скачать книгу бесплатно
– Попрошу, мабуть, батька Сталiна, щоб замiсть Соловкiв вiдправив мене на Таiтi; що то за чудесний острiв! Якi там чудовi жiнки, хоч би на старiсть одружитися з котроюсь!
– Так ви ж одружений, – зауважили йому слухачi.
– Ну, що ж з того, що одружений? Адже ж у мене дружина японка, а то була б ще таiтянка.
На запитання якоi не знае мови, говорив: «Знаю всi, крiм росiйськоi». Вiн мав цiлу школу на островi, кiльканадцять груп, де читав лекцii з рiзних европейських i неевропейських мов. Про свою «справу» нiколи не оповiдав. Цiлком несподiвано, улiтку 1937 року, його вивезено лiтаком з острова, як говорили, до Москви. Що було з Пущенком далi, не знаю.
Іван ШАЛЯ
* Іван Шаля (Шаль) народився у 1893 в с. Журахiвка на Прилуччинi. Пiсля закiнчення Петроградського унiверситету (1916) працював iнспектором народноi освiти в Переяславi, потiм у Киевi, з 1920 року – викладач Киiвського, з 1926-го – Кубанського педагогiчного iнституту. При розгромi украiнських iнституцiй на Кубанi (1933) заарештований i засланий. Автор (разом iз П. Горецьким) найпопулярнiшого i найгрунтовнiшого на той час пiдручника «Украiнська мова» (8 вид., 1926—1929).
Арештований 13 сiчня 1933 р., засуджений 24 серпня 1933 р. на 10 рокiв.
«Отбывал наказание в Кеми и в Соловках, содержался на лагпункте Анзер…
Приговорен: Особой тройкой УНКВД ЛО 9 октября 1937 г.
Приговор: ВМН. Расстрелян 3 ноября 1937 г. Место захоронения в Карелии (Сандармох)».
Професора украiнськоi мови в Краснодарському педагогiчному iнститутi – Івана Шалю, добре вiдомого украiнському громадянству своею граматикою, написаною разом з П. Горецьким, НКВД приеднало до згадуваного вже мiтичного «Союзу Кубанi i Украiни». Опинившись на засланнi, Шаля спершу потрапив не на великий Соловецький острiв, а на поруч розташований острiв Анзер. Там вiн, власне, й перебував аж до «великого iсхода» украiнцiв iз Соловкiв.
Хоч був ще не старою людиною, вiн дуже тяжко переживав таборовий режим. Багато гiркого випив вiн, працюючи на силi. Згодом вiн працював за бухгалтера чи рахiвника i якось уже тяг ярмо. Розбитий i хворий вибув вiн iз Соловкiв з украiнським етапом.
Василь ЛЕВИЦЬКИЙ
* Протокол: «Левицкий Василий Иванович
Родился в 1902 г., г.Харьков; украинец; образование высшее; «Сельхозгиз», литературный редактор. Проживал: г. Харьков.
Приговорен: ОС НКВД СССР 26 марта 1936 г. Приговор: 5 лет.
Заключенный Соловецкой тюрьмы особого назначения. Приговорен: Ос. Тр. УНКВД ЛО 25 ноября 1937 г.
Приговор: ВМН Расстрелян 8 декабря 1937 г. Место захоронения – г. Ленинград».
Науковий спiвробiтник Інституту iсторii украiнськоi культури в Харковi Василь Левицький прибув на Соловки десь у 1935 роцi разом з цiлою групою украiнських науковцiв i письменникiв.
Молодий, здоровий i активний, вiн вiд початку не давався бiдi й прикладав усiх зусиль, щоб жити не гiрше за iнших, вiддаючи мiнiмум каторзi – максимум використовуючи для себе. Живучи в Кремлi, вiн був найближчим до Олекси Слiсаренка i завсiди дбав не тiльки про себе, а й про нього. Чи дiстати картоплi, чи чогось iншого – всi цi справи лежали на В. Левицькому, який нагадував школяра з давнiх бурс. У даному разi Слiсаренко посiдав позицiю дяка-пиворiза.
Менi випали з голови двое прiзвищ – одного аспiранта катедри iнституту iсторii марксизму в Харковi й другого якогось незначного украiнського поета. Той аспiрант-iсторик походив з Канади, був порядною i свiдомою людиною, другий – десь походив з Надднiпрянщини. Раптом того украiнця з Канади кидають до пiдвалу пiд Бiлим домом. Через деякий час – «слiдство i суд». Виявляеться, що в якiйсь компанii вiн висловлювався досить гостро проти советського режиму, а в тiй компанii знайшовся «стукач». Там же був присутнiй i поет. Зрештою, на «суд» викликали й поета. Той, перелякавшись, ствердив те, що говорили «стукачi».
За весь час мого перебування на каторзi це був перший випадок свiдчень украiнця проти украiнцiв, про це заговорив увесь Кремль. Левицький з цього приводу вимагав щонайменше пустити «поетика» ловити рибу у святому озерi.
Та трохи згодом, коли було багато ув’язнених на подвiр’i Кремля, Левицький якось зустрiв того поетика. Вiн, мов несамовитий, схопив того за петельки i, труснувши переляканого насмерть «свiдка», громовим голосом запитав: «Та як же ти смiв оббрiхувати порядну людину?» Переляканий поет щось промимрив, що вiн боявся, щоб його не кинули до iзолятора, що вiн не брехав, а сказав тiльки «правду».
«А, правду?!» – спалахнув Левицький i, з презирством плюнувши бiдолашному «свiдковi» в обличчя, пiшов геть.
Так жив собi Левицький, читаючи Шамiсс, крадучи картоплю, уникаючи роботи.
Петро ГРЕБІННИК
* Петро Васильович Гребiнник народився у 1899 р. в Луганську. Закiнчив аспiрантуру в Харкiвському iнститутi лiтератури. Працював доцентом, завкафедрою украiнськоi лiтератури Краснодарського педiнституту. Спiвавтор низки пiдручникiв з украiнськоi мови та лiтератури.
Заарештований 1933 р. як учасник самостiйницькоi контрреволюцiйноi органiзацii «Союз Кубанi та Украiни». Засуджений 22 серпня до восьми рокiв виправних таборiв. Покарання вiдбував на Соловках, на будiвництвi Бiломоро-Балтiйського каналу. За сфабрикованою справою про фашистську органiзацiю отримав додатковий термiн – 10 рокiв (скасований 1939 р.). Подальша доля невiдома.
Колишнiй аспiрант Харкiвського науково-дослiдного iнституту Т. Шевченка, а потiм доцент украiнськоi лiтератури Краснодарського педагогiчного iнституту, Петро Гребiнник, належав до тiеi категорii нашоi iнтелiгенцii, що з селянською упертiстю намагалася гнути свою лiнiю i без бою не здавати позицiй.
Ще дорогою на Соловки, на так званому «Морсплавi», Гребiнник бере жваву участь у всiх справах украiнськоi громадськости. Це людина зi свiжою головою. Серйозно i вдумливо ставився до всього, що дiялось навкруги, i був шанований в украiнськiй громадi на Соловках. Якийсь час Гребiнник працював на загальних роботах, а потiм вивчився самотужки на бухгалтера i був до самого виiзду з острова бухгалтером «Рибпрому».
Гребiнника не вивезено разом з украiнським етапом, як не вивезено й мене, що, очевидно, сталося через недогляд якогось урядовця УРЧ («учетно-распределительная часть»). Я був щасливий, коли вже в другому етапi, коли нас трусили, зустрiв Гребiнника. Разом ми виiхали й на материк, щоб iхати в тому ж напрямку, що й перший етап. Але сталися якiсь змiни, i цей етап по двохмiсячних переговорах перекинули до Бiломорсько-Балтiйського табору. Не буду описувати того жаху, що нам довелося зустрiти на цiй «твердi». Досить сказати, що пiсля тяжких мандр по рiзних «спец» i «штрафкомандiровках» зустрiлись ми знову у Сосновському госпiталi для ув’язнених. Вiн – з назавжди зiпсованим серцем, я – з двобiчним плевритом, крупозним запаленням легенiв i нефритом. Пiсля госпiталю Гребiнниковi щастить дiстати роботу в бухгалтерii на Сосновецькому таборовому пунктi, куди згодом з його допомогою дiстаюсь i я. Це було наприкiнцi 1938 року.
Та не довго довелося Гребiнниковi працювати у тiй бухгалтерii. Мусiв сiсти з цiлою групою в’язнiв до iзолятора. Ще перед цим було кiлька «фашистських» процесiв на Сосновецькому пунктi. Гребiнник за задумом ІІІ частини мав очолити ще один. Звичайно, Гребiнник нi в чому «не признався», а своею поведiнкою на «судi» сприяв проваловi його. Вiн iз залiзною логiкою доводив «суддям», що увесь «процес» – звичайнiсiнька провокацiя, що всi «свiдчення» – брехня i що вiн себе нiколи i в нiякiй мiрi винним не визнае. Проте, вислухавши в’язня, «суд» покарав його новим десятирiчним ув’язненням, i в серпнi 1939 року Гребiнник з iзолятора знову прибув на Соловецький пункт з новим термiном ув’язнення.
Громом серед ясного неба був для в’язнiв договiр Нiмеччини з СССР 1939 року, але цей договiр урятував Гребiнника. Усi вироки по так званих «фашистських» процесах, ще не затвердженi на момент пiдписання договору, скасовано. Отож i Гребiнниковi вiдновили старий термiн ув’язнення та перекинули з Сосновця до Майгуби. У Майгубiвському таборi вiн знову працював за бухгалтера. У сiчнi 1941 року кiнчився термiн ув’язнення Гребiнника, але звiльнено його чи нi – не знаю, бо втратив з ним усякi зв’язки.
Ананiй ЛЕБІДЬ
* Ананiй Дмитрович Лебiдь народився 11 сiчня 1898 р., у м. Веркiiвка Нiжинського повiту на Чернiгiвщинi.
У 1900 р. його батьки переiхали до Чернiгова, де батько працював вихователем в земському сирiтському домi, а також разом iз М. Коцюбинським в оцiночно-статистичному бюро Чернiгiвського губернського земства.
У книзi «Реабiлiтованi iсторiею. Чернiгiвська область. – Чернiгiв, 2012» з дослiдження Тамари Андрiйчук довiдуемося деталi бiографii А. Лебедя та протоколу його допиту в НКВД вiд 14 травня 1935 р.:
«Вопрос: В какой политической атмосфере Вы воспитывались?
Ответ: В моей семье всегда господствовал украинский разговорный язык и украинофильство. Еще в детском возрасте я начал принимать участие в черниговской «Просвите», а когда она в 1909 р. была закрыта, я рос под влиянием семьи Коцюбинского, известного украинского писателя, на квартире у которого продолжали устраиваться детские вечера. Это продолжалось до 1913 года, когда умер Коцюбинский» [4, Т.3, арк.17—18].
Батько А. Лебедя був близьким знайомим i С. Єфремова. Вiн листувався з ним, С. Єфремов зупинявся в iх родинi, коли бував у Чернiговi, про що дiзнаемось iз його щоденникiв.
По закiнченнi Чернiгiвськоi гiмназii в 1916 р., здiбний гiмназист Ананiй Лебiдь, вступив до Петроградськоi полiтехнiки. Пiсля Лютневоi революцii, в травнi 1917 р., був рекрутований О. Керенським в армiю i направлений в Петергофську школу прапорщикiв, де i пробув до Жовтневого перевороту. Всi столичнi плани юнака було зруйновано, вiн повернувся в батькiвський дiм до Чернiгова. В груднi 1917 р. служив у Киiвському юнкерському училищi при Центральнiй Радi. Лiтом, в перiод Гетьманщини, служив у Чернiгiвському окружному судi перекладачем (володiв украiнською, росiйською, польською та французькою мовами). Осiнню 1918 р. навчався в Киiвському унiверситетi на iсторико-фiлологiчному факультетi, а в кiнцi 1918 р. повернувся в рiдний Чернiгiв, де i завершив свою освiту в 1922 р. на словесно-iсторичному вiддiлi Інституту народноi освiти.
Ананiя Лебедя як успiшного студента по закiнченню навчання, залишають на роботi в ЧІНО викладати украiнську мову та лiтературу. Але ця сторiнка бiографii його була дуже коротка. Особова справа викладача ЧІНО датуеться 14.03.1924— 28.09.1924 рр. І мае лише два документи. Наказ №319 вiд 14.03.1924 р.: «Поручить руководство кружком для изучения новейшей украинской литературы до конца текущего учебного года Ананию Лебедю с 15 марта с. г. ректор Воробьев». І другий документ: «Звiльнити з посади лектора ЧІНО Лебедя А. Д. з 1 вересн 1924 р. Пiдстава: розпорядження ректора. Ректор Щербаков» [6, спр. №3976].
Така коротка викладацька кар’ера пояснюеться тим, що в Чернiгiвському iнститутi народноi освiти змiнилося керiвництво. На мiсце ректора нова влада призначила В. Щербакова, для якого на перший план були висунутi не професiйнi, а iдеологiчнi та полiтичнi чинники. І службовi неприемностi розпочалися не в одного молодого здiбного викладача, а i в iншоi «старорежимноi» професури.
Вже в часи навчання в ЧІНО, Ананiй Лебiдь працюе в 1919—1922 р. в Чернiгiвському етнографiчному музеi iм. Тарновського на посадi спочатку емiсара, а з 1920 р. – помiчника завiдувача вiддiлом рукописiв. Тут А. Лебiдь працював над архiвами П. Кулiша, І. Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського та над архiвом Чернiгiвського жандармського управлiння. В 1923 р. 25-рiчний молодий науковець, був запрошений С. Єфремовим спiвробiтником комiсii з видання пам’яток новiтнього письменства при ВУАН.
В 1921 р. в Чернiговi була органiзована група молодих письменникiв, котрi збирались на квартирi художника М. Жука, щоб обговорити художнi твори своiх членiв. Ананiй брав у них найактивнiшу участь. На iх творчi вечори, за його свiдченням, неодноразово приiжджав П. Тичина, критик Іванов-Меженко. Група розпалась в 1923 р.
В чернiгiвський перiод свого життя юнак бере активну участь в i в роботi Чернiгiвського наукового та етнографiчного товариств.
У 1924р. в життi А. Лебедя розпочинаеться нова сторiнка – вiн переiздить до Киева, вступае до аспiрантури на кафедру лiтератури в iнститут Т. Г. Шевченка.
Особливо плiдно в цi роки А. Лебiдь працюе над аналiзом творчостi М. Коцюбинського, якого вiн знав особисто, з яким разом працював i товаришував його батько. Амбiтним задумом молодого лiтературознавця було повне, а не вибране видання творiв М. Коцюбинського. Вiн плануе 13-томне видання творiв, але долею йому судилось здiйснити цей задум частково. В 1928—30 рр. виходить лише п’ять томiв задуманого видання, його призупинили пiсля арештiв по справi «СВУ».
Все принципово змiниться пiсля 1929 р. Справа «СВУ» не оминула родину Лебедiв: був заарештований батько i чоловiк сестри. Сам А. Лебiдь в 1929 р. теж був заарештований по цiй справi, але за браком доведених звинувачень, пiсля семимiсячного ув’язнення, був засуджений на 3 роки умовно. Це зламало всю його подальшу кар’еру. За свiдченнями сестри Юлii, ii брату не давали плiдно працювати пiсля арешту по справi «СВУ».
Через 6 рокiв, 20 квiтня 1935 р. Ананiй Лебiдь був заарештований вдруге. Пiд час арешту у нього, окрiм цiнноi бiблiотеки (3 тис. томiв) буде вилучено 6 папок з рукописами: (№1. Лiтературнi роботи, №2. Рукописи М. Могилянського, №3. Лiтературнi роботи i музейнi матерiали про М. Коцюбинського, №4. Лiтературнi роботи А. Лебедя, №5. Лiтературнi роботи i музейнi матерiали, № 6, 7. Щоденники М. Могилянського). На сьогоднi цi матерiали не виявленi, що е неабиякою втратою для нашоi культури.
Слiдство триватиме бiльше 9 мiсяцiв. На одному iз допитiв А. Лебiдь скаже: «Меня удивило, что после убийства т. Кирова в опубликованных списках расстрелянных и репрессированных за террористическую деятельность было так много известных имен украинских писателей».
Пiд час слiдства вiн мужньо спростовуе алогiзм звинувачень, пiдписуе кожне свiдчення, веде записи по ходу слiдства, на вiдмiну вiд бiльшостi заарештованих по цiй справi не визнае себе учасником терористичноi групи, але це його не рятуе, бо вiн грае за правилами з тими, для кого вони не писанi. Спiвкамерник у доносi свiдчить: «Лебедь ответил, что бессилен бороться с «провокацией» НКВД, приготовился к худшему и будет молчать до конца».
Цей же стукач наводить сюжет, який, на його думку, мусить бути компроматом на пiдозрюваного, а насправдi е компроматом на тодiшне НКВдиське керiвництво, яке просто забирало собi майно арештованих.
«В отношении тов. Балицкого Лебедь приводит следующую инсинуацию: у высланного за агитацию против снесения Михайловского монастиря проф. Макаренка осталась большая библиотека ценных книг по истории искусств, за целость и сохранность которой поручилось НКВД. Спустя некоторое время после отъезда из Киева Макаренка, по словам Лебедя, к нему явился заведующий антикварным магазином на Фундуклеевской, известный среди писателей и научных работников под кличкой «Мотя» и рассказал ему, что к нему в магазин пришел сын или племянник Балицкого и предложил купить историю искусств Мутера и сказал, что еще может принести целий ряд книг для продажи. Издание Мутера «Мотя» купил за 200 руб. и заверил Лебедя, что эти книги из библиотеки проф. Макаренко, в укупорке которой он сам принимал участие».
У постановi вiд 8.08.1935 р. зазначено, що слiдство завершено i передано в прокуратуру. Пiдсудних звинуватять, що «нацiоналiстична дiяльнiсть ними проводилась на лiтературно-науковому та педагогiчному полi», до компрометуючих фактiв бiографii було зараховано i роботу в комiсii ВУАН, яка визнавалась оплотом украiнського нацiоналiзму, i те, що в своiх працях про М. Коцюбинського А. Лебiдь зображував його не революцiонером-демократом, а нацiоналiстом, естетом та европейцем.
Вiн единий не визнае жодних звинувачень (на судi вiд звинувачень вiдмовиться i Л. Митькевич). Однак це не допомогло, трибуналом 1—4 лютого 1936 р. iм, як «активним учасникам контрреволюцiйноi терористичноi органiзацii», було визначено мiру покарання: 10 рокiв позбавлення волi у виправно-трудових таборах з конфiскацiею майна.
У червнi 1936 р. етап прибув на Соловки.
П. Филипович на допитi свiдчить: «Аресты националистов, снятие их с работы, Лебедь расценивал как преследование украинской интеллигенции, убеждая других, что это участь всех представителей украинской интеллигенции… После расстрела террористов Косынко и др. Лебедь заверял меня, что они не террористы, и говорил, что напрасно я вообще принимаю на веру все то, что пишут о различных процессах».
Його спiвкамерник-стукач у своему доносi зазначае: «Лебедь считает, что проведение большевистской украинизации является самой возмутительной профанацией и очковтирательством, с возмущением подчеркивает, что Соввласть занимается разгромом украинской интеллигенции».
В iншому його доносi читаемо: «Лебедь возмущается содержанием полит. арестованых тепер, противопоставляет содержанию при царском режиме, когда их кормили свежими овощами. Лебедь повторяет дикую позицию, что академика Михаила Грушевського отравили, а потом вокруг его похорон создали шумиху».
Надзвичайно цiкавою i тверезою е його ставлення до колективiзацii та причин голоду в Украiнi в 1931—1932 рр. Це питання, як свiдчать матерiали слiдства, широко обговорювалося в колах украiнськоi iнтелiгенцii. Так, у протоколi допиту А. Лебедя вiд 17.07.1935 р. читаемо:
«Вопрос:…Вы изоблечены в том, что в 1932 году, обсуждая мероприятия Сов. власти Вы в контреволюционных целях доказывали, что политика колективизации ведет к гибели широких крестьянских масс…Что Вы можете показать по существу контрреволюционых суджений о гибельности колективизации для крестьянства?
Ответ: Разговор, который Жигалко характеризует, как розговор о колективизации действительно имел место… Жигалко и Рыльский начали рассказывать о фактах голода на селе и в дальнейшем весь розговор касался голода на Украине. Я высказал мисль не являются – ли эти факты доказательством срыва политики колективизации, хотя сведения об РСФСР говорили об обратном. Считал, что ответственна за этот голод Сов. власть. Разговор имел характер обмена мнений по вопросу о голоде, который всех волновал и никаких конрреволюцыонных целей не преследовал».
У жовтнi 1937 р. справа «терористичноi групи Зерова» була переглянута Ленiнградською трiйкою НКВД без пiдстав та пояснень. Вирок було замiнено на розстрiл, який був виконаний стосовно А. Лебедя 8.ХІІ.1937 р.
Ананiй Лебiдь на соловецьку землю ступив з групою украiнських письменникiв та вчених i вiд самого початку не мiг погодитися з дикою несправедливiстю, що його, як вiн уважав, невинного, раптом заслали на острiв жаху i смерти. Блiдий, з утомленим обличчям, вiн сидiв мовчки межи колегами. Коли ж починав говорити, говорив рiзко i пристрасно. Вiдчувалося, що був невдоволений своiми колегами по Киiвському НКВД; i хоч стримано, але iнколи скаржився, що через слабодухiсть не витримали, як i бiльшiсть, енкаведистських тортур, i що всi пiшли по лiнii визнання себе «контрреволюцiонерами», «шпiонами», «диверсантами» тощо.
Справляв враження наiвноi людини чи удавав наiвного в оцiнцi ситуацii, в якiй перебувала украiнська пiдсоветська iнтелiгенцiя. Нiби не розумiючи, що незалежно вiд того, був вiн i його товаришi «контрреволюцiонерами», чи нi, iх мусiли заслати на Соловки, бо всi вони були свiдомими украiнцями. Ананiй Лебiдь серйозно i по-дiловому роздумував та писав довгi прохання до Москви, в яких намагався переконати високих советських «достойникiв», що вiн не винен, i просив переглянути справу та звiльнити його з каторги.
Коли менi доводилося говорити з Лебедем на цю тему i висловлювати свiй погляд, вiн нiяк не погоджувався, що цiлий уряд, усе керiвництво Советського Союзу можуть стати на шлях фiзичного нищення украiнськоi iнтелiгенцii. На островi спочатку працював на рiзних, переважно на сiльськогосподарських роботах, а згодом став телефонiстом в управi транспорту. Просиджував по 12 годин коло телефону. На цiй роботi був аж до кiнця 1937 року, коли разом iз iншими його вивезено з острова.
Менi доводилося не раз сидiти в його кiмнатi i розмовляти на рiзнi теми. Коли заходила мова про проблеми украiнськоi культури взагалi чи лiтератури, зокрема, – вiн завсiгди говорив з пiднесенням. На Соловках написав роботу про Чехова i саме в нiй виявив себе представником та iдеологом третього стану – «рiзночинцiв». Коли говорив про них, вiдчувалося, що тi чеховськi героi були йому близькими, бо й сам вiн, як казав, хотiв боронити iнтереси того третього стану.
«Украiнська iнтелiгенцiя – це третiй стан; бо ми кров i тiло народу, ми – селяни, робiтники чи ремiсники; i тiльки цим можна з’ясувати, що украiнська iнтелiгенцiя, нова украiнська iнтелiгенцiя доби революцii, за такий короткий i важкий час лишила на сьогоднi колосальний доробок у творчостi хоч би таких найвидатнiших ii представникiв, як Хвильовий, Курбас, Кулiш, Вишня, Петрицький i багато iнших. І справа не йде, – говорив вiн, – тiльки про лiтературу й мистецтво. Йдеться про всю украiнську культуру, бо за цей час ми мали не тiльки видатних математикiв, як Михайло Кравчук, а й своiх географiв, геологiв, хемiкiв, аеродинамiкiв i т. д. Усi вони тiльки селяни й робiтники, бо земля наша чиста вiд усякого нетрудового елементу».
Так, сидячи коло телефону, Ананiй Лебiдь, на далекiй пiвночi своiми думками i мрiями жив на сонячнiй Украiнi. Його единим Богом, в якого вiрив, була Украiна – наша, хоч не своя, земля.
Олександр ЯНАТА
* Олександр Алоiзович Яната народився 28 травня 1988 р. в м. Миколаевi у сiм’i садiвника. По закiнченнi Киiвського полiтехнiчного iнституту працював агрономом у Криму i Харковi, 1917-го – секретар Украiнського Вiйськового Комiтету Пiвденно-Захiдного фронту, з 1928-го – у Киевi, викладав в унiверситетi й був секретарем Украiнського наукового товариства та одним iз засновникiв «Украiнського ботанiчного журналу»; з 1928 року був ученим секретарем Сiльськогосподарського наукового комiтету Украiни (СГНКУ) та керував його ботанiчною секцiею i редагував «Вiсник сiльськогосподарськоi науки». Пiсля лiквiдацii СГНКУ 1928-го – професор сiльськогосподарського iнституту в Харковi, там органiзував i очолював Інститут прикладноi ботанiки й Інститут рослинництва.
У 1921—1925 роках був головою ботанiчноi секцii ІУНМ, котра працювала над укладанням Словника ботанiчноi номенклатури. У словнику кожному видовi здебiльшого вiдповiдае кiлька (iнодi до сотнi) народних назв-синонiмiв. Для майже двох тисяч видiв рослин i грибiв наведено близько 8 тисяч iх украiнських назв. Фаховий рiвень словника був дуже високий. Украiнська ботанiчна номенклатура, що ii використовують тепер, грунтуеться, головним чином, на доробку укладачiв цього словника.
Лише частина праць Янати з’явилася друком, зокрема, його визначник «Флора Украiни» вийшов щойно пiсля його арешту й не пiд його прiзвищем (як 1 том «Флори УРСР»). Загалом його перу належить близько 500 публiкацiй. Переважну бiльшiсть утрачено. Його найфундаментальнiшi працi, насамперед з народноi ботанiчноi номенклатури, Наталя Осадча-Яната вивезла до Сполучених Штатiв, де й видала.
15 березня 1933 року постановою президii Украiнськоi сiльгоспакадемii О. А. Янату за «протягнення» буржуазних теорiй у галузi «боротьби з бур’янами» звiльнено з роботи в Інститутi захисту рослин. Того ж року заарештований. Кiлька рокiв вiдбував покарання на Соловках, де в таборi працював агрономом-фiтопатологом сiльгоспу й намагався проводити науковi дослiдження, шукаючи способiв ефективноi боротьби зi шкiдниками рослин. Вивезений iз Соловкiв 1937 року. 1938-го загинув на засланнi на Колимi.
Я не був знайомим «на волi» з професором Янатою, вiдомим ботанiком i керiвником одного з науково-дослiдчих iнститутiв рослинознавства. Лише на островi дiзнався, що вiн якийсь час був членом партii. Згодом фортуна зрадила його i вiн опинився в колишнiй обителi Святих Зосими i Саватiя. Я знав його на островi рокiв з чотири. Увесь той час професор працював у першому сiльгоспi, зокрема на СОПi «Соловецькое опытное поле».
Треба сказати, що на соловецьке сiльське господарство витрачено не один мiльйон советських карбованцiв, а надто тодi, коли з легкоi руки Мiчурiна в Советському Союзi поширилася психоза культивувати пiвденних рослин на пiвночi. На Соловках завжди перебувало багато висококвалiфiкованих агрономiв, садiвникiв. Немае чого дивувати, що в лабораторii i на досвiднiй станцii СОПу професор Яната знаходить багато цiкавого матерiалу i можливостей.
Призначений на агронома-фiтопатолога сiльгоспу, вiн з головою поринае у тi проблеми. До того ж з найдавнiших часiв головним ворогом соловецьких городiв була капустяна муха. Отже, треба було якось практично й теоретично розв’язати проблему боротьби з цим шкiдником. Але як?
Яната, як i всi звичайнi ув’язненi, жив у бруднiй камерi, де панував завжди крик i гамiр, регiт i плач. Щоб працювати науково, Яната добирае такого способу: повертаеться з роботи дуже акуратно, з’iдае належну йому порцiю «баланди» i негайно лягае спати. Тiльки о першiй годинi ночi, коли всi вже сплять, вiн устае, дiстае свою скриньку, сiдае за стiл i працюе до ранку. У нього були тисячi нотаток (i то все на картках!), систематизованих i в певному порядку складених. Мав грубi теки дрiбно списаного паперу, де були записи температури, опадiв, величезну кiлькiсть описаних досвiдiв.
Три мiсяцi я спав поруч з професором i за цей час не чув вiд нього три слова. Рокiв зо два спав поруч нього Слiсаренко. Але й з ним за цей час Яната так само майже нiколи не розмовляв. Нiколи нi з ким не говорив, нiкому не дорiкав, нiкому не перечив i нiкого нi про що не розпитував. Був зовсiм самiтний, увесь свiт йому заступили отi капустянi мухи та iншi шкiдники й хвороби соловецьких рослин. Нiяких особливих нагiнок на нього не було, i так вiн жив, живлячись «баландою» та мрiючи про вiдкриття способiв боротьби зi шкiдниками рослин.
Управа острова була в курсi занять Янати i при систематичних обшуках ув’язнених досить коректно поводилася з професором i не рилась у його картках. Тiльки раз, як менi розповiдали, один з обшукувачiв зацiкавився i запитав:
– Што ето ти, старик, всьо пишеш?
– З розпорядження начальника острова пишу дослiдження про капустяну муху.
– Ага, ето значит и такая муха бывает; харашо, если бы ты, старик, написал об етой проклятой мошке, – прямо в глаза, гадость, лезет.
Присутнi смiялися з таких учених розмов, а вчений тим часом обережно ховав своi скарби. І ось, коли, здавалося, що все йде гаразд, якось, у вереснi 1937 року, увiходить до камери начальник колони й кричить:
– Яната! Немедленно с вещами!
Мов грiм серед ясного неба вразив професора цей оклик: «с вещами» та ще й «немедленно». Йому щонайменше потрiбний день, щоб усе написане i зiбране добре запакувати.
– Це ж жах! Це абсолютно неможливо! – заволав професор, сiв i пальцем не повiв, щоб зiбрати своi «вещi».
Бачучи таку справу, начальник колони пiшов i повiдомив, що Яната не може «немедленно» зiбратися. За якихось п’ять хвилин прийшло на допомогу двое дебелих тюремникiв. вiдiпхнули професора вiд його речей, вкинувши в мiшки все жужмом – папери з гербарiем, старi черевики з картками. Зв’язали, поклали собi на плечi й понесли.
– Следуй за нами! – крикнув один з них. Наш ботанiк, навiть не попрощавшись, розгублено пiшов за конвоiрами.
Куди саме вiдправлено професора Янату з острова, – так нiхто й не довiдався.
Микола НАРУШЕВИЧ
* Про М. Нарушевича, як i про iнших згаданих тут письменникiв, читай далi.
Року 1930 Управлiння наукових установ НКО УССР органiзувало в Харковi двотижневий семiнар наукових працiвникiв музеiв Украiни. Там я познайомився з Нарушевичем, автором книжки про Вiнницю й тодiшнiм керiвником iсторично-побутового вiддiлу Вiнницького музею. Це була скромна й вiддана справi людина. Багато вклав працi i знання у створення чи, власне, доведення того музею до стану наукового закладу. Звичайно, не було чого й думати, щоб Нарушевнч мiг у тому музеi довго триматися, мусiв поступитися мiсцем i не просто пiти, а дiстатися Соловкiв.
Якийсь час спочатку Нарушевич перебував у Бiломорсько-Балтiйському таборi, куди хтось з його родичiв привiз йому сина Льонка, бо дружина кудись зникла. Уперше, мабуть, соловецька тюрма побачила не тiльки батька-в’язня, але й сина нев’язня на становищi ув’язненого. У всякому разi, до перетворення Соловкiв на тюрму особливого призначення, Льонок жив разом з татом в однiй камерi i був предметом уваги всiеi соловецькоi громади. Найбiльшими друзями Льонка були Микола Зеров i Олекса Слiсаренко, якi не тiльки провадили з хлопцем всiлякi розмови, а й брали участь у рiзних iграх, якi вигадував Льонок.
На островi була школа для дiтей енкаведистiв та збройноi охорони, i начальник видав наказ, щоб Льонка, як вiльного, надiслали до тiеi школи, вiдповiдно його одягши. Хлопчисько почав ходити до школи, але нi дiти енкаведистiв, нi сам Льонок не мали охоти зав’язувати мiж собою приятельських стосункiв, i Льонок iз школи негайно повертався до Кремля. Так цей в’язень добув на островi до червня 1937 року, а потiм його вiдправлено з острова, уже без батька, невiдомо куди. Батько працював на сiльськогосподарських роботах i дуже переживав розлуку з сином.
Згодом покинув острiв разом з украiнським етапом i сам Нарушевич.
Микола ЗЕРОВ
Вiн був, безперечно, найяскравiшою постаттю на Соловках. Поет i професор, знавець античноi поезii, перекладач римських поетiв, – прийшов на Соловецький острiв, не одриваючись вiд улюблених своiх тем i авторiв. Здавалось, не вiдчував вiн трагiзму свого становища, i те, що опинився на островi в колишнiй обителi Святих Зосими i Саватiя, нiчого в ньому не змiнило, так само як лишався незмiнним духовний свiт ченця, що з якоiсь Волоколамськоi пустинi переходив доживати життя до сувороi, похмуроi Соловецькоi обителi.
Коли сiрого весняного дня побачив я його уперше на Соловках, був вiн у своему «професорському» капелюсi, з незмiнним пенсне i з властивою йому щирою усмiшкою. Миколi Костьовичу дали заступа. Бригадир сказав, де i скiльки вiн повинен скопати землi. Зеров пiшов на свою дiльницю. Десь об обiднiй порi, ходячи на цих же полях, натрапив я на професора, що сидiв собi на каменi й читав Вергiлiя чи Катулла. Я привiтався. Ми ще раз потисли руки.
