. У селi можна було записувати абсолютно все. Навiть реплiки сусiда Івана Кириловича, лiсничого.
А ще у селi були корови, i вiн любив, як вони пахнуть.
На дачi вже сьомий рiк жила баба Зiна. Нi, вона не була бабою, яка могла днями гнутися над картоплею та помiдорами чи, припустiмо, квоктати бiля курочок. Боже збав. Баба Зiна була швидше лiсною феею, лицарем соснового гаю, грiзним феодалом суничних галявин й ожинових заростей, апологетом гiгантського макроорганiзму з усiма його мурашниками, просiками та корисними травками. Селом ходили чутки, що баба була вiдьмою. Інакше чого вона весь час у лiсi пропадае? Селянам того не зрозумiти. Бабу Зiну розумiли лише дачники. Наприклад, Афанасiй. Вiн всякчас намагався пiдженитися до баби Зiни, але все обмежувалося лише спiльними вилазками до Шилипухського лiсництва та походами на Бубликову гору за материнкою. Афанасiй залицятися не вмiв. Невизнаний iнтелiгент, усе життя пропрацював на швейнiй фабрицi в товариствi жiнок, але нiколи не був одружений. Бiльше того, ходили чутки про його нереалiзований чоловiчий потенцiал, який так i не вистрелив навiть пiд кiнець життя. Власне, кiнець ще не настав, проте потенцiал, певно, спустив повiтря, наче надувний матрац в кiнцi пляжного сезону. Афанасiй любив Ваню i нерiдко робив йому подарунки. Але завжди не влучав. Футбольний м'яч Ваня подарував сусiдському Пашi, вважаючи футбол грою для дебiлiв та селюкiв. Такому луку вiн би зрадiв рокiв п'ять тому. Брат Пашi, маленький Женя, на кiлька рокiв став Чингачгуком. Мокасини йому купили на мiсцевому ринку. Мокасини були джинсовi, але ж то Америка. Там усе джинсове. Женя був задоволений.
А от Ваня – не дуже.
Вiн поважав Афанасiя, але той ну надто вже намагався сподобатися Ванi. Ну так уже вихилявся, що чесне слово. Баба все одно свiй лiс не промiняе нi на одного дачника.
Ще була веломашина. То був не велосипед, i не ровер, як казали мiсцевi, i навiть не лiсапед, як казали ну вже дуже мiсцевi. То була веломашина. Так свою роздовбану «Украiну» називав листоноша дядя Сергiй Валентинович. Дядя Сергiй Валентинович поважав свою роботу, поважав себе i поважав той транспорт, на якому доводилося пересуватися селом. Вiн був не поштар i, тим бiльше, не почтальйон. Вiн був листоноша. А його велосипед був не велосипедом, а веломашиною. В цьому словi була сила i мiць. Це слово сльозилося шаною до свого транспорту. Навiть бiльше – пихою. Якщо хто не знае, всiм працiвникам пошти, якi розносять листи та газети, квитанцii та повiстки, видаеться формений одяг. Його нiколи нiхто не одягав. Нiхто, крiм дядi Сергiя Валентиновича, який постiйно випрасовував його до здубенiння. Вiн накрохмалював не тiльки свою темно-синю форму, але й коричневу щiточку своiх вусикiв. Коли дядя Сергiй Валентинович заходив до подвiр'я, Ваня вибiгав назустрiч, аби подивитися на це бездоганно комiчне шоу. Штани защепленi прищiпкою, аби не дай бог холошi не втрапили до промасленого цепу, вичищенi туфлi, вилизана веломашина, видовжений нiс, хоч i плюгава, але горда постава. Гучний голос.
– Вам лист! – казав дядя Сергiй Валентинович i протягував квитанцiю за використану електроенергiю.
Затим сiдав на свою веломашину, проiжджав три метри i зупинявся бiля сусiдньоi хвiртки. Свiй велосипед Ваня теж називав виключно веломашиною. Спочатку вiн називав його жартома, перекривлюючи листоношу, але згодом це увiйшло у звичку. Вiн вже i сам забув, чому саме веломашина. Це слово проросло крiзь мiський бетон i стало звичним. Нормальним.
Ваня любив i свою дачу, i село, посеред якого мiстилася iхня дiлянка. Багато лiтнiх та весняних днiв вiн провiв на землi. І пов'язано у нього з цим селом було, певно, бiльше, нiж з мiстом. Пам'ять вiдбирае найсвiтлiше.
Смола прилипала до пiдошов, пахло свинями та скошеною травою. Бiля бару «Фаворит» товклися кiлька мiсцевих мужичкiв. Кожен з них тримав у руках пластиковий пiвлiтровий стакан з розливним пивом.
Навколо дохлого вужа роiлися мухи.
Ваня оминув сiльську школу, зелений сквер з гiпсовим, фарбованим серебрянкою невiдомим солдатом i вийшов до городiв. Понад ставком, через покинутi хлiви вiн дiстався свого будинку. Цей зелений дах вiн упiзнае у будь-якому станi.
Бiля лiтньоi кухнi сидiла баба Зiна. Вона перебирала полуницi, з самоi кухнi долинав запах варення.
– Ваню! – зрадiла баба Зiна. – А я тобi вже першоi полуницi назбирала. І черешня вже.
– Привiт, – махнув вiн наплiчником, i той упав бiля винограду, що накривав весь майданчик мiж хатою та лiтньою кухнею.
– Стомився?
– Не, – посмiхнувся Ваня i зняв сорочку.
– Дощ буде, – подивилася баба угору, але окрiм виноградного листя нiчого не побачила. – Парить.
– Ага.
– Поiж, може?
– Потiм, – вiдмахнувся Ваня.
– До хлiвiв поiдеш? – стримуючи очевидне розчарування, запитала баба.
– Ага.
Ваня вiднiс речi до хати, перевдягся у дачне – старi шорти та вицвiлу футболку, – зазирнув до всiх кiмнат i куточкiв, зробив умовний перепис iнструментiв у майстернi, навiщось поплював на холодний паяльник i вискочив на вулицю.
– А де ключi вiд сараю? – запитав вiн у баби.
– Там вiдкрито.
Одразу бiля дверей стояв його вороний. Точнiше ворона. Веломашина «Украiна». Позашляховик, вiрний друг та надiйний товариш. Осiдлавши веломашину, Ваня, зумисне наiжджаючи на розплавлену смолу, понiсся на iнший бiк села, туди, ближче до штучного озера з коропами та вiчнозеленого вигону.
Дача… На дачi догуджують своi останнi серенади хрущi, розриваються в агонiчних гавкотах сусiдськi собаки, на небi – сонце, особливе сонце, такого у мiстi не зустрiнеш. Дача… Його дача – це не сiльський клуб i не мiсцевi мешканцi. Його дача – це незорана стерня, лiтня кухня, витоптана стежинка вiд будинку до туалету. Його дача – це вицвiлий килимок над лiжком, рiзнi предмети, якi вже десятилiттями припадають пилом у шухлядах комодiв та шаф. Веранда, колодязь, ковбаня в кiнцi городу, сливи, порiчки, паяльник, веломашина, гамак. Горище, на якому так солодко спати пiсля обiду, горiх, в затiнку якого так приемно читати.
Його дача – це Борис Полевой, Нестайко, Трублаiнi, Биков, Симонов i чомусь Брем Стокер.
Ваня сидiв на лавцi й клював полуницi. Дехто у селi називав iх трускавками, але це слово здавалося Ванi якимось мертвим: «трускавка» асоцiювалася у нього зi словом «смерть». А полуницi – полуницi були округлi, соковитi, повнi пузатоi гостинностi. Трускавка – то жебрак при дорозi, слiпий, з прогнилими очницями, жовтошкiрий, одягнений у мiшковину. Вiн сидить голодний, його облiпили мухи, з нiздрiв сочиться гнiй. І цей жебрак сильно-сильно хоче iсти, але йому нiхто не дае. Тому що навкруги розруха, голод, моровиця, чума i холера.
А от полуниця – то така приемна тiтонька. Новенька плахта, бiлоснiжна сорочка, рум'янi щiчки. Вона виходить з хати, у руках тримае величезного глиняного тареля з варениками або пампушками. Вона всiх пригощае, посмiхаеться, а потiм кличе у своi кiмнати – любитися.
– Полуницi краще, – буркнув Ваня собi пiд нiс.
– Нiж що? – почув вiн за спиною.
Бiля хвiртки стояв Афоня.
– А баби немае. Вона в травах. Тобто в лiсi.
– Я знаю. Дай менi, Ванюта, дрель.
– Дрель?
– Треба дiрок насвердлить, буду карниз вiшать.
– А ви вмiете?
– Карниз вiшать?
– Дiрки робити!
Афоня не вмiв нiчого. Це був дачник-бiлоручка. Казали, що його троюрiдний брат був Вiталiй Бiлоножко, але то були лише чутки. У сусiднiх Кумейках оно типу Іра Бiлик жила. Ваня iздив, перевiряв, хату шукав – не знайшов. Чутки. А от Афанасiй таки був безрукий. Можливо, вам хтось ще скаже i про Безрукова – ви теж не вiрте.
– Якщо руки ростуть не з того мiсця, то це не руки, а ноги, – розважливо сказав Афоня. – Поможеш?
– Поможеш, – важко зiтхнув Ваня, взяв у майстернi дриль, ключ та кiлька свердел i поплiвся за Афанасiем.
– Ти не бiйся, я заплачу.
– Та ну, – вiдмахнувся Ваня.
Афанасiй i не вмовляв – нема чого робити ще комусь за дiрки платить. Подарую йому два олiмпiйських рублi. В кишенi старого ватника знайшов. Вiн же, здаеться, нумiзмат.
– Ти ж нумiзмат, Ваню?
– Трохи е.
– От i добре. У мене е два рублi совецькi. Олiмпiйськi.
Будинок Афонi був бiдненький. Власне, як i подвiр'я. Не вмiв вiн працювати руками. Все начиння залишилося вiд старих господарiв, якi продали дiлянку з будинком ще наприкiнцi вiсiмдесятих. Паркан, немов дозрiлi соняхи, хилився до землi, старi цебра перетворилися на безформнi шматки iржi, дах на верандi пiдпирали граблi. Дачу Афанасiй тримав через любов до природи та хворi легенi. Городом його користувалася тьотя Галя. У неi трое синiв
i чоловiк, а у Афанасiя крiм хворих легенiв – лише квiти. Квiти Афанасiй не просто любив – обожнював. Ними вiн засаджував усе подвiр'я. Починаючи вiд незабудок i закiнчуючи глiцинiями. Самих iрисiв зо двадцять сортiв, навiть громовиця – дуже дорога. За корiнець громовицi Афанасiй вiддав п'яту частину пенсii. Це, зауважте, за одну квiтку. А були ще насичена журавлина, штормова, юнона, ксифiум. І багато iнших. Були i звичайнi, просто бiлi або просто синi iриси, так тих – як гною. Ще у Афанасiя росло багато тюльпанiв, але вони вже вiдцвiли, зосталося хiба кiлька пiзнiх. Маки, центаврii – це з дворових, собачих квiтiв. Пiвонii. І ще з десяток назв, яких Ваня не в силах не те що запам'ятати – вимовити навiть. І це тiльки червень!
– Побачиш, що тут за мiсяць буде! – не без гордостi сказав Афанасiй.
Зовнi вiн був схожий на росiйського актора Олександра Балуева. Тiльки старше. І все село свого часу ледь не пересварилося через Афоню. Однi стверджували, що як чоловiк – вiн нi на що не здатен. Аргументувати це iм було важко, але як пояснити те, що вiн один, без дружини?
– А так! – кричала друга половина села, яка стояла на тому, що Афанасiй легко обходиться без дружини, тому що дружина йому i не потрiбна зовсiм. На Балуева схожий – раз, стiльки квiтiв – два. Навiщо йому стiльки квiтiв? Це вiдхилення вiд норми. Не можна ж так. Явно у нього не все гаразд.
Роздiл 2
– О'кей, – сказав Ваня. – Де дрилять?
Афанасiй посмiхнувся – слово «дрилять» йому, очевидно, сподобалося.
– Над цим вiкном. І над тим. Тiльки над тим вiзьми ототуточки трохи правiше.
– Може, вам штори не потрiбнi, Афанасiй? – запитав Ваня, струшуючи з пiдвiконня торiшнiх ос. – В антураж не впишуться. У вас так по-холостяцькому, а тут штори. Не приший кобилi хвiст.
– Дриляй давай! Базiкала! Зараз я тобi хвоста пришию.
Ваня задриляв. Хата була старою. Товстi глинянi стiни кришилися, немов зуби у матроса. Штукатурка разом iз глиною розлiталася навсiбiч. Ваня мружився, намагався вберегти зiницi вiд небезпечних уламкiв, дiяв майже наослiп, проте дриль входив плавно i справно, немов ложка у сметану.
– Одна дiрка е, Афанасiй! Можете мене поздоровити.
– Поздоровляю, – мовив Афоня, потираючи пухкенькою долонею щетинисту щоку. – Тепер тут давай.
Ваня увiйшов у раж. Друга дiрка була зроблена майстернiше. Штукатурка не розлiталася, хiба на пiдлогу посипалося трохи бежевого борошна.
– Тепер над цим вiкном, – дiловито мовив Афанасiй.
– Тут?
– Лiвiше.
– Тут?
– Ще трохи вгору. Ага. Дриляй.
Ваня задриляв.
– Ж-жу-у! – обережненько сказав дриль, пробуючи структуру стiнки. – Ж-ж-ж-жу-у-у-у-у! – набрався вiн смiливостi. – Дж… цинь! Дуж!
– Шо трапилося, Ванют?
Ваня витирав обличчя вiд сухого бруду. Щось не клеiлося.
– Щось не клеiться.
Вiн показав дриль Афанасiю. Свердло було зламане.
– Зламав?
– У вас стiни якiсь залiзнi.
– Може, проводка?
– Якби проводка, то йшли б ви вже до моеi баби з похоронкою. Не знаю.
Афоня збiгав за компотом. Сiли. Випили. Задумалися.
– Треба свердло витягати. Інакше криво карниз сидiтиме, – сказав Ваня, витираючи губи.
– Умiеш?
– Плоскогубцi треба.
– Десь були, – задумливо рiк Афоня.
У дверi постукали, й за секунду в кiмнату заглянула вусата морда.
– Доброго дня, – привiталася морда. – Я вам принiс листа.
– Сергiю Валентиновичу! – привiтався Афанасiй i взяв у вусаня якийсь продовгуватий папiрець. – Руки у тебе стоять?
– А? – здивувався дядя Сергiй Валентинович. – Не знаю.
– А що в тебе взагалi стоiть? – запитав Афанасiй, не вкладаючи у запитання потойбiчноi сутi.
