скачать книгу бесплатно
Ваня отримав середнiй камiнець, прозорий i напрочуд легкий, так що спочатку навiть подумав про його плексигласове ество, але ество було природним. Це був справдi камiнь – Ваня вiдчув сильну енергетику, яку вiн випромiнював. Плексиглас на таке не здатен.
Афоня ж залишив собi найбiльший – темно-червоний, певно рубiн.
Вiн опустив голову, пiдраховуючи, скiльки ж приблизно може коштувати цей камiнь. Якщо рубiн – то Афоня зможе дозволити собi отой iрис, який вiн бачив у журналi, – одну луковицю цiеi квiтки продавали на мадридському аукцiонi за цiну катастрофiчно велику. Бiльше того, грошей вистачило б ще й на трикiмнатну та новенький «опель». Та й веранду варто було б пiдремонтувати. Й парник для квiтiв. Й карнизи. Нi, не цi дешевi алюмiнiевi, а дорогi, з мореного дуба. Й штори вже ж напевно не такi штопанi. І ручку «Паркер», як у Демидича, що йому син з Америки привiз. І люстру нову. І отi черевики за сiмсот гривень, кожанi, на блискавцi…
– Ну шо, Сергiю, тепер можеш iти. Рильце i у тебе в пушку. Зайшов один, називаеться, на огоньок. А назад з повною кишенею грошей.
– Повною кишенею? – образився листоноша. – Та вiн же не бiльше горошини. Топаз якийсь, вiн i на сто гривень не потягне.
Дорогою додому дядя Сергiй Валентинович наскочив переднiм колесом на уламок шпали й ледь не впав. Але зупинився. Прямо перед ним лежала сотня. Кобзар усмiхнувся й пiрнув до кишенi унiформи працiвника пошти.
Роздiл 3
Дядя Сергiй Валентинович йшов на роботу усмiхнений. Сьогоднi мали видати зарплату, до того ж приемний осад вiд найденоi вчора сотнi досi залишався.
У вiддiленнi пошти вiн побажав усiм доброго ранку й одразу попрямував до бухгалтерii.
– Сергiю Валентиновичу, – посмiхнулася Олiнька, повненька дiвчина з бiлим кобилячим хвостом замiсть волосся, – за грошима?
– Так i е, – сказав листоноша, – так i е.
Олiнька з хвилину копирсалася у шухлядi, щось бубнiла, здмухувала тонке неслухняне волосся, яке так i лiзло у спiтнiле обличчя.
– Ось, будь ласка, – Олiнька нарештi витягла жовтий аркуш вiдомостi та продовгуватий конверт без марки. – Розпишiться.
Дядя Сергiй Валентинович перерахував, скривився, заглянув у вiдомiсть, потiм знову перерахував i на мить зблiд.
– Не розпишуся.
– Нi?
– Нi. Тут не вистачае чотирьох гривень.
– Немае, – бiлявка поправила куценьку зачiску. – Вiзьмiть от бiлетом. Лотерейним. Надiя Миколаiвна того мiсяця взяла i виграла сорок гривень.
Смачно цмокнувши язиком, листоноша махнув рукою й погодився. била-не-била!
– Що тут треба заповнювати?
– Закреслiть шiсть цифр i давайте, я погашу.
Листоноша замислився. Його очi забiгали стелею, перейшли на бюст Олiньки й зупинилися на календарi. З останнього на дядю Сергiя Валентиновича зосереджено дивилося щеня спанiеля.
– Коли там у мене день народження? – поцiкавився листоноша сам у себе, схилившись над бiлетом. – так, двадцять другого одинадцятого п’ятдесят другого. Це три цифри. А у тебе, Олiнька, коли?
– Що коли? – вiдволiклася Олiнька вiд розважальноi щотижневоi газетки.
– Коли у тебе день народження?
– Тридцятого квiтня.
– А рiк?
– Вiсiмдесят шостий.
– Не пiдходить. Тут усього п’ятдесят чотири. А дiд твiй, Степан, якого року?
– Тридцять сьомого, – злякано прошепотiла Олiнька й заклiпала безбарвними очима. – Здаеться…
– Угу, дякую. На, гаси, – i Сергiй Валентинович простягнув бiлет.
Цiлий день вiн просидiв у вiддiленнi. Жодного листа чи газети, навiть квитанцii до сплати не було. Вiн сидiв бiля касирки Надii Миколаiвни, жував ii бутерброд з телячим язиком та помiдорками й бiдкався, що спека незабаром звалить його з нiг.
– Та йдiть ви вже додому. Поспiть, може, шось на городi шарувать треба.
Дядя Сергiй Валентинович був принципiальним i чесним. В обiдню перерву вiн змазав веломашину, почистив холошi своеi унiформи й сiв бiля вiкна. Вулиця була порожньою, немов Бердичiв у перiод фашистськоi окупацii. Навiть собаки десь поховалися. було видно лише, як паруе асфальт i здiймаеться пузирями смола.
Листоноша мрiяв про виграш. «от виграю», – думав вiн… й одразу губився. Зарплатнi та найденоi звечора сотнi йому вистачить з головою, а що робити з виграшем – вiн не знав. «Якщо виграю сорок гривень, – думав вiн, – куплю новий ланцюжок до свого велоапарата. А якщо бiльше?» – злякався листоноша. Ця думка почала його непокоiти. «Якщо бiльше? Що я робитиму? Якщо виграю тисячу? тисячу! Може… може, вiдкласти? правильно Афанасiй казав – на гроб. Вiдкласти на гроб? тьху мене, про таке думати».
– Надiе Миколаiвно, – звернувся вiн до касирки, – скажiть, а якби ви виграли в лотерею тисячу гривень, куди б ви iх дiли?
– О-о! – протягла касирка, i стало зрозумiлим, що витратити куди iй знайдеться. Син у школi, чоловiк вже другий рiк як на бiржi стоiть, перебиваеться випадковими шабашами… Ця знайде. У неi матiр у Мошнах одна живе, три городи, свинi. Для неi ця тисяча – крапля в морi.
Увечерi, сидячи перед телевiзором, дядя Сергiй Валентинович очiкував розiграшу. i коли той нарештi почався, серце листоношi чомусь сильно закалатало.
«Невже тисячу? – подумав вiн i злякався. – тисяча – то непомiрний тягар».
– Добрий вечiр, добрий вечiр, шановнi телеглядачi, – пропищав голос ведучого, блондинистого телепня з довгими ногами. – Сьогоднi у нас ювiлейний, семисотий, розiграш лотереi «Супергрошi»…
Дядя Сергiй Валентинович схопився зi стiльця й вимкнув телевiзор.
– Нерви, – тихенько промовив вiн.
Кiлька разiв глибоко дихнув, почесав лiвий вус i знову увiмкнув пекельний ящик.
Лототрон вже накручував своi шаленi оберти. Листоноша закусив нижню губу.
– Перший номер, – прокричав ведучий, – двадцять два!
Серце листоношi не витримало, й на секунду Сергiю Валентиновичу здалося, що вiн помер, але за якусь мить чорна пелена перед очима зникла i вiн почув другий номер:
– Чотири.
– Нi! – Валентин Сергiйович схопився за шлунок, потiм за голову i знову за шлунок.
– Одинадцять, – мовив ведучий.
– Уже сорок гривень. Ланцюжок.
Листоноша пiдвiвся зi стiльця й заходився ходити з одного кiнця кiмнати в iнший. Вiн посмикав трохи пiдiм’яту унiформу, що висiла на кiмнатних дверях, й уявив, як завтра пiде купувати цеп, як дивитимуться на нього продавцi й як по-новому поiде його веломашина. Але не встиг вiн додумати, як голос ведучого пискнув:
– Тридцять. Шановнi глядачi, номер тридцять!
– Тисяча. Тiльки не це! Тисяча гривень, – прошипiв Сергiй Валентинович i пiдбiг до екрана телевiзора.
– Передостаннiй номер… номер п’ятдесят два…
Дядя Сергiй Валентинович вiдсахнувся вiд екрана – той чомусь виявився червоним, усе навкруги стало червоним, i листоноша навiть не помiтив, як опинився на пiдлозi. Йому ввижалися чорнi сови та дикi ланi, але Що саме вiдбулося, вiн збагнув лише тодi, коли прийшов до тями.
Телевiзор показував фiльм для дорослих, знадвору гавкав сусiдський пес, дядя Сергiй Валентинович був переможцем п’яти номерiв. Вiн навiть не дивився, скiльки ж це грошей, якщо випаде п’ять номерiв. П’ять тисяч? Десять? А шостий? Який був шостий номер? вiн схопив свiй бiлет i глянув на зворот. Руки листоношi гарячково тремтiли. Пiт стiкав з чола чималими цiвками й падав на старий, ще бабин килимок. П’ять номерiв – десята частина вiд джек-поту. Джек-пот-джек-пот… господи. Вiн кинувся до кухнi випити води, але замiсть води хильнув оцту, чого навiть i не помiтив.
– П’ять номерiв. Десята частина. Не може бути. Нiяким чином. Чудасiя! – закричав вiн i впав посеред кухнi на колiна.
Листоноша був власником ста двадцяти семи тисяч гривень.
– А який шостий номер? Я прослухав. Який шостий номер? – шепотiв вiн, швидше звертаючись до лотерейного бiлета, нiж до себе.
Вiн вискочив на вулицю й на все горло прокричав:
– Який шостий номер?!?! Василь, Василь, – кинувся вiн через паркан до сусiда, – Василь!
Загавкала найда, у кiмнатi Василя загорiлося свiтло.
– Чого кричиш? Що? – перелякано запитав Василь.
– Що там, Вась? – запитала Галя, Василева жiнка.
– Сергiй щось ерепенить. Ти чого ерепениш?
– Василь, Вась, сусiдушко… Який номер? Який шостий номер? Сто двадцять тисяч… двадцять сiм… Який шостий номер?
– Ти шо, Сергiй, напився? ти ж не п’еш!
– П’ю, тобто не п’ю! Який номер?
– Іди проспись, бушиян! – крикнув Василь i зачинився у будинку.
– Проспишся тут, – зiтхнув дядя Сергiй Валентинович, сiв на землю у дворi Василя й обхопив руками голi колiна. Дядя Сергiй Валентинович вiдчував себе единим у цiлому свiтi, единим i самотнiм. Вiн сидiв посеред двору в самих трусах та майцi, безперестану схлипував i звертався до вищих сил:
– Вищi сили, що ж ви робите, навiщо ж це менi? За що ж така кара? невже ж я провинився перед вами… Чим нагрiшив вам?
Пiдбiгла найда. Листоноша притулив до себе сучку й заговорив до неi сухим стомленим голосом.
– Хороший шобака, шобака ти мiй, – гладив вiн найду, не помiчаючи, як трясуться його руки. – тiльки ти i я. i хазяiн твiй – дурак. За що ж це менi, а?
Проте найда не вiдповiла. Лизнула Сергiю Валентиновичу колiно й всiлася на зелену росяну траву.
Дядя Сергiй Валентинович йшов селом майже вдосвiта. Нi з ким не вiтаючись, заглиблений у своi думки, вiн плiвся до вiддiлення. Вiн хотiв прийти першим, ще до вiдкриття пошти. Навiть веломашину свою залишив удома.
– Вона менi бiльше не потрiбна, – сказав вiн Надii Миколаiвнi.
– Як не потрiбна? Зламалася?
– Який шостий номер?
– Га?
– Вчора розiграш був. Лотереi. Який шостий номер?
– А, зараз глянемо. У вас мiшки пiд очима. Ви не спали?
Листоноша промовчав. Його очi, дiйсно обрамленi синiми колами, лiниво свiтилися.
Касирка увiмкнула факс, i звiдти одразу полiзла стрiчка з останнiми новинами, в тому числi й з результатами ювiлейного розiграшу «Супергрошi».
– Ось. Дивись. Щось виграв?
Шостим номером було число тридцять шiсть.
– Не знаете, коли Степан народився? – запитав Сергiй Валентинович тривожним голосом.
– Який Степан?
– Мерчинський. Дiд Олiньки.
– У червнi. Минулого тижня п’яним ходив. Вiдмiчали, – спокiйно вiдповiла Надiя Миколаiвна.
– Нi-нi, рiк. Рiк скажiть.
– Здаеться, вiн тридцять шостого. Ну да, тридцять шостого. Вони ж з батьком моiм в одному класi навчалися.
– Дякую. А коли Олiнька прийде? – зловiсно запитав листоноша.
– Та от уже мае бути.
За кiлька хвилин до зали влетiла розчервонiла Олiнька.
– Всiм привiт, – радiсно скрикнула вона й попрямувала до бухгалтерii.
– Олiнька, стiй!
– А? – розвернулася вона.
– Бе, – сказав дядя Сергiй Валентинович, з усiеi дурi ляснув дiвчину по щоцi, потiм мовчки дiстав аркуш паперу й написав заяву про звiльнення.
Надiя Миколаiвна оторопiло дивилася то на Сергiя Валентиновича, то на Олiньку, чия лiва щока вкрилася кривавим вiдтiнком.
– І бутерброди у вас – паршивi, – звернувся дядя Сергiй Валентинович до Надii Миколаiвни.
