скачать книгу бесплатно
Ваня цiй двозначностi посмiхнувся. Дядя Сергiй Валентинович зашарiвся.
– У нас тут бiда, розумiеш! Треба витягти свердло. Поламалося. У стiнцi тепер стирчить.
– Так плоскогубцями, – спокiйно промовив листоноша. – Подивитися можна?
– На що ти зiбрався дивитися?
– На те, як будете витягати.
– Ну подивись.
Афанасiй принiс старi, вкритi iржею плоскогубцi. Поколупавшись з хвилину у стiнцi, Ваня витяг свердло. Вставив у дриль нове.
– А це не зламаеться? – справедливо запитав листоноша.
– Не знаю. Може, свердло було гiвняне, – припустив Ваня. – Зараз спробуемо.
І вiн спробував.
– Ж-ж-ж-жу-у-у-у! – завив дриль. – Жим, цвiк, хряцццц.
– Не йде?
– Не хоче.
– Свердло цiле?
– Та цiле.
Дядя Сергiй Валентинович як корiнний мешканець сiльськоi мiсцевостi зацiкавився не на жарт.
– Мда-а-а, – протягнув вiн. – Може, там щось вмонтоване? Кевларова пластина, наприклад. Ну, на випадок вiйни? – припустив вiн.
– Цей будинок побудували у чотирнадцятому роцi, Сергiй Валентинович. Якi кевларовi пластини?
– Ну, так, може, пiд час громадянськоi тут штаб був? Махновцi. Або Денiкiн.
– Слухай, Денiкiн, – почав дратуватися Афоня. – Сiдлай свою веломашину i iдь у справах.
Дядя Сергiй Валентинович був допитливим i не здавався.
– А я ще подивлюся. Ти, Афоня, у мене по дiлам останнiй був.
– Не мiшай! Без тебе тошно! – закричав вiн на листоношу.
Дядя Сергiй Валентинович особливим авторитетом не користувався. Але нi на кого й не ображався.
Афанасiй махнув на нього рукою й питально глянув на Ваню: ну?
– Не знаю, – знизав плечима Ваня.
– Може, сковирнуть? – вставив своi п'ять копiйок дядя Сергiй Валентинович.
– Зараз я тебе сковирну!
– Так що робити? – Ваня стояв на фанерному стiльцi. У руках вiн тримав дриль i вигляд мав щонайменше безглуздий.
– Давай сковирнем, – сказав Афанасiй, злобно глянувши на листоношу.
Останнiй допивав Ванин компот.
Афанасiй принiс стамеску та викрутку.
– Що краще? – В лiвiй руцi вiн тримав стамеску, в правiй – викрутку.
Інструменти балансували, немов на аптекарських терезах.
– Давайте поки викрутку.
Афанасiй дав.
Ваня колупав стiну. Крейда, глина, залишки, очевидно, кiнського навозу з легкiстю вiдпадали. Афанасiй ледь чутно скрикував, наче на прийомi у дантиста. Дядя Сергiй Валентинович потирав вуса.
– Стамеску, – наказав Ваня голосом зосередженого хiрурга.
Афанасiй з покiрнiстю асистента протягнув стамеску.
Ваня колупав.
– Є, – мовив вiн.
– Що там?
– Якийсь ящик.
– Ящик?
– Залiзна коробка, здаеться.
Листоноша пiдвiвся. Афанасiй напружився.
– Дiставати? – запитав Ваня. З його мужнього чола стiкав пiт.
– А вона велика?
– Нормальна. Так дiставати?
– Ти ж менi пiвстiни розковиряеш.
– Пiв не пiв, але нормально. Замажете. Глини як грязi.
– Ну давай.
Ваня, вгативши кiлька разiв стамескою, сковирнув краечок залiзяки, i та з легкiстю пiддалася. Вiн потягнув на себе синiй предмет, i в його руках опинився залiзний ящичок розмiром зi шкiльний пенал.
– Скарб! – в унiсон прошепотiли Афанасiй та дядя Сергiй Валентинович.
– Можливо, – майже iндиферентно промовив Ваня.
– Дай! Дай менi, що це? Дай! – У Афанасiя затрусилися руки.
– Чудасiя! – запищав листоноша й вщипнув себе за вухо.
З хвилину помовчали. Ураженi загальним оцiпенiнням, мужички не могли не те що сказати щось – рота вiдкрити.
– Мое! – раптом викрикнув Афанасiй.
– Та ваше, Афанасiй, ваше, – скривився Ваня.
– Може, вiдкриеш, Афонь? – запропонував листоноша.
Сiли. Старезний стiл з чорного дуба, на якому стояв ящик, вселяв серйознiсть ситуацii. В сусiднiй кiмнатi гудiла муха. Ваня хотiв нарештi глянути, що ж там у ящику, й побiгти собi на шлюз ловити красноперок. Дядя Сергiй Валентинович закусив нижню губу i став схожим на вусату жiнку. Афанасiй тремтiв, немов осиковий листок пiд штормовим вiтром. Вiн зблiд, фазендна майка вмить змокла.
– Тiльки це мое, – ще раз попередив Афанасiй.
А вiн жлоб, виявляеться, першоi гiльдii, – подумав Ваня, i його настрiй зiпсувався.
Вiдкрили.
– Давай так, або ти вiддаеш все государству, або ми дiлимо все по-чесному, – спокiйно мовив листоноша.
Його очi свiтилися, немов фосфоричний поплавець у нiчнiй непроглядi плеса.
– Твое «по-чесному», вибач, нi в якi ворота. Це мое, – вiдповiв йому Афанасiй.
– Я нi на що не претендую, – висловився Ваня.
Вiн i не претендував.
– З тобою я подiлюсь, – дружньо промовив Афанасiй. – З тобою, Ванют, я якраз i подiлюся. Ти дриляв, ти дiставав, ти один з нас, а вiн… – Афоня вказав на дядю Сергiя Валентиновича, – вiн сидiв i задницю чухав. Тепер з ним ще i дiлитися!
– Тодi государству, – спокiйно сказав листоноша, потираючи вусики. – Государство розбереться. Тут же цiлий статок, тут, iби його мать, вибачте, бога душу, довiчна пенсiя.
– От я на пенсii, менi i нада, а ти, Сергiй, ще працюеш, ти ще заробиш на свiй гроб.
Суперечка тривала бiльше години. Ящик зi скарбом стояв на столi, на нього дивилися, але торкнутися боялися. Чи то вiд усвiдомлення своеi безправностi, чи то вiд того, що руки були немитi… Афанасiй стояв, схилившись на фанерну шафку, що ii змайстрували ще у п'ятдесятих у славному мiстi Богодухiв. Дядя Сергiй Валентинович сидiв усе на тому ж стiльцi. Ваня дивився у вiкно.
– Мое, Сергiй, розумiеш, це – мое. Ти не отримаеш нi копiечки.
– Тодi я пiду до сiльради. Ігнатович, думаю, зрадiе. У нас колись був випадок, знаеш, хороший був випадок. У нас секиру якось з шлемом старинними виловили в Росi, i той, хто виловив, хотiв собi оставить, та люди чеснi попались, куди треба доложили. А хто треба все по закону оформив i в музей вiддав.
– І ти, наiвний, думаеш, що ота твоя секира в музеi лежить? Ти ii там бачив?
– Не бачив, та директор музею сказав, що вона в запаснику.
– Дурак ти! В запаснику вона. Та ii вивезли вже триста рокiв як. В Штати ii вивезли. Або в Германiю.
– Та хто ii вивезе?
– А от твiй директор i вивiз. В запаснику. Скаже таке. Іди краще, Серьож, додому i не мороч менi голову.
– Я пiду, – голос листоношi помiтно тремтiв, – я пiду, Афанасiй, але знай, що i ти нi копiйки не виручиш. Бо до бiди то.
Дядя Сергiй Валентинович пiдвiвся й подався до виходу. Вiн ще раз промовив «до бiди» й вiдчинив дверi.
З сiней пахнуло гнилим ганчiр'ям.
– Ану стiй! – закричав Афоня.
– А? – розвернувся дядя Сергiй Валентинович.
– Стiй. Ти нiкуди не пiдеш.
Й Афоня, немов пантера, кинувся на листоношу.
Зчинилася метушня. Спочатку Ваня не мiг розiбрати, хто зверху, а хто знизу, де чия нога, а де чие вухо. Але коли вiн вловив ритм боротьби, то йому вдалося вiдстежувати розвиток подiй.
– Ах ти ж хряк! – кричав листоноша, намагаючись вкусити Афоню за блiде пузо.
Афанасiй вправно вивернувся, й дядi Сергiю Валентиновичу вдалося вкусити лише за колiно. Причому самого себе.
Афанасiй, намагаючись наслiдувати великих борцiв греко-римськоi боротьби, схопив листоношу за руку й почав ii викручувати. Рука не пiддавалася.
– Ти ж худий! – дивувався Афанасiй.
– Худий, та не слабенький, – кректав дядя Сергiй Валентинович, але раптом розслабив кiнцiвки й вигукнув: – Здаюся!
Афанасiй вiдпустив, проте було видно, що ситуацiю вiн контролював.
– Весь костюм менi iзгавнякав, – ледь не плакав листоноша.
Ваня заскучав. Вiн хотiв уже пiти, але залишити двох iдiотiв напризволяще вiн не мiг.
– Ну що? – запитав Ваня.
– Давай дiлити, – зiтхнув Афоня. – Все честь честю. Згоден. Тiльки менi найбiльший!
В ящичку, загорнутi у темно-зелений вицвiлий та зогнилий оксамит, лежали три камiнцi. Один пурпурний, великий, розмiром з волоський горiх, другий – менший, бiрюзового вiдтiнку, i третiй – найменший. Найменший камiнець мав жовтуватий вiдтiнок i був схожий швидше на желатинову капсулу з риб'ячим жиром, анiж на камiнець. Але Валентин погодився i на нього. Принаймнi хоч якихось грошей вiн вартий.
