скачать книгу бесплатно
За два днi, вже не листоноша дядя Сергiй Валентинович, зiбравши валiзу речей, зник у невiдомому напрямку. Веломашину вiн подарував Василю.
Роздiл 4
– О, то Валера майстер. Вiн вчився у покiйного Іллi Петровича. Чув, може? Як кому пiч треба або грубу – вiн перший у нас в селi. Камiни, конешно, у кого як. Де получаеться, а де не. Хоча в последне время вiн воду баламутить. Грошi великi просить. бо ото один майстер на все село.
– Ну, грошi не проблема.
– Вiн багато бере. А вам, Афанасiй Вiкентiйович, пiвхати перероблять треба. Тисяч на десять це вам обiйдеться.
– Я ж кажу, Стьопа, що грошi – не проблема. Це я на так питаю, на потiм.
Афоня повзав уздовж i впоперек своеi дiлянки з рулеткою, вимiрював, примiчав. Інодi зупинявся навпроти одного зi своiх численних розвалених сараiв та мiркував уголос:
– Знесу к ляшiй матерi. І басейн поставлю.
Сусiди час вiд часу зазирали у двiр Афанасiя, але нiчого втямити не могли. Однi казали, що Афанасiй десь викопав скарб i тепер зробить тут собi парадiс. Іншi шепталися, що до Афанасiя приiхав його чоловiк з Америки, дуже багатий мужчина, i наче хтось навiть бачив якогось чудного джентльмена у бiлому фраку, i що той джентльмен прогулювався по центру, гордовито вистукуючи горiховим цiпком. Так чи iнакше, але Афанасiй затiяв щось надзвичайне. Грандiозне.
Коли ж Афоня випадково довiдався про несподiваний вiд'iзд дядi Сергiя Валентиновича, вiн, сидячи на верандi й п'ючи гiркий настiй з безсмертника та полинi, дiстав свiй камiнець, любовно протер його хустиною й тихенько, тихше, нiж пошепки, промовив:
– Якщо та децелина змусила Сергiя поiхати з села, то скiльки ж потягне цей камiнь!
Афоня вистрибнув зi свого пильного розламаного крiсла й побiг до Ваниноi баби питатися, чи, бува, не хоче Зiнка продати йому свою дiлянку.
– Поле для гольфа. Ви уявляете, яке поле для гольфа тут можна зробити! – аргументував вiн свое бажання викупити дiлянку.
– Ти придурок, Афоня?
– Зiнуля, Зiнчик, разом заживемо! Ти уяви собi, побудуемо особнячок! Шикарний, басейн, поле для гольфа, корт тенiсний.
– Та на хрiна менi твiй корт!
– Треба у Ванi спитати. Де Ваня?
– На рибалку поiхав. Узяв книжок повен рюкзак – i на рибалку. А ти що, Афоня, в лотерею виграв? Бо, кажуть, один у нас уже виграв.
– Нiчого я не виграв. Я тепер, мiж iншим, людина номер один.
– Да? – Баба Зiна недовiрливо глянула на Афанасiя, закрила останню банку полуницi й витерла руки об передник.
– Да! – мовив Афоня, наче це «да» було найвагомiшим аргументом серед усiх iнших.
– Не мороч менi голову. Іди давай.
Найвагомiший аргумент, вочевидь, не подiяв. Афоня добре знав бабу Зiну, знав ii принциповiсть та непiдкупнiсть, а тому i пiшов. Подумки вiн уже уявляв, як викупить шматок землi у держави. Зараз же продають землi? А якщо i не продають, то можна взяти в оренду. На дев'яносто дев'ять рокiв. А ще можна буде санаторiй побудувати для пенсiонерiв… або нi, краще для заможних людей, ну добре, i один корпус для пенсiонерiв – пiльговий. А ще… а ще, – Афанасiй знову схопив рулетку й заходився вимiрювати вiдстань вiд туалету до колишнього свинарника, – альпiйський парк. З iрисами. І гладiолуси. І рожу тут таку, сибiрську, темно-червону…
Сонце сiдало за сосни, десь розривався пес, мукала сусiдська Майка. Скрипнула хвiртка, й думки Афанасiя перервав зичний голос.
– Афанасiю Вiкентiйовичу! Агов, ви вдома?
– Тут я! – вiдгукнувся Афоня.
Перед ним стояв бородатий здоровань у широких полотняних штанях та заплямованiй чимось синiм майцi.
– Афанасiю Вiкентiйовичу, доброго вечора.
– А, Коля! Привiт.
Вони потисли один одному руки. Колю Афанасiй знав ще з мiста – до вiсiмдесят третього були сусiдами, жили у гуртожитку на одному поверсi. Афоня запропонував гостю сiсти.
– Постою. Тим бiльше перед начальством… – І на устах Колi заграла багатообiцяюча посмiшка.
– Яке начальство? – не зрозумiв Афоня. – Хто начальство?
– Ви начальство.
– Я? Чого ж це?
– Тут таке дело, Афанасiю Вiкентiйовичу. Щепетiльне дело. Ви живете тут, у Софiiвцi, а ми там, у Станiславчику, – бородань махнув рукою на захiд.
– Ну?
– Так ви дачник, i у нас там дачний кооператив. У нас Ігор Іванович, председатель, того мiсяця пiд комбайн попав, як кажуть, тепер з Богом балакае, i ми советом кооперативу рiшили, що тепер ви наш председатель.
– Та як же? Я ж до вашоi органiзацii нiяк не вiдношусь. У вас своi там, кооператори. – І Афоня, вважаючи свiй жарт вдалим, посмiхнувся. – Як же ж я можу бути председателем?
– Так рiшили на радi. Сотня будинкiв – це вже майже село – тепер у вашому розпорядженнi.
– Я тепер що, помiщик?
– Чому ж помiщик? Председатель. Єслi де який спор, хтось дiлянки не подiлив, або кому якi паi – кооператив росте… ну i вiдповiдальнiсть, конешно. Вивiз смiття, озеро зривати будемо, охота, знову ж таки. У нас курiпки е, лисицю того року бачили.
– Чекайте, а що менi за резон?
– Власть, – пiдлесливо посмiхнувся Коля й поклонився у пояс.
– Ну-ну, Коля, це зайве.
– Жартую, Афанасiю Вiкентiйовичу. То як?
Афанасiй на мить задумався, але лише на мить.
– Ну, можна спробувати!
– От i ладушкi, – пробасив Коля, поплескав Афоню по спинi, розвернувся i зник за парканом.
– Власть! – пошепки промовив Афанасiй i пiдтягнув животик. – Власть – це ладушкi. А басейн? Корт?
Усе лiто Афоня працював на благо кооперативу «Станiславчик». На бабу Зiну образився – велика пава, теж менi. Кiлька разiв перетинався з Ванею, але той весь час був чимось заклопотаний, бiгав, возився з книжками. Здавалося, малий навiть подорослiшав. З басейном та тенiсним кортом, не кажучи вже про галявину для гольфа, довелося зачекати. Вирiшив Афоня все це громiздке дiло вiдкласти на наступний рiк. Та й камiнь треба ще продати. Можливо, розпиляти та частинами переправити за кордон, а це дiло серйозне, тут треба мати i час, i терпiння.
Думка про багатство, власником якого вiн став, неабияк надихала Афоню на працю. Кооператив видiлив шановному Афанасiю Вiкентiйовичу моторолер, а тому три кiлометри до «Станiславчика» не були вже такими недоступними. Десь тричi на день Афоня iздив до кооперативу, курсував мiж двома селами, сiльрадами та лiсництвами, часом залишався ночувати в дачному посьолку. Дачники були рiзними. Траплялися й люди досить заможнi, а тому при добрiй органiзацiйнiй роботi Афанасiя нiхто грошей не жалiв. Давали i на озеро, i на вивiз смiття, i навiть на лiснi угiддя, де Афанасiй розвiв живнiсть для полювання.
Дехто заздрив – переважно мiсцева влада. Заважала працювати, всiляко шкодила та пхала палки в колеса, але Афанасiй завжди знаходив лазiвки та обхiднi шляхи для досягнення своiх та кооперативних цiлей. За два мiсяцi «Станiславчик» зацвiв так, як жодний дачний кооператив в усiй областi. Приiздили зi столицi – дивитися на таке чудо, про Афанасiя навiть колонку надрукували у районнiй газетi. «Голова кооперативу «Станiславчик» не зупиниться нi перед чим». Подейкували, що односiльчани Афанасiя пропонували прописатися в Софiiвцi та стати головою сiльради, але Афанасiй побоявся виписуватися з киiвськоi квартири. Влада – дiло хитке та непевне.
У кiнцi серпня до кооперативу навiдалась податкова служба. Багато хто з пайщикiв занепокоiвся – чи не вiдбере держава iхнi дiлянки через нечисту роботу Афанасiя Вiкентiйовича, чи все в його паперах бездоганно? Хто знае, що там Афанасiй нахiмiчив, але Коля, головний помiчник Афонi, запевняв, що все чисто – комар носа не пiдточить, так шо нема чого сеять, як то кажуть, панiку.
