скачать книгу бесплатно
Яворський – перший украiнський iсторик, що пробував укладати iсторiю Украiни за «марксистсько-матерiалiстичним законом». Без вiдповiдноi фаховоi практики й достатньоi документацii його твори позначенi iдеологiчними манiпуляцiями iсторичних фактiв.
Працi Яворського були гостро критикованi в украiнськiй нацiональнiй iсторiографii за тенденцiйнiсть i нефаховiсть (Дмитро Багалiй, Дмитро Дорошенко, Іван Крип’якевич, Олександр Оглоблин), а з 1929-го також радянською iсторiографiею, яка «яворщиною» прозвала «нацiоналiстичний ухил» в iсторii. Яворського обвинувачено в iдеологiчних помилках: «перебiльшеннi мiсця нацiонального питання в революцiйнiй боротьбi, iдеалiзацii дрiбнобуржуазних нацiоналiстичних партiй» та трактуваннi украiнськоi революцii не як частини росiйськоi, а окремого витвору украiнського iсторичного процесу.
Історик Украiни, «марксист», Матвiй Яворський потрапив з Галичини на Надднiпрянську Украiну 1918 р., коли прийшла туди нiмецька армiя. Згодом, опинившись у большевицькому оточеннi, перейшов на советську плятформу, а пiзнiше став навiть, так скажу, офiцiйним партiйним iсториком Украiни. Був академiком.
Як член компартii, М. Яворський обiймае в советськiй Украiнi високi посади. Коли ж большевики почали нищити украiнську культуру, потрапив до тюрми.
1930 р. пiд час партiйноi чистки, на зборах Яворському було з документами в руках доведено, що вiн був офiцером австрiйськоi армii i служив там у вiйськовiй жандармерii. На Яворському поставлено хрест. Незабаром його заарештовано i заслано на Соловки.
У соловецькому Кремлi ми зустрiлись як давнi знайомi, хоч у Харковi майже не знали один одного. Яворський цiкавився, що робиться серед украiнських iсторикiв. Коли я йому сказав, що 1932 року не надруковано жодноi науковоi роботи з iсторii Украiни, вiн сказав, що тут немае нiчого дивного, бо фактичний розгром украiнськоi iсторичноi науки почався ще з осени 1929 року, пiсля першоi конференцii iсторикiв-марксистiв у Москвi. Вiн цiкавився, як розцiнюють його схему й погляди на рiзнi проблеми украiнськоi iсторii. Я вiдповiв йому, що на критицi його праць вже заробили неабиякий капiтал Рубачi* й iже з ними. Потiм розповiв йому, що вже з 1931 року на вимогу культпропу ЦК до програм курсу iсторii Украiни, де ще цей курс читалось, заведено спецiальну тему «Яворщина». Звичайно, з цiею темою мучився i лектор i його слухачi; бо починати «Яворщиною» (темою цiлком iсторiографiчною) читання курсу iсторii Украiни слухачами, якi не знали iсторii Украiни, а тим бiльше украiнськоi iсторiографii, було просто неможливо.
Пiд час цiеi розмови я помiтив, що Яворський раз-у-раз дiставав з кишенi маленькi шматочки хлiба i iв. Вiн якось ненатурально зиркав на своi нари. Менi стало ясно. У Яворського була психоза голоду. Уся соловецька громада лiкувала його. Ми приносили, що мали з iжi, i Яворський iв, а що не з’iдав, ховав у приголовку нар.
Минуло щонайменше шiсть мiсяцiв, поки вчений видужав. Зрозумiти це може тiльки той, кому доводилося так тяжко i довго голодувати, як тяжко i довго голодував Яворський.
Здаеться, нiхто так одверто не виявляв своеi лютi i презирства до енкаведистiв i всього, що нагадувало совети й Москву, як Яворський. Вiн нiколи не цiкавився, як виглядае, ходив завжди неголений, у ношеному роками бушлатi та черевиках фасону «Москва – Менськ».
Нiколи i нiкого не просив, нiчого не домагався, бодай тих вигод, якi можливi були хоч би в умовах Соловкiв. Завжди працював на загальних тяжких фiзичних роботах. Приходячи на працю, працював самiтно, нi в ким не розмовляючи. Нiколи не цiкавився нормою, – працював до повного виснаження. Коли якось запитали його, чого вiн так заподатливо працюе, вiн вiдповiв: «З лютi». І це була щира правда.
Пригадую, як одного разу, зважаючи на те, що Яворський систематично перевиконував норми, якийсь «воспитатель» записав його, бородатого професора, на «красную доску». Треба було бачити Матвiя Івановича, коли вiн побачив свое iм’я на цiй скрижалi «чести, доблести й геройства». Зблiд, затрясся всiм тiлом i прожогом кинувся до тiеi скрижалi та одним махом витер свое прiзвище. «Хто це написав? Я вам посiпаки, блюдолизи, напишу!» – лементував Матвiй Івановичi i подався до кiмнати «воспитателя». Годинами сидiв понуро i не говорив нi з ким нi слова. Раптом зiскакував, дiставав грубий зошит i писав. Усе написане на островi стосувалося тiльки проблем буття украiнськоi нацii. Вiн розробляв схему iсторичного процесу Украiни, працював над загальними проблемами соцiологii та фiлософii iсторii. Це був давнiй i нестерпний ворог усього московського.
Найкращою iлюстрацiею ставлення до Москви i до большевизму була його вiдповiдь на питання, що стояли в анкетi пiд час всесоюзного перепису людности Советського Союзу (здаеться, на веснi 1937 року). Анкета першого перепису була досить широка. Коли Яворського запитали про його пiдданство, вiн сказав: «Можете записати китайське, малайське, чи яке ви хочете, тiльки не московське, не советське». На питання, чи вiн вiруючий i до якого вiровизнання признаеться, – вiдповiв, що вiруючий i визнае автокефальну церкву. На питання про партiйну належнiсть вiдповiв, що мав нещастя належати до найжалюгiднiшоi у свiтi комунiстичноi партii i вважае це за свiй великий злочин.
Звичайно, пiсля кожного такого ексцесу Яворський зникав з обрiю на один-два мiсяцi в найтемнiших льохах пiд «бiлим Домом» (будинок управлiння i «третьоi частини» Соловецького острова.) Та нi голод, нi пiдвали, нi вправнiсть соловецьких жилоправiв не могли зломити духу людини, яка вважала себе за того, що завинив перед своею нацiею. Вiн щиро покутував свiй грiх, пiдносячи голос за розп’ятий народ в оборону Украiни.
Наближався кiнець термiну ув’язнення. Яворський i тут лишався вiрним собi. Незадовго перед кiнцем термiну пише свого славетного листа Сталiновi. Лист у копii (нелегально, звичайно) читала вся украiнська колонiя Соловкiв. Через «третю частину» лист мав потрапити до рук адресата. Лист був короткий, але грiзний. Це був убивчий винувальний акт, складений украiнською нацiею в особi свого вiрного сина, супроти Москви. Свiй лист Яворський закiнчував тим, що зрiкався права звiльнятися з тюрми доти, «доки Украiною будуть правити Сталiн з москалями».
Як тiльки листа цього передано до «третьоi частини», того ж вечора Яворського посадили до iзолятора, а через два-три тижнi йому оголосили, що «по рассмотрении архива Яворского срок заключения его надо продлить на пять лет со дня оглашения настоящего постановления».
Матвiй Яворський просидiв в iзоляторi до листопада 1937 року. Вивезено його з острова з великим украiнським етапом до «спецтабору» в напрямi Ухта-Печора.
Пiсля останнього iнциденту з листом до Сталiна хтось iз соловчан сказав: «Якщо Матвiю Яворському не суджено було красиво жити, то, напевне, зумiе вiн прекрасно померти».
Михайло РУБАЧ
* Михайло Абрамович Рубач (1899—1980), iсторик i архiвiст, родом з Путивельщини. У 1920-х pp. – редактор журналу «Летопись Революции» у Харковi й завiдувач Центрального архiвного управлiння УРСР (до 1930-го), а також директор Інституту iсторii партii при ЦК КП(б)У (1929—1932).
У 1930-х pp. репресований. Пiсля Другоi свiтовоi вiйни – професор Киiвського унiверситету й старший науковий спiвробiтник Інституту iсторii АН УРСР. Автор праць з iсторii аграрних вiдносин в Украiнi на початку XX ст. й iсторii Жовтневоi революцii та громадянськоi вiйни.
Степан РУДНИЦЬКИЙ
* Степан Львович Рудницький народився 3 грудня 1877 р., в м. Перемишль у родинi вчителя гiмназii Лева Рудницького. Якийсь час проживав у Тернополi, де працював батько. Тут навчався у державнiй гiмназii до 1891 року. Вищу освiту здобув в унiверситетах Львова (де слухав лекцii М. Грушевського, був його послiдовником), пiдвищував квалiфiкацiю у Вiднi та Берлiнi. З 1899 року працював у львiвських гiмназiях.
У 1901 р. здобув ступiнь доктора фiлософii, став членом Наукового товариства iменi Шевченка. 1904 року отримав звання професора. 1908-го – професор кафедри географii Львiвського унiверситету.
У 1919 р. польська окупацiйна влада звiльнила його з унiверситету, емiгрував до Вiдня. 1920-го – професор економiчноi географii Академii торгiвлi у Вiднi. 1921-го – професор географii та декан фiлософського факультету в Вищому педагогiчному iнститутi iм. Драгоманова в Празi.
У жовтнi 1926 р. емiгруе до УРСР, де очолюе кафедру топологii i картографii геодезичного iнституту в Харковi. У 1927-му – органiзатор i перший директор Украiнського науково-дослiдного iнституту географii i картографii, редактор «Вiсника природознавства». Здiйснив низку експедицiй на Днiпро та Донбас. 1929-го – керiвник кафедри географii ВУАН, комiсii краезнавства, Музею антропологii та етнографii iменi Ф. Вовка.
У 1933 р. заарештований органами НКВД СРСР. Звинувачений у приналежностi до контрреволюцiйноi органiзацii, шкiдництвi та шпигунствi i за постановою судовоi трiйки колегii ДПУ УСРР 23.09 засуджений до п’яти рокiв позбавлення волi. Покарання вiдбував у таборi «Свiрлаг» (Вепсляндiя), на об’ектах Бiломорсько-Балтiйського каналу (Республiка Карелiя), у Соловецькому таборi. В ув’язненнi написав двi книги – «Геономiя (Астрономiчна географiя)» (1933) i «Ендогенна динамiка земноi кори», рукописи яких не збереглися.
9 жовтня 1937 р. за постановою особливоi трiйки УНКВД Ленiнградськоi областi засуджений до розстрiлу.
3 листопада 1937 р. розстрiляний у числi т. зв. «соловецького етапу». Мiсце розстрiлу – урочище Сандармох.
Коли я пригадую украiнську iнтелiгенцiю на Соловках, – у моiй уявi постають передусiм письменники, поети, iсторики, фiлологи, агрономи i тiльки потiм – геологи, географи, медики, видатнi iнженери. Це не випадково, бо головну масу ув’язнених видатних украiнцiв-iнтелiгентiв становила категорiя так званих «iнженерiв душ».
Серед найвидатнiших украiнських учених-географiв, що потрапили на Соловки, можу назвати Степана Рудницького, свiтовоi слави украiнського географа, що, як i iншi, повiривши обiцянкам большевикiв i бажаючи створити на советськiй Украiнi велику школу украiнських географiв, прибув з Галичини (Праги) до Харкова та очолив Науково-дослiдний iнститут географii. Уславлений учений, посивiлий i змучений у пiдвалах НКВД, десь навеснi 1935 року потрапляе до Соловецького Кремля. Тут вiн живе при так званiй першiй колонii в темнiй, вогкiй, смердючiй камерi, куди нiколи не заглядало сонце, яке до того ж на островi було нечастим гостем. Нари з блощицями, важке, аж гiрке вiд махорки, повiтря, тут же розвiшанi мокрi онучi, штани, бушлати, валянки, а навколо холод i голод.
Лiтня людина, вимучена ще на так званих «слiдствах», Рудницький вже нiяк не надавався до будь-якоi працi. З самого початку перебування його на Соловках лiкарi визнали академiка Рудницького за абсолютно непрацездатного. Його записано до iнвалiдноi команди, де вiн дуже страждав, як i всi iнвалiди, вiд поганих харчiв та тяжких побутових умов. Звичайно, в мiру можливого, вченому допомагали соловчани-украiнцi, але допомога ця не була постiйною й не мала великого значення.
Та, незважаючи на все, старий учений, оточений украiнською советською молоддю, з запалом розповiдав тiй молодi про проблеми антропологii та демографii украiнських земель. Тримав себе цiлком незалежно i нiколи не звертався нi з якими проханнями до будь-якоi установи. Точнiше сказати, вiн просто iгнорував цi установи. Неабияку ролю вiдiграв у консолiдацii всiх украiнцiв на островах. Був центром, навколо якого надднiпрянцi й галичани демонстрували свою солiдарнiсть i еднiсть.
Нi про яку серйозну наукову роботу на Соловках не було чого й думати. Це розумiв i вчений. Тому лише зрiдка можна було бачити, щоб вiн писав або читав наукову книжку. Вiн завжди нагадував соловецьким украiнцям, що вони мають любити, розумiти i знати свою батькiвщину; бо «без цього, – казав вiн, – не будете нi дипломатами, нi мiнiстрами, нi урядовцями, нi порядними украiнцями».
Інодi старий учений згадував свое минуле, своi широкi знайомства в европейських колах учених i передусiм нiмецьких, де мав не тiльки колег, а й друзiв. Охоче розповiдав про своi книги, що вийшли в свiт рiзними iноземними мовами, про зустрiчi та ювiлеi. Розповiдав i… каявся, що повiрив большевикам. В його очах свiтилась велика любов до батькiвщини.
Але Соловки для нашого академiка не були постiйним мiсцем перебування. Наприкiнцi 1937 року i йому довелося виiхати ще на iншу якусь каторгу. Виiхав у напрямку Ухта-Печора – Воркута, щоб десь на тисячокiлометровiй вiддалi вiд залiзницi, без права листуватися i без будь-якого зв’язку iз зовнiшнiм свiтом животiти в якомусь «спецтаборi» для ув’язнених, звинувачених у найтяжчих антидержавних «злочинствах».
Василь БАБ’ЯК
* Василь Васильович Баб’як народився 1895 р., с. Дарсанове, Галичина. Колишнiй офiцер галицькоi армii. Вiдбував полон у Домб’ю. Повiривши бiльшовицькiй агiтацii, переiхав на Радянську Украiну i працював доцентом Харкiвського полiтехнiчного iнституту. Заарештований чекiстами 20 сiчня 1933 р. i розстрiляний на Соловках 3 листопада 1937 р.
З учнiв академiка Рудницького, одночасно з ним на Соловках, був молодий учений географ i геолог, колишнiй доцент Харкiвського унiверситету Василь Баб’як, галичанин з походження, учасник украiнських визвольних змагань залишившись на Советськiй Украiнi, вiн, звичайно, не мiг спiвчувати протиукраiнськiй «генеральнiй лiнii партii» i потрапив на Соловки. Напевне не пригадую, але, здаеться, йому записали у справi участь в украiнськiй пiдпiльнiй вiйськовiй органiзацii.
Перед арештом це був вродливий, молодий, елегантний чоловiк. На островi ж виглядав сумним, рiдко голився, ходив у подертому бушлатi. Був нервовий, мовчазний. Спочатку рубав лiс, потiм працював на мелiоративних роботах, нарештi – в сiльгоспi, де довелося разом iз ним працювати й менi.
Лише зрiдка згадував Галичину. Говорив про бiднiсть галичанського селянства, про те, як тероризували того селянина поляки. Складалось враження, що людина ця так стомилась вiд мандрiв, що ладна податися хоч на край свiта, аби мати бодай якийсь спокiй. «Я знаю, – говорив вiн, – що маю скоро звiльнятися (вiн мав усього п’ять рокiв ув’язнення). Менi все одно не дозволять поiхати на Украiну чи на Кавказ. Тодi я поiду до Казахстану. Там великi украiнськi колонii. Десь улаштуюсь у тiй бiднiй на воду краiнi й копатиму для наших людей артезiянськi колодязi».
Та це були тiльки рожевi мрii. Якось улiтку 1937 року Баб’яка покликали до «бiлого дому» й оголосили, що, переглянувши його справу, якась колегiя НКВД СССР ухвалила продовжити термiн його ув’язнення ще на п’ять рокiв. Спокiйно розписавшись про те, що йому цю новину оголошено, молодий учений пiшов i далi копати канави, вiдклавши ще на п’ять рокiв копати артезiанськi колодязi для украiнцiв.
Можна сподiвались, що по тому, як вiдбуде свiй термiн ув’язнення десь там у спецтаборi, куди його вивезли разом з учителем, – вiн утратить iнтерес i до артезiанських колодязiв.
Михайло СЛАБЧЕНКО
* Михайло Єлисейович Слабченко народився 9 липня 1882 р., с. Нерубайське, Бiляiвський район, на Одещинi в селянськiй родинi. Через нестатки рано почав працювати на мiсцевих каменоломнях. З великими труднощами вступив до Новоросiйського унiверситету на iсторичне вiддiлення, а згодом перейшов на юридичний факультет.
Брав активну участь в украiнському революцiйному руховi як член студентських громад, РУП (1903), УСДРП (1906—1918).
По закiнченнi навчання залишився при Новоросiйському унiверситетi й 1911 р. дiстав наукове вiдрядження до Нiмеччини для завершення магiстерськоi дисертацii.
1912 р. – повернувся до Росii. В роки Першоi свiтовоi вiйни проходив вiйськову службу в званнi штабс-капiтана. З 1918 р. викладае в рiзних унiверситетах. Академiк ВУАН з 1929 року.
Його наукова дiяльнiсть охоплювала майже всi перiоди iсторii Украiни Слабченко – автор 13 великих праць i понад 200 наукових статей, присвячених iсторii права та господарства Гетьманщини й Запорiжжя XVII—XVIII ст.
Дiяльнiсть Слабченка була обiрвана в кiнцi 1929-го, коли його було заарештовано, засуджено на процесi СВУ 1930 р. й заслано на Соловки.
По закiнченнi термiну ув’язнення деякий час працював бухгалтером тресту «Апатит» (Кiровськ Ленiнградськоi областi), проте незабаром переiхав у Первомайськ Одеськоi (нинi – Миколаiвськоi областi), де мешкав його син з невiсткою та онуком. На початку жовтня 1937 року сина Тараса заарештовано i 28 жовтня того ж року розстрiляно. Самого Михайла Слабченка ще на 10 рокiв позбавили волi.
1942 р. з’явилась остання друкована праця вченого – невеличка нотатка «Проложное сообщение о предлетописной Руси» («Исторический Журнал», 1942, ч. 7).
1947 р. – повернувся до Первомайська. Деякий час працював учителем у школах мiста, викладав iноземну мову.
1948—1949 рр. – iнспектор мiського вiддiлу народноi освiти. На загальномiськiй учительськiй конференцii в серпнi 1949 року секретар Первомайського мiськкому КП(б)У І. І. Ємець у своему виступi назвав колишнього академiка «фашистом i полiтичним трупом». За цим було звiльнення з роботи.
Останнi роки провiв у важких злиднях. Помер на вулицi бiля станцii Голта 27 листопада 1952 року.
Михайло Слабченко – академiк i iсторик Украiни, точнiше – економiст, автор чотиритомовоi «Історii господарства Украiни вiд Хмельниччини до свiтовоi вiйни», автор блискучоi працi – «Соцiяльно-економiчна органiзацiя Сiчi Запорiзькоi», автор низки талановитих i «дерзаючих» праць, що стали за фундамент для виучування економiчноi iсторii Украiни 18—19 столiть. Вiдданий патрiот i фактично той, що «Вольний город Адесу», цю твердиню московськоi експансii, своею i своiх товаришiв невтомною дiяльнiстю перетворив на твердиню украiнськоi полiтичноi акцii та вiдiграв першорядну ролю в популяризацii i в виучуваннi Украiнського «Чорномор’я» i Украiнського, а не московського «Пiвдня». Коли сьогоднi Одеса е украiнське мiсто, то передусiм ми мусимо завдячувати Михайловi Слабченковi i його однодумцям, що першi украiнiзували Одесу, яку так боявся втратити московський мiщанин, що свого часу так твердо ii опановував. Але той мiщанин безповоротно таки ii втратив, як i Харкiв. Одеса i Харкiв були мiцними гнiздами московського мiщанина, але в Харковi був украiнський iсторик-академiк Багалiй, а потiм Хвильовий, а в Одесi – Михайло Слабченко.
Коли заарештували сина, академiк Слабченко, хоч i зажурений, ще приiздив у Киiв до Академii. Повернувшись до Одеси, де жив постiйно, був заарештований. У березнi 1930 року сидiв на лавi пiдсудних на процесi СВУ. Вiдтодi дiстався на Соловки i потрапив до так званого Саватiiвського iзолятора, розташованого у скитi й церквi Святого Саватiя на великому Соловецькому островi, поблизу «Секирноi» гори. У тому iзоляторi вiн i вiдбув свiй восьмирiчний термiн ув’язнення i звiльнився з Соловкiв наприкiнцi 1936 року.
Саме перед вiд’iздом на материк кiлька годин був на соловецькому пунктi, де я його вперше й побачив. Замучений i посивiлий, вiн не виявляв жодного захоплення з майбутньоi волi, бо знав, що перед ним стелеться нелегкий шлях «спецпоселенця» в якомусь глухому закутку Карелii чи Сибiру. Так воно й сталося, як вiдомо, академiк Слабченко був оселений десь на Кольському пiвостровi i жив там аж до вiйни 1941 року.
Йосип ГЕРМАЙЗЕ
* Осип Юрiйович Гермайзе (до хрещення 1900-го – Самуiл-Йосиф Генрiх) народився 5 серпня 1892 року в Киевi в еврейськiй родинi. Закiнчив iсторико-фiлологiчний факультет Киiвського унiверситету (1916). Був членом iсторичноi секцii Украiнського наукового товариства iменi Шевченка. Вiд 1918-го – на педагогiчнiй роботi. В 1919— 1924 рр. – секретар постiйноi комiсii для складання iсторико-географiчного словника украiнськоi землi при ВУАН, 1921—1925 рр. – член комiсii з вивчення громадсько-полiтичних рухiв в Украiнi. Готував до видання «Коденську книгу судових справ», «Акти про Гайдамаччину». Уклав i видав матерiали до iсторii украiнського визвольного руху за часiв Першоi свiтовоi вiйни. Дослiджував iсторiю Гайдамаччини. 1929 р. заарештований за звинуваченням у причетностi до «Спiлки визволення Украiни» i засуджений на 5 рокiв позбавлення волi з пораженням у правах на 2 роки. Повторно заарештований i засуджений 1937 р. Помер 22.09.1958 р. на засланнi.
Вiн був видатним ученим-iсториком, прекрасним промовцем i безсумнiвним украiнським патрiотом. Соцiял-демократ у минулому, вiн лишився вiрний принципам демократii, лишився вiрний iдеi украiнськоi демократичноi революцii, iдеi Симона Петлюри i Михайла Грушевського – iдеi народоправноi, бездиктатурноi, Незалежноi Украiнськоi Держави. Не випадково, що саме вiн був ученим секретарем катедри «Історii украiнського народу» при Всеукраiнськiй Академii Наук i найближчим спiвробiтником Михайла Грушевського пiсля його повороту на Украiну. Не випадково i те, що всi науковi працi. Йосипа Гермайзе були щiльно пов’язанi з проблемами, якi iдеологiчно були спiвзвучнi iдеям УНР.
Дарма, що Йосип Гермайзе не раз пiдкреслював, що вiн марксист. Справдi вiн ним i був, але марксистом вiн був таким, яких Ленiн iменував «ренегатами вiд марксизму», бо ж концепцiя диктатури пролетарiяту i класовоi боротьби та монопартiйностi була йому так само чужа, як i Грушевському. І недарма з такою увагою i так пильно Гермайзе вивчав Украiнський революцiйний Рух i в своiх працях, зокрема, в його монументальнiй працi-iсторii «Революцiйно-Украiнськоi Партii» («РУП»), намагався довести вiдрубнiсть i своерiднiсть розвитку Украiнського визвольного руху. Той рух хоч i мав прибiчникiв диктатурних концепцiй, але не вони були домiнантними i не до них прислухались украiнськi маси, а навпаки, весь украiнський нарiд боровся за Незалежну Трудову Демократичну Украiну.
Тому вже на першiй конференцii iсторикiв-марксистiв у Москвi, Гермайзе був виключений з числа марксистiв, а далi й iсторикiв.
Вiн був в однаковiй мiрi i великим вченим i прекрасним органiзатором iсторикiв серед студентства Киiвського унiверситету в такiй мiрi, як для лiтераторiв i монiстiв в тому ж Унiверситетi був Микола Зеров. Навколо нього купчилась студентська молодь, а його семiнар i його студентськi позаунiверситетськi гуртки фактично були органiзацiею СВУ.
Вiн був близький i добре знаний тою молоддю, його найближчими друзями студентами був Микола Павлушков, Вiра Мазуренкова (пам’ятi якiй по ii самогубствi вiн присвятив працю «Украiна i Дiн»), Сорочинський i багато, багато iнших. Молодь, що оточувала Гермайзе, була молоддю глибоко патрiотичною i найкультурнiшою з тогочасноi украiнськоi студентськоi молодi Киева. Разом зi своiм учителем ця молодь опинилась в ГПУ. Деякi з них, як Павлушков, потрапили були на процес СВУ, iншi без суду були розстрiлянi чи так само без усяких судових розправ були зiсланi в далекi концентраки.
ГПУ своiми тортурами зломило Гермайзе, i на процесi тяжко було пiзнати колишнього полум’яного, з яскраво окресленою антибольшевицькою iдеологiею, завзятого оборонця iдей украiнськоi демократii – трибуна i професора.
Гермайзе здався. Виступаючи з прикiнцевим словом, вiн заплакав, тiльки невiдомо вiд чого, – напевне, вiд страшноi наруги над ним i украiнським народом, що йому вiн вiддав себе всього.
По закiнченнi процесу i вироку Гермайзе дiстав вiсiм рокiв тюрми, був спроваджений на Соловецький острiв, де перебував в одному з таемних, так званому «Савватiевському», iзоляторiв. Там вiн разом з академiком Слабченком, проф. Барбаром, проф. Удовенком, проф. Чехiвським i Миколою Павлушковим пробув до 1937 року, коли мав бути звiльнений. Особисто я не бачив Гермайзе, бо доступу до iзолятора не було жодного, але я знав, що вiн там.
Вiстки з Савватiевого, як правило, до Кремля приносили проф. Барбар i проф. Удовенко, що, будучи лiкарями, час вiд часу прибували до соловецького лазарету на лiкарськi консультацii в санiтарнiй частинi острова. Хоч як пильно за цими лiкарями слiдкували, проте вiд них завжди можна було довiдатись, – що робиться i як живуть нашi колеги в Савватiево, – тим, кому з украiнськоi громади належало знати. Деякi, хоч i не докладнi, вiдомостi про Савватiево мав я вiд академiка Слабченка, що 1937 року звiльнився з Савватiевського iзолятора i був на пересильному пунктi.
Микола ПАВЛУШКОВ
* Микола Петрович Павлушков народився 30 квiтня 1904 р. в Тулi, де його батько вчителював. Мати Миколи походила з вiдомого роду Дурдукiвських. Пiсля арешту чекiстами батька, народного учителя i священика, 1921 року переiхав до Киева, де поселився в дядька по матерi – академiка Сергiя Єфремова. Навчався у Першiй Трудовiй Шевченкiвськiй школi, якою керував вiдомий педагог Володимир Дурдукiвський. Згодом став одним з органiзаторiв законспiрованоi органiзацii – Спiлки украiнськоi молодi.
Закiнчивши школу, вступив до ветеринарного iнституту, звiдки його незабаром виключили. Павлушков домiгся поновлення, проте потiм вирiшив далi навчатися в Киiвському iнститутi народноi освiти на iсторичному факультетi.
19 квiтня 1930 р. став першим заарештованим за звинуваченням в участi у СВУ, «лiдером» якоi пiзнiше оголосили його дядька. Виказав тайник зi щоденником Єфремова, але завдяки цьому щоденник i зберiгся.
Вiдбував покарання спочатку в Ярославському полiтiзоляторi, потiм у Соловецькому таборi.
Розстрiляний 3 листопада 1937 р. в урочищi Сандармох.
Вiн вирiс в оточеннi культурного i нацiонально-свiдомого украiнського середовища i належав до тоi незначноi кiлькости нашоi молодi, що була не тiлько добре обiзнана з нашими нацiональними визвольними змаганнями, а й була цiлком готова до боротьби за торжество цих iдей.
Серед студентськоi молодi Микола Павлушков рiзко видiлявся. Вiн не тiлько не захоплювався «громадськими навантаженнями», але завжди iх вiдкидав, бо не декларував себе марксистом i завжди виступав проти того катехизису, що ним став Маркс для пiдсоветського студентства. Вiн багато читав i працював, опублiкував статтю про Кулiша, приготував декiлька iнших праць до друку, проте цi речi звичайно нiчого спiльного з офiцiяльною советською наукою не мали.
Павлушков старанно добирав своiх однодумцiв, вишукував iх передусiм серед вихiдцiв iз села, тоi хоч мало освiченоi, але наполегливоi i безумовно iдейноi молодi, спiвзвучноi iдейним настроям самого Павлушкова. Тим разом навколо Павлушкова було молоде поколiння синiв i дочок тих, що склали своi голови або були ще живi i працювали для реваншу, що боролись за iдеi УНР.
Тому iдея Союзу Украiнськоi Молодi – СУМ, як органiзацiя, що мала скупчити навколо себе всю антибольшевицьку молодь в противагу комсомолу, для цiеi категорii молодi була звичайно не тiльки близька, але й була iдеею нормального шляху боротьби за Незалежну Украiну.
Саме цю молодь i репрезентував Микола Павлушков. І саме за цi iдеi i працю потрапив у ГПУ, а звiдти на Соловки до Савватiевського iзолятора. За вироком вiн дiстав 8 рокiв ув’язнення, але коли 1937 року мав звiльнятися, його не було звiльнено, а навпаки, було додано новий термiн ув’язнення.
Особисто Миколу Павлушкова я не зустрiчав, але час вiд часу мав про нього вiдомостi, що вiн перебував у савватiевському iзоляторi. Треба гадати, що пiсля лiквiдацii Соловецькоi тюрми його вивезено в iнше мiсце
Михайло НОВИЦЬКИЙ
* Михайло Михайлович Новицький народився 3 жовтня 1892 р., в м. Нiжин Чернiгiвськоi губернii, навчався в Нiжинськiй класичнiй гiмназii, згодом у Петроградському унiверситетi на iсторико-фiлологiчному факультетi.
Його праця в галузi шевченкознавства тривала понад 40 рокiв з 1921 р., коли М. Новицький став спiвробiтником Інституту лiтератури НАН Украiни iм. Т. Г. Шевченка.
Пiсля арешту С. Єфремова (1929) М. Новицький працюе у комiтетi для видання творiв Т. Г. Шевченка при ВУАН.
М. Новицький написав багато шевченкознавчих праць, брав участь у пiдготовцi ювiлейного зiбрання творiв Т. Шевченка у 8 т.
1937 року вченого арештували. Термiн покарання вiдбував у Молотовськiй областi (нинi Пермська область) та у таборах «Печерлагу» (Республiка Комi), в’язнi якого працювали на будiвництвi Бiломорсько-Балтiйського каналу. У м. Киiв М. Новицький повернувся у липнi 1946 року. З того часу i до кiнця життя вiн працюе в музейництвi, бере участь у пiдготовцi до друку ПЗТ Шевченка у 10 т. (1939—1964).
Помер 29 березня 1964 року.
На вiдстанi 50 кiлометрiв вiд станцii Соловець на Манчжурськiй залiзницi, у хащах карельських лiсiв, е урочище Юрьев острiв, одна з найтяжчих «командировок» Нижневигського вiддiлу Белбалтлагу. У глухому лiсi, на болотi, розчищеному вiд чагарникiв, побудовано високу загороду навколо двох баракiв. Один з цих баракiв був фактично землянкою.
Подавити «зелений» жах, що висiв над тими бараками та проймав наскрiзь життя «командировки», – зайва рiч. Досить сказати, що я знайшов вiдомого Шевченкознавця М. Новицького в такiй норi, що навiть мене, що сiм рокiв перед тим поневiрявся вже по таких нетрях, пройняв жах.
Новицький сидiв у кутку на нижнiх нарах. Блiде обличчя йому обросло рудуватою бородою, нiс загострився, очi глибоко позападали. Стан його був дуже поганий. А щодня треба було виходити на роботу. Вечорами iнодi сидiли ми й читали «Кобзаря».
Новицький був великий знавець i коментатор творiв Шевченка. Вiн брав Кобзаря i читав «На четверо розкопана висока могила», знав, коли саме, в яких умовах, з ким i де бачив Т. Шевченко «на четверо розковану» могилу. Усе життя нашого генiя знав вiн до найменших деталiв.
Було боляче i смiшно дивитися на цього «контрреволюцiонера», цього кабiнетного ученого, що все життя свое присвятив вивчанню творчости нашого поета. Дуже цiннi науковi працi його лишились незакiнченими, а може, й загинули навiки.
Але того жаху, що бачив цей «контрреволюцiонер», було замало. Новицького призначають зимою 1939—1940 рр. до етапу, що мав iхати на будiвництво стратегiчноi залiзницi в схiднiй Фiнляндii. Це було тодi, коли Советський Союз воював з Фiнляндiею. Становище в’язнiв було тодi нестерпне. Мусiли ми, як могли, рятуватися вiд загибелi. Але такi люди, як М. Новицький, у цiй ситуацii були безпорадними.
Бiльш того. Коли його призначили до етапу, я, використовуючи своi можливостi старого соловчанина, зробив усе, щоб Новицький не поiхав з етапом. Але Новицький не зумiв i цього використати. І коли я, що теж мав iхати, залишився, то вiн поiхав, бо не мiг сказати лiкарськiй комiсii, що хворий. А в комiсii тiй головний лiкар, мiй давнiй соловецький знайомий, обiцяв його звiльнити, як тiльки вiн скаже хоч слово, що на щось жалiеться. Бiльше, коли справа про звiльнення вiд етапу ще не закiнчилась, я не тiльки радив, але й показав, де i як можна йому одержати теплий одяг i взуття. Але, як виявилося в останнiй момент, М. Новицький поiхав з етапом у рваних черевиках i в драному бушлатi, коли температура була нижча вiд 40° (бо бушлат i валянки у нього там же, де вiн iх одержав, вiдняли урки).
Весною 1940 року поверталися з тiеi залiзницi покалiченi та обмороженi тисячi ув’язнених, i я дiзнався, що Михайло Новицький працюе за «дневального» (прибиральником у бараку), де жив iнженерно-технiчний персонал будiвникiв-в’язнiв.
Федiр ПУЩЕНКО
* Про Ф. Пущенка читайте далi.
З професором чужих мов Федором Пущенком я познайомився лише на Соловках, хоч до арешту вiн, як i я, жив у Харковi i працював у рiзних iнституцiях.
На островi вiн виявив себе дуже порядною людиною, жив страшно нужденно i тiльки за нашою пiдтримкою зводив якось кiнцi з кiнцями. Працював як i всякий солiдний професор, епископ, академiк чи поет, звичайно, сторожем коло складу.
Пущенко знав не тiльки европейськi, а й кiлька мов Близького та Далекого Сходу. Об’iздив увесь свiт i сливе все життя провiв у подорожах. Крiм того, був винятковим майстром оповiдати. Цiлими вечорами ми, було, слухаемо його оповiдання про Австралiю, Азорськi острови, Індiю, Соломоновi острови тощо. Якось, смiючись, говорив:
